ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марися Лавра (1984) /
Проза
Сльози янгола
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сльози янгола
Довелося в житті чути один шедевр із жанру популярної пісні, в якому співалося - "янголи не плачуть". Не плачуть? Ще й як плачуть - ридають ридма, та так, що світ здригається. Як почуєте, що колись, десь там, далеко чи близько, стався черговий землетрус, то знайте, що чийсь ангел не витримав - і сльози горохом, і зуби цокають, мов у тіло Христа гвіздки тупі вбивають, а луна розноситься усюдно, і чують його ридання навіть глухі від народження. Все-таки людина - страшне створіння, як би це гірко не звучало, але це так, на жаль. Навіть плити тектонічні здригаються, зміщуються. Болять їм ці сльози, суглосить земля з плачем всесвітнім. Гори б'ють в бубен ритуальний, нібимати цюркоче брязкальцем перед вологими оченятами дитятка свого, котре солоністю заливає простір, а вона прагне тиші та добра йому хоче. Отак гори зацяцькують оте мале янголя, та втішають, - мовляв, подивись-но, які видива, послухай музику міжгалактичного спокою. І диво - секундна тиша здригає повітря, великі зачудувані очі піднімаються й зупиняються на рівні горіння свічки, і пече, болить нестримно. І знову те ж саме - земля гуде, гори б'ються в груди, як правдоруб затятий, а небо рясним дощем рясить, аби загасити полум'я солоне та слізне. Та не знає небо, що кожна наступна краплина води живої прибиває душу ангела до землі, трамбуючи тіло в ґрунт, змішуючи його з багнюкою. То не краплі, а то уламки біди, горя людського спадають на плечі, і надірвані крила вітром колихаються, тремтять, просячи умиротворення, та де там! Не чує небо благань щиросердних, чи й чути не хоче. А колись воно, янголятко, всміхалося, раділо кожній миті й дрібниці, а тут, на тобі - все шкереберть, голова обертом, душа навиворіт, у грудях кіл і сльози, море сліз. Чому б то морям й океанам солоними бути? Мабуть, тому, що не вода то, а сльози ангелів наших. Кожен проступок і кожне слово недобре - то чергова крапля в море, а з морем - в океан, і так постійно. А люди цього не помічають, бо не хочуть помічати...
На краю світу небесного, на білосніжному оплатку Царства Божого жило мале янголя. Якщо янголів ідентифікують за статтю, то це було дівча, щире, слітле, миле. І якщо вони мають вік, бо кажуть, що зростають вони разом із людиною, то було йому років з сімнадцять. Таке собі янголятко-підліток було закріплене за дівчинкою такого ж віку, такої ж статури й зовнішності на ймення Марія. Та була між ними одна, але вельми значуща різниця, і вони були абсолютні протилежності одне одному - як солодке й солоне, як чорне та біле. Невже Бог не помітив цього, коли приставляв легкокрилика до дівчинки? Певно, бачив. Але в кожного свій хрест котрий, треба перти нагору, і навіть у янгола він є, лише вдвічі важчий, і один за себе, другий - людська душа, і лише Бог знає, наскільки важким є другий. Гірською річкою текли роки, і росло дівча, і росло янголятко, та важчали хрести обох. Кожного вечора, кожного дня всі янголи зліталися на розмову до Бога, на звіт за день, розповідали про життя своїх підопічних, і так само робила й охорониця Марії. Так було і в той день, той лихий, злісно-ненажерливий день, в один з тих днів, коли відчуваєш пустку всередині, ніби тебе ложкою виїли, як мед з банки - порожньо і липко, липко й страшно, моторошно й
порожньо. Того вечора янгол-дівчина мовчала. Протягом всього життя охорониця всіляко оберігала дівчинку, а натомість отримувала нищівні удари в спину. Людина... Наскільки мерзенним є це створіння, яким злим і ницим. А життя - штука банальна і непередбачувана, як блискавка: раз - і нема. Йшов час, ріки впадали в моря, моря в океани. В Марії зав'язалася міцна дружба з купкою якихось сектантів, і з часом вона зреклася Бога і охорониці. Дівчині-янголу було боляче, і вона весь час сиділа в кутку і плакала. На своїх зібраннях чорне товариство робило страшні речі, приносячи в жертву пітьмі живих істот. Спочатку це були гризуни, далі птахи, потім коти й собаки. Але людській дурості й безжальності немає меж, то ж дійшла черга і до людей. На вмовляння й моління охорониці Марія ніяк не реагувала. А янголятко спостерігало за всім цим зі свого звичного місця - темного куточка прокуреної кімнати і плакало. Коли прийшла черга стати жертвою приношення самій Марії, вона раділа. Ейфорія била в мозок, в голові пульсувала жага смерті та єднання з пеклом. У той час, коли дівчина отямилася й усвідомила, що вона чинить і що чинять з нею, вона лежала на столі, а руки й ноги були прив'язані до бетонних стовпів. Перед очима промайнуло всеньке життя, і крик її був чутним навіть померлим вік тому. Благала полишити її, відпустити - дарма, кликала на поміч - нікого. Коли лишалися лічені хвилини і з десяток ковтків повітря, Марія згадала про свою вірну охороницю, свого янгола. Відчайдушним зойком озвалися слова дівчини в скронях янгола: - Поможи, янголе Божий, даний мені на охорону Господом, поможи мені... Охорониця миттю кинулася на поклик. Сонце палило лице, повітря гризло обличчя, вітер рвав крила і з неба снігом летіло біле пір'я, а вона летіла. Вихором залетіла в кімнату, і побачила її, Марію. Вона лежала на столі з широко відкритими очима, в яких можна було втопитися, і тіло б не знайшли, а на вустах читалося "поможи". "Кінець", - тихо мовила охорониця небесна. "Кінець", - проказав Господь. І лишилася янгол-охорониця самотньо-одинокою, не потрібною нікому, бо раз дається шанс, і життя в людини одне...Дотепер сидить янгол на добіла вибіленій хмарині, і за спиною визирають два хрести - свій і Марії, і плаче, а сльози небесні чисто- пречисті ринуть додолу дощем на ґрунт сирий, чорний, на насип уквітчаний вічнопам'ятний, і линуть слова небесної мешканки на землю, і не слова, а одне єдине слово - "поможи"...
2015
На краю світу небесного, на білосніжному оплатку Царства Божого жило мале янголя. Якщо янголів ідентифікують за статтю, то це було дівча, щире, слітле, миле. І якщо вони мають вік, бо кажуть, що зростають вони разом із людиною, то було йому років з сімнадцять. Таке собі янголятко-підліток було закріплене за дівчинкою такого ж віку, такої ж статури й зовнішності на ймення Марія. Та була між ними одна, але вельми значуща різниця, і вони були абсолютні протилежності одне одному - як солодке й солоне, як чорне та біле. Невже Бог не помітив цього, коли приставляв легкокрилика до дівчинки? Певно, бачив. Але в кожного свій хрест котрий, треба перти нагору, і навіть у янгола він є, лише вдвічі важчий, і один за себе, другий - людська душа, і лише Бог знає, наскільки важким є другий. Гірською річкою текли роки, і росло дівча, і росло янголятко, та важчали хрести обох. Кожного вечора, кожного дня всі янголи зліталися на розмову до Бога, на звіт за день, розповідали про життя своїх підопічних, і так само робила й охорониця Марії. Так було і в той день, той лихий, злісно-ненажерливий день, в один з тих днів, коли відчуваєш пустку всередині, ніби тебе ложкою виїли, як мед з банки - порожньо і липко, липко й страшно, моторошно й
порожньо. Того вечора янгол-дівчина мовчала. Протягом всього життя охорониця всіляко оберігала дівчинку, а натомість отримувала нищівні удари в спину. Людина... Наскільки мерзенним є це створіння, яким злим і ницим. А життя - штука банальна і непередбачувана, як блискавка: раз - і нема. Йшов час, ріки впадали в моря, моря в океани. В Марії зав'язалася міцна дружба з купкою якихось сектантів, і з часом вона зреклася Бога і охорониці. Дівчині-янголу було боляче, і вона весь час сиділа в кутку і плакала. На своїх зібраннях чорне товариство робило страшні речі, приносячи в жертву пітьмі живих істот. Спочатку це були гризуни, далі птахи, потім коти й собаки. Але людській дурості й безжальності немає меж, то ж дійшла черга і до людей. На вмовляння й моління охорониці Марія ніяк не реагувала. А янголятко спостерігало за всім цим зі свого звичного місця - темного куточка прокуреної кімнати і плакало. Коли прийшла черга стати жертвою приношення самій Марії, вона раділа. Ейфорія била в мозок, в голові пульсувала жага смерті та єднання з пеклом. У той час, коли дівчина отямилася й усвідомила, що вона чинить і що чинять з нею, вона лежала на столі, а руки й ноги були прив'язані до бетонних стовпів. Перед очима промайнуло всеньке життя, і крик її був чутним навіть померлим вік тому. Благала полишити її, відпустити - дарма, кликала на поміч - нікого. Коли лишалися лічені хвилини і з десяток ковтків повітря, Марія згадала про свою вірну охороницю, свого янгола. Відчайдушним зойком озвалися слова дівчини в скронях янгола: - Поможи, янголе Божий, даний мені на охорону Господом, поможи мені... Охорониця миттю кинулася на поклик. Сонце палило лице, повітря гризло обличчя, вітер рвав крила і з неба снігом летіло біле пір'я, а вона летіла. Вихором залетіла в кімнату, і побачила її, Марію. Вона лежала на столі з широко відкритими очима, в яких можна було втопитися, і тіло б не знайшли, а на вустах читалося "поможи". "Кінець", - тихо мовила охорониця небесна. "Кінець", - проказав Господь. І лишилася янгол-охорониця самотньо-одинокою, не потрібною нікому, бо раз дається шанс, і життя в людини одне...Дотепер сидить янгол на добіла вибіленій хмарині, і за спиною визирають два хрести - свій і Марії, і плаче, а сльози небесні чисто- пречисті ринуть додолу дощем на ґрунт сирий, чорний, на насип уквітчаний вічнопам'ятний, і линуть слова небесної мешканки на землю, і не слова, а одне єдине слово - "поможи"...
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію