Переклав Василь Білоцерківський

Моїм братам Карлові та [Йоганнові] Бетговенам [1].

О ви, люди, котрі вважаєте або звете мене капосним, упертим чи мізантропічним; які ж ви несправедливі до мене, адже ви не знаєте потаємної причини того, що вам здається. Моє серце й розум від дитячих літ були схильні до ніжного почуття доброти, і я навіть завжди був готовий до вчинення великих справ. Та лишень подумайте: от уже 6 років [2] я перебуваю в безнадійному стані, який ускладнили лікарі-невігласи. Рік у рік обманюючись надією на одужання, мушу визнати, що мене спостигла тривала недуга (її вилікування може забрати роки або взагалі виявиться неможливим).
Маючи від природи палкий і жвавий темперамент і навіть плекаючи схильність до світських розваг, я повинен був рано усамітнитися і провадити одиноке життя. А якщо інколи я зважувався знехтувати все це – о, як жорстоко заганяв мене назад мій ослаблений слух, змушуючи тужити подвійно. І все-таки я не міг сказати людям: «Говоріть гучніше, кричіть, адже я глухий», – ох, хіба мислимо мені було признатися у слабкості того почуття, котрим я мусив би володіти досконаліше від будь-кого іншого, почуття, котрим я колись володів у найвищому ступені досконалості, такої досконалості, якою, я певен, є або були обдаровані лише небагато людей мого фаху. О ні, це понад мої сили, і тому вибачте мені, якщо я віддаляюся од вас, коли хотів би побути у вашому колі.
Моє нещастя завдає мені подвійного болю, оскільки за ним хибно судять про мене. Для мене не повинно існувати відпочинку в людському товаристві, розумних бесід, взаємного щиросердя; я приречений на майже повну самоту, з’являючись на людях лише в разі крайньої потреби; я вимушений жити парією. Адже, тільки-но наближуся до якого-небудь товариства, мене охоплює пекучий страх: я жахливо боюся, що мій стан помітять. Так було і цих пів року, що їх я провів у селі. На вимогу мого розважливого лікаря я повинен був якомога щадити мій слух. Це сливе збіглося з моєю теперішньою природною схильністю – тягнучись за потребою в товаристві, я дозволяв собі поступитися спокусі. Але ж яке приниження я відчував, коли хто-небудь, стоячи біля мене, чув у далині звук флейти, а я нічого не чув, або він чув спів пастуха, а я знов-таки нічого не чув [3] [4].
Такі випадки доводили мене до відчаю, і бракувало небагато, аби я наклав на себе руки. Лише Мистецтво – воно мене утримало! Ох, мені здавалося немислимим покинути світ раніше, ніж я виконаю все те, до чого відчував своє призначення. І так я далі провадив це мізерне життя – воістину мізерне для такої вразливої істоти; адже будь-яка несподівана зміна була здатна перетворити найліпший стан мого духу в найгірший. Терпіння! – так віднині зветься те, чим я повинен керуватися. Я його маю. Сподіваюся, що я можу надовго утвердитися в моїй рішучості, доки невблаганні парки не забажають перетнути нитку. Можливо, стане ліпше, можливо, ні – я готовий до всього. Вже на 28-му році життя я змушений стати філософом [5]; це нелегко, а артистові тяжче, ніж будь-кому іншому.
Божество! Ти дивишся з висоти в моє серце, ти знаєш його, тобі відомо, що воно сповнене людинолюбства і прагнення чесноти. О люди, якщо колись ви це прочитаєте, то зрозумійте, що ви були несправедливі до мене; а нещасний нехай втішиться, знайшовши побратима по нещастю, який, усупереч усім перешкодам, що звела природа, зробив усе від нього залежне, аби стати в один шерег із гідними артистами й людьми.
Ви, мої брати Карл і [Йоганн], щойно я помру, попросіть від мого імені професора Шмідта, якщо він ще буде живий, аби він описав мою хворобу, і прикладіть до історії моєї хвороби цього листа, написаного тут, аби суспільство, бодай тією мірою, якою це можливо, примирилося зі мною по моїй смерті [6]. Заразом оголошую вас обох спадкоємцями мого маленького багатства (якщо його можна так назвати). Поділіть його чесно, за взаємною згодою, і допомагайте один одному; усе, що ви робили всупереч мені, вже давно вам вибачено, ви це знаєте. Тобі, брате Карле, ще дякую особливо за відданість, яку ти виявив у цей останній час [7]. Бажаю вам ліпшого і спокійнішого життя, ніж моє; навчайте ваших дітей чесноті. Лишень вона, а не гроші, здатна принести щастя – говорю це з власного досвіду. Саме вона допомогла мені вистояти навіть у біді, і я завдячую їй так само, як і своєму мистецтву, тим, що не скінчив життя самогубством. – Прощавайте і любіть один одного. – Дякую всім друзям, особливо князеві Ліхновському і професорові Шмідту. – Хочу, аби інструменти князя Л[іхновського] зберігалися в кого-небудь із вас, аби тільки не виникла через це чвара між вами [8]. А щойно вони зможуть послужити вам більш корисно, продайте їх. Як я радий, що і зійшовши в могилу, зможу ще бути вам корисним.
Отже, вирішено. Я з радістю поспішаю назустріч смерті. Якщо вона прийде раніше, ніж мені випаде нагода повністю розкрити свої здібності в мистецтві, то, попри жорстокість моєї долі, її прихід буде все-таки передчасним, і я волів би, аби вона прийшла пізніше. Але і тоді я буду задоволений: хіба вона не позбавить мене моїх нескінченних страждань? Приходь, коли хочеш, я зустріну тебе мужньо. Прощавайте і не забудьте мене зовсім по моїй смерті, я заслужив це перед вами, бо протягом свого життя часто думав про вас і про те, як зробити вас щасливими; нехай буде так.

Людвіґ ван Бетговен
[Печатка.]

Гайліґенштадт,
6 жовтня 1802 р.

[На звороті]:
Гайліґенштадт, 10 жовтня 1802 р.

Отже, я покидаю тебе – і покидаю зі смутком. Так, надія, котру я виплекав і приніс сюди з собою, надія на хоч би часткове зцілення – тепер вона мусить покинути мене. Як падає з дерев зів’яле листя, так і вона для мене зів’яла. Я йду майже в такому ж стані, в якому прибув сюди. Навіть висока мужність, що надихала мене у чудові літні дні, зійшла в небуття. О Провидіння, пошли мені бодай один день чистої радості – адже так давно істинна радість не знаходить у мені жодного внутрішнього відгуку! О коли, коли – о Божество – я знову зможу відчути його в храмі природи й людства? Ніколи? Ні, це було б надто жорстоко!

[На лівому березі того ж аркуша]:
Моїм братам Карлові та [Йоганнові] по моїй смерті прочитати й виконати.

[1] Замість імені молодшого брата Бетговена в автографі був пропуск. Графологічний аналіз показує, що спершу пропуск фігурував також замість імені Карла. Це дозволяє думати, що Бетговен сумнівався, які імена треба вписати: у Бонні брати йменувалися Каспаром і Ніколаусом, а у Відні – Карлом і Йоганном. Стосунки Бетговена з Йоганном ніколи не були приязні, тому композитор міг тут мати психологічні вагання. (Текст Заповіту див.: Beethoven L. v. Briefwechsel: Gesamtausgabe: In 8 Bde./ Hrsg. von S.Brandenburg. – Muenchen, 1996-98. – Bd.1. – N 106.). – Прим. перекл.
[2] Отож, якщо брати до уваги 1802 р., який закінчувався на момент написання цього заповіту, то Бетговен відносить початок хвороби до 1797 р. Хоча точних даних стосовно цього немає, наявні свідчення, що влітку того року він хворів на тиф, який міг дати тяжкі ускладнення. – Прим. перекл.
[3] Щодо цієї тужної скарги я хотів би навести одне спостереження, котрого, як мені видається, що ніколи не висловлювали. Відомо, що наприкінці другого уривка «Пасторальної симфонії» в оркестрі чутно спів солов’я, голоси зозулі й перепілки. І взагалі всю симфонію пронизано співом і звуками природи. Естети багато міркували з приводу того, чи належить схвалювати ці спроби імітаційної музики. І жодному з них не впало в голову, що Бетговен нікого не імітував, адже він нічого не чув: він відтворював усередині себе той світ, який вже перестав існувати для нього. І тому так зворушує цей живий гомін птахів, що він міг чути їх тільки всередині себе. – Прим. Ромена Роллана.
[4] Пор. зі спогадом Фердинанда Ріса, який навідував учителя в Гайліґенштадті: «Я звернув його увагу на пастуха, котрий дуже вправно грав у лісі на флейті, виструганій з бузини. Бетговен добрих півгодини не міг нічого почути, і хоча я кілька разів запевняв його, що теж більше нічого не чую (це було неправдою), він став надзвичайно мовчазний і понурий». (Див. англ. вид.: Remembering Beethoven: the biographical notes of Franz Wegeler and Ferdinand Ries. – Great Ocean Publishers, 1987.). – Прим. перекл.
[5] Schon in meinem 28 Jahre gezwungen Philosoph zu werden. Цю фразу можна перекласти і як «Вже від 28-ми років я був вимушений стати філософом» (Таку інтерпретацію цієї фрази прийнято в англійському перекладі Е.Андерсон.) Якщо брати до уваги, що композитор вважав себе на два роки молодшим, аніж був насправді, й гадав, що 1802-го йому йшов тридцятий рік, тоді тут мова йде про 1800 р. – Прим. перекл.
[6] Йоганн-Адам Шмідт (1759–1808) – лікар Бетговена від 1801 р. – Прим. перекл.
[7] Зокрема, Карл до 1806 р. допомагав братові провадити ділове листування з видавцями. – Прим. перекл.
[8] Йдеться про дві скрипки, альт і віолончель роботи Дж. Ґварнері, Н. Аматі, В. Руджеро та А. Ґварнері, які подарував Бетговенові князь Ліхновський. Нині ці інструменти зберігаються в боннському Будинку Бетговена. Карл Ліхновський (1756–1814) до 1806 р. був найщедрішим меценатом Бетговена, щороку виплачуючи йому 600 флоринів. – Прим. перекл.