Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.09
21:29
віршики
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
2026.09.09
19:40
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
2026.09.09
14:59
Де ж нам знайти королеву,
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
2026.09.09
13:21
Пробач, мій хороший, іще не готова
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
2026.09.09
12:53
«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
2026.09.09
12:31
Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
2026.09.09
12:01
Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Пташка з цукру
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пташка з цукру
(Оповідання для дітей)
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
