
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марися Лавра (1984) /
Проза
Сльози янгола
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сльози янгола
Довелося в житті чути один шедевр із жанру популярної пісні, в якому співалося - "янголи не плачуть". Не плачуть? Ще й як плачуть - ридають ридма, та так, що світ здригається. Як почуєте, що колись, десь там, далеко чи близько, стався черговий землетрус, то знайте, що чийсь ангел не витримав - і сльози горохом, і зуби цокають, мов у тіло Христа гвіздки тупі вбивають, а луна розноситься усюдно, і чують його ридання навіть глухі від народження. Все-таки людина - страшне створіння, як би це гірко не звучало, але це так, на жаль. Навіть плити тектонічні здригаються, зміщуються. Болять їм ці сльози, суглосить земля з плачем всесвітнім. Гори б'ють в бубен ритуальний, нібимати цюркоче брязкальцем перед вологими оченятами дитятка свого, котре солоністю заливає простір, а вона прагне тиші та добра йому хоче. Отак гори зацяцькують оте мале янголя, та втішають, - мовляв, подивись-но, які видива, послухай музику міжгалактичного спокою. І диво - секундна тиша здригає повітря, великі зачудувані очі піднімаються й зупиняються на рівні горіння свічки, і пече, болить нестримно. І знову те ж саме - земля гуде, гори б'ються в груди, як правдоруб затятий, а небо рясним дощем рясить, аби загасити полум'я солоне та слізне. Та не знає небо, що кожна наступна краплина води живої прибиває душу ангела до землі, трамбуючи тіло в ґрунт, змішуючи його з багнюкою. То не краплі, а то уламки біди, горя людського спадають на плечі, і надірвані крила вітром колихаються, тремтять, просячи умиротворення, та де там! Не чує небо благань щиросердних, чи й чути не хоче. А колись воно, янголятко, всміхалося, раділо кожній миті й дрібниці, а тут, на тобі - все шкереберть, голова обертом, душа навиворіт, у грудях кіл і сльози, море сліз. Чому б то морям й океанам солоними бути? Мабуть, тому, що не вода то, а сльози ангелів наших. Кожен проступок і кожне слово недобре - то чергова крапля в море, а з морем - в океан, і так постійно. А люди цього не помічають, бо не хочуть помічати...
На краю світу небесного, на білосніжному оплатку Царства Божого жило мале янголя. Якщо янголів ідентифікують за статтю, то це було дівча, щире, слітле, миле. І якщо вони мають вік, бо кажуть, що зростають вони разом із людиною, то було йому років з сімнадцять. Таке собі янголятко-підліток було закріплене за дівчинкою такого ж віку, такої ж статури й зовнішності на ймення Марія. Та була між ними одна, але вельми значуща різниця, і вони були абсолютні протилежності одне одному - як солодке й солоне, як чорне та біле. Невже Бог не помітив цього, коли приставляв легкокрилика до дівчинки? Певно, бачив. Але в кожного свій хрест котрий, треба перти нагору, і навіть у янгола він є, лише вдвічі важчий, і один за себе, другий - людська душа, і лише Бог знає, наскільки важким є другий. Гірською річкою текли роки, і росло дівча, і росло янголятко, та важчали хрести обох. Кожного вечора, кожного дня всі янголи зліталися на розмову до Бога, на звіт за день, розповідали про життя своїх підопічних, і так само робила й охорониця Марії. Так було і в той день, той лихий, злісно-ненажерливий день, в один з тих днів, коли відчуваєш пустку всередині, ніби тебе ложкою виїли, як мед з банки - порожньо і липко, липко й страшно, моторошно й
порожньо. Того вечора янгол-дівчина мовчала. Протягом всього життя охорониця всіляко оберігала дівчинку, а натомість отримувала нищівні удари в спину. Людина... Наскільки мерзенним є це створіння, яким злим і ницим. А життя - штука банальна і непередбачувана, як блискавка: раз - і нема. Йшов час, ріки впадали в моря, моря в океани. В Марії зав'язалася міцна дружба з купкою якихось сектантів, і з часом вона зреклася Бога і охорониці. Дівчині-янголу було боляче, і вона весь час сиділа в кутку і плакала. На своїх зібраннях чорне товариство робило страшні речі, приносячи в жертву пітьмі живих істот. Спочатку це були гризуни, далі птахи, потім коти й собаки. Але людській дурості й безжальності немає меж, то ж дійшла черга і до людей. На вмовляння й моління охорониці Марія ніяк не реагувала. А янголятко спостерігало за всім цим зі свого звичного місця - темного куточка прокуреної кімнати і плакало. Коли прийшла черга стати жертвою приношення самій Марії, вона раділа. Ейфорія била в мозок, в голові пульсувала жага смерті та єднання з пеклом. У той час, коли дівчина отямилася й усвідомила, що вона чинить і що чинять з нею, вона лежала на столі, а руки й ноги були прив'язані до бетонних стовпів. Перед очима промайнуло всеньке життя, і крик її був чутним навіть померлим вік тому. Благала полишити її, відпустити - дарма, кликала на поміч - нікого. Коли лишалися лічені хвилини і з десяток ковтків повітря, Марія згадала про свою вірну охороницю, свого янгола. Відчайдушним зойком озвалися слова дівчини в скронях янгола: - Поможи, янголе Божий, даний мені на охорону Господом, поможи мені... Охорониця миттю кинулася на поклик. Сонце палило лице, повітря гризло обличчя, вітер рвав крила і з неба снігом летіло біле пір'я, а вона летіла. Вихором залетіла в кімнату, і побачила її, Марію. Вона лежала на столі з широко відкритими очима, в яких можна було втопитися, і тіло б не знайшли, а на вустах читалося "поможи". "Кінець", - тихо мовила охорониця небесна. "Кінець", - проказав Господь. І лишилася янгол-охорониця самотньо-одинокою, не потрібною нікому, бо раз дається шанс, і життя в людини одне...Дотепер сидить янгол на добіла вибіленій хмарині, і за спиною визирають два хрести - свій і Марії, і плаче, а сльози небесні чисто- пречисті ринуть додолу дощем на ґрунт сирий, чорний, на насип уквітчаний вічнопам'ятний, і линуть слова небесної мешканки на землю, і не слова, а одне єдине слово - "поможи"...
