ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2017.09.20 10:18
Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -

Любов Матузок
2017.09.20 09:52
Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай

Ірина Вовк
2017.09.20 08:57
Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із

Микола Соболь
2017.09.20 05:53
Самотнє дерево печалі
Колише спогади земні,
Які пливуть за сині далі –
Лелеками у вишині.
Накрите чорною вуаллю
На плечі опускає жур.
Що далі буде? За печаллю
Невидимий вже виріс мур.

Світлана Майя Залізняк
2017.09.20 00:53
Запрошую читачів-слухачів.

Василь Кузан
2017.09.19 23:00
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу

Сонце Місяць
2017.09.19 18:23
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне

увесь капець заскоченості всі
чума війна тюремні макарони

Олександр Сушко
2017.09.19 17:31
Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.

Тетяна Флора Мілєвська
2017.09.19 17:22
Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені дощовитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупи

Олена Багрянцева
2017.09.19 11:21
Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Вітер Ночі
2017.09.19 11:05
Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай

Вадим Василенко
2017.09.19 10:34
Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі

Ірина Вовк
2017.09.19 09:06
Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси

Владислав Лоза
2017.09.19 01:38
Этот мир понад усе,
вот его первоначало:
плине тачка по шоссе
и в попутке укачало,

в ней я должен убежать
в мир, беспечен и инаков,
где журбу и сеножать

Лариса Пугачук
2017.09.19 01:03
На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Юрко Бужанин
2017.09.18 21:07
Я мрію приєднатись до Брунею!
Бо вірю, що не правлять там гебреї
І не крокують там парадом геї.

Нема попів зажерливо-нахабних
І цар у звірів там - не наша Жаба...

2015
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика

 Світлі образи нашого культурологічного бомонду
Відчуття, що ми так мало уваги звертаємо нашому культурологічному бомонду, віднині зникне назавжди. Усі, хто має що сказати про наші культурологічно-посадові "вершки" - будь-ласка!

Почнемо з привиду, що колись бродив Європою, а нині, кажуть, ходить Латинською Америкою.

Ленін у Жовтні

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.

Кока Черкаський

Отож: Ленін - киш, Ленін - миш, Ленін - тохтамиш, що в перекладі із мов братських народів радянської Середньої Азії означає: Ленін - жив, живий, і вічно буде жити.
І народний депутат від комуністів пан О.Голуб говорить про те ж саме, а заодно відкриває нам сторінки зі славного минулого деяких наших знайомих незнайомців, наприклад, Романа Лубківського, що нині в українському мистецтві головний цензор усім можливим претендентам на державну примітку "Шевченківський". Читаймо, насолоджуймося!

Шоу політичних клоунів на мистецькій сцені

З приводу однієї антиленінської акції у Львові
автор: Народний депутат України, комуніст, О. Голуб.

Люблю я галицьку інтелігенцію і нічого не можу із собою вдіяти. Люблю – і все. Люблю – і край. Хоч лусни, хоч трісни.
А знаєте чому?
Бо в ній ніколи не згасає талант циркового клоуна. Звичайно, йдеться не про весь інтелігентський загал у комплексі, а лишень про ту його частину, котрій великий галичанин Іван Франко присвятив свої печально відомі слова, що стали вже хрестоматійними.
Пригадуйте, в статті-сповіді “Дещо про самого себе” Каменяр признавався, що не любить галицької філістерської інтелігенції, в якій побачив “так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволикості й пихи...”.
Значно гіпертрофовані, ці риси в значній мірі притаманні й нинішнім так званим інтелектуальним проводирям духу. Хіба не є дволиким Янусом, скажімо, той таки ультра-патріот і націоналістичніший за М.Міхновського й Д.Донцова разом узятих – благочестивий поет, екс-депутат, а нині дипломат Дмитро Павличко?
Адже ніхто не стояв над ним свого часу з гарапником і не примушував видавати на – гора комуністичні оди й терцини, ленінські еклоги, елегії й епіталами! Це ж бо він, ідеологічно високочолий Дм. Павличко, - хто шпурляє нині в компартійне минуле священні каменюки ненависті, - із синівською любов‘ю писав: ”Слів не дали мені солов‘ї, / Сонця в неволі не бачив я. / Партія – очі мої, / Партія – мова моя!”. Або – такий пристрасний зойк чистої галицької душі: “Ленін іде! Наче на ріках крига, / Тріскають плити броні. / Ленін іде! Не зимова відлига - / Світ захитався в борні ”.

Ну, а зараз що з вами сталося. Дмитре Васильовичу: компартійні очі ваші повилазили, а ленінську мову відняло? Заціпило вам, себто? Стали інвалідом духу 1-ї групи? А втім – стара історія: нові часи – нові пісні. А оскільки нинішні державні українські солов‘ї тьохкають не по марксистсько-ленінськи, то й ви слідом за ними (відстанеш – проженуть від корита!) круто змінили свій естрадно-політичний репертуар.

Та хіба тільки ви, пане-товаришу?

Чергове політичне збіговисько львівських галайд і перевертнів у модних краватках, яке можна було спостерігати нещодавно в концертному залі імені С.П.Людкевича Львівської державної філармонії, - тому свідчення. Ото розбурхана екстатична веремія мала цілком пристойне, на перший погляд, назвисько: презентація книжки Олександра Бикова “Такой неизвестный Ленин” (м. Луганськ, видавництво “Шлях”, 1999 рік). Гм... гм... Заголовок екзотичний, автор невідомий... Що ж за літературний продукт?

Здавалось би, сьогодні про В.І.Ульянова-Леніна, про його діяльність, про його життя і смерть навряд чи можна сказати щось нове, настільки він досконало вивчений і друзями, й соратниками, і ворогами, й ренегатами. Тож попервах виникло цілком логічне запитання: що ж за автор, який привселюдно й голосно заявляє, що відкрив нам невідомого Леніна? Хто він, цей відчайдуха-сміливець, - академік, тесля, архіваріус, представник діаспори? Виявляється, ні перше, ні друге, ні третє, ані четверте.

Людина, що написала цей опус, є, - коли можна так висловитися, - самодіяльний історик. Навчався в технікумі шляхів сполучення, за фахом будівельник-шляховик. Будучи студентом, попав у жорна репресивного апарату ОГПУ. Пройшов табори особливого призначення: соловецький УСЛОН, казахстанський “Карлаг”, працював на будівництві “Біломорканалу”.

Саме шлях політичного зека й спонукав автора взятися “за висвітлення ленінської теми”. Вийшовши на волю. Колишній в‘язень незабаром уже добровільно заточив себе в читальні зали та архіви, аби персонально помститися вождеві світового пролетаріату за завдану кривду, а також за моральні та соціально-економічні збитки.

Отож, що таке філармонійна презентація-інсинуація вищезазначеної книжки? Це такий собі своєрідний двобій: колишній політичний зек Олександр Лаврентійович Биков – проти вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна, за принципом – зуб за зуб, око за око. На паритетних, так би мовити, началах. А оскільки самодіяльний історик мав таки добрий зуб на вождя першої в світі соціалістичної держави, то й керувався при доборі матеріалу для свого творіння виключно негативними емоціями.

