Колись я спав… Тихо спав… Як покинуте дитятко
і світ цей біг поперед мене, як ужалене малятко,
і розум мій, так тонко бачив, що все давно не так,
і хвилі бились… Так… Так… Так…
Ми бродимо у цій щоденній млі, туди-сюди, шукаємо
чогось, винюхуємо… Чого, й самі не знаємо…
А головне і цілі в нас стоять розмиті…
Немов хтось взяв і вилив мутної води,
туди, на дзеркала людської правди…
Тягав хребет і я так само… То серйозно, то трішки веселіш,
і все було б нічого, а тут з’явилась ти… Усіх гарніш…
Стривожений бій серця, часте дихання, любовні оченятка,
Такі вони і є… І їм пасує… Оці чуттєві намагання…
Мрія… Подих… Відчуття… Дотик… Сонце… Почуття…
Люблю ж тебе як вітер воду, як кицька приголубила щеня,
як мати новонароджене дитя… Як Всесвіт зорі…
Коли ти поряд, я мрію все тобі віддати…
І навіть більше… Ти моя сила й слабкість одночасно…
Ну, хіба може виглядати душа людини так потрясно?
Виходить може… Ще й бігає метеликом поміж нас
весело скакаючи немов би знає все про вас…