ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
nbsp Я розіллю л
І
&
І
&
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
2024.11.19
13:51
Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Критика | Аналітика
Світлі образи нашого культурологічного бомонду
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світлі образи нашого культурологічного бомонду
Відчуття, що ми так мало уваги звертаємо нашому культурологічному бомонду, віднині зникне назавжди. Усі, хто має що сказати про наші культурологічно-посадові "вершки" - будь-ласка!
Почнемо з привиду, що колись бродив Європою, а нині, кажуть, ходить Латинською Америкою.
Ленін у Жовтні
Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.
Кока Черкаський
Отож: Ленін - киш, Ленін - миш, Ленін - тохтамиш, що в перекладі із мов братських народів радянської Середньої Азії означає: Ленін - жив, живий, і вічно буде жити.
І народний депутат від комуністів пан О.Голуб говорить про те ж саме, а заодно відкриває нам сторінки зі славного минулого деяких наших знайомих незнайомців, наприклад, Романа Лубківського, що нині в українському мистецтві головний цензор усім можливим претендентам на державну примітку "Шевченківський". Читаймо, насолоджуймося!
автор: Народний депутат України, комуніст, О. Голуб.
Люблю я галицьку інтелігенцію і нічого не можу із собою вдіяти. Люблю – і все. Люблю – і край. Хоч лусни, хоч трісни.
А знаєте чому?
Бо в ній ніколи не згасає талант циркового клоуна. Звичайно, йдеться не про весь інтелігентський загал у комплексі, а лишень про ту його частину, котрій великий галичанин Іван Франко присвятив свої печально відомі слова, що стали вже хрестоматійними.
Пригадуйте, в статті-сповіді “Дещо про самого себе” Каменяр признавався, що не любить галицької філістерської інтелігенції, в якій побачив “так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволикості й пихи...”.
Значно гіпертрофовані, ці риси в значній мірі притаманні й нинішнім так званим інтелектуальним проводирям духу. Хіба не є дволиким Янусом, скажімо, той таки ультра-патріот і націоналістичніший за М.Міхновського й Д.Донцова разом узятих – благочестивий поет, екс-депутат, а нині дипломат Дмитро Павличко?
Адже ніхто не стояв над ним свого часу з гарапником і не примушував видавати на – гора комуністичні оди й терцини, ленінські еклоги, елегії й епіталами! Це ж бо він, ідеологічно високочолий Дм. Павличко, - хто шпурляє нині в компартійне минуле священні каменюки ненависті, - із синівською любов‘ю писав: ”Слів не дали мені солов‘ї, / Сонця в неволі не бачив я. / Партія – очі мої, / Партія – мова моя!”. Або – такий пристрасний зойк чистої галицької душі: “Ленін іде! Наче на ріках крига, / Тріскають плити броні. / Ленін іде! Не зимова відлига - / Світ захитався в борні ”.
Ну, а зараз що з вами сталося. Дмитре Васильовичу: компартійні очі ваші повилазили, а ленінську мову відняло? Заціпило вам, себто? Стали інвалідом духу 1-ї групи? А втім – стара історія: нові часи – нові пісні. А оскільки нинішні державні українські солов‘ї тьохкають не по марксистсько-ленінськи, то й ви слідом за ними (відстанеш – проженуть від корита!) круто змінили свій естрадно-політичний репертуар.
Та хіба тільки ви, пане-товаришу?
Чергове політичне збіговисько львівських галайд і перевертнів у модних краватках, яке можна було спостерігати нещодавно в концертному залі імені С.П.Людкевича Львівської державної філармонії, - тому свідчення. Ото розбурхана екстатична веремія мала цілком пристойне, на перший погляд, назвисько: презентація книжки Олександра Бикова “Такой неизвестный Ленин” (м. Луганськ, видавництво “Шлях”, 1999 рік). Гм... гм... Заголовок екзотичний, автор невідомий... Що ж за літературний продукт?
Здавалось би, сьогодні про В.І.Ульянова-Леніна, про його діяльність, про його життя і смерть навряд чи можна сказати щось нове, настільки він досконало вивчений і друзями, й соратниками, і ворогами, й ренегатами. Тож попервах виникло цілком логічне запитання: що ж за автор, який привселюдно й голосно заявляє, що відкрив нам невідомого Леніна? Хто він, цей відчайдуха-сміливець, - академік, тесля, архіваріус, представник діаспори? Виявляється, ні перше, ні друге, ні третє, ані четверте.
Людина, що написала цей опус, є, - коли можна так висловитися, - самодіяльний історик. Навчався в технікумі шляхів сполучення, за фахом будівельник-шляховик. Будучи студентом, попав у жорна репресивного апарату ОГПУ. Пройшов табори особливого призначення: соловецький УСЛОН, казахстанський “Карлаг”, працював на будівництві “Біломорканалу”.
Саме шлях політичного зека й спонукав автора взятися “за висвітлення ленінської теми”. Вийшовши на волю. Колишній в‘язень незабаром уже добровільно заточив себе в читальні зали та архіви, аби персонально помститися вождеві світового пролетаріату за завдану кривду, а також за моральні та соціально-економічні збитки.
Отож, що таке філармонійна презентація-інсинуація вищезазначеної книжки? Це такий собі своєрідний двобій: колишній політичний зек Олександр Лаврентійович Биков – проти вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна, за принципом – зуб за зуб, око за око. На паритетних, так би мовити, началах. А оскільки самодіяльний історик мав таки добрий зуб на вождя першої в світі соціалістичної держави, то й керувався при доборі матеріалу для свого творіння виключно негативними емоціями.
Як це здійснювалося на практиці? А дуже просто: із контексту вихоплювалися окремі Ленінові вислови, речення, абзаци, робилися чисто картярські пересмикування, за допомогою яких, як зі шматочків смальти, твориться потрібний мозаїчний портрет. Цитати добиралися і препарувалися відповідним чином, на кшталт ось цієї: “На Россию мне наплевать, ибо я большевик”. Але ж Ленін мав на оці Росію експлуататорів і глитаїв! Та літературного месника О.Бикова то не обходить. Він, як бик, рине на червоне полотнище, яким махає тореадор.
Ще одне цитування: “Без ВЧК и других подобных карательных репресивних органов советская власть существовать не может”. Внесемо необхідне уточнення: у В.І.Леніна йдеться про молоду державу (про що знову “забув” повідомити забудькуватий автор!), і, звичайно ж, нове державне утворення повинне було себе захищати, аби не загинути. Печальний приклад протилежного ставлення до проблеми – Українська Республіка. Не створила захисних структур і – загинула.
Ось за допомогою таких нехитрих ілюзіоністських трюків і творив набурмосений автор образ “невідомого” В.І.Леніна. Звичайно ж, зображення вийшло таке відворотне, що далі вже нікуди. Автор і його недолугі клеврети вважають, що досягли поставленої мети. Гай-гай, раденькі, що... Скільки їх було, авторів-викривачів, включаючи й одіозного генерала Д.Волкогонова (царство йому небесне...). Були – та загули. А титан Ленін залишився.
Взагалі, ситуація з “викривальниками”, як на мене, виглядає досить комічно й асоціативно викликає в пам‘яті епізод, коли ліліпути намагаються зв‘язати своїм павутинним мотуззям гіганта Гуллівера... Що з цього вийшло, всі добре пам‘ятаємо. І цим же закінчувалися всі численні галасливі “викриття В.І.Леніна.
Що ж до мене особисто, то пенсіонер-месник Олександр Лаврентійович Биков викликає тихе сутінкове співчуття. Ліпше надаремно витрачений час віддали б ви, Лаврентійовичу, своїй родині, внукам, прогулянкам в лісі, лікуванню фізіотерапевтичному кабінеті. Та, врешті, кожен пенсіонер розпоряджається своїм життям, як йому заманеться.
Отож, бажаю вам, добродію Биков О.Л., міцного здоров‘я і довголіття. А літературний успіх, можливо, прийде до вас із часом, коли ви почнете працювати в іншому жанрі. Скажімо, на теренах казки. Спробуйте написати для своїх онуків сучасну казочку. Тільки не таку страшну, як про Леніна, бо перелякаються дітки, не дай Боже, ще заїкатися почнуть...
Хоча, як на мене, заїками повинні були стати деякі оратори, котрі виступали в концертному залі філармонії на презентації книжки літературного дідуся О.Бикова ”Такой неизвестный Ленин”.
Ну, от, скажімо, колишній комуніст, екс-голова Львівської організації Спілки письменників України і колишній дипломат, а нині начальник обласного управління культури, поет Роман Лубківський. Як темпераментно, із використанням найбільш ходових фігур мистецтва красномовства – віщий Боян Галицького регіону переконував зал, що комуністичне вчення, ідеї ленінізму та й, врешті, сам Ленін – ніколи не були популярними на західноукраїнських землях і що весь цей “сатанізм” був ніби-то насаджений бісовими “совєтами”.
Наразі не будемо дискутувати з державним чиновником від культури, а натомість надамо слово його старшому колезі в галузі красного письменства, котрий сам брав участь у революційних подіях, - Петрові Козланюку, котрий, до речі, був також попередником Романа Мар‘яновича в місцевій письменницькій організації. Отож, звернімося до роману П.Козланюка “Юрко Крук”. Головний герой, відбувши ув‘язнення за революційну діяльність, виходить в місто і дізнається про смерть Леніна та стає свідком того, як сприйняли цю звістку галичани.
“Годинник на міській ратуші якось знехотя, мов крізь плач, вибив дванадцяту, - пише автор. - І раптом одноманітний гул міста сполошили гудки. Ніби скрикнули вмить дружним набатом паровози на станції. Гули тривожно, протяжно, безперестанно...
- Ох, пане Боже, та й що ж це таке, де горить? – злякано спитав молодий ксьондз двох робітників, що несли довгий штабель заліза і зупинилися серед вулиці, знявши шапки.
- Ленін умер, - відповіли глухо. – Зніміть капелюха!”
Ось так, пане-товаришу Лубківський, - не сходяться у вас кінці з кінцями щодо “насадження в Галичині ленінізму згори” підступними “комун'яками”. Та, врешті, про місце і роль В.І.Леніна в житті наших краян, про життєвість його ідей на західноукраїнських землях ви, Романе Мар‘яновичу, з надзвичайною переконливістю писали в своїх численних творах, зокрема, в книзі “Львів. Місто очима письменника”, що вийшла в Республіканському видавництві “Каменяр”. Пригадуєте?
“Для львів‘ян, як і для усіх радянських людей, майбутнє навічно пов‘язане з ім’ям В.І.Леніна, з ленінською партією”. З метою газетної площі – обминаю вашу поетичну Ленініану, пане поете.
То коли ж ви були щирі, Романе Мар‘яновичу, - в своїх поетичних і прозових книжках, а чи на сцені обласної філармонії? Чи пішли ви, прошу пана, второваною стежкою свого вельможного патриція Дмитра Павличка, в якого все життя служите на побігеньках?
Та й узагалі, не можна вам, пане Лубківський, одягати на себе тогу проповідника й повчати з високих трибун свою культурно-мистецьку паству. Після того, як ви скомпрометували Україну, перебуваючи на посаді Надзвичайного і Повноважного посла в Чехії (шахрайство з посольськими автомобілями, бучне весілля сина з численними гостями з Галичини за державний кошт, самогубство головбуха посольства, матері трьох дітей, про що писала вся європейська преса), - ви не маєте на це жодного морального права.
Ось тому, незважаючи на зовнішню респектабельність, начальник облуправління культури нагадував на філармонійній сцені заїжджого клоуна-гастролера, що сумлінно відпрацьовує заплачену політично заангажованою публікою грошву.
Але того вечора львівський бомонд, котрий ущерть заповнив концертний зал імені С.П.Людкевича, ладен був слухати будь-кого, - хоч дідька з рогами! – аби той лишень якомога дошкульніше збиткувався над Леніним і ленінізмом.
Давно і не мною першим помічено, що чим нікчемніша людина, тим з більшим ентузіазмом накидається вона на велетнів і титанів для власного самоутвердження. Синдром під назвою “Слон і моська”.
І, звичайно ж, на підмостках ідеологічного притону, на який перетворився того дня поважний мистецький заклад, не міг не втнути політичного гопака похмурий дворушник П.Романюк.
До речі, кілька років тому мені до рук випадково попала дещо несподівана книжечка під назвою “Перевертні” (Київ-Львів, 1998 рік). Ішлося в ній про вчорашніх солов‘їних співців комуністичної ідеї, а сьогодні – затятих антикомуністів. Серед препарованих автором перекінчиків фігурував також і, - як його елегантно відрекомендовано, - “священий бугай більшовицької ідеології” “П.Романюк, сумнозвісний авантюрист із журналістсько-психіатричним ухилом”.
Для того, аби зрозумілішою була поведінка “штангіста-журналіста” в цій репрезентаційній історії, - наведу лишень одну-однісіньку його характеристику із вищезгаданої книжки. “Здатність П.Романюка бачити світ... крізь чорні окуляри – просто таки дивовижна, - пише автор. – Будучи людиною ущербною, він несамохіть очорнює й обпльовує порядних, нормальних громадян з єдиною метою: їх, здорових і талановитих, принизити, а самому, хворому й нещасливому, піднестися, звеличитись”.
Ставши одним із натхненників і організаторів антиленінської філармонійної веремії, П.Романюк проте вирішив розширити свою аудиторію і дав інтерв’ю львівській радіожурналістці Наталі Козачук. Із виглядом переобтяженого славою академіка-інтелектуала – просторікував він у беззахисний мікрофон волохаті антикомуністичні “істини”. А насамкінець – голосно брязкнув у залізничну рейку й базарним голосом радіоінформатора вузлової станції Жмеринка повідомив, що, мовляв, більшовики – то зграя бандитів, які на чолі з Леніним насильно захопили владу в Російській імперії.
У Карпатах од несподіванки почалися тектонічні зсуви, одна жіночка в перинатальному центрі з переляку народила п‘ятьох немовлят, причому один малюк був явно істотою єврейської національності, а я почистив мешти, вдягнув весільну маринарку і по цурпелив до найближчої книгозбірні. Взяв підшивки газети “Ленінська молодь” і почав гортати.