Як це здійснювалося на практиці? А дуже просто: із контексту вихоплювалися окремі Ленінові вислови, речення, абзаци, робилися чисто картярські пересмикування, за допомогою яких, як зі шматочків смальти, твориться потрібний мозаїчний портрет. Цитати добиралися і препарувалися відповідним чином, на кшталт ось цієї: “На Россию мне наплевать, ибо я большевик”. Але ж Ленін мав на оці Росію експлуататорів і глитаїв! Та літературного месника О.Бикова то не обходить. Він, як бик, рине на червоне полотнище, яким махає тореадор.

Ще одне цитування: “Без ВЧК и других подобных карательных репресивних органов советская власть существовать не может”. Внесемо необхідне уточнення: у В.І.Леніна йдеться про молоду державу (про що знову “забув” повідомити забудькуватий автор!), і, звичайно ж, нове державне утворення повинне було себе захищати, аби не загинути. Печальний приклад протилежного ставлення до проблеми – Українська Республіка. Не створила захисних структур і – загинула.

Ось за допомогою таких нехитрих ілюзіоністських трюків і творив набурмосений автор образ “невідомого” В.І.Леніна. Звичайно ж, зображення вийшло таке відворотне, що далі вже нікуди. Автор і його недолугі клеврети вважають, що досягли поставленої мети. Гай-гай, раденькі, що... Скільки їх було, авторів-викривачів, включаючи й одіозного генерала Д.Волкогонова (царство йому небесне...). Були – та загули. А титан Ленін залишився.

Взагалі, ситуація з “викривальниками”, як на мене, виглядає досить комічно й асоціативно викликає в пам‘яті епізод, коли ліліпути намагаються зв‘язати своїм павутинним мотуззям гіганта Гуллівера... Що з цього вийшло, всі добре пам‘ятаємо. І цим же закінчувалися всі численні галасливі “викриття В.І.Леніна.

Що ж до мене особисто, то пенсіонер-месник Олександр Лаврентійович Биков викликає тихе сутінкове співчуття. Ліпше надаремно витрачений час віддали б ви, Лаврентійовичу, своїй родині, внукам, прогулянкам в лісі, лікуванню фізіотерапевтичному кабінеті. Та, врешті, кожен пенсіонер розпоряджається своїм життям, як йому заманеться.

Отож, бажаю вам, добродію Биков О.Л., міцного здоров‘я і довголіття. А літературний успіх, можливо, прийде до вас із часом, коли ви почнете працювати в іншому жанрі. Скажімо, на теренах казки. Спробуйте написати для своїх онуків сучасну казочку. Тільки не таку страшну, як про Леніна, бо перелякаються дітки, не дай Боже, ще заїкатися почнуть...

Хоча, як на мене, заїками повинні були стати деякі оратори, котрі виступали в концертному залі філармонії на презентації книжки літературного дідуся О.Бикова ”Такой неизвестный Ленин”.

Ну, от, скажімо, колишній комуніст, екс-голова Львівської організації Спілки письменників України і колишній дипломат, а нині начальник обласного управління культури, поет Роман Лубківський. Як темпераментно, із використанням найбільш ходових фігур мистецтва красномовства – віщий Боян Галицького регіону переконував зал, що комуністичне вчення, ідеї ленінізму та й, врешті, сам Ленін – ніколи не були популярними на західноукраїнських землях і що весь цей “сатанізм” був ніби-то насаджений бісовими “совєтами”.

Наразі не будемо дискутувати з державним чиновником від культури, а натомість надамо слово його старшому колезі в галузі красного письменства, котрий сам брав участь у революційних подіях, - Петрові Козланюку, котрий, до речі, був також попередником Романа Мар‘яновича в місцевій письменницькій організації. Отож, звернімося до роману П.Козланюка “Юрко Крук”. Головний герой, відбувши ув‘язнення за революційну діяльність, виходить в місто і дізнається про смерть Леніна та стає свідком того, як сприйняли цю звістку галичани.

“Годинник на міській ратуші якось знехотя, мов крізь плач, вибив дванадцяту, - пише автор. - І раптом одноманітний гул міста сполошили гудки. Ніби скрикнули вмить дружним набатом паровози на станції. Гули тривожно, протяжно, безперестанно...

- Ох, пане Боже, та й що ж це таке, де горить? – злякано спитав молодий ксьондз двох робітників, що несли довгий штабель заліза і зупинилися серед вулиці, знявши шапки.

- Ленін умер, - відповіли глухо. – Зніміть капелюха!”

Ось так, пане-товаришу Лубківський, - не сходяться у вас кінці з кінцями щодо “насадження в Галичині ленінізму згори” підступними “комун'яками”. Та, врешті, про місце і роль В.І.Леніна в житті наших краян, про життєвість його ідей на західноукраїнських землях ви, Романе Мар‘яновичу, з надзвичайною переконливістю писали в своїх численних творах, зокрема, в книзі “Львів. Місто очима письменника”, що вийшла в Республіканському видавництві “Каменяр”. Пригадуєте?

“Для львів‘ян, як і для усіх радянських людей, майбутнє навічно пов‘язане з ім’ям В.І.Леніна, з ленінською партією”. З метою газетної площі – обминаю вашу поетичну Ленініану, пане поете.

То коли ж ви були щирі, Романе Мар‘яновичу, - в своїх поетичних і прозових книжках, а чи на сцені обласної філармонії? Чи пішли ви, прошу пана, второваною стежкою свого вельможного патриція Дмитра Павличка, в якого все життя служите на побігеньках?

Та й узагалі, не можна вам, пане Лубківський, одягати на себе тогу проповідника й повчати з високих трибун свою культурно-мистецьку паству. Після того, як ви скомпрометували Україну, перебуваючи на посаді Надзвичайного і Повноважного посла в Чехії (шахрайство з посольськими автомобілями, бучне весілля сина з численними гостями з Галичини за державний кошт, самогубство головбуха посольства, матері трьох дітей, про що писала вся європейська преса), - ви не маєте на це жодного морального права.

Ось тому, незважаючи на зовнішню респектабельність, начальник облуправління культури нагадував на філармонійній сцені заїжджого клоуна-гастролера, що сумлінно відпрацьовує заплачену політично заангажованою публікою грошву.

Але того вечора львівський бомонд, котрий ущерть заповнив концертний зал імені С.П.Людкевича, ладен був слухати будь-кого, - хоч дідька з рогами! – аби той лишень якомога дошкульніше збиткувався над Леніним і ленінізмом.

Давно і не мною першим помічено, що чим нікчемніша людина, тим з більшим ентузіазмом накидається вона на велетнів і титанів для власного самоутвердження. Синдром під назвою “Слон і моська”.

І, звичайно ж, на підмостках ідеологічного притону, на який перетворився того дня поважний мистецький заклад, не міг не втнути політичного гопака похмурий дворушник П.Романюк.

До речі, кілька років тому мені до рук випадково попала дещо несподівана книжечка під назвою “Перевертні” (Київ-Львів, 1998 рік). Ішлося в ній про вчорашніх солов‘їних співців комуністичної ідеї, а сьогодні – затятих антикомуністів. Серед препарованих автором перекінчиків фігурував також і, - як його елегантно відрекомендовано, - “священий бугай більшовицької ідеології” “П.Романюк, сумнозвісний авантюрист із журналістсько-психіатричним ухилом”.

Для того, аби зрозумілішою була поведінка “штангіста-журналіста” в цій репрезентаційній історії, - наведу лишень одну-однісіньку його характеристику із вищезгаданої книжки. “Здатність П.Романюка бачити світ... крізь чорні окуляри – просто таки дивовижна, - пише автор. – Будучи людиною ущербною, він несамохіть очорнює й обпльовує порядних, нормальних громадян з єдиною метою: їх, здорових і талановитих, принизити, а самому, хворому й нещасливому, піднестися, звеличитись”.

Ставши одним із натхненників і організаторів антиленінської філармонійної веремії, П.Романюк проте вирішив розширити свою аудиторію і дав інтерв’ю львівській радіожурналістці Наталі Козачук. Із виглядом переобтяженого славою академіка-інтелектуала – просторікував він у беззахисний мікрофон волохаті антикомуністичні “істини”. А насамкінець – голосно брязкнув у залізничну рейку й базарним голосом радіоінформатора вузлової станції Жмеринка повідомив, що, мовляв, більшовики – то зграя бандитів, які на чолі з Леніним насильно захопили владу в Російській імперії.

У Карпатах од несподіванки почалися тектонічні зсуви, одна жіночка в перинатальному центрі з переляку народила п‘ятьох немовлят, причому один малюк був явно істотою єврейської національності, а я почистив мешти, вдягнув весільну маринарку і по цурпелив до найближчої книгозбірні. Взяв підшивки газети “Ленінська молодь” і почав гортати.

Глип-глип: величезна стаття “Урок дає Ленін” (2 листопада 1971 року). “У цих словах можна стисло висловити суть Ленінських уроків, - енергійно, мов правдивий галицький тореадор, бере бика за роги сьогоднішній український націоналіст Павло Романюк. - Нині Ленінські уроки стали не лише невід‘ємною ланкою комсомольської політосвіти, але її наріжним каменем. В чому ж полягає незамінимість Ленінських уроків? Вже назва свідчить, що вони сперті на вчення і заповіти людини, думка якої є найавторитетнішою для сучасної молоді. Ленінські уроки воєдино поєднують політичне навчання із політичною справою, загальні плани комуністичного будівництва із особистим трудовим завданням кожного комсомольця.

Будучи якісно найвищою формою комсомольської політосвіти, Ленінські уроки є творчим виявом взаємозв‘язку між молодою особистістю і вождевим вченням. Цей зв‘язок постійно збагачується, постійно проявляє себе у все конкретніших справах і набирає чимраз широкої перспективи”.

Відчуваю, що в мене від жаху настовбурчилися вуха: що ж то скажуть на таку Романюкову заявку його сьогоднішні сподвижники із Конгресу українських націоналістів та соратники з УНА-УНСО?! То ж є справжній “скандаль”, шановне панство! То є завал і повний атас, прошу я вас ласкаво!

Але – нічого: причесав вуха, читаю далі. Зиркнув у номер за 14 квітня 1971 року – на першій сторінці крупнопанельний настановчий матеріал розкішного українського буржуазного націоналіста й затятого антиленінця Павла Романюка. Почав читати – і мало не зомлів: “Ленін – то крицева сила і геній, що відділила новий світ од старого. Ленін - живий зв‘язок і мета поколінь, які йдуть до великого царства Людини, вільної, мирної, щасливої. Увібравши досвід тисячоліть і прагнення мільйонів, Ленін знайшов єдино можливе вирішення тайни тайн всієї попередньої історії – поневолення людини людиною. Воно впало, зломлене вихорам Жовтневої революції. І Ленін, щоб звільнені люди могли йти в майбутнє, дав їм Прометеїв вогонь невичерпної міці – свою революційну, перетворюючу світ думку.

Він зарядив кожного з нас часткою свого розуму, енергії, цілеспрямованості, і тому він живе у кожному нашому великому починанні, дії і перемозі”.

А тепер скажіть, шановні читачі, - хіба оці Романюкові політичні сальто-мортале не клоунада? Хіба це не маразм? Хіба не абсурд? Невже так нічого і не змінилося в середовищі галицької інтелігенції з тих далеких Франкових часів?

...Ідуть роки, спливають десятиліття, щойно ми вступили в новий XXI ВІК. І з вершин проминулих літ видно, як у всій величі височіє постать великого перетворювача світу В.І.Леніна, котрий змінив ходу земної цивілізації, перевів стрілки на годиннику історії. І як би не метушилися хирляві карлики, як би не ворохобилися нерозважливі пігмеї біля ніг титана, - велика людська спільнота все одно не помічає тієї мишачої колотнечі.

Подібне вже траплялося в історії людства. Згадайте-но лишень могутню фігуру лорда-протектора Великобританії Олівера Кромвеля, котрий круто змінив життя нації і підніс державу на якісно новий щабель. До речі, він мав дипломатичні стосунки з іншим титаном тієї доби, гетьманом України Богданом-Зіновієм Хмельницьким.

І коли по смерті Олівера Кромвеля до влади прийшли його вороги-ненависники, - то піддали його неймовірним приниженням і паплюженням, а потім викопали Кромвелеві труну, і, збиткуючись та кривляючись, поволокли її вулицями столиці.

Та минув час і все стало на свої місця. Олівер Кромвель зайняв належну йому нішу в пантеоні лицарів Великобританії і горді брити по праву вважають його своїм національним героєм. А хто пам‘ятає нині тих покидьків, що плювали на його могилу?

Те ж саме буде і з великим сином Землі Володимиром Іллічем Леніним. І запорука тому – сама Історія.

Березень 2001 р. Народний депутат України О. Голуб

________________________________________________

Данило КУЛИНЯК.

А СУДДІ ХТО?!

Нещодавно в Києві відзначено 30-ліття Української Гельсінської Спілки: вечори, презентації, нагороди... Майже всіх її членів удостоєно ордена "За мужність", багатьох - посмертно. А незадовго перед тим державні премії та інші відзнаки одержували ті, хто свого часу допомагав КДБ та судам, щоб майбутні члени УГС стали політв'язнями. Тож усі ці кілька місяців (а то й років) не полишає мене дивне відчуття: не можу зрозуміти, якими критеріями керуються ті, хто обирає достойників, зокрема чільники держави Україна?

Нагородили - щоправда, посмертно - мого товариша Василя Січка орденом. А перед ним відзначили Шевченківською премією Анатолія Погрібного, котрий свого часу будучи парторгом факультету журналістики Київського державного університету, тероризував того ж Василя Січка за націоналізм, усіляко переслідував його, чим, зрештою, й сприяв ув'язненню. Детально про зловісну роль цього "професора" в долі дисидента Василя Січка, та й не тільки його, надруковано у двотомнику "Три повстання Січків", виданому 2004 року в Харкові (видавництво "Фоліо") - там наведено переконливі документи, зокрема, заяви й звернення самого Василя в різні інстанції. І от тепер Анатолій Погрібний одержує державну нагороду - за що? Чим аж такий цінний його публіцистичний чи критичний доробок? Невже за активну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом"? Так за це логічніше значком "Почесний чекіст" нагороджувати.
Годі шукати серед нагороджених колишнього політв'язня, мого друга Володимира Рокецького з Бережан Тернопільської області - теж покійного. Зате нагороди одержує, зокрема ту ж Шевченківську премію, Михайло Слабошпицький, котрий ще 1972 року своїми свідченнями під час розслідування справи та на суді "допоміг" Володимиру Рокецькому дістати п'ять років ув'язнення. Він не просто відбув їх "від дзвінка до дзвінка", а й зумів винести на свободу вірші Василя Стуса, передав їх за призначенням, фактично врятувавши для світу ці безцінні твори. За життя його навіть премії імені Василя Стуса не удостоїли, а тепер - мертвому - йому вже ніби нічого й не потрібно, хоча свого часу навіть за спробу винести ті вірші на свободу, коли б таке виявили під час обшуку перед звільненням, Володимир Рокецький знов опинився б там, звідки виходив, - на кілька років. Ризикував він свідомо, рятуючи творчу спадщину свого співкамерника. І що?
Указом Президента України №871/2006 від 13 жовтня 2006-го орденом "За заслуги" III ступеня нагороджено й Петра Осадчука - колишнього працівника ЦК КПУ, який свого часу забезпечив своєю закритою рецензією на збірку Василя Стуса "Зимові дерева", так би мовити, теоретичне обґрунтування арешту цього видатного поета, та й у віршах своїх нещадно громив "український буржуазний націоналізм", закликаючи "кидати під копита жовто-блакитне ганчір'я". Ну, а цього за що? Невже за те, що допоміг Василеві стати Героєм, "посприявши" його ув'язненню? Як же досі звання Героя України не присвоїли Володимиру Яворівському - він же теж свого часу дуже навіть активно боровся з "українським буржуазним націоналізмом", а звинувачений в тому, що гроші, які збирав на "розбудову української держави" за кордоном, поклав не на те, куди обіцяв, виправдовувався в "Літературній Україні", що це з ним націоналісти зводять порахунки. Дмитру Павличку й Павлу Загребельному ще за правління Кучми дали, Івану Драчеві - нещодавно, а Володимиру Яворівському не дали... Несправедливо! Він же не менше від них старався, а, може, й більше. Про його співробітництво з КДБ вже надруковано чимало - народ знає своїх "героїв".

Тож чи варто дивуватися, що нинішній склад членів комітету з Шевченківських премій та нової Президії НСПУ скоріш нагадує розконспіровану резидентуру КДБ, а не творчі структури. Схоже, колишній КДБ, хоч із запізненням, розраховується зі своїми найкращими помічниками преміями та нагородами, додаючи їм недодане свого часу, прикриваючи їх, для годиться, іменами колишніх жертв. Декотрі зі "свіжонагороджених" (та й не дуже "свіжо") нинішніх "літературних керівників" свого часу їздили за дорученням органів у місця позбавлення волі для перевиховання політв'язнів, щоб схилити їх до каяття. Про ці письменницькі "агіткультбригади" мені колись розповідали і Михайло Осадчий, теж нині покійний (і теж без нагород), Володимир Рокецький. Обоє називали конкретні прізвища нинішніх відомих "діячів".

90 відсотків членів нинішньої Президії НСПУ та членів Шевченківського комітету - вчорашні члени КПРС, принаймні половина з них, навіть за публікаціями в ЗМІ - це колишні інформатори КДБ. То й зрозуміло. Ще В. І. Ленін казав, що "кожен більшовик зобов'язаний бути хорошим чекістом", тобто - доносити на колег, свідчити проти них на судах, поширювати про своїх жертв усілякі плітки, ставлячи їх у таке становище, щоб вони навіть спростувати їх не могли. Ну, для чого було тому ж Михайлові Слабошпицькому, на підставі свідчень якого був засуджений 1972 року Володимир Рокецький (нині, як вже писав, покійний) на тривале ув'язнення лжесвідчити на нього навіть у зарубіжній пресі про те, що в цього політв'язня начебто вилучили пістолет, за що й засудили... Адже ж "вирок" у справі Рокецького був ще 27 грудня 1991 року надрукований у газеті "Молодь України", і в тому документі про пістолет ані слова, зате чітко вказано, на підставі чиїх свідчень і за що Володимир Рокецький засуджений на п'ять років ув'язнення суворого режиму.

Тож чи варто дивуватися тому, як всі вони "солідаризувалися в цькуванні тих письменників, які кілька років тому виступили не лише проти керівної сваволі В. Яворівського в НСПУ, але й, зокрема, за втілення в життя Указу Президента України Леоніда Кучми про "декагебізацію". Їх об'єднав проти нас передусім страх бути викритими.

Адже ж відомо, що, принаймні до 1986 року, за творчими спілками були офіційно закріплені куратори - офіцери КДБ, і кандидатури всіх бажаючих вступити до Спілки письменників України погоджувалися з КДБ, і саме за "органами" було останнє слово, вони вирішували, приймати чи ні ту чи іншу особу до СПУ. Це не означає, що всі вони ставали інформаторами КДБ, аж так багато їх і не потрібно було, але те, що добра половина членів СПУ співробітничала з КДБ, не сумніваюся. Якщо ж кандидатура в члени СПУ чимось не влаштовувала КДБ, то справу такого письменника просто не розглядали, "губили" або ж провалювали під час прийому, спираючись на "своїх" людей. Знаємо це з власного досвіду. Для КДБ, зрештою, важливо було не співробітництво з ним (добровольців-"ініціативників" ніколи не бракувало), а готовність до співробітництва, згода, що було своєрідною запорукою лояльності. Тож були (і є) серед членів СПУ й такі, що старалися вислужитися, доносили на колег настільки активно, що викликали огиду навіть у своїх керівників. А були й такі, що, погодившись на співробітництво з КДБ, займали пасивну позицію або й навіть пробували якось протидіяти каральним санкціям, попереджуючи своїх потенційних жертв. Знаю навіть офіцерів КДБ, репресованих за "зраду органів", тобто за розкриття агентури й попередження "об'єктів спостереження й розробки". Були й такі агенти КДБ, що зізнавалися самі, публічно щиро каялися в своїх гріхах. Бо люди є люди, вони різні, а часи були специфічні. Кількох з них я знаю особисто, колись один з них, закріплений за мною, сам зізнався мені в своїх "гріхах". Ми з ним навіть заприятелювали.

