За підсумками роботи нашого підприємства , дали квартальну премію. Кому більше , кому менше . Нам здавалося , що це ніби дармові гроші . Витрачав їх хто як знав , а більшість мешканців гуртожитку витратили їх на чергову п’янку . Хлопці з нашої кімнати вирішили не пропивати всі гроші , а купити собі монгольські кожанки . Купити їх можна було тільки з рук на базарі . У передмісті Караганди , у старому кварталі , що називався – Тихоновка , базар був чи не на всю Азію . Ніяких зручностей , ніякого облаштування не було , був просто величезний пустир і багато , багато народу . У порівняні із теперішніми ринками- базарами асортимент краму був бідний . Хоч нам , котрі тоді і товару справжнього ніколи в житті не бачили , здавалося , що тут все є , від старих дореволюційних гармошок до верблюдів . Базар був шумним . Наслухатися і надивитися можна було всякого . Ми іноді в неділю ходили на цей базар просто так , щоб цікаво провести час . Ми про цей базар були б і не знали , якби не Гена Гаріфулін , котрий жив у сусідній з нами кімнаті .
Гена курив анашу і любив пити кумис . Анашою там називали легкий наркотик , що виготовлялася із конопель . Один косяк анаші величиною з кукурудзяне зернятко коштував один карбованець . Коли вже у курців кінчалися гроші , то при економному використані , таким косячком могли покайфувати троє , а то і четверо . Робили це так . Витрушували з папіроси тютюн , старанно перемішували його з розтертою анашою і цією суміщу знову заповнювали папіросу . Один з курців складав долоні м’ячиком , в середину затискував папіросу і швидко , швидко розсмоктував . До нього підходили інші , хто мав долю в цьому косяку і теж швидко смоктали , спостерігаючи за тим , щоб ні най менший струмочок диму не пропав даром . Найдешевшу анашу можна було купити саме на базарі в Тихоновці . Про це знав Гена Гаріфулін , як досконалий товарознавець по наркотикам . По скільки Тихоновка від Теміртау була за декілька десятків кілометрів , то Гаріфулін їдучи туди в неділю , запасався крамом на цілий тиждень . То був золотий вік для радянських наркоманів . Подумайте – один карбованець за один косяк . При тому при всьому , я , що жив і працював , постійно спілкувався з наркоманами , не пам’ятаю випадку , аби когось покарали , або притягнули хоть би до якоїсь відповідальності . Аби одному не було нудно їхати на базар , Гена і нас загітував . Ось так ми відкрили для себе із усіх громадських , най громадськішше місце , де було багато різних атракціонів від всенародного гуляння , до всенародної бійки . Мене на цьому базарі більше всього приваблювали дві речі . Гена був хворякуватий , тому пив кумис і їв м'ясо молодих собак . До кумису він і мене привчив . У мене була постійна постачальниця цього чудо-напитку . Я ще був далеко , але вже чув з натовпу її дзвінкий зазиваючий клич : « Бейте кумис , бейте кумис» . Казахам важко вимовляти звуки «П» та «В». На воду вони кажуть «бада», на Київ – «Киїб» . Коли Ахмета запитали , чому в нього морда так кругла , він з гордістю відповів : « Моя шай пйом» . А коли запитали ,чому шия така тоненька він на це відповів: « Бада , єсть бада» .
Ще , що мене туди вабило , так це варені раки . Купка варених раків коштувала п’ять копійок , а купка рачиць , коли у них під хвостом була ікра коштувала десять копійок . За одного карбованця можна було купити повне відро . Принесу бувало в гуртожиток відро раків , посідаємо їх їсти , а після цієї трапези набиралося дві відра лушпиня . Тоді Микола Картовкін , цей неперевершений жартівник , який і хвилини не міг прожити аби з його вуст не зривалися всякі дотепності і каже : « Хлопці , у нас зявився новий чудотворець . Відром раків нагодував весь гуртожиток , та ще й дві відра відходів залишилося» . А тоді обсмоктавши кілька раків знову каже : « Хлопці , цікаво б знати ,
якою рибою Ісус годував євреїв , якщо нагодував двома кошиками риби п’ять тисяч голодних , а потім ще назбирав п’ять кошиків відходів . На це завжди серйозний мовчун , Сашко Мануйло з Кременчука каже : « Скоріше за все , окунем з Теміртауського водосховища .»
