Замолоду Сергій Баранов хотів малювати великі натюрморти з червоними яблуками, зеленими грушами та яскраво-оранжевими апельсинами, але вступив до Червоної Армії і завдав незначних втрат білим у кількох сутичках під Києвом. То був ставний, добродушний юнак, що ніколи нікому слова поперек не скаже. Всі його друзі подались у Революцію, тож і він приєднався до них і служив вірою і правдою, їв чорний солдатський хліб, спав на соломі, натискав на^ курок своєї допотопної рушниці, коли наказували стріляти, мужньо йшов в атаку, коли всі інші наступали, і тікав од видимої смерті. По закінченні Революції він залишив армію, заробивши невелику відзнаку за операцію, у якій не брав участі, оселився в Москві й знову почав малювати червоні яблука, зелені груші та яскраво-оранжеві апельсини. Всі його друзі були в захваті від Революції, і Сергій, що ніколи не йшов проти своїх, миролюбно й лагідно їм підтакував. Сказати правду, єдине, що його цікавило,- це його барвисті овочі й фрукти, тож коли в його майстерні чи в кафе, куди він учащав, починалися суперечки про Леніна, Троцького чи про нову економічну програму, він, бувало, засміється своїм щирим, приємним сміхом і скаже сором'язливо: "Е-е, хто його добере? Це справа філософів". Та хай там як, а був він орденоносним героєм Революції, ще й людиною зі світу мистецтва, тому ставились до нього добре, дали чудову майстерню зі скляною стелею і призначили посилений пайок для зайнятих на важких роботах. Його полотна також приймали тепло, бо він умів надати сільськогосподарським продуктам напрочуд смаковитого вигляду. Картини швидко розкуповувались, і їх можна було побачити в домівках та кабінетах високих урядовців нового режиму - соковиті, яскраві плями на холодних казенних стінах.
Коли в 1923 році він зустрів тілисту юну красуню з Радянської Вірменії і завоював її серце, його живопис набув нового напряму. Сергій почав малювати оголену натуру. А що попри зміни тематики техніка його лишилася та сама, то й слава дедалі зростала. Смаковиті, як завжди, його картини поєднували тепер найпринадніші прикмети садка й гарему, і за зразки його мистецтва, рожеві, квітучі та округлі, мало не билися навіть найповажніші можновладці.
Він, напевне, так би і жив собі й по сей день, успішно продукуючи полотна із здоровими, легко вбраними, апетитними дівчатами чи з купами велетенських бананів та пурпурового винограду, йдучи від успіху до успіху, од відзнаки до відзнаки, коли б не зустрівся на літературному вечорі з жінкою, яка зрештою стала його дружиною.
Анна Кронська була одна з тих гостролицих і невичерпно енергійних жінок, що їм визволення від кухні та пелюшок відкрило доступ у чоловічий світ. Вуглувата, невситима й розумна, з язиком наче залізне било в новому дзвоні, хвора на хронічний розлад шлунка і сповнена глибокої зневаги до чоловічої статі, в Америці вона тримала б крамницю або писала воєнні репортажі для агентства Льюса. Як сказав про неї один із її знайомих, наголошуючи разючу різницю між Анною та її ніжнішими сучасницями, "Анна не підмальовує обличчя перед відходом - вона його вигострює".
У Москві, в пору її знайомства з Сергієм, вона вважалася беззаперечним авторитетом у системі освіти. Під її началом були двадцять троє денних ясел-комбінатів для дітей штатом близько п'ятисот заляканих чоловіків та жінок, і її метода вже позначилася на новому поколінні молодої держави. Діти, що перебували під її наглядом, мали славу найохайніших і найрозвиненіших у Радянському Союзі, і тільки 1938 року черговий звіт про поширення психічних хвороб виявив той факт, що вихованці бездоганних комбінатів Анни Кронської лідирували у співвідношенні три до одного серед усіх інших груп населення за числом тяжких нервових розладів.
У незавершеному дослідженні, підготовленому одним вдумливим полковником артилерії під час місячного затишшя на Південному фронті в 1944 році, висловлювалось твердження, що догляд Анни Кронської за підростаючим поколінням коштував Червоній Армії більших втрат живої сили, ніж бойові дії бронетанкової бригади Дев'ятої армії нацистів.
Одначе начальство сприйняло ту доповідну записку досить скептично, оскільки досьє полковника з ОДПУ свідчило, що він спав з Анною Кронською у проміжку між третім та сьомим серпня 1922 року, а восьмого серпня того ж таки року подав до штабу розпачливий рапорт з проханням перевести його до Архангельська.
Саме ця дама, покинута на той час ще й героїчним поетом та підстаркуватим пілотом-випробувачем, так і вп'ялася очима в кремезного Баранова, тільки-но він з'явився у дверях, і за одну мить холодного розмислу прийняла рішення, яке перевернуло художникове життя.
Поблискуючи карборундовими очима, вона перетнула кімнату, відрекомендувалася своїй жертві, не звертаючи найменшої уваги на красуню з Радянської Вірменії, що прийшла з Барановим, і започаткувала неминучий процес, який через три місяці привів до шлюбу. Що саме зробило Баранова таким невідпорно привабливим для неї, не міг збагнути жоден з її знайомих. Можливо, вона вбачала у простосердій покірливості та спокійній добродушності художника ознаку міцного шлунка та невимогливої вдачі - чудових якостей для чоловіка ділової жінки, яка щовечора приходить додому розбита й затуркана тисячами денних турбот. Та хоч як би там було, Анна не лишила Сергієві жодної лазівки для втечі. Він пережив сцену зі сльозами його коханої радянської вірменки, написав ще одну, останню, рожеву, соковиту голявку і допоміг перенести вбогі пожитки бідолашної дівчини до кімнати, що її Анні вдалося підшукати для неї в якомусь глухому закутні за сорок п'ять хвилин їзди від центру міста. По тому Анна перебралася до нього, принісши з собою нову розкладачку, три великі коробки з брошурами й доповідями та канцелярську лампу "гусяча шия".
Шлюб із самого початку здавався надзвичайно щасливим, і в Баранові відбулася лише одна зміна, коли не рахувати звички мовчати в компанії, яка тільки-но проклюнулася в нього, але щодалі посилювалась. Він більше не малював оголеної натури. Жодного ескіза, жодного малюнка - бодай тушшю, бодай вище пояса - пишного, відкритого жіночого тіла не вийшло з його майстерні. Знову замкнувшись у рослинному світі, він, здавалося, по-іншому осягнув проблеми яблука, груші та апельсина. Апетитні, як завжди, його роботи тепер немовби повивав якийсь пилок, примарний та меланхолійний аромат, так наче плоди, що їх він обирав для своїх картин, були зірвані з осінніх гілок,- останній солодкий дарунок року, що доходить кінця, тужлива данина дерев і лоз, у мертвому листі та мерзлому вітті яких уже виють пронизливі зимові вітри.
Цей новий виток у творчості Баранова прихильно привітали і критика, й публіка; зразки нового періоду було розвішано в багатьох музеях та громадських місцях. Успіх, одначе, не змінив Сергія. Ще мовчазніший, ніж будь-коли, він наполегливо малював, експериментуючи з буряками та гарбузами в усе темніших червоних і жовтих тонах, ходив усюди зі своєю блідою розумницею-дружиною і слухав з непослабною увагою, як вона вечір за вечором закриває всім рота в розмовах у літературних, мистецьких, політичних, освітніх та виробничих колах.
Правда, одного разу на прохання дружини він прийшов до одного з її дитячих комбінатів і заходився малювати групу вихованців. Проморочившись близько години, він відклав пензля, роздер полотно надвоє, спалив у грубці й сховався в туалеті, де, як переказували, аж захлинався від ридань. А втім, ніхто цій байці не повірив, бо її пустила молода вихователька, яка, постійно схрещувала шпаги з Анною Кронською і яку згодом усунули за її вказівкою як ненадійну. Хоч якою була правда в цій історії, а Баранов повернувся до майстерні та своїх буряків з гарбузами.
Оце десь тоді він почав писати ночами, користуючись лампою на "гусячій шиї", що її Анна принесла з собою як частину свого посагу.
Тепер у них була власна квартира - свідчення їхньої ваги в суспільстві,- більш як за півтора кілометра від майстерні; і кремезна, хоч уже трохи сутула постать художника, що чвалав через замети пізніми зимовими вечорами, стала звичною прикметою майже безлюдних вулиць, які вели від майстерні до його дому. Він став дуже потайливим, щоразу замикав двері, а коли друзі питали його, що він тепер малює, тільки ввічливо, загадково посміхався і звертав розмову на інше. Анна, певна річ, ніколи не питала про його роботу, бо була надто обтяжена власними справами, і лише на відкритті його персональної виставки - події, яка зібрала багатьох інтелектуалів урядової та мистецької еліти,- вона вперше побачила картину, над якою її чоловік працював протягом багатьох місяців.
Це знов була голявка. Але не схожа на жодну з тих, що їх Баранов писав раніше. Ніде на величезному й жаскому полотні не було й мазка рожевого. Переважав зелений колір - та зелень, яка забарвлює небо перед циклонами та ураганами, тьмава, лиховісна, відразлива для ока.
Сама постать жінки з прямим волоссям і обвислими грудьми, зморщеним животом та жилавим, але якимсь несамовитим лоном, також була виконана зеленими мазками. Пронизливі, демонічні очиська під шнурками брів були іншого відтінку, але того ж таки зеленого кольору.
Зате рот - наймоторошніша деталь цієї картини - був намальований непроглядно чорною фарбою і, всім на диво, немовби виригав протягле виття, так ніби художник підстеріг свою модель під час нескінченної божевільної орації. Той ротяка, здавалося, заповнював полотно, ба навіть усю залу, гуркотом і лиховісним блиском водоспаду жахливої риторики, і не можна було не помітити, що глядачі збентежено відводили очі від цього місця на картині. На задньому плані, такому відмінному від звичних для Баранова ретельно вималюваних пишних аксесуарів, виднілись уламки кораблів у пінявих хвилях та наїжені камінними гостряками руїни храмів і будинків на тлі чорно-зеленого неба. Єдиною сполучною ланкою з колишніми полотнами Баранова була вишня праворуч на передньому плані. Але деревце було миршаве й видерте з корінням; зелений мох пожирав гілляччя, товста виноградна лоза смертоносною гадюкою обвилася довкола чахлого стовбура, і дрібна зелена черва кишіла у нестиглих плодах. Загальне враження було - божевілля, геній, наснага, катастрофа, печаль і розпач.
Коли Анна Кронська-Баранова ввійшла до зали, люди стояли занімілими купками, споглядаючи нову картину в нажаханому зачаруванні. "Видатний твір",- почула вона бурмотіння Суварніна, критика з журналу "Серп". "Просто неймовірно",- прошепотів художник Левінов, коли вона проходила повз нього.
Сам Баранов стояв у кутку, соромливо й збуджено приймаючи шанобливі поздоровлення друзів. Анна недовірливо позирнула на картину, тоді знов на чоловіка, який, зі своїм рожевим, приємно усміхненим, покірним обличчям, ні на йоту не відрізнявся від людини, що її вона знала всі ці роки. Вона рушила була поздоровити його, хоч картина здалася їй дуже далекою від життя, але її зупинили двоє керівників тракторного заводу з Ростова, і вона так захопилася лекцією про тракторобудування, яку тут же почала їм читати, що забула бодай слово сказати Баранову аж до пізнього вечора.
Час від часу різні відвідувачі скоса кидали задумливі погляди на Анну, особливо коли вона опинялася перед шедевром свого чоловіка. Хоч Анна й помітила їхню увагу до себе, а також якийсь непевний вираз у їхніх очах, вона відмахнулася від прикрого почуття, бо давно вже звикла до більш або менш прискіпливих поглядів своїх підлеглих у кабінетах і залах підпорядкованих їй дитячих комбінатів. Справжньої причини швидких, допитливих зиркань людей у галереї вона ніколи не дізналась, і жодна душа в Радянському Союзі не насмілилась її відкрити. Дике, кошмарне лице, що увінчувало жахливе тіло зеленої голявки, мало таку незвичайну схожість з Анною Кронською, що ніяка стилізація з боку митця не могла її затерти. Сестри, споріднені душі, намальована й жива жінки існували в огидному взаємозв'язку, який всім одразу ж впадав у вічі. Єдиною людиною в Москві, котра й гадки не мала про те, що художник намалював портрет своєї дружини, був той, хто щовечора слухняно йшов із нею додому. Щасливий у своєму невіданні й новій славі, Сергій Баранов задля свята повів того вечора свою жінку на балет і після вистави замовив у кафе три пляшки шампанського, більшу частину якого видудлили два тракторобудівники з Ростова.
Тиждень після відкриття виставки став апогеєм молодих літ Сергія Баранова. На нього показували пальцями, куди б він не йшов, а надто коли його супроводжувала дружина; його звеличували в пресі, пропонували створити фрески, що вкриватимуть гектари стін; він купався в осяйних хвилях визнання. Критик Суварнін, який раніше ледь кивав Баранову при зустрічі, тепер навіть зволив особисто завітати до його майстерні, щоб узяти інтерв'ю, і, всупереч своєму звичаєві, з'явився тверезий.
- Скажіть мені,- мовив Суварнін, примруживши свої бляклі, холодні очі, ті очі, що просвердлили дірки в безлічі картин,- скажіть мені: як людина, котра писала виключно овочі, спромоглася створити таке полотно?
- Ну, розумієте,- відповів Баранов, який за минулий тиждень частково відживив свою колишню балакучість і відвертість,- просто так вийшло. Якщо ви бачили мої недавні картини, то, напевне, знаєте, що роботи мої дедалі ставали сумнішими.
Суварнін кивнув головою на знак згоди.
- Палітра робилась усе біднішою. Коричневі, темно-брунатні барви заполонили полотна. Овочі виходили... ну, по правді, овочі виходили в'ялі, якісь наче морожені, жалюгідні. Я приходив сюди, в свою майстерню, сідав і плакав. Цілу годину. А бувало, й дві. На самоті. Щоночі мені снилися кошмари. Верзлося, ніби я вмер, ніби запізнився на поїзд; ніби човен одпливає, а я лишаюся на причалі під дощем; ніби я похований живцем і мене обнюхують темно-брунатні лисиці та інші звірята... - Баранов говорив весело й бадьоро, як цілком здорова людина могла б описувати симптоми жахливої хвороби, що її вона перенесла й гордо здолала. - У найстрашнішому сні - він повторювався раз за разом - я сидів у маленькій кімнатці, де було повно жінок, самих жінок. Всі жінки могли говорити, тільки я не міг. Я силкувався. Ворушив губами. Язик теліпався в роті. Гамір стояв оглушливий, як ревіння валторн і паровозних гудків. А в мене ні пари з уст. Ви й гадки не маєте, якою жахливою може бути така проста річ. Наче тебе засуджують до все нових і нових тортур. Я став боятись лягати в ліжко. Приходив і дивився на чисте полотно на мольберті, на композицію з картоплин та баклажанів, над якою збирався працювати, і не міг узяти в руку пензля. Художник, як вам відомо, має творити зі своїх почуттів. А як міг я передати свої переживання в образі баклажана, через картоплю? Я просто пропадав. Почував, що ніколи більше не зможу писати. Мені наверталася думка про самогубство.
Суварнін кивнув головою. Він навіть подумав, що варто було б усе це занотувати, чого не робив уже двадцять років, твердо переконаний у тому, що точність - ворог творчості. Він сягнув рукою до кишені по олівець, але виявив, що забув узяти його з собою. Отож витяг руку з кишені й облишив думку про нотатки.
- Самогубство,- повторив Баранов, розпашілий од радості, що сам Суварнін так уважно слухає його сповідь. - Я стогнав. Я волав. - Баранов знав, що нічого подібного він не робив, а просто киснув мовчки перед мольбертом, але. він цілком слушно відчував, що ці бурхливі прояви пристрасті припадуть до вподоби критикові. - Я ридав. Я втратив надію...
Суварнін неспокійно засовався на місці, мимоволі позираючи на пляшку горілки на столі й облизуючи губи, і Баранов похопився, що, мабуть, перебрав міру.
- І тоді я зосліпу кинувся до полотна. Рука малювала сама собою. Я не шукав кольорів. Я й не дивився на картоплю та баклажани. Мої жахи водили моєю рукою. Я був знаряддям моїх сновидінь. Я майже не бачив, що малюю. Я писав цілими ночами, ніч за ніччю. Я не відав, що роблю... - Баранов уже забув, що намагався справити добре враження на критика. Тепер сама щира правда виходила з його вуст. - Я знав тільки одне: в міру того, як посувалася картина, з мене спадав страшний тягар.
Уві сні більше не ввижалось, що мене збила машина чи обнюхують темно-брунатні лисиці. Тепер мені снилися виноградники навесні та молоді грудасті дівчата, до яких я хотів підійти на вулиці. Наостанці, коли я закінчив, відхилився назад і поглянув на зелену голявку й на руїни позаду, то був такий вражений тим, що мені вдалося зробити, немовби зайшов до своєї майстерні й побачив, що якийсь інший, зовсім чужий художник скористався з мого мольберта, поки я їздив у відпустку. І я був удячний йому, хоч би хто він був. І я був удячний зеленій жінці на полотні. Удвох вони,- сказав Баранов просто,- визволили мене з пекла.
Суварнін мовчки підвівся й потиснув художникові руку.
- У муках,- промовив він нарешті,- народжується велике мистецтво. Тільки з прірви розпачу можемо ми піднестися до небес. Згадайте Достоєвського.
Баранов кивнув, хоч і трохи ніяково: він тричі брався за "Братів Карамазових" і доходив лише до сто шістдесят п'ятої сторінки. Але Суварнін не розвивав далі цієї теми.
- Прочитайте в суботу мою статтю,- сказав він скромно. - Думаю, вона вам сподобається.
- Дякую вам,- смиренно промовив Баранов; він вирішив зателефонувати Анні одразу ж, як Суварнін піде, щоб поділитися з нею грандіозною новиною. - Я перед вами в боргу.
- Дурниці! - відповів Суварнін, як завжди, стисло і влучно, чим завоював собі надійну репутацію в десятку міст. - Це мистецтво перед вами в боргу. До речі,- спитав він,- яка буде наступна картина?
Баранов щасливо усміхнувся.
- Вишні,- відказав він. - Шість кіло червоних вишень у плетеному кошику. їх доставлять сюди о другій годині з базару.
- Чудово! - сказав Суварнін.
Вони ще раз потисли один одному руки, і критик пішов, кинувши прощальний погляд на пляшку горілки.
Баранов сів і замислився, мрійливо чекаючи, коли принесуть вишні. Може, пора вже завести альбома для рецензій?
У суботу Баранов тремтячими руками розгорнув журнал. Там на цілу сторінку з фотографією Суварніна простягся чорний заголовок: "БРУД У ГАЛЕРЕЯХ". Баранов блимнув. Тоді почав читати. "Минулого тижня,- писав Суварнін,- контрреволюція завдала одного зі своїх найзухваліших ударів по радянському мистецтву. З-під паскудного пензля так званого художника Сергія Баранова, який досі спритно приховував свої бузувірські збочення за купами гнилих овочів і який тепер уявив собі, що може виставитися неприкрито й безсоромно у своєму правдивому світлі, ми отримали мерзенний зразок декадентського, буржуазного псевдомистецтва..."
Баранов сів, намагаючись перебороти ядуху. Тоді змусив себе читати далі. "В особі цього гангренозного поліпа,- продовжував Суварнін, вживши виразу, що його Баранов, незважаючи на розпач, сприйняв як похвалу,- вмирущий світ капіталізму, що злигався з троцькістським кодлом, дістав зброю проти Радянського Союзу і доказ того, що його наймити й агенти пролізли бридкими хробаками в саме серце культурного життя нашої Батьківщини. Якою зрадою та підкупом сумнозвісному Баранову вдалося повісити своє страхіття на стіні галереї - відповідь на це питання ми залишаємо суду. А поки що, чекаючи на результати слідства, що незабаром неминуче розпочнеться, ми, діячі мистецтва, повинні ще тісніше зімкнути лави для захисту. Ми не маємо права дозволити віроломним барановим, котрі по-рабському переймають примхи та збочення їхніх грошовитих хазяйчиків, бруднити наші стіни цими взірцями дадаїстського відчаю, реакційного кубізму, вбогого абстракціонізму, сюрреалістичного архаїзму, аристократичного індивідуалізму, релігійного містицизму та меркантилістського фордизму".
Баранов обережно відклав журнал. Далі читати не було потреби. Він бачив уже такі статті досить часто, щоб переказати все до кінця, ні разу не зазирнувши до журналу. Світ його лежав у руїнах. Він сів на табуретку і зажурено втупився у шість кіло яскраво-червоних вишень, гарно розкладених у лозовому кошику.
У двері постукали. Він не встиг ще сказати; "Заходьте", як двері відчинились і ввійшов Суварнін. Критик рушив просто до столу, налив у склянку горілки на п'ять пальців і вихилив одним духом. Тоді повернувся до Баранова.
- Я бачу,- сказав він, показавши на розгорнений журнал,- що ви вже прочитали статтю.
- Так,- хрипко мовив Баранов.
- Ось, візьміть,- сказав Суварнін, витягши з кишені якийсь рукопис. - Вас, можливо, зацікавить, що я написав перше.
Баранов узяв аркуші й отупіло глянув на них. Суварнін налив собі ще раз, поки Баранов читав затуманеними очима: "...нова визначна грань таланту... смілива боротьба з проблемами сумніву й розчарування, що є початком розуміння... блискучо виявлені технічні здібності... новаторський прорив до глибин сучасної душі в живопи..."
Баранов відсунув від себе аркуші.
- Що... що сталося? - спитав він глухо.
- Комісія,- сказав Суварнін. - Вони бачили вашу картину. Потім прочитали мій відгук. Вони попросили зробити деякі зміни,- мовив він делікатно. - Отой Клопоєв, голова комісії, той самий, що намалював вісімдесят чотири портрети Сталіна, він особливо наполягав.
- Що ж тепер зі мною буде?
Суварнін знизав плечима.
- Нічого доброго,- відповів він.-Як друг, я вам раджу...
залишити країну. - Він підійшов і зібрав аркуші рукопису свого першого відгуку. Подер їх на дрібні клаптики, склав у купку на підлозі й підпалив сірником. Зачекав, поки вогник загас, тоді обережно розкидав попіл ногою по підлозі. Потім допив горілку, цього разу просто з пляшки, і вийшов.
Тієї ночі Баранову нічого не снилось. Цілу ніч він не спав, бо слухав свою дружину.
Вона бадьоро говорила від восьмої вечора до восьмої ранку наступного дня; повнометражне звернення, в якому кожен істотний момент був наголошений і розвинений з мірою та повнотою, перед якими Едмунд Берк, в іншій країні та в миролюбнішому столітті, від щирого серця зняв би капелюха. Її вже повідомили того дня, що їхню квартиру передано віолончелісту, в якого є родич у Центральному Комітеті, а о сімнадцятій годині її звільнили з посади керівника мережі дитячих садків і перевели на місце помічника дієтолога в закладі для розумово відсталих дітей та підлітків з кримінальними нахилами в колонії десь кілометрів за тридцять від Москви. Відштовхуючись від цих фактів та маючи аудиторію в числі одного чоловіка, що безсило потопав у подушках, вона вправлялася в красномовстві дванадцять годин поспіль, навіть не засапавшись і ні разу не повторившись.
- Ми знищені,- сказала вона чітко, без найменших ознак хрипоти, коли о восьмій годині знадвору долинув заводський гудок,- нас просто змішали з брудом. І за що? Через ідіотську, безглузду мазанину, в якій ніхто н$ добере ладу! Ти хочеш бути художником. Нехай собі! Це дитячі дурощі - та нехай, я не нарікаю. Ти хочеш малювати яблука. Казна-що? Атож! Але яблука можна зрозуміти. Яблука не містять політичних натяків. Яблука не стають бомбами. А ця... ця гола відьма... Чому? Чому ти зі мною таке зробив? За віщо?
Присоромлений Баранов упав на подушки, глипаючи на дружину.
- Ну ж бо! - скомандувала Анна. - Ну! У тебе ж має бути якесь пояснення. Не мовчи, наче води в рота набрав! Скажи що-небудь! Скажи хоч слово!
- Анно,- мовив Баранов із мукою,- Анно... прошу тебе... - Він завагався. Хотів сказати: "Анно, я люблю тебе",- але передумав.
- Ну! - вимагала Анна. - Говори!
- Анно,- сказав Баранов,- не втрачаймо надії. Може, все ще минеться.
Анна зміряла його крижаним поглядом.
- У Москві,- промовила вона,- у Москві ніщо не минається.
Потім вона одяглась і вирушила до колонії - доповісти про своє прибуття на нове робоче місце на кухні.

Прогноз Анни виявився аж занадто обґрунтованим. Нападки, в порівнянні з якими стаття Суварніна здавалась нестримною хвалебною одою, посипалися на Баранова в газетах і журналах по всьому Радянському Союзу. "Нові маси" в Нью-Йорку, що ніколи досі не згадували його ім'я, надрукували поряд із портретом Сталіна на цілу сторінку, намальованим рукою Клопоєва, палку інвективу, де, окрім усього іншого, Баранова називали зрадником інтересів світового пролетаріату, любителем розкішного життя, сенсуалістом з Парк-авеню, типом, якому б тільки малювати карикатури для "Нью-Йоркера". У статті, поданій нижче, письменник, який згодом перейшов у католицтво і працював на компанію "Метро-Голдвін-Майєр", пишучи сценарії для собаки-зірки, скористався випадком з Барановим, щоб проголосити Мікеланджело першим провісником соціалістичного реалізму. В Москві з'їзд художників під орудою полум'яного Клопоєва виключив Баранова зі Спілки звичним голосуванням: за - 578, проти - нуль. Одного ранку, між десятою і дванадцятою годинами, всі до одної картини Баранова зникли з усіх стін у Росії, де вони були висіли. Майстерню Баранова, якою він користувався десять років, забрали й передали художникові, який малював дороговкази для московського метро. З'явилися двоє здоровил у цивільному і протягом трьох місяців стежили за Барановим і вдень і вночі. Пошта його завжди запізнювалась і приходила розпечатана. Анна Кронська знайшла під раковиною в кухні, де вона тепер працювала, підслуховчий пристрій. Давні знайомі переходили на другий бік вулиці, вгледівши Баранова здалеку, і він більше не мав можливості купити по знайомству квитки у драму чи на балет. Жінка, якої він зроду не бачив, заявила, що він батько її позашлюбної дитини, і, програвши справу в суді, він мусив сплачувати їй аліменти в розмірі дев'яносто карбованців на місяць і тільки чудом не загримів на виправні роботи.
Чуючи, куди дме вітер, Баранов поклав старого пензля з верблюжого волосу та лампу "гусячу шию" до сумки і, змучений та схудлий, з Анною під руку втік за кордон.
Через півроку, влітку 1929-го, Баранов та Анна отаборилися в Берліні.
Клімат тогочасної німецької столиці був вельми сприятливий для митців, і Баранов, що працьовито засів писати апельсини, лимони та яблука у своєму ранньому апетитному стилі, одразу здобув успіх. "Ми тут будемо дуже щасливі,- переконано пророкувала Анна. - Ти малюватимеш тільки фрукти й городину. Ти вживатимеш темні фарби дуже ощадливо. Ти не посмієш і думати про голявок та політичні натяки. Ти триматимеш рота на замку і дозволятимеш мені говорити за двох".
Баранов охоче скорився цим простим і благодійним настановам.
Незважаючи на дещо розпливчасті обриси та якийсь легенький серпанок, що, здавалося, походили від підсвідомого бажання художника уникати виразності у трактуванні будь-якого образу, навіть точного положення плоду на скатерті, його роботи дуже вигравали у порівнянні з першими полотнами, створеними після повернення з бойовищ Революції. Він процвітав. Щоки його заокруглились і знову порожевіли, в нього з'явилося невеличке черевце. Він найняв на літо маленьке шале в Баварії і заорендував розкішну майстерню поблизу Тіргартена. Він частенько сидів у пивниці, попиваючи мюнхенське пиво, і говорив з безтурботним сміхом, коли заходила мова про політику, як то часто бувало в ті дні: "Е-е, хто його добере? Це справа філософів".
Коли Суварнін, який у Москві, через свій перший, неопублікований відгук про Баранова, від підозри у неблагонадійності докотився до остракізму, прибув у Берлін, обідраний як ланець, Баранов прийняв його з розкритими обіймами, дозволив йому оселитися у вільній кімнаті під майстернею і навіть спромігся на теплий ностальгічний смішок, коли Суварнін розповів йому, що зелена голявка зайняла почесне місце у новому музеї декадентського псевдомистецтва в Ленінграді.
Анна знайшла собі посаду інструктора фізичної підготовки в одній із молодіжних жіночих організацій, що якраз тоді почали утворюватись, і невдовзі привернула до себе увагу інтенсивністю своїх програм. Вона випускала батальйони юнок із залізними м'язами й могутніми стегнами, які могли вісімнадцять годин марширувати по ріллі та голіруч роззброювали дужих чоловіків з гвинтівками із примкнутими багнетами.
Коли Гітлер прийшов до влади, її закликали до уряду й дали під її руку всю програму тренування жінок для Пруссії та Саксонії. Значно пізніше статистичне бюро Жіночого фронту матерів та національних героїнь випустило звіт, де повідомлялось, що випускниці курсів Анни Кронської вели перед між усіх інших німкень у випадках викиднів та смерті при пологах у співвідношенні сім до одного, але на той час, звісна річ, Баранови вже виїхали за кордон.
Між 1933 і 1937 роками життя Баранових мало чим відрізнялося від того, яке вони вели в добрі давні дні у Москві. Баранов регулярно малював, і його стиглі овочі прикрашали стіни багатьох відомих домів, включаючи, як подейкували, приватне газонепроникне бомбосховище самого фюрера під Імперською канцелярією, де барановські картини пожвавлювали досить сувору атмосферу. Непересічна особистість Анни та привітна вдача Баранова скрізь робили їх бажаними гостями, і вони часто бували на різних вечірках та прийомах, де Анна звичайно забивала всім рота, виголошуючи довжелезні промови зі своєю уславленою ясністю й гостротою на такі теми, як воєнна тактика, виробництво сталі, дипломатія та виховання дітей.
Саме в цю пору, згадували пізніше його друзі, Баранов робився усе мовчазнішим. На вечірках він стояв коло Анни й уважно слухав, поїдаючи виноград та мигдаль і коротко, неохоче відповідаючи на запитання. Він також почав худнути і виглядав як людина, що погано спить і бачить кошмари. Він став малювати вночі, замикаючи двері й опустивши жалюзі. Майстерню його освітлювала байдужа лампа "гусяча шия".
Це було як грім з ясного неба і для Анни, і для друзів Баранова, коли було знайдено ще одну зелену голявку. Суварнін, котрий бачив як оригінал, так і берлінське полотно, сказав, що друге вийшло навіть краще за перше, хоч головна фігура була, принаймні за концепцією, майже однакова на обох картинах.
- Страждання,- сказав Суварнін, який у той час перебував на державній службі, виконуючи обов'язки роз'їзного критика офіційної архітектури: посада, де, за його власним, цілком слушним висловом, хибні судження не такі помітні, як у царині станкового живопису,- страждання тепер у картині здається нестерпним. Воно - героїчне, безмірне, богорівне. Баранов поринув у глибини відчаю. Можливо, тому, що я знав про кошмарні сни Баранова, надто той, у якому він не може вимовити жодного слова в кімнаті, повній балакучих жінок, у мене виникло таке разюче враження: це все людство, замкнене в німотності, що протестує, мовчазно й безнадійно, проти трагічної безпросвітності життя. А найдужче мені сподобалась чарівна нова деталь - голий карлик-гермафродит у рожевих тонах, якого ліворуч на передньому плані штиркає носами зграя маленьких брунатних звірят.
