Дві судимості в своєму житті я таки заробив . А було воно так . В кінці п’ятдесятих , та на початку шістдесятих років минулого століття ,проживаючи в холостяцькім гуртожитку міста Теміртау , що в Казахстані , я до глибини душі був вражений тією атмосферою яка там в той час панувала . Чи не най вражаючим штрихом «гуртового» проживання були повсякчасні , повсемісні матюки , які звучали по всякій причині і без всякої причини . Матюки багатоступінчаті , соковито виразні . Як я вже не раз зауважував , старі люди живуть спогадами , молоді живуть мріями . Тоді я був ще молодий , навіть юний . Тоді ще і гадки не мав , що буду в житті вічним рабом , що мозолі з моїх рук не будуть сходити , що хліб насушний вічно буду заробляти в поті чола свого , що піт з чола мого на старості літ виїсть очі мої . Мріяв , що колись добюся такого положення , щоб увійти у світське товариство . З жахом для себе став помічати , що з уст моїх один за одним , неначе пташки випущені з клітки на волю почали вилітати матюки . З матюками у світське товариство ? Став задумуватися над тим , як позбавитися дурної звички . Придумав гру . На перестінці між вікнами повісили розграфлений список мешканців нашої кімнати . Кожного разу коли хтось заматюкався , то напроти його прізвища ставили позначку . У суботу відмітки підраховували,і кожному винуватцю по кількості матюків різали кожаним паском по сідницях . Тут був присутній не тільки виховний елемент , а й напрочуд цікаве видовище . Хлопці з нашої кімнати у цьому мене підтримали . Без пихатості похвалюся , що на той час я уже зайняв був лідируючі позиції . Хлопці стали слідкувати один за одним не тільки в гуртожитку , а й на роботі , на вулиці , навіть на танцмайданчику . Невдовзі цією грою заразилися хлопці з інших кімнат , поступово весь гуртожиток . Тривало це правду кажучи кілька місяців , потім надоїло і призабулося . Треба було вигадувати щось нове , аби молоду енергію , сильні емоції направити в потрібне русло .
Був серед нас один хлопець з Волинської області Андрій Войнаровський . Був він наймолодший , але матюкався най усердніше . Мабуть цим він хотів утвердитися , як повноцінний зрілий парубок , що ні в чому не поступається іншим . Андрій дуже боявся битки . А назбиралося у нього за тиждень до сотні матюків . Бідняга , дуже благав аби його сильно не били . Враховуючи його молодий вік та пролетарське походження «Високий суд» запропонував , аби він сам себе відшмагав . За цим дійством і застав нас секретар парткому Богданов-Шкуренок . Щось він був , як кажуть , не в настрої і це його сильно розізлило . Особливо коли дізнався , що головним організатором безчинств був я . Він став наполягати на притягненні мене до кримінальної відповідальності за доведення людей до самопобоїв , за розповсюдження і пропаганду расистських традицій та закону «Лінча» . У памяті старших людей , що неодноразово чули завдяки радянській пропаганді , про расистський закон, що діяв у Сполучених Штатах по відношенню до темношкірих він викликав огиду . За цим законом темношкірих за їх провину можна було фізично карати без суду і слідства .
А мав на мене секретар парткому Богданов – Шкуренок великого , превеликого зуба . Бувало , що нас хлопців з гуртожитку наймали розвантажувати вагони з різним вантажем . Це в основному були мішки з мукою , мішки з рисом , мішки з цукром-піском ,та цукром рафінадом , мішки з крупами та горохом . Дуже рідко розвантажували ящики з вином , горілкою або пивом . Для цієї роботи адміністрація станції- сортировочної мала своїх вантажників , більш надійних . На розвантаження цих вантажів запрошували тільки тоді коли свої перепилися і не вийшли на роботу . Рідко нас запрошували і на розвантаження таких вантажів , як мішки з арахісом , з чаєм , сигаретами та іншим легким вантажем . Цим займалися теж їхні робочі , тобто постійні кадри . Головним заводилою , або на жаргоні «бугром», був Вася Константинов . Він знав всі тонкощі цієї здавалось би не хитрої роботи .