І я не став би огульно засуджувати всіх працівників КДБ і тих, хто з ними співробітничав, їх агентуру, інформаторів, якби вони, користуючись можливістю та зміною ситуації, хоча б якось спробували своїми діями компенсувати зло, заподіяне ними в минулому конкретним людям. Ну що, скажімо, заважало Михайлу Слабошпицькому розповісти про справу свого колишнього друга і жертву Володимира Рокецького, а доки він був живий, допомогти йому? Що завадило вчинити так само Дмитрові Павличку щодо поета Кравця, свого часу засудженого не без його участі. Чому б Таїсії Одриній не розповісти про долю свого колишнього чоловіка, Леоніда Кльоца, котрий загинув у в'язниці? Що їх стримує? Невже лише елементарний страх? Доки у нас пануватимуть подвійні стандарти?
Так, у листопаді минулого року під час одного заходу, присвяченого 30-річчю УГС, колишній політв'язень Василь Овсієнко справедливо обурювався Григорієм Зубцем. "Він згадав Валерія Марченка - вченого-сходознавця, перекладача й журналіста, який загинув 7 жовтня 1984 року в ув'язненні. "Його засудив до 10 років ув'язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої ради юстиції, - розповідав В. Овсієнко. - Коли вийшов закон про реабілітацію політв'язнів, цей самий Зубець прислав матері Валерія документ про реабілітацію її сина. Він його засуджував, і він його реабілітував. Цей суддя ще був головою Київського обласного суду. І він ходить по цій землі, і на нього пальцями не показують, і не плюють на нього. Як це може бути?" - обурювався Овсієнко". ("Смолоскип України" №11 за 2006 р.)

Та не зрозуміло, чому на цих зібраннях ніхто не сказав про тих, хто колись допомагав більшовицьким карателям розправлятися з українськими патріотами, "готував" цю патріотичну молодь до останнього "акту" - судів (адже ж Зубець в даному випадку лише виконував замовлення режиму, відповідно до тогочасного законодавства). Чому б тому ж Василю Овсієнку було не розповісти про зловісну роль Анатолія Погрібного в трагічній долі Василя Січка?
От так ми і живемо - зацькованого Василя Січка вбили, а Анатолій Погрібний Шевченківську премію одержав (за що?! Чи не за скалічені долі?!). Володя Рокецький помер після таборів, а Михайло Слабошпицький - свіжоспечений лауреат Шевченківської премії тепер буде вже навіть вирішувати, кому ці премії вручати в майбутньому як член Комітету. Звичайно ж, що "своїм". Я не дивувався, коли за Леоніда Кучми цей Комітет очолював Володимир Яворівський - він до певного часу був чимось близький і зрозумілий Кучмі, цей "політичний бомж", котрий, як перекотиполе, кочує з партії в партію, з округу в округ, аби лиш стати депутатом, атестацій не потребує. Але не зрозуміло і сумно, коли вже новий Президент України Віктор Ющенко своїм Указом перетворює Шевченківський комітет ледь не в структурний підрозділ КДБ. Замість того, щоб реалізувати, втілити в життя указ про декагебізацію Л. Кучми. Включили б до цього Комітету, хоча б для годиться, бодай одного вчорашнього політв'язня. Так ні ж - в тому Комітеті лише ті, що цькували і запроторювали за ґрати за вільні думки і слова, сказані вголос, за любов до України. "Люди, котрі нині обіймають високі посади - це ті ж члени, по суті, фашистської КПРС. Люди, котрі перебували в КПРС, абсолютно всі без винятку, мають бути позбавлені громадянських прав", - вважає видатний український письменник Леонід Кононович (газета "Без цензури" № 49-50 за 22-28 грудня 2005 р.). І хоча я не поділяю максималізму колеги щодо позбавлення всіх вчорашніх членів КПРС "громадянських прав", в принципі він правий. Тож коли багато хто з них вимагав проведення "люстрації" (мабуть, за принципом "тримай злодія!"), як от, наприклад, Володимир Яворівський, то вони повинні усвідомити, що люстрацію треба починати саме з них. Сумно визнавати, що і цей, "оновлений" Комітет, і його "члени" та "лауреати", і скомпрометована ними Шевченківська премія - це наруга над пам'яттю про загиблих, померлих, знущання з української національної ідеї.

Данило КУЛИНЯК,
письменник, історик,
репресований 1964 року за створення підпільної націоналістичної молодіжної організації "Вісники свободи України"
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1309

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2007-03-09 14:54:46
Переглядів сторінки твору 6980
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.755
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми АНТИПЕРСОНИ
Соціум
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-03-09 17:29:22 ]
Не згідний із паном О. Голубом, який затуляє роти нашим митцям банальними промовами, що, мовляв, негоже нині хаяти, якщо раніше славили. Це ж народна творчість, а вона така природно-перемінлива. Мало хто із "60-ків" про Ілліча віршиків не писав, та й сучасні автори не проти, ось і Кока Черкаський про "Леніна у жовтні" дуже серйозну річ видав.
І я повністю на боці пана Олександра Бикова: “Такой неизвестный Ленин” - щира правда і корисна праця - бо словом завжди краще, аніж комуністично-більшовицьким багнетом.
Але не подобаються мені закиди щодо нашого мистецького патрона Романа Лубківського! Як таке може бути? Не може такого бути і все! Бо хіба наш Президент такий сліпий, що не чув про це, чи такий глухий, аби не бачити? Ні, це все підступна комуністична пропаганда! Та й годі!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-03-30 14:25:23 ]
Звичайно, колеги, розміщуючи такі матеріали, жодним чином не намагаємося виносити кому-небудь вироки. “Не суди, і не судимим будеш” – вислів абсолютно вірний. Але чи можна не зважати на власні, чи на зроблені тими, чи іншими людьми вчинки? “Пізнай дерево за плодами його”. Пізнаєш інших, пізнаєш себе.
Так, радянська епоха була не проста. Був і позитив, але ще більше було негативу. І вчинки наші тих часів також різні. За дрібні погані вчинки потрібно покаятись, хоча би перед собою. Якщо ці погані вчинки зачіпають інших людей – тоді потрібне публічне каяття. І на тлі цього каяття повинно бути всім зрозуміло, чи може далі така людина служити українському суспільству, чи ні. Написані власними вчинками біографії публічних осіб із кожним днем стають більш явними. Грішили проти совісті, проти моралі Яворівський, Слабошпицький, Лубківський, інші? “Нинішній склад членів комітету з Шевченківських премій та нової Президії НСПУ скоріш нагадує розконспіровану резидентуру КДБ"(Данило КУЛИНЯК. А СУДДІ ХТО?!)
Якщо грішили, чи покаялись? Якби покаялись, то і вчинкам добрим ціна вища була б, а так не зрозуміло – що коять такі особи далі: добро чи зло?
Отож питання риторичне, чи можна з неочищеним серцем, з брудною совістю раптом почати робити добрі справи?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галантний Маньєрист (М.К./Л.П.) [ 2008-01-07 11:58:51 ]
Цікава паралель між образом "героя", закутаного в плащ мли
"Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан..." з вірша Коки Черкаського
і "героями" статті комуніста Голуба. :)
Безумовно, всі вони були колись комуністами, навіть коли Голуба ще під столом не було :))))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Валентин Бендюг (Л.П./Л.П.) [ 2008-01-07 12:33:01 ]
Цікава паралель між образом "героя", закутаного в плащ мли
"Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан..." з вірша Коки Черкаського
і "героями" статті комуніста Голуба. :)
Так це плагіат чи авторський повтор?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Жорж Дикий (Л.П./Л.П.) [ 2008-01-13 14:46:00 ]
Із памфлету Володимира Яворівського “Яничари” (Книга 13. Пост імені Ярослава
Галана. Памфлети, статті, нариси. Львів, вид. “Каменяр”, 1984)

Про діячів українського національно-визвольного руху:

«... західні землі республіки ще обагрювалися кров’ю невинних людей,
закатованих бандерівськими варварами. І для нас це також був фашизм, ще
страшніший...»