Навряд чи Баранов був настільки необачний, щоб виставити свою картину на люди (хоч би яка необхідність привела його до відтворення свого шедевра, вона вдосталь вдовольнилася завершенням полотна, та й спогади про московські поневіряння були занадто свіжі, щоб він самохіть ступив на край прірви, показавши свою роботу). Але в цю справу втрутилося гестапо, яке щотижня регулярно робило обшуки по домівках і конторах людей, що читали іноземні газети (звичка, до якої Баранов безглуздо приохотився), і натрапило на зелену голявку того самого дня, коли Баранов поклав останній мазок. Два агенти були хлопці прості, але достатньо обізнані в націонал-соціалістичній культурі, щоб унюхати тут ґандж і єресь. Вони викликали підкріплення, виставили заслон коло будинку і повідомили начальника відділу, який відав такими справами. За годину Баранова заарештували, а Анну звільнили з посади й перевели помічницею дієтолога у притулок для незаміжніх матерів неподалік польського кордону. Як було і в Москві, ніхто, навіть незламний полковник із бронетанкової дивізії СС, з яким Анна була у досить близьких стосунках, не наважився сказати їй, що чоловік її не виходив з дому шукати натурниці.

Гестапо допитувало Баранова цілий місяць. Допити, більш-менш буденні, під час яких Баранову вибили три зуби й двічі імітували страту, головним чином були спрямовані на те, щоб вичавити з нього імена однодумців і товаришів по змові та змусити зізнатися в актах саботажу на сусідніх авіазаводах, що були вчинені протягом кількох останніх місяців.
Поки Баранов був у лабетах гестапівців, його картину виставили для публічного огляду на великій виставці, влаштованій міністерством пропаганди, щоб ознайомити населення з новими течіями в занепадницькому та неарійському мистецтві. Виставка мала величезний успіх. На ній побувало на сто тисяч більше відвідувачів, ніж перед тим приходило подивитись на картини.
Того дня, коли Баранова випустили з в'язниці, згорбленого й приреченого протягом кількох наступних місяців їсти перетерту кашку, провідний критик берлінської "Тагеблатт" виступив з офіційною оцінкою його картини. Баранов купив газету і прочитав: "Це юдо-анархізм у найнеприхованішій формі. Підбурюваний Римом (на задньому плані була ще одна нова деталь - руїни сільської церкви), за потурання Уолл-стріту й Голівуду і за директивою з Москви, цей мерзенний хробак Баранов, уроджений Гольдфарб, прокрався в саме серце німецької культури й спробував похитнути наше арійське здоров'я та наші німецькі інститути правосуддя. Це пацифістський наклеп на нашу армію, флот і повітряні сили, злісна східняцька сатира на наших доблесних німецьких жінок, розгул розбещеної, так званої психології віденського гетто, отруйні випари паризької клоаки французьких виродків, лукаві підступи британського Міністерства зовнішніх справ на користь їхньому кровожерному імперіалізмові. З нашою звичною стриманою гідністю ми, німці з німецького світу мистецтва, ми, інженери гордої та святої німецької душі, повинні згуртуватися й поставити вимогу в поважному, твердому, поміркованому тоні, щоб цей гангренозний поліп на нашому національному житті був видалений. Хайль Гітлер!"
Тієї ночі, у ліжку з Анною, якій пощастило одержати триденну відпустку, щоб привітати чоловіка з поверненням додому, вислуховуючи стандартну дванадцятигодинну нотацію, Баранов згадував з чимось схожим на вдячність порівняно делікатні вислови критика "Тагеблатт".
Наступного ранку він навідав Суварніна. Суварнін відзначив, що, попри тілесні муки минулого місяця, його друг, здавалося, віднайшов якийсь внутрішній спокій, з душі йому спав незримий, але руйнівний тягар. Незважаючи на ніч риторики, яку він щойно пережив, він здавався спочилим, ніби останнім часом добре висиплявся.
- Не треба було вам того робити,- мовив Суварнін з легким докором.
- Я знаю,- відповів Баранов. - Але я не міг інакше. Це вийшло само собою.
- Хочете почути добру пораду?
- Атож.
- Тікайте за кордон,- сказав Суварнін. - І то негайно.
Але Анна, якій подобалась Німеччина і яка була певна, що зуміє знову піднятися нагору, відмовилась навідріз. А Баранов і в голові собі не покладав тікати без неї. Та в наступні три місяці його двічі сильно помолотили на вулиці молодчики із загонів СА, а чоловіка, що жив за три квартали від них і скидався на нього, помилково забили ногами на смерть п'ятеро молодиків; усі барановські картини зібрали та привселюдно спалили; двірник звинуватив його в гомосексуалізмі, і після чотириденного розгляду суд виніс вирок умовно. Коли Баранов ішов з фотоапаратом до ломбарду повз Імперську канцелярію, його заарештували й допитували двадцять чотири години, а фотоапарат, якого він хотів заставити, конфіскували. Все це не похитнуло б Анни в її твердому намірі лишитися в Німеччині, та коли дійшло до того, що Баранова вирішили стерилізувати, як загрозу чистоті арійської раси, вона під покровом завірюхи перейшла з ним німецько-швейцарський кордон.

Минув цілий рік, перш ніж Барановим пощастило дістатися до Америки, та коли Сергій пройшовся П'ятдесят Сьомою вулицею в Нью-Йорку, пожираючи очима вітрини картинних галерей, де мирно співіснували протилежні живописні стилі - від жорсткого сюрреалізму до солодкавого натуралізму,- він відчув, що всі його муки й біди були не даремні, бо врешті привели його в цю гавань. Першого ж тижня, вдячно й зворушено, він подав прохання про надання громадянства йому та Анні.
Зайвий раз демонструючи свою новоявлену відданість, він ходив дивитися на гру "Гігантів" на стадіоні для гри в поло, хоч нічогісінько в тому не тямив; а ще патріотично розвинув у себе смак до коктейлів "Мангеттен", що їх цілком слушно вважав національним напоєм.
Наступні кілька років були найщасливішими в житті Баранових. Критики й меценати одностайно вважали, що росіянин з м'яким голосом привніс таємничий європейський аромат, меланхолію і класичність до банальних американських помідорів та огірків, і його полотна на виставках майже незмінно розпродувалися за добру ціну. Велика виноробна компанія використовувала виноградні грона Баранова на етикетках і в рекламі, а барановський натюрморт "Кошик з апельсинами" придбала каліфорнійська пакувальна фірма, збільшила його в двадцять чотири рази й розклеїла на рекламних щитах по всій країні. Баранов придбав будиночок у Джерсі, недалеко від Нью-Йорка, і, коли нагодився Суварнін, що втік з Німеччини, де за його голову була призначена нагорода, бо хтось підслухав його слова, що німецька армія не дійде до Москви за три тижні, Баранов радо запросив критика жити з ними.
