Присвячую дружині

Дощ упав на сутінки зненацька. Місто якось відразу принишкло, зіщулилося, потемніло. Одинокі перехожі намагалися мерщій добігти до свого під'їзду чи вскочити у тролейбус.
І тільки двом, здавалося, не було ніякого діла до цієї метушні. Воно стояли під навісом магазину "Соки-води" і безтямно цілувалися.
Нарешті дівчина у червоному плащі відхилила голову і знеможено прошепотіла:
- Ти наче п'яний...
- А ти хіба ні? - озвався юнак у військовому одязі.
- Я сп'янію потім, - продовжила вона голосніше, - коли пройде дощ і запахне землею...
- Хіба після дощу пахне землею? - здивувався він. - Небом!
- Ні-ні, землею! - заперечила дівчина м'яко, але з жіночою непохитністю. - Ходімо краще в парк.
* * *
Вони перейшли проспект по переходу і повільно піднялися по сходах у парк. У порожніх алеях лише покірно цідилися холодні струмені дощу та розсовували темінь самотні ліхтарі. Дівчина і юнак звернули в алею, що вели углиб ошатних кленів, і невдовзі підійшли до порожньої альтанки. Вони присіли на холодну лавочку і застигли в довгому палкому поцілунку.
- Ти наче струмок, - прошепотіла дівчина. - П'єш тебе і не нап'єшся...
- А твої уста - як мед, - сказав юнак захмеліло. - І чому вони такі солодкі?
Він хотів знову припасти до неї поцілунком, але вона відхилилася, відтак взяла його голову руками і повернула до світла ліхтаря, що стояв поруч з альтанкою.
- Знаєш, - мовила радісно, - у тебе зараз в очах іскорка... Така симпатична.
- Вогниста? - запитав він.
- Ні, у тебе очі не вогнисті. Скоріше спокійні, м'які, але вогню в них немає.
- Зате в твоїх - міріади сонць! А губи - як спілі черешні, - і він зробив спробу знову поцілувати її, та дівчина швидким рухом поклала йму палець на вуста.
- Не захоплюйся! - а потім додала лагідно: - Давай просто посидимо.
- Давай, - покірно згодився він і розслабив обійми. А потім узяв у свої долоні її і озирнувся довкола, наче хотів увібрати в себе цей дивний замріяно-тривожний осінній світ.
- Як гарно тут! - сказав щасливим голосом. - Дерева, дерева... А там - лише пустеля й гори.
- Я теж люблю дерева, - по хвилі озвалась дівчина. - Коли вранці іду до інституту, завжди милуюся ними. Мені здається, що я їх розумію. У них теж є своє життя, схоже на людське. Середних є бідні й багаті, є гордяки і еліта, а є зневажені й покинуті. У них теж відбувається боротьба, вони страждають і кохають... А оті тополі, що біля взуттєвого магазину, з такими гладенькими стовбурами, в ранковому сонці стоять наче голі юнаки. Аж соромно дивитися на них...
Хлопець здивовано поглянув на дівчину.
- Ніколи б не подумав, що дерева схожі на нас. І яке у них може бути життя? Просто ростуть собі - і все. Переробляють вуглекислий газ на кисень.
- Ні, не скажи, - заперечила дівчина. - Вони все розуміють і вивчають нас. Тільки говорити не вміють по-нашому. Але своя мова у них є. Треба лише її зрозуміти.
Вітер пройшовся по розвіттях десь угорі, і вони зашуміли поважно й урочо, мовби підтверджували слова цієї чорнокосої юнки.
Хлопець зітхнув і підніс руку з годинником до очей.
- Завтра у цей час я буду далеко-далеко, - промовив із смутком. - У нас лишилася тільки ніч...
- ... і все останнє життя, - підхопила дівчина, заглядаючи йому в очі. - Хіба не так?
- Так, так, моя люба! - прошепотів він, цілуючи її обличчя. - І все життя...
- Знаєш, поїхали до мене, - раптом запропонувала вона після поцілунку. - Батьків нема, вони на іменинах і тітки в селі, будуть лише завтра.