2015
На краю світу небесного, на білосніжному оплатку Царства Божого жило мале янголя. Якщо янголів ідентифікують за статтю, то це було дівча, щире, слітле, миле. І якщо вони мають вік, бо кажуть, що зростають вони разом із людиною, то було йому років з сімнадцять. Таке собі янголятко-підліток було закріплене за дівчинкою такого ж віку, такої ж статури й зовнішності на ймення Марія. Та була між ними одна, але вельми значуща різниця, і вони були абсолютні протилежності одне одному - як солодке й солоне, як чорне та біле. Невже Бог не помітив цього, коли приставляв легкокрилика до дівчинки? Певно, бачив. Але в кожного свій хрест котрий, треба перти нагору, і навіть у янгола він є, лише вдвічі важчий, і один за себе, другий - людська душа, і лише Бог знає, наскільки важким є другий. Гірською річкою текли роки, і росло дівча, і росло янголятко, та важчали хрести обох. Кожного вечора, кожного дня всі янголи зліталися на розмову до Бога, на звіт за день, розповідали про життя своїх підопічних, і так само робила й охорониця Марії. Так було і в той день, той лихий, злісно-ненажерливий день, в один з тих днів, коли відчуваєш пустку всередині, ніби тебе ложкою виїли, як мед з банки - порожньо і липко, липко й страшно, моторошно й
порожньо. Того вечора янгол-дівчина мовчала. Протягом всього життя охорониця всіляко оберігала дівчинку, а натомість отримувала нищівні удари в спину. Людина... Наскільки мерзенним є це створіння, яким злим і ницим. А життя - штука банальна і непередбачувана, як блискавка: раз - і нема. Йшов час, ріки впадали в моря, моря в океани. В Марії зав'язалася міцна дружба з купкою якихось сектантів, і з часом вона зреклася Бога і охорониці. Дівчині-янголу було боляче, і вона весь час сиділа в кутку і плакала. На своїх зібраннях чорне товариство робило страшні речі, приносячи в жертву пітьмі живих істот. Спочатку це були гризуни, далі птахи, потім коти й собаки. Але людській дурості й безжальності немає меж, то ж дійшла черга і до людей. На вмовляння й моління охорониці Марія ніяк не реагувала. А янголятко спостерігало за всім цим зі свого звичного місця - темного куточка прокуреної кімнати і плакало. Коли прийшла черга стати жертвою приношення самій Марії, вона раділа. Ейфорія била в мозок, в голові пульсувала жага смерті та єднання з пеклом. У той час, коли дівчина отямилася й усвідомила, що вона чинить і що чинять з нею, вона лежала на столі, а руки й ноги були прив'язані до бетонних стовпів. Перед очима промайнуло всеньке життя, і крик її був чутним навіть померлим вік тому. Благала полишити її, відпустити - дарма, кликала на поміч - нікого. Коли лишалися лічені хвилини і з десяток ковтків повітря, Марія згадала про свою вірну охороницю, свого янгола. Відчайдушним зойком озвалися слова дівчини в скронях янгола: - Поможи, янголе Божий, даний мені на охорону Господом, поможи мені... Охорониця миттю кинулася на поклик. Сонце палило лице, повітря гризло обличчя, вітер рвав крила і з неба снігом летіло біле пір'я, а вона летіла. Вихором залетіла в кімнату, і побачила її, Марію. Вона лежала на столі з широко відкритими очима, в яких можна було втопитися, і тіло б не знайшли, а на вустах читалося "поможи". "Кінець", - тихо мовила охорониця небесна. "Кінець", - проказав Господь. І лишилася янгол-охорониця самотньо-одинокою, не потрібною нікому, бо раз дається шанс, і життя в людини одне...Дотепер сидить янгол на добіла вибіленій хмарині, і за спиною визирають два хрести - свій і Марії, і плаче, а сльози небесні чисто- пречисті ринуть додолу дощем на ґрунт сирий, чорний, на насип уквітчаний вічнопам'ятний, і линуть слова небесної мешканки на землю, і не слова, а одне єдине слово - "поможи"...
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію