Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Тут і тепер. 2. Уроки історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тут і тепер. 2. Уроки історії
Учора приснився батько. Каже мені: «Я скоро помру». А я з жахом думаю (уві сні, звісно ж): «То ж він уже пішов…» Прокидаюся – повні вуха сліз. Завжди так плакала вночі: нечутно і повні вуха сліз. Таточку! Знаю, знаю, до чого цей сон: завтра – остання неділя листопада, День пам’яті жертв Голодоморів, і я неодмінно піду до храму, і поставлю свічку перед розп’яттям, і віддам комусь із соборних священиків папірець із іменами батькових братів і сестер, моїх рідних дядьків і тіток, яких скосила кістлява рука Мору-33, організованого Кремлем. Іванко, Гриць, Поля і Марійка… Їм не судилося стати дорослими, народити моїх двоюрідних братів і сестер. Їх закидали в безіменних могилах на старому сільському кладовищі. Не дозволяли поминати.
Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
2014
Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
2014
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