«Коли виснажена лихоліттям гітлерівської навали Україна заходилася рахувати
свої рани, непоправні втрати, могили синів і дочок, коли заходилися сіяти
свій мирний хліб, жовтоблакитники з бункерів і криївок по-садистському
вдарили їй у спину».

«...майже всі вони кваліфіковані злочинці і яничари, які в своєму
братовбивстві були жорстокішими за гітлерівців..».

«За свою історію український народ бачив і зрадників, перевертнів, і
запроданців, які спекулювали його добрим іменем, але таких, як ці, та ще й у
таку важку годину, – вперше. Тому й пам’ять наша замінована вічною ненавистю
до них».

«...бути б сьогодні усім стецькам юридично узаконеними ворогами всього
людства».

«Він (український народ) знає свою історію не з чужих рук, не з уст
стецьків, а з власного досвіду... Саме цей досвід допоміг йому зробити вибір
своєї долі у двадцятому столітті — піти за комуністами».


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-01-13 14:48:04 ]
Цікаво, чи публічно визнав свої помилки, і провини, наш нинішній "головний письменник" і простий депутат?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Валентин Бендюг (Л.П./Л.П.) [ 2008-01-13 15:02:54 ]
А мені цікаво, що більше дошкуляє панству, - те, що ці люди писали і говорили тоді, а чи те, що вони роблять тепер?..


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-01-13 15:21:38 ]
Якщо, шановний Валентине, ви в мене запитуєте, то мені просто цікаво, як можна поєднати минуле служіння із нинішнім, - це ж ніби дуже різні речі?
Так, важкі були часи. Або ти мав гинути, як Василь Стус. Або давати себе обманювати, і обманювати інших, так?
Якесь внутрішнє очищення потрібно було би пройти? Бо як без цього керувати спілкою письменників України? Керувати країною в Раді?

Ось Іван Дзюба не побоявся цього очищення, і викликає повагу. А нинішні керівники - Лубківський, Яворівський, Слабошпицький, інші - чи викликають повагу? Прикро...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Валентин Бендюг (Л.П./Л.П.) [ 2008-01-13 15:57:21 ]
Пане Володимире! Я набрав вам відповідь, комп прийняв її, але кудись подів. Зараз наберу на своїй сторінці.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Валентин Бендюг (Л.П./Л.П.) [ 2008-01-14 09:22:10 ]
Пане Володимире,добрий день! Перевірте б.л. пошту
і повідомте про ваше рішення, бо і мушу покидати ефір.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-03-04 11:08:31 ]
Прислали нам цікавий документ, можливо і "підробку". Але нині посилено спливає на поверхню все таємне, приховане в колишніх справах КГБ.
Ось тут посилання на цей "документ" >>>
А тут зміст можливої "фальшивки":
" 22 марта 1973
Председателю КГБ СССР тов.Андропову Ю.В.
Первому секретарю правления СП СССР Маркову Г.

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так називаемых литераторов Светличного, Стуса, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Плюща, В.Некрасова и др.погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое - на социализм...
..........................................
Украинский народ никогда им этого не простит.
ПІДПИС___ Дм. Павлычко
ПІДПИС___ Ив. Драч
ПІДПИС___ Вл. Яворивский"


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-03-04 13:19:37 ]
Цей, цілком можливо, що підроблений лист, взятий зі сторінок http://inlit.com.ua/node/434
його публікацією ми акцентуємо увагу на пошуках відповіді - правда, чи не правда?
Хто такі Дм. Павлычко, Ив. Драч, Вл. Яворивский - редакції достеменно не відомо.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-03-04 13:46:20 ]
Борис Федорів: "Наскільки я пам"ятаю, цей лист вже кілька разів з"являвся у пресі. Здається, Яворівський навіть виграв суд в одніє з львівських газет за те, що опублікувала нібито фальшивку (так що обережно). А взагалі, схоже на правду (був навіть у Спілці такий виконавець - Солдатенко, клерк). Але довести неможливо, бо це копія. А оригінал - самі розумієте де :)..."

Дякуємо, пане Борисе!
Цікавий поворот подій.
А значить і ми гнівно засуджуємо підлих виконавців чорної справи, які фальсифікують документи, і кидають тінь на невідомих нам, але безперечно достойних українців - Дм. Павлычка, Ив. Драча, Вл. Яворивского.
Якщо хтось із такими, чи схожими прізвищами звернеться до нас із тим чи іншим проханням, адміністрація обов'язково задовольнить їх!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-03-04 16:14:51 ]
http://www.zn.ua/3000/3680/55231/
Стаття, яка стверджує, що це таки фальшивка.

"За краєм… З приводу теми Василя Стуса у театральному використанні..."

Автор: Евгений СВЕРСТЮК

Дзеркало Тижня № 46 (625) 2 — 8 декабря 2006


У Національному театрі Російської драми йде вистава про Василя Стуса — «Іду за край» (режисер — Ольга Гаврилюк). Ця постановка має вже кілька рецензій. У них особливо акцентується «Заява» групи українських письменників, які звинувачують Стуса, Сверстюка, Світличного, Плюща, Некрасова та ін. за їхню антирадянську діяльність. Глядачі сприймають ту «заяву» як справжній документ і вірять театрові (художній керівник — Михайло Резнікович), який запевняє в анотації: «Грустно, что ныне те, что очень активно помогали травить Стуса, сегодня сменили личину, стали народными депутатами»… Прізвищ не названо, що означає — узагальнено всіх письменників, які стали депутатами.

Я не пишу відгуку на виставу. Я — один з тих, кого, поряд зі Стусом, звинувачують. Оскільки вже ні Василь Стус, ні Іван Світличний, ні Віктор Некрасов, «іменуючі себе літераторами», не можуть захищатися, то я повинен дати за себе і за них правдиве свідчення.

Наведемо з театральної програмки текст заяви, на яку реаґує у п’єсі Стус, приймаючи її за чисту монету.

«Хроника времени. Было и такое…

22 марта 1973 года

Председателю КГБ СССР тов. Андропову Ю.В.

Копия: Первому секретарю правления СП СССР тов. Маркову Г.М.

Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Д.Плюща, В. Некрасова и др., погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое — на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с Коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит.

…(Это письмо подписали три известных писателя, народные депутаты независимой Украины разных созывов. Театру просто неловко называть их имена)»

Я собі уявляю, показали таку «заяву» на допиті Іванові Світличному.

«Нічого, добре ви написали, — каже Іван Світличний, — тільки з поспіху заадресували на ім’я свого начальника. А треба ж такі речі адресувати в газету, трудящим. Словом, не мені вас вчити. А стиль протоколів вам вдалося зберегти...»

Я собі уявляю, показують на допиті мені.

«Майор, — відповідаю я, — досі ви давали мені для ознайомлення подібні публікації у ваших газетах через тюремну кормушку. А зараз вже даєте свої власні чернетки від імені українських письменників. «Именующий себя литератором» — це ж стереотип вашої фірми. Соромтесь, майор: поки чоловік ще соромиться, то він ще чоловік».

Уявляю собі, дають таку заяву Стусові. Він голосно сміється і каже: «О, то ваша утробна мрія, щоб ми самі себе осуджували. Голодомор організовує не батько Сталін у Кремлі, а буксирна бригада подонків із села. А погром української інте-лігенції організовує сама інтелігенція, обзиваючи себе терористами, які готували замах на вождів.

А тепер, я знаю, ви хочете, щоб самі письменники засудили тих, хто повернув народові почуття самоповаги.

— Стус! — вигукує майор. — Чи не здається вам, що ви забагато знаєте?

— Рівно стільки, скільки потрібно було для мого арешту. Адже заарештували ви нас не за діяльність, а за те, що ми забагато знаємо. Я прошу записати цю розмову до протоколу.

— Ми знаємо, що записувати, а чого не записувати до протоколу...»

Тут я хочу розказати про знахід-ку Г. Товстоногова.

1972 р. через кормушку дали мені газету «Правда». Це була єдина газета, яку нам давали читати, — без права робити позначки. Була в цій газеті велика критична стаття про постановку Георгієм Товстоноговим «Ревізора». В цю постановку режисер ввів додаткового персонажа: він сидить у чорних окулярах в кутку сцени і нічого не каже. Але від його присутності всі говорять не своїм голосом. Г. Товстоногову натякали і докоряли від імені Гоголя за те, що він змінив п’єсу...

Зараз я хочу використати символ цього Чорного Чоловіка, щоб розмовляти з ним, оскільки не знаю ні замовника, ні закулісної історії спектаклю «Іду за край».

Отже, Ч.Ч., ви хотіли використати ім’я Василя Стуса для дискредитації українських письменників, які стали депутатами. Що ваша присутність каламутить людський розум і почуття — це ви знаєте. Але ви не знаєте, хто такий Василь Стус. І не можете знати, бо ви ж, по суті, блатняк.

Але спробуйте задуматися: ті люди, котрі обирають дорогу гнаних за правду — це ж не ті, котрі грають понт, і не ексцентрики. Навпаки, це люди суворого вибору і самодисципліни. Вони мають свій Кодекс честі, бо той, хто платить за свої принципи життям, не може вже грати у ваші ігри і блазнювати.

Усі ці бригадири й супряги, цитовані у програмці, — це сміття комуністичних будов може цікавити вас, але не прилипає воно до Стуса і не «деміфологізує» його образ. Так само, як унтер Табачников стежить за академіком живопису Т. Шевченком, але це не прилипає до самого Шевченка. Кодекс честі завжди суворо донкіхотський, він не дозволяє здрібнюватися, пристосовуватися до «трудящих» і співчувати «дрожащей твари». Він, до речі, і не допускає змішування мов. У лагері немає української і російської мов. У лагері є наша мова і «язик конвоя». Ми часто послуговувалися тим офіційним язиком, бо наші лагери були в Росії, а начальники — також, і конвой також.

Стус ніде і ніколи не схиляв голови. Ви цього не зрозумієте, бо на цю скелясту гору треба йти довго, із втратами й набутками. Але коли ви залементуєте від імени демократії і толерантности, а то й релігії, то доведеться вам нагадати Христове вигнання торгашів із храму, і Його науку «не розсипати перлів перед свиньми», і Його — «стережіться людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть».

Отже, Ч.Ч., ваше зниження образу Стуса аж до вашого рівня я можу зрозуміти, бо ви ж дуже амбітні. Але то не Стус — великий громадянин, великий поет. Це ваше підступне використання популярного бренду. Ви сипнули отруйного пшона від імени українських письменників, і Стус у вашій п’єсі клює.

А тепер, Ч.Ч., я хочу кинути вам слова з відомої драми Лермонтова «Маскарад»: «Вы шулер и подлец!»

Ви залишили відбитки своїх пальців (чи ратиць) у своїй газетці «Товарищ», ч.3, за 1993 р. Там ви надрукували свою анонімку під назвою «Стук-стук» і підписали її прізвищами Івана Драча, Дмитра Павличка та Володимира Яворівського. На газету було подано до суду, експертна перевірка встановила фальшивку, газета надрукувала вибачення і виплатила В. Яворівському 1 млн. купонів відшкодування. Подія набула розголосу. Колишній політв’язень Василь Овсієнко в газеті «Самостійна Україна», ч.5, 1993 р., написав статтю «СУЧІ — нєніє на задану тему», в якій методом простого аналізу тексту встановив неграмотно написану фальшивку, бо справді треба бути несповна розуму, щоб ставити в один ряд «именующих себя литераторами» братів Горинів, які не були авторами літературних текстів, і Віктора Некрасова, лауреата Сталінської премії. Він же, Овсієнко, і простежив, звідки йдуть наклепи: ще в 1991 році якийсь московський каґебіст Калугін оприлюднив список «своєї агентури» — «чомусь у ньому виявилися саме українські депутати-демократи, так що мода компрометувати ідею незалежности через кабзування найвиразніших її носіїв пішла з Москви».

Викриття в суді, викриття у пресі — чого ще треба, щоб знешкодити зелену муху, яка розносить заразу?

В тім-то й річ, що муха живе поза правом і поза мораллю. Вона в наступному сезоні вже влаштувалася у поважному театрі Російської драми і задзижчала ще голосніше. Цього разу вже у програмці, в товаристві нобелівських лавреатів і порядних людей української культури. І на цей раз вона вже кусає не трьох письменників, а більше — «мы, украинские советские писатели».

І нині її дзижчання навіть модне! Вона вписується у широко сплановану антиукраїнську вакханалію.

Нарешті, я маю дати ще одне свідчення, яке повинно знати наше суспільство. Хоч би що ми думали про письменників — «помічників партії», а вони не виступали проти своїх побратимів по перу. Проти мене не свідчив жоден письменник. Проти Стуса — також не свідчили, хоч як того хотілося каґебістам. Вони уміли змушувати, залякувати. Але я не пригадую жодної публікації проти мене, за винятком члена-кореспондента Л. Новиченка, на замовлення ЦК, і то — згадка одним реченням.

Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест у своїх спогадах нарікає, що Олесь Гончар відмовився брати участь у засудженні книжки Івана Дзюби. У провінційних газетах їм вдавалося знаходити якісь прізвища для підпису «викриттів», тільки — невідомих письменників.

У лагерях ми зневажали тотальне пристосовництво в літературі і в мистецтві. Василь Стус писав із приводу якоїсь публікації — «крейсер в калюжі». Але тут є, радше, співчуття. Чесно кажучи, я б волів, щоб чесний Микола Лукаш мовчки перекладав Сервантеса, ніж демонстративно солідаризувався з в’язнями, як він це зробив у 1972 році, і сів, по суті, під домашній арешт.

Українська мова й українська література були репресованими. А ви, Ч.Ч., дурите людей, що не було калюжі, а були мученики і Юди. Була калюжа — велика всесоюзна калюжа, де сиділи всі, включно з вождями, і ніхто не смів вилазити. І ви є духом тієї калюжі, ви плавали і плаваєте в нечистотах і лжі. То ваше живильне середовище. А нинішній ваш злочин одурив багатьох довірливих. Ви лізете ніби цілувати Поета, а насправді нагинаєте його до себе з таємною думкою: «А, хочеш быть чистеньким! А вот я тебя уровняю со всеми, потому что все из одного теста, все были и будем в луже».

Плазун живучий. У нього багато личин. Але він завжди плаский і, як зауважив Гоголь, він є принциповим запереченням вершин. Саме тому він «любить» високих, але уява його не йде далі того, щоб загортати фальш у позолоту.

А щодо Товстоногова, то він, як мені здається, вас не вигадав, а таки побачив у «Ревізорі», та тільки трохи модернізував.

Чи слід було йти на виставу, знаючи з програмки, що там підступно звинувачувальна фальшивка видається за документ? Чи досить згадати псалом: «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих». Чи за Франком: «Блажен муж, що йде на суд неправих, і там за правду голос свій підносить».

Я пам’ятаю примусові відвідування «спектаклів», де всі присутні мали ніби легітимізувати, вбирати в себе брехню й мовчки все перекліпати до кінця.

Уявити собі розмови Василя Стуса з холуєм, що хоче перетворити кремінь у лайно… Хіба це драма? Знов повертаюся у 1972 рік на Володимирську, 33, що навпроти св. Софії. У Стуса там «Церква святої Ірини криком кричить з імли».

МИ відчували, що там була церква, і ми з радістю дивилися на хрести св. Софії: «Боже, дякую Тобі за чудо врятування цієї святині і нашої душі в ній».

ВОНИ відчували, що то їхній квартал «госбезопасности». Тільки ті хрести навіщось псують картину, бо коли вже висаджувати в повітря Десятинну, Трьохсвятительську, Михайлівський собор, — то навіщо тут ще залишати — треба було йти до кінця.

Хто є спадкоємцем Божого дару? Той, хто успадкував Образ і Подобу, чи господар кабінету? Це визначило і суть наших «розбіжностей».

По-перше, перед нами там ніколи не сиділа особа, якій можна ставити серйозні запитання. Там був конвой, а в Кабінеті — чиновник, що пише протоколи. У мене було 5 слідчих, але не було Особи, за якою стоїть гідність чи хоча б переконання.

— Сверстюк, я вам покажу для ознайомлення рецензію на виготовлений вами документ «Собор у риштованні».

Я читаю і двома пальцями повертаю йому.

— Майор, — кажу, — я не виготовляю «документів» — я пишу статті для читача. А це ніяка не рецензія — це донос на замовлення КГБ. Ви ж освічений чоловік — вам не соромно таке тримати в руках?

— Для мене це офіційна рецензія, підписана кандидатом наук. Але нас ще цікавить факт розповсюдження.

— Я сказав, що свої твори підписую своїм прізвищем і даю читати усім бажаючим.

— Ні, нас цікавлять конкретні факти розповсюдження. Ось у нас є показання З.Т.Франко, що ви давали їй «Собор у риштованні». Можете підтвердити, чи це було?

— Можу. На роботу мені зателефонувала З.Т. Франко і сказала: «Тато дізнався, що в редакції «Вітчизни» є ваш есей «Собор у риштованні». Тато просив би вас дати йому прочитати».

— Добре, — кажу, — для Тараса Івановича я дам свій екземпляр.

— Тоді я вийду вам назустріч, а ви мені винесете, — це за 10 хвилин.

А через кілька днів вона мені повернула. Вас то цікавить?

Слідчий записав у протоколі: «1968 року, дати не пригадую, я передав у заздалегідь домовленому місці З.Т. Франко документ «Собор у риштованні», а незадовго отримав його назад при зустрічі в заздалегідь домовленому місці.»

— Що ви викриваєте секрети таємної передачі документів! — вигукнув я. — Напишіть людською мовою: «На прохання сина Івана Франка, я передав через його доньку свій есей «Собор у риштованні» і домовлявся по телефону, який підслуховувався кагебістами і в нього, і в мене».

— Нас не цікавить син Франка, — пояснив слідчий...

— Ах, коли вас не цікавить літературний обмін між письменниками, то займайтеся собі шпигунами, які передають секретні матеріяли в секретному місці. Нам нема про що говорити.

— Сверстюк, — зітхнув слідчий, — ви про це говоріть не зі мною, а з вищим начальством. У мене в протоколах ви проходите як особливо небезпечний державний злочинець.

Тут я собі пригадав: Івана Дзюбу викликали в ЦК КПУ десь у 1965 році. Приятелі обступили його: «Ну, про що ви там говорили?» — «Ні про що». — «Як?» — «Мене там тільки питали, хто мені друкував на машинці рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація» і в скількох примірниках».

І все! Ото всі розмови в КГБ Василя Стуса зі своїм опонентом.

Ви чуєте, негіднику Ч.Ч., що лежить в основі драми Стуса? Ваші безликість, безсоромність і самовдоволене хамство. А ви й досі смієте запускати зі сцени брехню про конфлікт Стуса з письменниками, а не з чорною плямою, в яку навіть плюнути не можна.

У 1972 р. і в 1980 р. ця пляма відхилила касаційну скаргу В. Стуса. А в 1990 р. тим самим почерком вона написала, що В. Стус посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину». І обидві ці пласкі витівки диявола показали дружині поета. І вона теж не знала, в які тут очі плюнути.

Ось де наша драма! Ось де конфлікт — між Поетом і Чорною дірою!

А тепер та чорна діра в костюмі засідає в антикризовій коаліції, і, як видно, і в театрі. Та тільки не в строкатій шапці блазня, а як безлика лож, яка перетворює золото на черепки, а Велику Постать — у нещасну жертву.

Поза законами моралі неможливе ні мистецтво, ні життя.

Я думаю, що на спектаклі про В. Стуса навіть не сидів той чорний із «Ревізора», а там у куточку лежав, укрившись хвостом, дрібний біс, задоволений із себе, що ще раз пустив в обіг фальшивку.

Ви, Ч.Ч., влаштувалися і в житті, і в мистецтві як черв’як і точите корінь життя. Головне, хочете точити з нашою довірливою співучастю.

А колізія і в час Василя Стуса, і сьогодні та сама: хто є спадкоємцем Дару Божого? І на кому лежить обов’язок захищати його — попри все!