Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
23:09
не вистачає часу
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
2026.11.22
22:27
Пишу я ампулою ці
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Тут і тепер. 2. Уроки історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тут і тепер. 2. Уроки історії
Учора приснився батько. Каже мені: «Я скоро помру». А я з жахом думаю (уві сні, звісно ж): «То ж він уже пішов…» Прокидаюся – повні вуха сліз. Завжди так плакала вночі: нечутно і повні вуха сліз. Таточку! Знаю, знаю, до чого цей сон: завтра – остання неділя листопада, День пам’яті жертв Голодоморів, і я неодмінно піду до храму, і поставлю свічку перед розп’яттям, і віддам комусь із соборних священиків папірець із іменами батькових братів і сестер, моїх рідних дядьків і тіток, яких скосила кістлява рука Мору-33, організованого Кремлем. Іванко, Гриць, Поля і Марійка… Їм не судилося стати дорослими, народити моїх двоюрідних братів і сестер. Їх закидали в безіменних могилах на старому сільському кладовищі. Не дозволяли поминати.
Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
2014
Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
2014
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