Сп'янілий від нового для нього почуття свободи, Баранов навіть написав по пам'яті голявку, дуже рожеву й пухкеньку. Але Анна, що на той час працювала в часописі, який читали по всій країні, експертом з комунізму та фашизму, в цій ситуації діяла вельми рішуче. Вона хлібним ножем пошматувала картину на окремі волокна і вигнала дебелу чешку з круглими, мов яблука, щоками, яка була в них за куховарку, хоч дівчина, аби не втратити роботу, принесла довідку від гінеколога, що вона незаймана. Успіх Анни в Америці, де чоловіки з давніх-давен привчилися слухатись жінок і де її суха, велемовна діловитість викликала зачудування й захват у колег протилежної статі, був навіть блискучіший, ніж у Європі. На кінець війни редактор настановив її завідувати відділами політичних коментарів, медицини для жінок, моди, белетристики і, звісна річ, догляду за дітьми. їй навіть пощастило влаштувати Суварніна в тому ж таки часописі на посаду кінокоментатора, на якій він протримався до осені сорок сьомого року, коли почав сліпнути.
Анна стала відомою особою у Вашингтоні; вона виступала як добровільний експерт у кількох впливових комітетах, висловлюючи свою думку з таких різноманітних питань, як надсилання підривної літератури поштою та рівень сексуальної освіти у системі державних шкіл ряду північних штатів. Вона навіть пережила захоплюючу мить, коли її в ліфті вщипнув за сідницю підтоптаний сенатор із Заходу. Певна річ, її запрошували на незліченні обіди, прийоми, збори та вечірки, і всюди її віддано супроводив Баранов. На початку, потрапивши у вільну атмосферу літературної та мистецької Америки, Баранов, здавалося, позбувся мовчазності, що розвинулась у нього в роки московського життя. Він часто сміявся, на перше прохання співав давніх червоноармійських пісень, в гостях у друзів набивався зробити всім "Мангеттен" і без угаву, з милою, чарівною простодушністю балакав про всяку всячину. Але мало-помалу він став замикатися в колишній мовчанці. Стоячи обіч Анни, він гриз арахіс і, пильно придивляючись до неї, слухав з дивною зосередженістю її промови про долю Республіканської партії, напрямки в театральному мистецтві та тонкощі американської конституції. В цей час Баранову також стало погано спатися. Він схуд і знову почав працювати ночами.
Хоч уже й напівсліпий, Суварнін помічав усе. Схвильовано чекав він на великий день. Він заздалегідь ще раз склав данину шани генієві свого друга, як колись давним-давно у Москві. Суварнін був із тих авторів, для яких нестерпно бачити хоч одне своє слово неопублікованим, і те, що минуло майже двадцять років відтоді, як його змусили зректися своєї схвальної статті, тільки додавало йому бажання нарешті пустити її в друк. До того ж так приємно було знову писати про живопис після всіх тих осоружних кінорецензій.
Одного ранку, коли Анна була в місті і в домі панувала тиша, Баранов зайшов до друга і сказав:
- Ти б не заглянув до мене в майстерню?
Суварнін стрепенувся. Спотикаючись, він поспішив за Барановим надвір, до сараю, переобладнаного на майстерню. Він довго вдивлявся своїми потьмянілими очами у величезне полотно.
- Це геніальний твір,- сказав він побожно. - Ось на, візьми! - Він витяг з кишені кілька аркушів рукопису. - Прочитай, що я хочу про це сказати.
Закінчивши читати оду свого друга, Баранов змахнув сльозу. Тоді підійшов до Суварніна й поцілував його. Цього разу й мови не було про те, щоб ховати шедевр. Баранов обережно згорнув полотно, вклав у футляр і разом із Суварніним одвіз картину до свого продавця. Одначе, за обопільною мовчазною згодою, і він, і Суварнін тактовно приховали це від Анни.
Через два місяці Сергій Баранов став новим героєм мистецького світу. Його продавець був змушений поставити бар'єр, щоб стримувати юрбу, яка валом валила подивитися на зелену голявку. Стаття Суварніна тепер здавалася блідою і невиразною в потоці хвалебних епітетів, виливаних іншими критиками. Пікассо згадувався в одному реченні з Барановим незліченне число разів, а дехто називав ім'я Ель Греко. Бонвіт Теллер виставив у вітринах шість зелених голявок у черевичках зі зміїної шкіри і в норкових хутрах наопашки. Натюрморт Баранова "Виноград і головка сиру", що його художник продав у 1940 році за двісті доларів, приніс п'ятдесят шість тисяч на аукціоні. Музей сучасного мистецтва надіслав свого службовця, щоб організувати ретроспективу. Всесвітня асоціація "Люди доброї волі", на бланках якої красувалися десятки імен законодавців та промислових магнатів, зажадала передачі їй цієї виставки як ключової у показі американського мистецтва, що його вона хотіла влаштувати коштом держави у чотирнадцяти європейських країнах.
Навіть Анна, якій знову ніхто не насмілився вказати на дивовижну схожість дружини художника та його натурниці, начебто була задоволена і цілий вечір дозволила Баранову говорити, ні разу його не перебивши.
На відкритті виставки американського мистецтва, яку показали в Нью-Йорку, перш ніж відправити її за море, Баранов був у центрі уваги. Фотографи зняли його в різних позах: він тримає в руці склянку "Мангеттена", жує сендвіч з копченим лососем, розмовляє з дружиною посла, серйозно розглядає свій шедевр, стоїть серед юрби шанувальників. Це був найпрекрасніший день у його житті. Якби тієї ночі його спостигла смерть, він помер би щасливим. І справді, згодом, озираючись на той вечір у світлі подальших подій, Баранов часто з гіркотою шкодував, що не сконав тоді ж таки.
Бо рівно через тиждень з трибуни Конгресу виступив один із його членів, котрий мислив економічними категоріями і був обурений тим, що він назвав безвідповідальним розтринькуванням коштів з боку адміністрації, яка викинула на вітер вагомі американські долари, щоб послати цю недолугу карикатуру на Америку до наших колишніх союзників. Він зажадав ретельного розслідування цієї афери. Державний муж зобразив головний експонат, зелену голявку пензля чужоземця з Росії, як огидну мазанину, натхнену комуністами, як наругу над американською жінкою, як удар по білій більшості, як атеїстичний, занепадницький антиамериканський, підривний, червоно-фашистський твір, такий, що він не дозволив би дивитися на нього своїй чотирнадцятирічній дочці, самій чи в супроводі матері; як твір провокаційний, що може збудити зневагу до Сполучених Штатів у серцях іноземців і таким чином надати хитро розраховану допомогу Сталіну в холодній війні між Америкою і Радянським Союзом; як ляпас героям повітряних нальотів на Берлін; як твір, шкідливий для торгівлі, образливий для наших південних сусідів; як вияв мистецького гангстеризму, природний наслідок зняття імміграційних бар'єрів, доказ необхідності федеральної цензури для преси, радіо та кінопрокату.
