ДЖОН ЯЧНЕЄ ЗЕРНО

Зійшлись три східні королі
Й рішили заодно,
Що має згинути в землі
Джон Ячнеє Зерно.

Орати плугом лан взялись –
Й вже під землею він;
А королі три поклялись,
Що жде його там тлін.

Та ось весна – в її теплі
Проснувшись після злив,
Піднявся знов Джон із землі,
Чим трьох всіх розізлив.

Від сонця літнього й роси
Могутнім став і сам:
Вже має вуса, мов списи,
Й грозиться ворогам.

Йде осінь, скоро і жнива –
Знесилів Джон і зблід,
Важка схилилась голова
Й зігнувся, наче дід.

Все менше з кожним днем снаги,
Щоразу більш марнів;
Й не забарились вороги
Явити увесь гнів.

Йому коліна підтяли,
Узявши довгий ніж,
Й на возі в путах повезли,
Мов шельму на правіж.

А потім, кинувши на тік,
Розбили його в прах;
Тоді, ціпи відклавши вбік,
Трясли на всіх вітрах.

У яму налили води,
Бо ще не вгомонивсь,
І Джона кинули туди –
Та й там він не втопивсь.

Щоб неслуха зі світу зжить,
Взяли зомлілого,
Й коли очунював на мить,
Знов штурхали його.

Пекли вогнем, пускали кров;
Завдав же мельник мук
Найбільш – його ще й розмолов
Поміж двох каменюк.

Із серця кров його взяли
Й дали на пробу всім:
Й чим більш і більш її пили –
Тим веселіше їм.

Був Джон сміливець і герой
На заздрість ворогам,
Й хто його крові вип’є, той
Стає хоробрий сам.

Людей він в горі звеселя,
Тамує біль і страх;
Вдову співати заставля,
Хоч сльози на очах.

П’ючи, хвалу:“Ти люб нам, Джон! ” –
Шле кожен чоловік.
З нащадками займай же трон
В Шотландії повік!

МОВ РОЗА ЧЕРВОНА

Кохання моє, мов роза червона,
Яка розцвітає весною;
Кохання моє, мов мелодія,
Що в пісні завжди зі мною.

Як врода твоя, так в серці моїм
Сіяє кохання зоря;
Тебе я кохатиму, любко,
Не висохнуть поки моря.

Не висохнуть поки моря, кохана,
Й не кане пісок в забуття;
Тебе я кохатиму, любко,
Триватиме поки життя.

Прощай же, прощай, кохання моє,
Не станеш лиш спомином ти;
До тебе вернусь я, хай тисячі миль
Прийшлось би для цього пройти.


МОЄ СЕРЦЕ В ГОРАХ

Моє серце в горах, воно там навіки,
Моє серце в горах, де олені дикі,
Де оленів гнав я й косулю шукав,
Моє серце в горах, де б я не блукав.

Прощай, Верховино, й ти, Північ, прощай,
Відради притулок і доблесті край,
Куди б не подався і де б не бродив,
Тебе, Верховино, я вже полюбив.

Прощайте, покриті снігами вершини,
Прощайте, зелені луги і долини,
Прощайте, ліси і гаї гомінливі,
Прощайте, струмки і потоки бурхливі.

Моє серце в горах, воно там навіки,
Моє серце в горах, де олені дикі,
Де оленів гнав я й косулю шукав,
Моє серце в горах, де б я не блукав.