Глип-глип: величезна стаття “Урок дає Ленін” (2 листопада 1971 року). “У цих словах можна стисло висловити суть Ленінських уроків, - енергійно, мов правдивий галицький тореадор, бере бика за роги сьогоднішній український націоналіст Павло Романюк. - Нині Ленінські уроки стали не лише невід‘ємною ланкою комсомольської політосвіти, але її наріжним каменем. В чому ж полягає незамінимість Ленінських уроків? Вже назва свідчить, що вони сперті на вчення і заповіти людини, думка якої є найавторитетнішою для сучасної молоді. Ленінські уроки воєдино поєднують політичне навчання із політичною справою, загальні плани комуністичного будівництва із особистим трудовим завданням кожного комсомольця.
Будучи якісно найвищою формою комсомольської політосвіти, Ленінські уроки є творчим виявом взаємозв‘язку між молодою особистістю і вождевим вченням. Цей зв‘язок постійно збагачується, постійно проявляє себе у все конкретніших справах і набирає чимраз широкої перспективи”.
Відчуваю, що в мене від жаху настовбурчилися вуха: що ж то скажуть на таку Романюкову заявку його сьогоднішні сподвижники із Конгресу українських націоналістів та соратники з УНА-УНСО?! То ж є справжній “скандаль”, шановне панство! То є завал і повний атас, прошу я вас ласкаво!
Але – нічого: причесав вуха, читаю далі. Зиркнув у номер за 14 квітня 1971 року – на першій сторінці крупнопанельний настановчий матеріал розкішного українського буржуазного націоналіста й затятого антиленінця Павла Романюка. Почав читати – і мало не зомлів: “Ленін – то крицева сила і геній, що відділила новий світ од старого. Ленін - живий зв‘язок і мета поколінь, які йдуть до великого царства Людини, вільної, мирної, щасливої. Увібравши досвід тисячоліть і прагнення мільйонів, Ленін знайшов єдино можливе вирішення тайни тайн всієї попередньої історії – поневолення людини людиною. Воно впало, зломлене вихорам Жовтневої революції. І Ленін, щоб звільнені люди могли йти в майбутнє, дав їм Прометеїв вогонь невичерпної міці – свою революційну, перетворюючу світ думку.
Він зарядив кожного з нас часткою свого розуму, енергії, цілеспрямованості, і тому він живе у кожному нашому великому починанні, дії і перемозі”.
А тепер скажіть, шановні читачі, - хіба оці Романюкові політичні сальто-мортале не клоунада? Хіба це не маразм? Хіба не абсурд? Невже так нічого і не змінилося в середовищі галицької інтелігенції з тих далеких Франкових часів?
...Ідуть роки, спливають десятиліття, щойно ми вступили в новий XXI ВІК. І з вершин проминулих літ видно, як у всій величі височіє постать великого перетворювача світу В.І.Леніна, котрий змінив ходу земної цивілізації, перевів стрілки на годиннику історії. І як би не метушилися хирляві карлики, як би не ворохобилися нерозважливі пігмеї біля ніг титана, - велика людська спільнота все одно не помічає тієї мишачої колотнечі.
Подібне вже траплялося в історії людства. Згадайте-но лишень могутню фігуру лорда-протектора Великобританії Олівера Кромвеля, котрий круто змінив життя нації і підніс державу на якісно новий щабель. До речі, він мав дипломатичні стосунки з іншим титаном тієї доби, гетьманом України Богданом-Зіновієм Хмельницьким.
І коли по смерті Олівера Кромвеля до влади прийшли його вороги-ненависники, - то піддали його неймовірним приниженням і паплюженням, а потім викопали Кромвелеві труну, і, збиткуючись та кривляючись, поволокли її вулицями столиці.
Та минув час і все стало на свої місця. Олівер Кромвель зайняв належну йому нішу в пантеоні лицарів Великобританії і горді брити по праву вважають його своїм національним героєм. А хто пам‘ятає нині тих покидьків, що плювали на його могилу?
Те ж саме буде і з великим сином Землі Володимиром Іллічем Леніним. І запорука тому – сама Історія.
Березень 2001 р. Народний депутат України О. Голуб
________________________________________________
Данило КУЛИНЯК.
Нагородили - щоправда, посмертно - мого товариша Василя Січка орденом. А перед ним відзначили Шевченківською премією Анатолія Погрібного, котрий свого часу будучи парторгом факультету журналістики Київського державного університету, тероризував того ж Василя Січка за націоналізм, усіляко переслідував його, чим, зрештою, й сприяв ув'язненню. Детально про зловісну роль цього "професора" в долі дисидента Василя Січка, та й не тільки його, надруковано у двотомнику "Три повстання Січків", виданому 2004 року в Харкові (видавництво "Фоліо") - там наведено переконливі документи, зокрема, заяви й звернення самого Василя в різні інстанції. І от тепер Анатолій Погрібний одержує державну нагороду - за що? Чим аж такий цінний його публіцистичний чи критичний доробок? Невже за активну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом"? Так за це логічніше значком "Почесний чекіст" нагороджувати.
Годі шукати серед нагороджених колишнього політв'язня, мого друга Володимира Рокецького з Бережан Тернопільської області - теж покійного. Зате нагороди одержує, зокрема ту ж Шевченківську премію, Михайло Слабошпицький, котрий ще 1972 року своїми свідченнями під час розслідування справи та на суді "допоміг" Володимиру Рокецькому дістати п'ять років ув'язнення. Він не просто відбув їх "від дзвінка до дзвінка", а й зумів винести на свободу вірші Василя Стуса, передав їх за призначенням, фактично врятувавши для світу ці безцінні твори. За життя його навіть премії імені Василя Стуса не удостоїли, а тепер - мертвому - йому вже ніби нічого й не потрібно, хоча свого часу навіть за спробу винести ті вірші на свободу, коли б таке виявили під час обшуку перед звільненням, Володимир Рокецький знов опинився б там, звідки виходив, - на кілька років. Ризикував він свідомо, рятуючи творчу спадщину свого співкамерника. І що?
Указом Президента України №871/2006 від 13 жовтня 2006-го орденом "За заслуги" III ступеня нагороджено й Петра Осадчука - колишнього працівника ЦК КПУ, який свого часу забезпечив своєю закритою рецензією на збірку Василя Стуса "Зимові дерева", так би мовити, теоретичне обґрунтування арешту цього видатного поета, та й у віршах своїх нещадно громив "український буржуазний націоналізм", закликаючи "кидати під копита жовто-блакитне ганчір'я". Ну, а цього за що? Невже за те, що допоміг Василеві стати Героєм, "посприявши" його ув'язненню? Як же досі звання Героя України не присвоїли Володимиру Яворівському - він же теж свого часу дуже навіть активно боровся з "українським буржуазним націоналізмом", а звинувачений в тому, що гроші, які збирав на "розбудову української держави" за кордоном, поклав не на те, куди обіцяв, виправдовувався в "Літературній Україні", що це з ним націоналісти зводять порахунки. Дмитру Павличку й Павлу Загребельному ще за правління Кучми дали, Івану Драчеві - нещодавно, а Володимиру Яворівському не дали... Несправедливо! Він же не менше від них старався, а, може, й більше. Про його співробітництво з КДБ вже надруковано чимало - народ знає своїх "героїв".
Тож чи варто дивуватися, що нинішній склад членів комітету з Шевченківських премій та нової Президії НСПУ скоріш нагадує розконспіровану резидентуру КДБ, а не творчі структури. Схоже, колишній КДБ, хоч із запізненням, розраховується зі своїми найкращими помічниками преміями та нагородами, додаючи їм недодане свого часу, прикриваючи їх, для годиться, іменами колишніх жертв. Декотрі зі "свіжонагороджених" (та й не дуже "свіжо") нинішніх "літературних керівників" свого часу їздили за дорученням органів у місця позбавлення волі для перевиховання політв'язнів, щоб схилити їх до каяття. Про ці письменницькі "агіткультбригади" мені колись розповідали і Михайло Осадчий, теж нині покійний (і теж без нагород), Володимир Рокецький. Обоє називали конкретні прізвища нинішніх відомих "діячів".
90 відсотків членів нинішньої Президії НСПУ та членів Шевченківського комітету - вчорашні члени КПРС, принаймні половина з них, навіть за публікаціями в ЗМІ - це колишні інформатори КДБ. То й зрозуміло. Ще В. І. Ленін казав, що "кожен більшовик зобов'язаний бути хорошим чекістом", тобто - доносити на колег, свідчити проти них на судах, поширювати про своїх жертв усілякі плітки, ставлячи їх у таке становище, щоб вони навіть спростувати їх не могли. Ну, для чого було тому ж Михайлові Слабошпицькому, на підставі свідчень якого був засуджений 1972 року Володимир Рокецький (нині, як вже писав, покійний) на тривале ув'язнення лжесвідчити на нього навіть у зарубіжній пресі про те, що в цього політв'язня начебто вилучили пістолет, за що й засудили... Адже ж "вирок" у справі Рокецького був ще 27 грудня 1991 року надрукований у газеті "Молодь України", і в тому документі про пістолет ані слова, зате чітко вказано, на підставі чиїх свідчень і за що Володимир Рокецький засуджений на п'ять років ув'язнення суворого режиму.
Тож чи варто дивуватися тому, як всі вони "солідаризувалися в цькуванні тих письменників, які кілька років тому виступили не лише проти керівної сваволі В. Яворівського в НСПУ, але й, зокрема, за втілення в життя Указу Президента України Леоніда Кучми про "декагебізацію". Їх об'єднав проти нас передусім страх бути викритими.
Адже ж відомо, що, принаймні до 1986 року, за творчими спілками були офіційно закріплені куратори - офіцери КДБ, і кандидатури всіх бажаючих вступити до Спілки письменників України погоджувалися з КДБ, і саме за "органами" було останнє слово, вони вирішували, приймати чи ні ту чи іншу особу до СПУ. Це не означає, що всі вони ставали інформаторами КДБ, аж так багато їх і не потрібно було, але те, що добра половина членів СПУ співробітничала з КДБ, не сумніваюся. Якщо ж кандидатура в члени СПУ чимось не влаштовувала КДБ, то справу такого письменника просто не розглядали, "губили" або ж провалювали під час прийому, спираючись на "своїх" людей. Знаємо це з власного досвіду. Для КДБ, зрештою, важливо було не співробітництво з ним (добровольців-"ініціативників" ніколи не бракувало), а готовність до співробітництва, згода, що було своєрідною запорукою лояльності. Тож були (і є) серед членів СПУ й такі, що старалися вислужитися, доносили на колег настільки активно, що викликали огиду навіть у своїх керівників. А були й такі, що, погодившись на співробітництво з КДБ, займали пасивну позицію або й навіть пробували якось протидіяти каральним санкціям, попереджуючи своїх потенційних жертв. Знаю навіть офіцерів КДБ, репресованих за "зраду органів", тобто за розкриття агентури й попередження "об'єктів спостереження й розробки". Були й такі агенти КДБ, що зізнавалися самі, публічно щиро каялися в своїх гріхах. Бо люди є люди, вони різні, а часи були специфічні. Кількох з них я знаю особисто, колись один з них, закріплений за мною, сам зізнався мені в своїх "гріхах". Ми з ним навіть заприятелювали.
І я не став би огульно засуджувати всіх працівників КДБ і тих, хто з ними співробітничав, їх агентуру, інформаторів, якби вони, користуючись можливістю та зміною ситуації, хоча б якось спробували своїми діями компенсувати зло, заподіяне ними в минулому конкретним людям. Ну що, скажімо, заважало Михайлу Слабошпицькому розповісти про справу свого колишнього друга і жертву Володимира Рокецького, а доки він був живий, допомогти йому? Що завадило вчинити так само Дмитрові Павличку щодо поета Кравця, свого часу засудженого не без його участі. Чому б Таїсії Одриній не розповісти про долю свого колишнього чоловіка, Леоніда Кльоца, котрий загинув у в'язниці? Що їх стримує? Невже лише елементарний страх? Доки у нас пануватимуть подвійні стандарти?
Так, у листопаді минулого року під час одного заходу, присвяченого 30-річчю УГС, колишній політв'язень Василь Овсієнко справедливо обурювався Григорієм Зубцем. "Він згадав Валерія Марченка - вченого-сходознавця, перекладача й журналіста, який загинув 7 жовтня 1984 року в ув'язненні. "Його засудив до 10 років ув'язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої ради юстиції, - розповідав В. Овсієнко. - Коли вийшов закон про реабілітацію політв'язнів, цей самий Зубець прислав матері Валерія документ про реабілітацію її сина. Він його засуджував, і він його реабілітував. Цей суддя ще був головою Київського обласного суду. І він ходить по цій землі, і на нього пальцями не показують, і не плюють на нього. Як це може бути?" - обурювався Овсієнко". ("Смолоскип України" №11 за 2006 р.)
Та не зрозуміло, чому на цих зібраннях ніхто не сказав про тих, хто колись допомагав більшовицьким карателям розправлятися з українськими патріотами, "готував" цю патріотичну молодь до останнього "акту" - судів (адже ж Зубець в даному випадку лише виконував замовлення режиму, відповідно до тогочасного законодавства). Чому б тому ж Василю Овсієнку було не розповісти про зловісну роль Анатолія Погрібного в трагічній долі Василя Січка?
От так ми і живемо - зацькованого Василя Січка вбили, а Анатолій Погрібний Шевченківську премію одержав (за що?! Чи не за скалічені долі?!). Володя Рокецький помер після таборів, а Михайло Слабошпицький - свіжоспечений лауреат Шевченківської премії тепер буде вже навіть вирішувати, кому ці премії вручати в майбутньому як член Комітету. Звичайно ж, що "своїм". Я не дивувався, коли за Леоніда Кучми цей Комітет очолював Володимир Яворівський - він до певного часу був чимось близький і зрозумілий Кучмі, цей "політичний бомж", котрий, як перекотиполе, кочує з партії в партію, з округу в округ, аби лиш стати депутатом, атестацій не потребує. Але не зрозуміло і сумно, коли вже новий Президент України Віктор Ющенко своїм Указом перетворює Шевченківський комітет ледь не в структурний підрозділ КДБ. Замість того, щоб реалізувати, втілити в життя указ про декагебізацію Л. Кучми. Включили б до цього Комітету, хоча б для годиться, бодай одного вчорашнього політв'язня. Так ні ж - в тому Комітеті лише ті, що цькували і запроторювали за ґрати за вільні думки і слова, сказані вголос, за любов до України. "Люди, котрі нині обіймають високі посади - це ті ж члени, по суті, фашистської КПРС. Люди, котрі перебували в КПРС, абсолютно всі без винятку, мають бути позбавлені громадянських прав", - вважає видатний український письменник Леонід Кононович (газета "Без цензури" № 49-50 за 22-28 грудня 2005 р.). І хоча я не поділяю максималізму колеги щодо позбавлення всіх вчорашніх членів КПРС "громадянських прав", в принципі він правий. Тож коли багато хто з них вимагав проведення "люстрації" (мабуть, за принципом "тримай злодія!"), як от, наприклад, Володимир Яворівський, то вони повинні усвідомити, що люстрацію треба починати саме з них. Сумно визнавати, що і цей, "оновлений" Комітет, і його "члени" та "лауреати", і скомпрометована ними Шевченківська премія - це наруга над пам'яттю про загиблих, померлих, знущання з української національної ідеї.
Данило КУЛИНЯК,
письменник, історик,
репресований 1964 року за створення підпільної націоналістичної молодіжної організації "Вісники свободи України"
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1309
Почнемо з привиду, що колись бродив Європою, а нині, кажуть, ходить Латинською Америкою.
Ленін у Жовтні
Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.
Отож: Ленін - киш, Ленін - миш, Ленін - тохтамиш, що в перекладі із мов братських народів радянської Середньої Азії означає: Ленін - жив, живий, і вічно буде жити.
І народний депутат від комуністів пан О.Голуб говорить про те ж саме, а заодно відкриває нам сторінки зі славного минулого деяких наших знайомих незнайомців, наприклад, Романа Лубківського, що нині в українському мистецтві головний цензор усім можливим претендентам на державну примітку "Шевченківський". Читаймо, насолоджуймося!
Шоу політичних клоунів на мистецькій сцені
З приводу однієї антиленінської акції у Львовіавтор: Народний депутат України, комуніст, О. Голуб.
А знаєте чому?
Пригадуйте, в статті-сповіді “Дещо про самого себе” Каменяр признавався, що не любить галицької філістерської інтелігенції, в якій побачив “так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволикості й пихи...”.
Та хіба тільки ви, пане-товаришу?
Людина, що написала цей опус, є, - коли можна так висловитися, - самодіяльний історик. Навчався в технікумі шляхів сполучення, за фахом будівельник-шляховик. Будучи студентом, попав у жорна репресивного апарату ОГПУ. Пройшов табори особливого призначення: соловецький УСЛОН, казахстанський “Карлаг”, працював на будівництві “Біломорканалу”.
Саме шлях політичного зека й спонукав автора взятися “за висвітлення ленінської теми”. Вийшовши на волю. Колишній в‘язень незабаром уже добровільно заточив себе в читальні зали та архіви, аби персонально помститися вождеві світового пролетаріату за завдану кривду, а також за моральні та соціально-економічні збитки.
Отож, що таке філармонійна презентація-інсинуація вищезазначеної книжки? Це такий собі своєрідний двобій: колишній політичний зек Олександр Лаврентійович Биков – проти вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна, за принципом – зуб за зуб, око за око. На паритетних, так би мовити, началах. А оскільки самодіяльний історик мав таки добрий зуб на вождя першої в світі соціалістичної держави, то й керувався при доборі матеріалу для свого творіння виключно негативними емоціями.
Як це здійснювалося на практиці? А дуже просто: із контексту вихоплювалися окремі Ленінові вислови, речення, абзаци, робилися чисто картярські пересмикування, за допомогою яких, як зі шматочків смальти, твориться потрібний мозаїчний портрет. Цитати добиралися і препарувалися відповідним чином, на кшталт ось цієї: “На Россию мне наплевать, ибо я большевик”. Але ж Ленін мав на оці Росію експлуататорів і глитаїв! Та літературного месника О.Бикова то не обходить. Він, як бик, рине на червоне полотнище, яким махає тореадор.
Ще одне цитування: “Без ВЧК и других подобных карательных репресивних органов советская власть существовать не может”. Внесемо необхідне уточнення: у В.І.Леніна йдеться про молоду державу (про що знову “забув” повідомити забудькуватий автор!), і, звичайно ж, нове державне утворення повинне було себе захищати, аби не загинути. Печальний приклад протилежного ставлення до проблеми – Українська Республіка. Не створила захисних структур і – загинула.
Ось за допомогою таких нехитрих ілюзіоністських трюків і творив набурмосений автор образ “невідомого” В.І.Леніна. Звичайно ж, зображення вийшло таке відворотне, що далі вже нікуди. Автор і його недолугі клеврети вважають, що досягли поставленої мети. Гай-гай, раденькі, що... Скільки їх було, авторів-викривачів, включаючи й одіозного генерала Д.Волкогонова (царство йому небесне...). Були – та загули. А титан Ленін залишився.
Взагалі, ситуація з “викривальниками”, як на мене, виглядає досить комічно й асоціативно викликає в пам‘яті епізод, коли ліліпути намагаються зв‘язати своїм павутинним мотуззям гіганта Гуллівера... Що з цього вийшло, всі добре пам‘ятаємо. І цим же закінчувалися всі численні галасливі “викриття В.І.Леніна.
Що ж до мене особисто, то пенсіонер-месник Олександр Лаврентійович Биков викликає тихе сутінкове співчуття. Ліпше надаремно витрачений час віддали б ви, Лаврентійовичу, своїй родині, внукам, прогулянкам в лісі, лікуванню фізіотерапевтичному кабінеті. Та, врешті, кожен пенсіонер розпоряджається своїм життям, як йому заманеться.
Отож, бажаю вам, добродію Биков О.Л., міцного здоров‘я і довголіття. А літературний успіх, можливо, прийде до вас із часом, коли ви почнете працювати в іншому жанрі. Скажімо, на теренах казки. Спробуйте написати для своїх онуків сучасну казочку. Тільки не таку страшну, як про Леніна, бо перелякаються дітки, не дай Боже, ще заїкатися почнуть...
Хоча, як на мене, заїками повинні були стати деякі оратори, котрі виступали в концертному залі філармонії на презентації книжки літературного дідуся О.Бикова ”Такой неизвестный Ленин”.
Ну, от, скажімо, колишній комуніст, екс-голова Львівської організації Спілки письменників України і колишній дипломат, а нині начальник обласного управління культури, поет Роман Лубківський. Як темпераментно, із використанням найбільш ходових фігур мистецтва красномовства – віщий Боян Галицького регіону переконував зал, що комуністичне вчення, ідеї ленінізму та й, врешті, сам Ленін – ніколи не були популярними на західноукраїнських землях і що весь цей “сатанізм” був ніби-то насаджений бісовими “совєтами”.