Подальші події не забарилися. М'якоголосий консервативний радіокоментатор у передачі з Вашингтона нагадав: він, мовляв, тисячу разів застерігав, що не досить твердий Новий курс неминуче призведе до появи такої гидоти, - і натякнув, що автор цієї мазанини пробрався до Сполучених Штатів незаконним шляхом: схоже, його висадили вночі на берег з підводного човна разом із жінкою, яку він видає за свою дружину.
Деякі газети підхопили цю новину не тільки в передовицях, а і в колонках оглядачів; вони послали своїх найзубастіших репортерів на ферму Баранова, і ті, допитавши винуватця, доповіли, що на почесному місці у вітальні Баранових стоїть самовар, а майстерня ззовні пофарбована червоним. Один із редакторів питав, чому до колекції картин не була включена жодна обкладинка "Сатердей івнінг пост". Лідери Американського Легіону висловили офіційний протест проти того, щоб посилати картини сумнівної якості до країв, де наші хлопці воювали так мужньо так недавно, і наголосили на тому, що Баранов участі у війні не брав.
Парламентська комісія по розслідуванню антиамериканської діяльності викликала подружжя Баранових повісткою і почала прослуховувати їхній телефон, найнявши для цього людину, що знала російську мову. На засіданні комісії виявилося, що Баранов у 1917, 1918 і 1919 роках служив у Червоній Армії, і Бюро імміграції було публічно засуджено за те, що воно дозволило таким сумнівним елементам в'їзд у країну. Духівництво всіх трьох конфесій розповсюдило відозву, яка закликала уряд заборонити відправку картин до Європи, де, як усім відомо, дуже похитнулися підвалини віри. Цитувалася заява одного відомого адвоката, що, мовляв, йому вже набили оскому всі ці модерністи і що він міг би намалювати кращу картину, ніж ота зелена голявка, з допомогою віхтя та бляшанки фарби для підлоги. Популярний часопис опублікував думку одного психіатра, що згадану картину, безперечно, намалювала людина, яка страждала від холодності матері і якій властиві неврівноваженість і агресивність, що неминуче посилюються з роками. ФБР задіяло групу слідчих, які опитали сімдесят п'ять приятелів Баранових і довідалися, що ті були членами клубу "Книга місяця", передплачували "Дім і сад" та "Дейлі ньюс" і часто говорили російською мовою в присутності прислуги.
Комуністичні борці за громадянські права провели масовий мітинг зі збиранням коштів для Баранова, але він їх не прийняв. Тоді вони, в свою чергу, зреклися Баранових і стали вимагати їхньої депортації до Росії.
Міністерство фінансів, розбуркане цією веремією, перевірило оплату Барановими прибуткового податку за п'ять років, виявило недоплату і надіслало їм рахунок на додаткові вісімсот двадцять доларів. Документи Баранових на отримання громадянства були досконально проаналізовані, і розкрилося, що місіс Баранова збрехала про свій вік.
На радіофорумі на тему "Що нам робити з зеленою голявкою?" аудиторія зустрічала свистом прізвище Баранова щоразу, як його вимовляли, а наступного дня начальник пошти в маленькому містечку в Масачусетсі оголосив, що фреску зі збирачами журавлини й рибалками, яку Баранов колись зробив для їхньої контори, буде затерто.
Анну Баранову, через небажаний розголос, редактор усунув спершу од відділу політичних коментарів, далі од медицини для жінок, потім од белетристики та моди і, нарешті, од догляду за дітьми, після чого їй дозволили піти з роботи.
Баранов терпів усе це з млявим отупінням. Найдужче страхали його довгі години чимдалі бурхливішого потоку риторики, який на нього щоночі виливала його жінка від першої до восьмої години ранку. Інколи, піднявши для маскування комір пальта, він ішов до галереї, де все ще висіла спаплюжена картина, і розглядав її сумно й спантеличено. Коли одного дня директор відвів його набік і сказав із ноткою співчуття, що під тиском з боку певних кіл керівництво галереї вирішило розкомплектувати виставку і все-таки не посилати її до Європи, він заплакав.
Того вечора він сидів, згорбившись, сам-один на стільці посеред своєї холодної майстерні. Штори були спущені, бо місцева малеча взяла собі за звичай жбурляти камінням у вікна, забачивши всередині бодай якусь тінь. У руках Баранов тримав невеличкий атлас світу, розгорнутий на карті Карибського моря та Центральної Америки, але не дивився на неї.
Відчинилися двері, й увійшов Суварнін. Мовчки сів.
Перший заговорив Баранов, на друга він не дивився.
- Сьогодні я був у галереї,- сказав він тихим, схвильованим голосом. - Я довго дивився на картину. Може, то розігралася моя уява,- додав він,- але мені здалося, ніби я щось помітив.
- Що саме?
- Раптом,- мовив Баранов,- картина нагадала мені когось. Я все сушив собі голову, хто б це міг бути. І оце аж зараз збагнув. Суварнін,- він рвучко крутнувся на стільці й обернувся лицем до критика,- Суварнін, ви ніколи не помічали, що голявка схожа на мою дружину?
Суварнін трохи помовчав. Тоді задумано заплющив очі, осліплі від кіно, і потер носа.
- Ні,- сказав він нарешті. - Анітрошечки не схожа.
Баранов кволо усміхнувся.
- Ох, ніби камінь з душі звалився,- сказав він. - Бо це було б для неї страшним ударом.
Він поклав атлас собі на коліна і втупився поглядом у дрібненькі різноколірні плями країн теплої Центральної Америки.
- Суварнін,- спитав він,- ви коли-небудь бачили Карибське море?
- Ні,- відповів той.
- Як ви гадаєте,- мовив Баранов, не відриваючи очей від карти,- чи знайдуться придатні для живопису фрукти у Коста-Ріці?
Суварнін зітхнув і підвівся.
- Піду збирати речі,- сказав він понуро і вийшов, залишивши Баранова самого в холодній майстерні над картою, вкритою одноманітними кольоровими плямами.