Постачальника раків теж мав постійного , якогось пенсіонера шахтаря . Дідок так знав готувати раки , що вони мені нагадували смак молодої вареної кукурудзи , яку я вже не куштував багато років . Бувало, тільки но дам старику карбованця за раки , як він тут-же просить мене поторгувати за нього хвилинку , поки він збігає похмилитися . Іноді він взагалі не повертався . Запився .
Гена Гаріфулін був великим шибеником та збиточником . З ним було і цікаво , в той же час і небезпечно . Цікаво , бо знав всі базарні традиції , а позаяк був татарином , то легко міг порозумітися із усіма тюркомовними азіатами . А небезпечним , бо як я вже казав був збиточним хлопцем . На базарі була чайхана , напівземлянка , мазанка . Відвідувачами цієї чайхани в основному були киргизькі та казахські аксакали . Аксакал – по нашому білобородий старик . Посідають на долівку , попереплітають криві ноги , та так , що я і руки на грудях не можу так переплести . Сидячи пють чефір і курять із довжелезних чубуків опіум . По їхньому – кайфують . Неначе в приємному райському самозабутті про щось цікаве розмовляють . Благодать. Гена збирає дітваків і обіцяє дати копійки на кіно . Дітваки мають зайти до чайхани взяти металічні підноси і гепнути ними об землю . Після цього всі стрімко мають тікати . Після дзвінкого металічного брязкоту , аксакали миттєво наче просипаються від сну , зразу тверезіють . Це в них називається – кайф зламати . Хапають в руки свої підперачки – бакулі , вискакують на вулицю і сердито кричать : «Хто кайф сльомал ! Убю , падло!» Не дай Боже , щоб когось вони запідозрили у безчинстві . Розірвуть на шматки . А Гена смиренно , поважно , шпацирує по базару , ніби він тут ні при чому . Шкода мені аксакалів . І прийшли здалеку , і гроші потратили на чефір та опіум , а тут тобі на! Одна мит і кайф зламаний .
Та сьогодні в нас інша турбота . Шукаємо кожані куртки . Для Павла Будакова вже купили . Як на нього шита . Добре ,хоч йому трапилася , бо він спав і бачив себе у кожанці , тоді вони були в моді . Микола Картовкін , Сашко Мануйло і я , на цей раз прийшли до дому без курток . Розмірів наших не було . На таких довготелесих як ми , казали , що коли ми родилися , то Бог мірку загубив . Під куртку Павлику купили кожані рукавиці і білий шарф-кашне , який тепер хіба що одеські «джнтельмени» носять . Це було тоді теж модно . Довге біле кашне із китичками на кінцях , як до речі і кепки- шести клинки , це суто єврейські деталі одягу . На Закарпатті колись на таке кашне казали – жидівське щастя . Для повного щастя Павло купив собі краватку , через що пустосміх Картовкін підонажував його любимою фразою : «Фраєр в галстуке атласном собрал обильний урожай». Або ще так : «Собака лаяла на дядю фраєра».
Коли ми одягли Павлика у все нове , сьогодні куплене , то Картовкін сміявся до сліз , приклякаючи ляскав себе долонями по колінах казав : « Ну , справжнісінький тобі Мойшо Даян ! Ні , справжнісінький Бен Гуріон . Ось би тобі Голду Меєр під ручку і в ЗАГС.» Павликові закортіло тут-же піти і сфотографуватися . На жаль всі фотоательє через пізній час були позакривані .
Хоча танцюрист із Павла Будакова був ніякий , але з нагоди таких покупок рішив піти на танці . Загітував і нас . Рішили , що найгарніші дівчата в палаці металургів . Туди і пішли . Та от біда . Конторолерша , що запускала до танцювального залу палацу нас пропустила , а Павла не пускає . Вона вимагала , щоб Павло здав куртку в гардероб . Вона недалекоглядна не розуміла , що Павлик прийшов не для того аби сховати куртку до якогось гардеробу , а щоб похизуватися перед дівчатами . Павло злився . Куртку в гардероб ?! Щоб украли! Нізащо! Контролерша казала , що адміністрація несе повну
відповідальність за збереження одягу . Павла це не переконувало . Конторлерша знову і знову доводила , що по їхнім правилам до танцювального залу заборонено запускати у верхньому одязі . Тоді Павло використав свій улюблений контраргумент , який завжди діяв майже стовідсотково .
-Який це верхній одяг , який це верхній одяг! А ти знаєш (перейшов на ти) коли товариш Ленін на день народження подарив таку саму куртку товаришу Дзержинскому , то знаєш як він на неї казав?
-Не знаю.
- Ага , не знаєш .Ану відійди в сторону!
Подіяло . Павло таки зайшов до зали в куртці. Або був ще випадок . Перед танцями зайшли в гастроном , купили пляшку «столичної» і пошепки попросили у продавщиці стакани . Продавщиця дала , але попросила скоренько випити , аби не було якоїсь неприємності . Ми стали біля вікна , стакани поставили на підвіконник і дивимося чим би відкоркувати пляшку .Павло взяв, тай закурив. Продавщиця підійшла та й каже: «Хлопці, я по людські дозволила вам випити , а ви вже й закурили». А Павло повернувся до неї тай каже : « А ти читала двадцять четвертий том товариша Леніна ? Товариш Ленін писав – де пють там і курять» Продавщиця не знайшовши що сказати пішла за прилавок . Ми добряче відчитали Павла за глупі недоречності . Він слухав , слухав , похнюпившись , а далі підійшов до продавщиці.
- Дай книгу скарг .
- Та що ви , за що .
- Книгу дай .
Що було робити , дала . Павло рішив виправити свої глупості і зробив в книзі таку лаконічну запись : « Зайшли три друга , попросили півлітру і три стаканчики . Продавщиця все чесно дала . Просимо оголосити їй подяку.» Бідна продавщиця аж плаче . Книга прошнурована , пронумерована і пропечатана . Ні витерти , ні видерти . Павло хотів як краще а вийшло як завжди . На танцях він познайомився з гарненькою дівчиною і не відходив від неї весь вечір . Ми його застерігали , казали , що не може бути аби така красуня була не зайнята . Можливо посварилася із своїм хлопцем , як це часто буває у закоханих , можливо , що він теж присутній на танцях . Після танців ще шию намилить . Ми , як у воду дивилися . Танці закінчилися . Павло напросився провести дівчину до дому .Ми трохи замешкалися біля гардеробу . Коли прийшли на трамвайну зупинку , то побачили , як декілька хлопців когось лупцюють . Били Павла Будакова . Хлопців нападників відігнали , а Павла заштовхали до трамваю , що саме зупинився . Коли всі посідали у вагон , то побачили , що Павликова куртка на спині розрізана від правого плеча до лівого стегна . Павло трохи було інфаркт не отримав . Втішали , як могли . А Микола Картовкін заспокоюючи його казав : « Нічого, нічого , Павлику . Завтра пійдеш , сфотографуєшся в новій куртці на весь зріст. Адже ти будеш передом фотографуватися а не задом. Хіба не правда ? На фотографії ніхто і не побачить що куртка порізана . Одну фотокартку шістнадцять на дванадцять подаруєш своїй новій знайомій .» На що Павло заматюкався благим матюком . Цей Картовкін , якщо не жартував , то співав , якщо не співав , то жартував . Пригадуючи Павлови проводи тієї красуні він приспівував :
Ех Павлуша нам лі буть в печалі
Брось гармонь тащи меня в кусти .
Інколи, коли був в доброму гуморі , то згадуючи свою рідну Вологодщину , приспівував:
Ех ти мілая моя, в Вологде бувала лі
Двадцяти п’яти дома етажниє видала лі
Володя Поліщюк , що проживав у кімнаті навпроти , вважав , що Картовкін аж занадто вихваляє свою Вологду . Він сердито казав : « Бреше москаль ! Ну й бреше ! Я три роки служив у Вологді . Там тільки один будинок двоповерховий , та й то обком партії . А всі решта деревяні одноповерхові . Кажу вам бреше , москаль .» Поліщюк , що більшість років своєї молодості прожив у російському середовищі , ніяк не хотів забувати свою рідну українську мову . Бувало граємо за столом доміно . Розмовляючи , я інколи переходив на російську мову . Поліщюк , штовхаючи мене під столом чоботом , сердито шептав : « Ти що , москаль ? Хай вони учаться по нашому говорити.»
Насправді Володя Поліщюк був єврей . Коли він розповідав проте , що йому прийшлося пережити в дитячі роки , то у всіх у нас сльози текли струмочком . Йому було п’ять років , коли під час війни у його рідне село , що на Волині зайшли німці . Німецькі вояки всіх євреїв того села зігнали на майдан . Там була зроблена довжелезна шибениця на котрій мали вішати євреїв . Всіх , від малого , до старого . Зігнали також всіх селян , аби дивилися і розуміли , що таке в майбутньому може і їх чекати . У суматосі , що була на майдані , жінки заховали маленького Волфа Лейбовича , саме таке було його справжнє імя та прізвище , поміж себе у натовпі , прикривши спідницями . Одна тітка притиснула його до себе , затуливши йому долонею рота , аби голосно не плакав ,щоб німці не почули , бо можуть і його повісити . Ця дитина бачила , як вішали його маму , тата , братів , сестер , діда, бабу . Та тітка , яка затуляла йому рота , була бездіткеня , жила одна як палець . Вона усиновила хлопчика , давши йому своє прізвище – Поліщюк . Жили вони в крайній хата за селом , по сусідству з елеватором . Після війни , коли відродилися колгоспи , біля їх хати довжелезним ланцюгом проїзжали машини та підводи , що везли зерно з цілого району до елеватора на здачу державі . Деколи на дорожніх вибоїнах зерно з кузовів падало на дорогу . Володя Поліщук з мамою віником згрібали зерно на маленькі купи , потім несли його до дому . Дома це зерно провіювали , просіювали , промивали , сушили на сонці , а потім засипали до слоїків . Слоїками у їхньому селі називали трилітрові скляні банки . У слоїки засипали тому , аби миші не нашкодили . Таким чином вони мріяли зробити собі хоч якийсь запас їжі на зиму . Якась зла душа настукала на них в міліцію . Міліціонери прийшли , зробили в будинку обшук і конфіскували десять заповнених зерном слоїків . Пізньої осені сорок восьмого року відбувся суд , який присудив Володіній мамі десять років тюрми , за кількістю слоїків , а самого Володю віддали до дитячої виправної колонії . Через кілька років в тюрмі його мама померла . Відбувши положений строк в дитячій колонії , Володя повернувся в рідне село . Тим часом їхню хату дали якимось приїзжим . Так він залишився без стріхи над головою , без засобів на існування , без рідних людей . Його , підлітка , взяли на ферму пастухом . Зимою розвозив по фермі силос , завозив сіно , чистив від гною корівник . Через якийсь час його призвали в армію. Демобілізувавшись , Володя не маючи куди йти , завербувався до міста Теміртау. Багато чого сумного розповідав Володя . Та чи не найбільше він сумував за тим , що не залишилось жодної фотографії з його батьків та братів . Слухаючи ці розповіді , молодий казахський хлопець , теж до речі вихованець дитячого будинку , Ахмет Нуртазин , стискаючи п’ястки казав:«Ой якби мені латомат ! Ой якби мені латомат ! Я би етот сабака Гітлер каждий ден разстрелал!»
Минула вже зима . Я вийшов з трамваю і попрямував до гуртожитку . Бачу , з боку міських туалетів біжить на зустріч Павло Будаков , і кричить мені , щоб швидко йшов до нього . Я побіг за ним , бо подумав , що трапилася якась біда . Забігаємо до туалету , а там на одному з унітазів сидить хлопець в кожаній куртці . В одну мить Павло приставив йому до горла перочинного ножика і крикнув : «Знімай куртку падло!» Бідний хлопець з переляку затремтів як кролик , побілів як стіна , покірно зняв куртку і віддав Павлові . Павло шепнув мені ,тікаймо і ми змилися додому так , що я не встиг зрозуміти що сталося .
В гуртожитку вимагав від Павла пояснити в чому справа . Він відповів , що то був саме той хлопець , який на трамвайній зупинці взимку розрізав йому куртку , так що вони зараз квити . Квити , то ви , кажу Павлику , квити , але це грабунок серед білого дня і ти туди ще й мене втягнув .
Куртка хоч була і нова , але по розміру Павликові не підходила . Продав її цілком за дешево . Через деякий час , може через тиждень , а може і трохи більше , пішли ми з Павлом у «вербовану» їдальню повечеряти . Робочий час у їдальні закінчувався . Біля вхідних дверей стояла прибиральниця котра випускала відвідувачів а до зали нікого не пускала . Ми її гарно попросили , кажучи що довго не затримаємося . Вона трохи понарікала , але таки запустила . Підійшли до каси виписувати талони . Коли це дивлюся , до їдальні зайшло ще хлопців сім або вісім і стали в чергу за нами . Я замітив , як вони переморгуються , щось шепчуть показуючи в наш бік . Серед них впізнав того , котрого Павло роздягнув у туалеті . Він теж нас впізнав . Я ліктем штовхнув Павла . Він озирнувся , все зрозумів , але не подав виду . Сіли ми за стіл їсти . Ті хлопці набравши в дві руки по два бокали пива підійшли до нашого столу . Чемно попросивши дозволу , присунули до нашого ще два столи , понаставляли пива , горілки , закуски і почали з нами знайомитися . Завели розмову проте , що не варто сваритися , ліпше жити дружньо , навіть тост випили за дружбу . Ми з Павлом чудово розуміли , що це тільки передмова , а справжні події розгорнуться тоді , коли вийдемо на вулицю . Там нас пошматують .
В цій їдальні харчувалися курсанти – міліціонери . Наша гулянка була в розпалі , коли до зали їдальні зайшла група молодих міліціонерів , десь так , чоловік тридцять . Курсанти роздяглися , шинелі повішали на групову вішалку що була тут же в залі біля буфету . Ми всі були на підпитку . Павло позбирав порожні бокали і черговий раз пішов до буфету наповнити . У мене весь час було тільки одне на гадці , куди і як звідси втекти .Визрів план ретировки через кухню . Піду ніби попросити солі пиво присолювати , а там через задні двері змотаємося . Треба тільки дочекатися Павла і шепнути йому про свою задумку . Павло поносив бокали на наші столи . Я чекав моменту коли п’яні наші знайомі розбалакаються , тоді непомітно повідомлю Павла . В цей час міліціонери дружньо по команді встали і почали одягатися . Виявилося , що в декількох із них із кишень шинелей пропали кожані рукавиці . А по скільки в залі їдальні крім нас і наших нових знайомих не було нікого , то курсанти оточили нас і наказали встати . Кожен з них намотав собі на руку кожаний ремінь із замашною бляхою . Нам по одному почали вивертати кишені . В наших нових знайомих , в зовнішніх кишенях пальто , таки виявили пропавші рукавиці . Нас із Павлом відпустили . Нових наших знайомих , курсанти почали виховувати вибиваючи з них бляхами пилюку . Ми з Павлом , маршовим кроком спішили до дому . По дорозі Павло мене питає : « Ну як , здорово я їм влаштував?» Так , дійсно , комедія з рукавицями , то була Павлових рук справа . Ну й Павло ! Ну й Будаков !

2013