Наразі не будемо дискутувати з державним чиновником від культури, а натомість надамо слово його старшому колезі в галузі красного письменства, котрий сам брав участь у революційних подіях, - Петрові Козланюку, котрий, до речі, був також попередником Романа Мар‘яновича в місцевій письменницькій організації. Отож, звернімося до роману П.Козланюка “Юрко Крук”. Головний герой, відбувши ув‘язнення за революційну діяльність, виходить в місто і дізнається про смерть Леніна та стає свідком того, як сприйняли цю звістку галичани.
“Годинник на міській ратуші якось знехотя, мов крізь плач, вибив дванадцяту, - пише автор. - І раптом одноманітний гул міста сполошили гудки. Ніби скрикнули вмить дружним набатом паровози на станції. Гули тривожно, протяжно, безперестанно...
- Ох, пане Боже, та й що ж це таке, де горить? – злякано спитав молодий ксьондз двох робітників, що несли довгий штабель заліза і зупинилися серед вулиці, знявши шапки.
- Ленін умер, - відповіли глухо. – Зніміть капелюха!”
Ось так, пане-товаришу Лубківський, - не сходяться у вас кінці з кінцями щодо “насадження в Галичині ленінізму згори” підступними “комун'яками”. Та, врешті, про місце і роль В.І.Леніна в житті наших краян, про життєвість його ідей на західноукраїнських землях ви, Романе Мар‘яновичу, з надзвичайною переконливістю писали в своїх численних творах, зокрема, в книзі “Львів. Місто очима письменника”, що вийшла в Республіканському видавництві “Каменяр”. Пригадуєте?
“Для львів‘ян, як і для усіх радянських людей, майбутнє навічно пов‘язане з ім’ям В.І.Леніна, з ленінською партією”. З метою газетної площі – обминаю вашу поетичну Ленініану, пане поете.
То коли ж ви були щирі, Романе Мар‘яновичу, - в своїх поетичних і прозових книжках, а чи на сцені обласної філармонії? Чи пішли ви, прошу пана, второваною стежкою свого вельможного патриція Дмитра Павличка, в якого все життя служите на побігеньках?
Та й узагалі, не можна вам, пане Лубківський, одягати на себе тогу проповідника й повчати з високих трибун свою культурно-мистецьку паству. Після того, як ви скомпрометували Україну, перебуваючи на посаді Надзвичайного і Повноважного посла в Чехії (шахрайство з посольськими автомобілями, бучне весілля сина з численними гостями з Галичини за державний кошт, самогубство головбуха посольства, матері трьох дітей, про що писала вся європейська преса), - ви не маєте на це жодного морального права.
Ось тому, незважаючи на зовнішню респектабельність, начальник облуправління культури нагадував на філармонійній сцені заїжджого клоуна-гастролера, що сумлінно відпрацьовує заплачену політично заангажованою публікою грошву.
Але того вечора львівський бомонд, котрий ущерть заповнив концертний зал імені С.П.Людкевича, ладен був слухати будь-кого, - хоч дідька з рогами! – аби той лишень якомога дошкульніше збиткувався над Леніним і ленінізмом.
Давно і не мною першим помічено, що чим нікчемніша людина, тим з більшим ентузіазмом накидається вона на велетнів і титанів для власного самоутвердження. Синдром під назвою “Слон і моська”.
І, звичайно ж, на підмостках ідеологічного притону, на який перетворився того дня поважний мистецький заклад, не міг не втнути політичного гопака похмурий дворушник П.Романюк.
До речі, кілька років тому мені до рук випадково попала дещо несподівана книжечка під назвою “Перевертні” (Київ-Львів, 1998 рік). Ішлося в ній про вчорашніх солов‘їних співців комуністичної ідеї, а сьогодні – затятих антикомуністів. Серед препарованих автором перекінчиків фігурував також і, - як його елегантно відрекомендовано, - “священий бугай більшовицької ідеології” “П.Романюк, сумнозвісний авантюрист із журналістсько-психіатричним ухилом”.
Для того, аби зрозумілішою була поведінка “штангіста-журналіста” в цій репрезентаційній історії, - наведу лишень одну-однісіньку його характеристику із вищезгаданої книжки. “Здатність П.Романюка бачити світ... крізь чорні окуляри – просто таки дивовижна, - пише автор. – Будучи людиною ущербною, він несамохіть очорнює й обпльовує порядних, нормальних громадян з єдиною метою: їх, здорових і талановитих, принизити, а самому, хворому й нещасливому, піднестися, звеличитись”.
Ставши одним із натхненників і організаторів антиленінської філармонійної веремії, П.Романюк проте вирішив розширити свою аудиторію і дав інтерв’ю львівській радіожурналістці Наталі Козачук. Із виглядом переобтяженого славою академіка-інтелектуала – просторікував він у беззахисний мікрофон волохаті антикомуністичні “істини”. А насамкінець – голосно брязкнув у залізничну рейку й базарним голосом радіоінформатора вузлової станції Жмеринка повідомив, що, мовляв, більшовики – то зграя бандитів, які на чолі з Леніним насильно захопили владу в Російській імперії.
У Карпатах од несподіванки почалися тектонічні зсуви, одна жіночка в перинатальному центрі з переляку народила п‘ятьох немовлят, причому один малюк був явно істотою єврейської національності, а я почистив мешти, вдягнув весільну маринарку і по цурпелив до найближчої книгозбірні. Взяв підшивки газети “Ленінська молодь” і почав гортати.
Глип-глип: величезна стаття “Урок дає Ленін” (2 листопада 1971 року). “У цих словах можна стисло висловити суть Ленінських уроків, - енергійно, мов правдивий галицький тореадор, бере бика за роги сьогоднішній український націоналіст Павло Романюк. - Нині Ленінські уроки стали не лише невід‘ємною ланкою комсомольської політосвіти, але її наріжним каменем. В чому ж полягає незамінимість Ленінських уроків? Вже назва свідчить, що вони сперті на вчення і заповіти людини, думка якої є найавторитетнішою для сучасної молоді. Ленінські уроки воєдино поєднують політичне навчання із політичною справою, загальні плани комуністичного будівництва із особистим трудовим завданням кожного комсомольця.
Будучи якісно найвищою формою комсомольської політосвіти, Ленінські уроки є творчим виявом взаємозв‘язку між молодою особистістю і вождевим вченням. Цей зв‘язок постійно збагачується, постійно проявляє себе у все конкретніших справах і набирає чимраз широкої перспективи”.
Відчуваю, що в мене від жаху настовбурчилися вуха: що ж то скажуть на таку Романюкову заявку його сьогоднішні сподвижники із Конгресу українських націоналістів та соратники з УНА-УНСО?! То ж є справжній “скандаль”, шановне панство! То є завал і повний атас, прошу я вас ласкаво!
Але – нічого: причесав вуха, читаю далі. Зиркнув у номер за 14 квітня 1971 року – на першій сторінці крупнопанельний настановчий матеріал розкішного українського буржуазного націоналіста й затятого антиленінця Павла Романюка. Почав читати – і мало не зомлів: “Ленін – то крицева сила і геній, що відділила новий світ од старого. Ленін - живий зв‘язок і мета поколінь, які йдуть до великого царства Людини, вільної, мирної, щасливої. Увібравши досвід тисячоліть і прагнення мільйонів, Ленін знайшов єдино можливе вирішення тайни тайн всієї попередньої історії – поневолення людини людиною. Воно впало, зломлене вихорам Жовтневої революції. І Ленін, щоб звільнені люди могли йти в майбутнє, дав їм Прометеїв вогонь невичерпної міці – свою революційну, перетворюючу світ думку.
Він зарядив кожного з нас часткою свого розуму, енергії, цілеспрямованості, і тому він живе у кожному нашому великому починанні, дії і перемозі”.
А тепер скажіть, шановні читачі, - хіба оці Романюкові політичні сальто-мортале не клоунада? Хіба це не маразм? Хіба не абсурд? Невже так нічого і не змінилося в середовищі галицької інтелігенції з тих далеких Франкових часів?
...Ідуть роки, спливають десятиліття, щойно ми вступили в новий XXI ВІК. І з вершин проминулих літ видно, як у всій величі височіє постать великого перетворювача світу В.І.Леніна, котрий змінив ходу земної цивілізації, перевів стрілки на годиннику історії. І як би не метушилися хирляві карлики, як би не ворохобилися нерозважливі пігмеї біля ніг титана, - велика людська спільнота все одно не помічає тієї мишачої колотнечі.
Подібне вже траплялося в історії людства. Згадайте-но лишень могутню фігуру лорда-протектора Великобританії Олівера Кромвеля, котрий круто змінив життя нації і підніс державу на якісно новий щабель. До речі, він мав дипломатичні стосунки з іншим титаном тієї доби, гетьманом України Богданом-Зіновієм Хмельницьким.
І коли по смерті Олівера Кромвеля до влади прийшли його вороги-ненависники, - то піддали його неймовірним приниженням і паплюженням, а потім викопали Кромвелеві труну, і, збиткуючись та кривляючись, поволокли її вулицями столиці.
Та минув час і все стало на свої місця. Олівер Кромвель зайняв належну йому нішу в пантеоні лицарів Великобританії і горді брити по праву вважають його своїм національним героєм. А хто пам‘ятає нині тих покидьків, що плювали на його могилу?
Те ж саме буде і з великим сином Землі Володимиром Іллічем Леніним. І запорука тому – сама Історія.
Березень 2001 р. Народний депутат України О. Голуб
________________________________________________
Данило КУЛИНЯК.
А СУДДІ ХТО?!
Нещодавно в Києві відзначено 30-ліття Української Гельсінської Спілки: вечори, презентації, нагороди... Майже всіх її членів удостоєно ордена "За мужність", багатьох - посмертно. А незадовго перед тим державні премії та інші відзнаки одержували ті, хто свого часу допомагав КДБ та судам, щоб майбутні члени УГС стали політв'язнями. Тож усі ці кілька місяців (а то й років) не полишає мене дивне відчуття: не можу зрозуміти, якими критеріями керуються ті, хто обирає достойників, зокрема чільники держави Україна?Нагородили - щоправда, посмертно - мого товариша Василя Січка орденом. А перед ним відзначили Шевченківською премією Анатолія Погрібного, котрий свого часу будучи парторгом факультету журналістики Київського державного університету, тероризував того ж Василя Січка за націоналізм, усіляко переслідував його, чим, зрештою, й сприяв ув'язненню. Детально про зловісну роль цього "професора" в долі дисидента Василя Січка, та й не тільки його, надруковано у двотомнику "Три повстання Січків", виданому 2004 року в Харкові (видавництво "Фоліо") - там наведено переконливі документи, зокрема, заяви й звернення самого Василя в різні інстанції. І от тепер Анатолій Погрібний одержує державну нагороду - за що? Чим аж такий цінний його публіцистичний чи критичний доробок? Невже за активну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом"? Так за це логічніше значком "Почесний чекіст" нагороджувати.
Годі шукати серед нагороджених колишнього політв'язня, мого друга Володимира Рокецького з Бережан Тернопільської області - теж покійного. Зате нагороди одержує, зокрема ту ж Шевченківську премію, Михайло Слабошпицький, котрий ще 1972 року своїми свідченнями під час розслідування справи та на суді "допоміг" Володимиру Рокецькому дістати п'ять років ув'язнення. Він не просто відбув їх "від дзвінка до дзвінка", а й зумів винести на свободу вірші Василя Стуса, передав їх за призначенням, фактично врятувавши для світу ці безцінні твори. За життя його навіть премії імені Василя Стуса не удостоїли, а тепер - мертвому - йому вже ніби нічого й не потрібно, хоча свого часу навіть за спробу винести ті вірші на свободу, коли б таке виявили під час обшуку перед звільненням, Володимир Рокецький знов опинився б там, звідки виходив, - на кілька років. Ризикував він свідомо, рятуючи творчу спадщину свого співкамерника. І що?
Указом Президента України №871/2006 від 13 жовтня 2006-го орденом "За заслуги" III ступеня нагороджено й Петра Осадчука - колишнього працівника ЦК КПУ, який свого часу забезпечив своєю закритою рецензією на збірку Василя Стуса "Зимові дерева", так би мовити, теоретичне обґрунтування арешту цього видатного поета, та й у віршах своїх нещадно громив "український буржуазний націоналізм", закликаючи "кидати під копита жовто-блакитне ганчір'я". Ну, а цього за що? Невже за те, що допоміг Василеві стати Героєм, "посприявши" його ув'язненню? Як же досі звання Героя України не присвоїли Володимиру Яворівському - він же теж свого часу дуже навіть активно боровся з "українським буржуазним націоналізмом", а звинувачений в тому, що гроші, які збирав на "розбудову української держави" за кордоном, поклав не на те, куди обіцяв, виправдовувався в "Літературній Україні", що це з ним націоналісти зводять порахунки. Дмитру Павличку й Павлу Загребельному ще за правління Кучми дали, Івану Драчеві - нещодавно, а Володимиру Яворівському не дали... Несправедливо! Він же не менше від них старався, а, може, й більше. Про його співробітництво з КДБ вже надруковано чимало - народ знає своїх "героїв".
Тож чи варто дивуватися, що нинішній склад членів комітету з Шевченківських премій та нової Президії НСПУ скоріш нагадує розконспіровану резидентуру КДБ, а не творчі структури. Схоже, колишній КДБ, хоч із запізненням, розраховується зі своїми найкращими помічниками преміями та нагородами, додаючи їм недодане свого часу, прикриваючи їх, для годиться, іменами колишніх жертв. Декотрі зі "свіжонагороджених" (та й не дуже "свіжо") нинішніх "літературних керівників" свого часу їздили за дорученням органів у місця позбавлення волі для перевиховання політв'язнів, щоб схилити їх до каяття. Про ці письменницькі "агіткультбригади" мені колись розповідали і Михайло Осадчий, теж нині покійний (і теж без нагород), Володимир Рокецький. Обоє називали конкретні прізвища нинішніх відомих "діячів".
90 відсотків членів нинішньої Президії НСПУ та членів Шевченківського комітету - вчорашні члени КПРС, принаймні половина з них, навіть за публікаціями в ЗМІ - це колишні інформатори КДБ. То й зрозуміло. Ще В. І. Ленін казав, що "кожен більшовик зобов'язаний бути хорошим чекістом", тобто - доносити на колег, свідчити проти них на судах, поширювати про своїх жертв усілякі плітки, ставлячи їх у таке становище, щоб вони навіть спростувати їх не могли. Ну, для чого було тому ж Михайлові Слабошпицькому, на підставі свідчень якого був засуджений 1972 року Володимир Рокецький (нині, як вже писав, покійний) на тривале ув'язнення лжесвідчити на нього навіть у зарубіжній пресі про те, що в цього політв'язня начебто вилучили пістолет, за що й засудили... Адже ж "вирок" у справі Рокецького був ще 27 грудня 1991 року надрукований у газеті "Молодь України", і в тому документі про пістолет ані слова, зате чітко вказано, на підставі чиїх свідчень і за що Володимир Рокецький засуджений на п'ять років ув'язнення суворого режиму.
Тож чи варто дивуватися тому, як всі вони "солідаризувалися в цькуванні тих письменників, які кілька років тому виступили не лише проти керівної сваволі В. Яворівського в НСПУ, але й, зокрема, за втілення в життя Указу Президента України Леоніда Кучми про "декагебізацію". Їх об'єднав проти нас передусім страх бути викритими.
Адже ж відомо, що, принаймні до 1986 року, за творчими спілками були офіційно закріплені куратори - офіцери КДБ, і кандидатури всіх бажаючих вступити до Спілки письменників України погоджувалися з КДБ, і саме за "органами" було останнє слово, вони вирішували, приймати чи ні ту чи іншу особу до СПУ. Це не означає, що всі вони ставали інформаторами КДБ, аж так багато їх і не потрібно було, але те, що добра половина членів СПУ співробітничала з КДБ, не сумніваюся. Якщо ж кандидатура в члени СПУ чимось не влаштовувала КДБ, то справу такого письменника просто не розглядали, "губили" або ж провалювали під час прийому, спираючись на "своїх" людей. Знаємо це з власного досвіду. Для КДБ, зрештою, важливо було не співробітництво з ним (добровольців-"ініціативників" ніколи не бракувало), а готовність до співробітництва, згода, що було своєрідною запорукою лояльності. Тож були (і є) серед членів СПУ й такі, що старалися вислужитися, доносили на колег настільки активно, що викликали огиду навіть у своїх керівників. А були й такі, що, погодившись на співробітництво з КДБ, займали пасивну позицію або й навіть пробували якось протидіяти каральним санкціям, попереджуючи своїх потенційних жертв. Знаю навіть офіцерів КДБ, репресованих за "зраду органів", тобто за розкриття агентури й попередження "об'єктів спостереження й розробки". Були й такі агенти КДБ, що зізнавалися самі, публічно щиро каялися в своїх гріхах. Бо люди є люди, вони різні, а часи були специфічні. Кількох з них я знаю особисто, колись один з них, закріплений за мною, сам зізнався мені в своїх "гріхах". Ми з ним навіть заприятелювали.
І я не став би огульно засуджувати всіх працівників КДБ і тих, хто з ними співробітничав, їх агентуру, інформаторів, якби вони, користуючись можливістю та зміною ситуації, хоча б якось спробували своїми діями компенсувати зло, заподіяне ними в минулому конкретним людям. Ну що, скажімо, заважало Михайлу Слабошпицькому розповісти про справу свого колишнього друга і жертву Володимира Рокецького, а доки він був живий, допомогти йому? Що завадило вчинити так само Дмитрові Павличку щодо поета Кравця, свого часу засудженого не без його участі. Чому б Таїсії Одриній не розповісти про долю свого колишнього чоловіка, Леоніда Кльоца, котрий загинув у в'язниці? Що їх стримує? Невже лише елементарний страх? Доки у нас пануватимуть подвійні стандарти?
Так, у листопаді минулого року під час одного заходу, присвяченого 30-річчю УГС, колишній політв'язень Василь Овсієнко справедливо обурювався Григорієм Зубцем. "Він згадав Валерія Марченка - вченого-сходознавця, перекладача й журналіста, який загинув 7 жовтня 1984 року в ув'язненні. "Його засудив до 10 років ув'язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої ради юстиції, - розповідав В. Овсієнко. - Коли вийшов закон про реабілітацію політв'язнів, цей самий Зубець прислав матері Валерія документ про реабілітацію її сина. Він його засуджував, і він його реабілітував. Цей суддя ще був головою Київського обласного суду. І він ходить по цій землі, і на нього пальцями не показують, і не плюють на нього. Як це може бути?" - обурювався Овсієнко". ("Смолоскип України" №11 за 2006 р.)
Та не зрозуміло, чому на цих зібраннях ніхто не сказав про тих, хто колись допомагав більшовицьким карателям розправлятися з українськими патріотами, "готував" цю патріотичну молодь до останнього "акту" - судів (адже ж Зубець в даному випадку лише виконував замовлення режиму, відповідно до тогочасного законодавства). Чому б тому ж Василю Овсієнку було не розповісти про зловісну роль Анатолія Погрібного в трагічній долі Василя Січка?
От так ми і живемо - зацькованого Василя Січка вбили, а Анатолій Погрібний Шевченківську премію одержав (за що?! Чи не за скалічені долі?!). Володя Рокецький помер після таборів, а Михайло Слабошпицький - свіжоспечений лауреат Шевченківської премії тепер буде вже навіть вирішувати, кому ці премії вручати в майбутньому як член Комітету. Звичайно ж, що "своїм". Я не дивувався, коли за Леоніда Кучми цей Комітет очолював Володимир Яворівський - він до певного часу був чимось близький і зрозумілий Кучмі, цей "політичний бомж", котрий, як перекотиполе, кочує з партії в партію, з округу в округ, аби лиш стати депутатом, атестацій не потребує. Але не зрозуміло і сумно, коли вже новий Президент України Віктор Ющенко своїм Указом перетворює Шевченківський комітет ледь не в структурний підрозділ КДБ. Замість того, щоб реалізувати, втілити в життя указ про декагебізацію Л. Кучми. Включили б до цього Комітету, хоча б для годиться, бодай одного вчорашнього політв'язня. Так ні ж - в тому Комітеті лише ті, що цькували і запроторювали за ґрати за вільні думки і слова, сказані вголос, за любов до України. "Люди, котрі нині обіймають високі посади - це ті ж члени, по суті, фашистської КПРС. Люди, котрі перебували в КПРС, абсолютно всі без винятку, мають бути позбавлені громадянських прав", - вважає видатний український письменник Леонід Кононович (газета "Без цензури" № 49-50 за 22-28 грудня 2005 р.). І хоча я не поділяю максималізму колеги щодо позбавлення всіх вчорашніх членів КПРС "громадянських прав", в принципі він правий. Тож коли багато хто з них вимагав проведення "люстрації" (мабуть, за принципом "тримай злодія!"), як от, наприклад, Володимир Яворівський, то вони повинні усвідомити, що люстрацію треба починати саме з них. Сумно визнавати, що і цей, "оновлений" Комітет, і його "члени" та "лауреати", і скомпрометована ними Шевченківська премія - це наруга над пам'яттю про загиблих, померлих, знущання з української національної ідеї.
Данило КУЛИНЯК,
письменник, історик,
репресований 1964 року за створення підпільної націоналістичної молодіжної організації "Вісники свободи України"
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1309
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.18 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.18 seconds