- Ну ти... смілива дівчина, - озвався він, милуючись нею. - А не боїшся?
- Аби лиш ти мене не злякався! - розсипала вона мелодійний сміх, і в його душі забриніли лісові дзвіночки.
Він швидко схопився з лавочки і потягнув дівчину за руку з альтанки. Дощ уже вщух, по асфальту струменіли потоки води. Молода пара, розбризкуючи їх, вибігла із парку на проспект.
- Таксі, таксі! - закричав юнак, махаючи вільною рукою.
Біла "Волга" із зеленим "оком" враз притишила ходу, скрикнувши у ніч гальмами...
* * *
Вони сиділи на дивані знеможені й щасливі. Тепер цілунки були довгими й розважними. М'яко світила настільна лампа, за вікном шумів дощ, з магнітофона лилася тиха музика.
- А тобі як більше подобається цілуватися: палко, гаряче чи спокійно і ніжно? - запитала вона пошепки.
- Спокійно, - відповів він, пестячи долонею її щоку, а сам враз ніби заглибився в себе.
- Я раніше, коли була малою і дивилася фільми, в яких цілуються, то думала, що вони просто притуляють губи і все. А виявляється, воно не зовсім так.
- А ти дивилася фільм "Комедіанти"?
Вона замислилася, намагаючись пригадати. Заперечливо похитала головою.
- Ну американський, двосерійний.. - підказував він.
- У-у! - знову похитала вона.
- От там показано, як треба по-справжньому цілуватися.
- А ми з тобою по-справжньому? - похопилася дівчина.
- Ну звичайно!
Вони з'єдналися у ніжному поцілунку.
- Ніколи не думала, що може бути так гарно з іншою людиною, - говорила вона потім. І глянувши на нього, продовжила:
- А ця людина вічно про щось думає! - заговорила вже з примхливо-сердитими нотками. - Про що ти думаєш, сержанте? Отямся, з тобою дівчина в кімнаті... А тобі завтра летіти на службу. Отам надумаєшся, Миколо! Ти чуєш, яке у тебе ім'я? Ми-коло! Ми з тобою - одне коло!
Він посміхнувся з ледь притлумленим смутком, повернувся до неї; але той усміх виявився якимсь силуваним. Усе ж юнак, обійнявши її, заспокійливо поцілував у щоку.
- Я думаю про фіранки, - зітхнувши, мовов він.
- Фіранки? Які?
- Оті, що закривають вікно...
Вона відкинулася від стінки дивана, глянула на фіранки і здивувалася: що він міг там побачити такого?
- Мама вже давно хотіла замінити, а я не даю. Це іще в дитинстві мені хресна подарувала, і вони для мене - частина життя. Скільки історій я вигадувала, дивлячись на них!..
- На них написане наше з тобою життя, - сумовито, але впевнено сказав Микола, і в його голосі вона почула якусь приховану тривогу. Але нічого не сказала, чекала, доки він продовжить.
- Ота казкова фея - це ти, - мовив юнак після паузи. - А гномики біля неї - твої майбутні учні. Згорблена бабуся, що дивиться на фею, - це моя мати.
- А ти? - стрепенулася дівчина.
- Мене там немає.
- А кіт у чоботях? - похопилася вона, відчувши щось недобре у приреченості його тону.
- То не я. То тільки вість про мене. Чорна вість...
- Ну що ти, що ти, що ти! - вона рвучко підвелась, припала до нього всім тілом і почала осипати поцілунками. - Не смій так думати, чуєш?
- Я не думаю, я знаю, - прошепотів він і стиснув її в своїх обіймах так, що вона затихла.
- Щось серйозне? - тривожно запитала дівчина.
- Не знаю, - відповів він, випускаючи її з обіймів. - Дозволь, я встану.
- Знову військова таємниця? - не пускала вона.
- Знову... Дай я піду на кухню покурити.
Вона відпустила його і зітхнула:
- Кури тут, тільки вікно відчини.
Микола підвівся, дістав з кишень цигарки і сірники, підійшов до вікна. Хвильку постояв перед фіранкою, розглядаючи впритул малюнок на ній, потім рвучко відхилив її і розчинив вікно...
У кімнату відразу увірвався шум дощу, змішаний із приглушеними звуками міста: далеким стукотом поїзда, шурхотом автомобілів, швидким цокотом запізнілих каблучків.
"Після дощу людям хоч легше дихатиметься, - думала вона, милуючись його пружною статурою. - Ця сірість, запльованість вулиць - усе змиється, очиститься. Навіть атмосфера, яку люди сповнюють своїми тривогами, злобою, болями, стане чистішою".
Він затягнувся і струснув попіл за вікно. Місто ховалось у сутінках, мов перебувало у лабетах якоїсь злої невідомої сили. Здавалося, що ця ніч не скінчиться через кілька годин, а триватиме довгі-довгі роки.
Хіба він міг їй усе розказати? Про те, що вже три місяці полк жив у якомусь дивному стані... Наче нічого й не оголошують, але всі знають, що по той бік кордону, в сусідній країні, неспокійно. І що, можливо, доведеться рушити туди, захищати їхню революцію. І що йому вже двічі оголошували відпустку за відмінну службу, а потім відміняли у зв'язку з підвищеним бойовим станом. І лише коли він під час караульної служби помітив пожежу в механічній майстерні і загасив її ще до того, як по тривозі прибігла зміна, сам командир полку сказав ротному: "Щоб цього хлопця сьогодні в полку не було". І через якихось пару годин сержант Коваленко видів у поїзді, що віз його на Ташкент... А там літак підняв його у небо, щоб опустити на рідну землю.
Але хіба він міг їй усе це розповісти?
Юнак знову затягнувся димом, щоб відволіктися від своїх думок. Випустивши дим, почав розглядати дерева за вікном. Раніше якось не замислювався над тим, що і вони - живі рослини і що мають свій світ.
- Тополі самотні і горді, тому що найвищі, - долинув до нього її голос. Вона відчула, що він розглядає дерева і наче підказувала йому. - Акації - пусті і легковажні, всю зиму стоять з пожухлим листям. А навесні з ними відбувається дивна метаморфоза: серед жухлої листви викльовуються молоді листочки, а торішнє листя несподівано зникає - і не услідкуєш. Ось воно було - й не стало. Чи то опало на землю, чи то розчинилося в повітрі...
Він уже докурив, кинув недопалок за вікно і стояв, глибоко вдихаючи осіннє повітря.
- Слухай, дівчино, - мовив, не обертаючись, - тобі треба було на біофак поступати, а не на фізмат...
- А я хлопче, хотіла медиком стати, - у тон йому озвалася вона. - Це мене батько збив з пантелику. "Будеш, каже, у людських болячках копирсатися. Іди краще в педінститут на біологічний". Та я на зло пішла на фізмат, де найвищий конкурс був. Думала: провалюсь, піду санітаркою працювати. Але здала все на "четвірки" і пройшла.
Вона замовкла, потім вийшла з кімнати. Здається, пішла у ванну.
Микола ще кілька хвилин постояв, вдивляючись у сутінки, ніби хотів там видивитись свою долю... Зачинив вікно - і вітер загудів звільнено. Ніби відчув, що вже не зашкодить цим двом закоханим.
* * *
Він повернувся від вікна і... опинився у повній темряві.
- Навіщо ти вимкнула світло? - спитав збентежено.
- Ходи сюди! - прошелестів її ласкаво-наказовий шепіт.
Він обережно пішов углиб кімнати, виставивши вперед правицю, і через хвильку в його долоні опинилася її рука.
Магнітофон замовк, касета закінчилася. Але вони стояли, рука в руці, і повільно зближувалися. Нарешті він обійняв її усю і відчув, що вона в одному халатику, а під ним нічого нема...
- Я хочу стати твоєю дружиною зараз...негайно... в цю хвилину... - шепотіла вона , відчуваючи його цілунки на чолі, щоках, шиї, устах... - Тільки попереджаю: ти у мене перший...
- Ти у мене - теж... А коли з цього щось вийде? - запитав він схвильованим шепотом.
- Ну й добре, - відказала вона. - Повернешся із служби, а в тебе вже буде донька або синочок.
- Не говори так, Наталко! - через силу прошепотів він, пронизаний від її слів раптовим струменем відчаю.
Але вона згасила його палким цілунком, і він покірно пішов за нею у досі незнаний розбурханий вир почуттів, щоб розчинитися в ній до кінця.
* * *
В аеропорту, як завжди, було гамірно й душно. Гомін сотень людей, бруд на підлозі, запахи із туалетів - усе змішалося, викликаючи разом і відразу, й бажання швидше вирватися із цього вулика, і якесь дивне відчуття внутрішньої дисгармонії: "Чому так? Невже це і є найрозвинутіше суспільство?"
...Микола уже кілька разів виходив із залу надвір, нервово курив, то поглядаючи на годинник, то вишукуючи з-поміж сотень людей, що снували туди-сюди, одне-єдине обличчя.
Але Наталки не було.
"Невже не прийде? Вона ж обіцяла відпроситися з лекцій. А може щось сталося?" - терзався в здогадках. Та час був невблаганним. І ось уже оголосили про початок реєстрації пасажирів на літак Сімферополь-Ташкент.
Стоячи спочатку в черзі на реєстрацію, потім у накопичувачі, він усе ще не втрачав надії, раз-по-раз озирався довкола, вишукуючи дівчину в червоному плащі. Та ось уже оголосили посадку, пасажири почали виходити на льотне поле. Він пропустив усіх, іще раз кинув погляд на проводжаючих, потім, зітхнувши, приречено пішов за всіма.
* * *
Наталка вбігла до зали очікування, коли оголошували посадку на його рейс. "Не встигла! - розпачливо картала себе, перебігаючи через усю залу. - Якби не цей дурнуватий ленінський залік! Поки вся група не склала, декан нікого з аудиторії не випускав..."
Через скляну стіну споруди аеропорту бачила, як пасажири піднімаються по трапу літака. А позаду всіх ішов і озирався... Микола. Вона кинулась на балкон другого поверху, де був майданчик для проводжаючих, і розштовхнувши усіх, почала кричати його ім'я і махати рукою. Та навколо стояв лемент і гамір, хтось теж кричав, на посадку десь заходив літак, і всі звуки потонули в його ревінні...
- Сержанте, посадка закінчується, - попередила стюардеса і співчутливо додала: - Що, не прийшла? Ну нічого, знайдеш собі іншу. Такий парубок! - закокетничала вона.
Микола востаннє обвів поглядом натовп проводжаючих, ловлячи очима знайому фігурку в червоному плащику. Аж ось... вона! Але онде - іще один червоний плащ, а он іще, іще... "Що це за мода така пішла на червоні плащі, - розгубився юнак. - Місто червоних плащів, прошепотів він, - я в тебе більше ніколи не повернуся..."
* * *
Наталка проводжала розпачливим поглядом літак і ще не знала, що їй судилося довге-довге чекання, холодна зима і зажурені ранки. І коли вже чекати стане несила, вона знайде за залишеною ним адресою маленький будинок у глухому передмісті. На її дзвінок вийде стара, убита горем жінка в чорній хустці. Дізнавшись, хто ця дівчина, заведе її в хату і подасть звичайного сіруватого папірця.
Наталка почне читати, та літери застрибають, замечуться, попливуть з-перед очей.
"МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ СРСР... ГЛИБОКИМ СУМОМ... ВАШ СИН КОВАЛЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ... ВАШ СИН... КОВАЛЕНКО...МИКОЛА... ІВАНОВИЧ.... МИКОЛА... МИКОЛО! МИ - КОЛО!!! МИ З ТОБОЮ - ОДНЕ КОЛО! ...ПРИ ВИКОНАННІ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО ОБОВ'ЯЗКУ..."
І земля попливе з-під неї, а світ затьмариться навіки, і в ту ж мить вона відчує, як у ній озветься нове життя.
Усього цього дівчина ще не знала. Вона дивилася, як потужна срібляста птиця зникає й зникає в блакиті і відносить у далеч її невгамовне кохання.