Учора приснився батько. Каже мені: «Я скоро помру». А я з жахом думаю (уві сні, звісно ж): «То ж він уже пішов…» Прокидаюся – повні вуха сліз. Завжди так плакала вночі: нечутно і повні вуха сліз. Таточку! Знаю, знаю, до чого цей сон: завтра – остання неділя листопада, День пам’яті жертв Голодоморів, і я неодмінно піду до храму, і поставлю свічку перед розп’яттям, і віддам комусь із соборних священиків папірець із іменами батькових братів і сестер, моїх рідних дядьків і тіток, яких скосила кістлява рука Мору-33, організованого Кремлем. Іванко, Гриць, Поля і Марійка… Їм не судилося стати дорослими, народити моїх двоюрідних братів і сестер. Їх закидали в безіменних могилах на старому сільському кладовищі. Не дозволяли поминати.
Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
2014