Глибоко помиляється той , хто вважає , що для вантажників потрібна тільки сила . Як каже з цього приводу москаль : «Сила єсть , ума не нада» . Або як каже руснак : «Дурний любить роботу , а робота любить міцного». Це не так . Знаю це по собі . Одного разу Вася Константинов запропонував і мені йти з ними на розвантаження вагонів . Для мене це було перший раз . Склади були не далеко від нашого гуртожитку . Коли ми прийшли на місце роботи , то хлопці , що вже на цьому , як кажуть зуби приїли , зразу , коротким поглядом оцінили ситуацію . Вагон з мішками гороху подали на першу колію, що за пару метрів від дверей складу . Мішки треба було складувати зразу за дверима складу справа прямо на долівку . Один непомітний кивок плечем і мішок падає саме там де треба . Підсліпуватий дідок , комірник , що найняв нас на роботу , кусачками зірвав бломбу , відчинив двері вагона і сказав що можемо починати . Нас було вісім чоловік . Це була найбільш оптимальна кількість вантажників . Двоє мали залізти до середини вагону для подачі мішків на плече носильників а шестеро носити мішки на місце складування . Щось ніхто не спішив залізати до вагону . Я не розумів чому . Тоді поліз я , та мій товариш , теж новачок , Міша Котов . Спочатку робота нам давалася легко , бо мішки вагою сім десять п’ять кілограмів , що були прямо біля дверей самі падали на плече носильників . Але через деякий час , коли прийшлося тягнути до дверей ці важкі як олово мішки з горохом з кінця вагону , ми зрозуміли чому ніхто не спішив залізати в середину . Тягнучи ці важкі мішки , ми позривали собі нігті на пальцях . А носильникам що , він підставив плече , зробив кілька кроків і вантаж на місці . Я зарікався , що ніколи більше не буду спішити залізати до вагону.
Наступного разу , коли Константинов знову запросив мене у свою бригаду розвантажувати вагон я поступив інакше , тобто взявся бути носильником . Але вагон з мішками наповнених мукою подали на третю колію . Це досить далеко від дверей складу. Та ще й прийшлося з мішком на плечі перелазити рейки аж двох колій . І це ще не все . Так як з приходу біля дверей вся площа була зайнята , то муку прийшлося носити аж у віддалений кінець довжелезного складу і складати їх аж під саму стелю . Найлютішим ворогам своїм не бажаю такої пекельної муки . Я знову надурив сам себе . Правда , я рідко розвантажував вагони . Цим частіше всього займалися слюсарі , кочегари , студенти . У них була мала заробітна платня , так що вони мусіли займатися «лівими» під заробітками .
Та й часу в них було більше . Ми , шофери часто з рейсу поверталися досить пізно , часу на ліві заробітки у нас не було . Та й то правда , що заробіток у порівняні з слюсарями чи кочегарами у нас був вищий . Але бувало , що шофери з якихось незалежних від них причин тижнями простоювали . Наприклад не було якихось запчастин , або колісної гуми .За вимушений простой , нам нараховували заробіток у розмірі 75% від тарифної ставки слюсаря першого розряду . А це набагато менше від , скажімо ,ставки прибиральниці . Ось тоді і приходилося шукати «ліві» заробітки .
За один розвантажений вагон в середньому платили десь по вісімдесят карбованців .Якщо нас було вісім чоловік , то виходило по десять карбованців на кожного . За ці десять карбованців тоді можна було купити три півлітрові пляшки Московської «водки», два кілограми розважної кільки , два кілограми хліба , пачку сигарет , та коробку сірників .Їж душе моя , пий душе моя , живи та веселися! Але не завжди платили вісімдесят карбованців . Інколи платили більше , а інколи навіть менше . Залежно від того як Вася Константинов зумів виторгувати . А торгуватися він умів . Бо кажу , вантажі були не однаково важкі , не однакою була віддаль переноски , та висота штабелювання . А хтось каже що вантажникам потрібна тільки сила . Інколи треба і трохи розуму . Підсліпуватий дідок комірник завжди старався чим менше заплатити , а Вася старався чим більше виторгувати .
Перевезення вантажів залізничним транспортом обходилося надзвичайно дешево . Так , скажімо , за перевезення одним вагоном лісу із Ленінградської області на Закарпаття , платили шістдесят карбованців . А це щоб було зрозуміло , місячний заробіток прибиральниці . Правда і те , що якщо перевозилися приватні вантажі , наприклад зароблене зерно , або деревина , То треба було дати потрібним людям «куку в руку». Натомість за простоювання вагонів під розвантаженням , отримувач вантажу мусів сплачувати великі штрафи , які щодоби зростали в арифметичній прогресії .
Тому за розвантаження приходилося платити більше ніж за саме перевезення . Цим уміло користався наш «бугор» Константинов , виторговуючи більшу суму . Інколи комірник був невблаганний , а найбільше тоді коли строки розвантаження його не піджимали . Але ми знаходили вихід , особливо коли розвантажували «ходовий» товар . На фуфайках із внутрішнього боку хлопці пришивали величезні кишені , в які вміщалося скажімо відро якогось сипучого товару . За звичай вагони розвантажували у темну пору доби , вечером після роботи . Всередині вагону було темно як у чорта в череві . Хлопці навмисно розпорювали мішок наприклад з цукром і заповняли ним свої кишені . Цукор насипали навіть у халяви своїх чобіт . Цей цукор , інколи аж чорний від чобіт хлопці здавали тьоті Полі на «переробку» . За відро цукру Тьотя Поля давала літер бражки . Інколи старалися відволікти комірника . Тоді хлопці кілька мішків (скільки встигали) відносили далеко за паркан і ховали в буряни .
А був випадок коли нас запросили розвантажувати ящики з горілкою . Комірник уперся і більше шести десяти карбованців за вагон не давав . Він це мотивував тим , що вантаж легкий , носити далеко не треба . Тоді Константинов просив аби комірник до тих карбованців додав ще кожному по пляшці горілки . Дідок відмовився , бо ніби вся продукція строго облікована . Вася Константинов знав закон згідно якого при перевезені горілки давався один процент на так званий «бой» склотари . Тобто на кожні сто пляшок, одна йшла на «бой». Але дідок не піддавався . Тоді Вася пошептався з хлопцями і ті перекинули в потемку цілий штабель з ящиками горілки . Всі пляшки порозбивалися . Вони це оправдували тим , що ящики у вагоні були неправильно за штабельовані . Коли в гуртожитку я зауважив Константинову про те що мені жаль старого , бо буде мати велику нестачу . Він огризнувся тай каже : «А ти знаєш скільки ця білогвардійська гнида має прибутку ? Із кожних сто розвантажених вагонів один вагон горілки його». Ось так і не більше і не менше . Інколи , мабуть щоб оправдати перед самим собою свою совість , а можливо і старого комірника , цей затятий мовчун приспівував :
Краде вош
Краде гнида
Краде тітка Степанида
Краде северний олєнь
Крадут всє кому не лєнь .
Ось так влучно цей малограмотний хлопець описав радянську дійсність . Бувало , що хлопці підігріті бражкою тьоті Полі , підозрювали Константинова у зговорі з комірником . Тоді вони теж бралися за перевиховання . Накидали із заду на голову ковдру , а тоді пястюками та чоботями вибивали з неї пилюку . Після такого перевиховання Василь тижнями не міг встати з ліжка . В кінці кінців за часті прогули та п’янку Василя звільнили з роботи та вигнали з гуртожитку . В теплий період року він ночував по під парканами або на лавицях десь у парку . В нашому гуртожитку одну кімнату облаштували під сушарку мокрого робочого одягу. Там у формі стелажу були прокладені труби по яких поступала гаряча вода із системи опалення . На цих трубах ми взимку і сушили свої промоклі спецівки . Вечером , коли начальства вже не було , я відчиняв вікно і запускав
Константинова до цієї сушарки . Підклавши під голову чиїсь валянки , накрившись брудною спецівкою , він спав до ранку . А вранці до приходу начальства забирався геть .
Дідок теж був хитрий . Коли знав що хлопці вже пропили та проїли всі гроші , а було це завжди за кілька днів перед авансом або зарплатою , то тоді він був най
упертіший та най скупіший . Зароблені гроші нам виплачували по якимось відомостям , може що і фальшивим . Так як комірник був підсліпуватим , то часто ці відомості доручав складати мені . В цих відомостяк записувалися прізвища вантажників , об’єм виконаних робіт , та сума заробітку кожним вантажником. Паспорти від нас дідок ніколи не вимагав .Тому я записував такі прізвища – Підгорний , Громико , Мікоян , Пономарьов , Кузнецов ,Дьомічев , Брежнєв , Косигін , Хрущов . Коротше кажучи все політбюро . Гроші видати нам видали , але на наступний день мене викликали в КГБ .
Врятував тоді мене від неприємностей Богданов-Шкуренок . Він був моїм боржником . Я йому оформляв протоколи зборів , готував виступи , доповіді , коротше кажучи був у нього щось на зразок діловода – референта . Потім були якісь збори . Я йому підготував виступ котрий починався такими словами : « Ми , как и весь советский народ , воплощая в жизнь решениє політбюро …» і так дальше. Мабуть не маючи досить часу аби добре підготуватися і декілька разів перечитати текст виступу , Богданов-Шкуренок поклав перед собою на трибуні папірець , почав затинаючись та збиваючись читати : « Ми , как и весь советський народ в плащу , … ми как и всьо політбюро в плащах …» Я не стримався і з місця вигукнув : « Володю , в яких таких плащах!» А хтось із залу додав - в балонових напевно ! Весь зал зареготав . Тоді саме входили в моду плащі італійської фірми «Болонья» . Сяк-так закінчивши доповідь , займаючи належне йому місце в президії він прямо звідти погрозив мені кулаком . Він весь час на мене дувся шукаючи нагоди аби помститися зате , що ніби я його підставив .
І ось зараз коли він у гуртожитку застав неподобства із виконанням вироку , тобто самобичування яке робив Андрій Войнаровський , секретар парткому рішив , що саме зараз зі мною і розквитається . Він належним чином оформив папірці (на цей раз без мене) і подав куди слід , тобто до правоохоронних органів .
Прокурором міста був товариш Гунько , хохол родом із Кубані .Гунько хворів туберкульозом легенів . Відсидів багато років у тюрмі , але був оправданий . Прокурорів чомусь недолюблюють . Але Володимира Івановича поважали майже всі , бо був справедливий . Гунько зробив так , що всього на всього за дрібне бешкетування мені дали п'ятнадцять діб . Відсидів я добу . Наближалися Жовтневі свята . В очікувані хвилі припливу нових бешкетників треба було негайно звільнити приміщення КПЗ . Коли не везе тоне везе , а коли везе , то повезе і в КПЗ . Мене звільнили . Це була перша судимість А з другою судимістю вийшло так .
Комендант гуртожитку Матрона Гнатівна Гунько , до речі жінка прокурора, знала про мій нахил до різного роду витівок . Вона вирішила зануздати мою нестримну енергію і направити її в корисне русло . Доручила організувати різного роду спортивні секції ,художню самодіяльність , тощо . Така робота давалася мені легко , бо була цікавою , та ще при цьому ніхто і сварити не буде , як це було не одного разу . Так ось того року наше підприємство вийшло переможцем у всесоюзному змаганні по своїй галузі . Його занесли в книгу пошани ВДНГ (виставка досягнень народного господарства) Багато працюючих були нагороджені різними високими урядовими нагородами , а одного водія бензовозки Ісмаїлова Марата нагородили навіть зіркою героя соціалістичної праці . З цього приводу в палаці культури ( на казахській мові – культур сарай) мало відбутися грандіозне міроприємство . Мали прийти високоповажні гості з Москви та Алмаати . Після офіційної частини мав відбутися концерт за участю різних художніх колективів .
Богданов- Шкуренок та Матрона Гнатівна рішили показати , що і вони не сплять , що і в них культурно -масова робота на висоті . Викликав мене Богданов-Шкуренок та й каже , так мов і так , підготуй щось фольклорне на два-три номери . Тут-же нечестивий заволодів моїми мислями . Думаю, чекай Володю , підготую я тобі «фольклорне» . Зібрав я в ленінській кімнаті хлопців-шоферів десь коло п'ятнадцять душ та й кажу : « хлопці , знаєте що то таке фольклор?» Хлопці стисли плечима , не кажуть нічого . А Іван Співак з Дніпропетровська озвався та й каже : « Звичайно знаємо , це те що в радіатор заливають аби зимою не замерз» Кажу – правильно Іване , знаєш . Так от, кажу будемо готувати фольклорний номер . А зараз всі гарненько подумайте і кожен мені заспіваєте свою най улюбленішу пісню . Іван Співак заспівав перший (мабуть тому він і Співак)
Без усяких документів
Присудили аліментів
Ой за що ж я хлопці воював .
Похвалив я Івана за гарну пісню , уже буду знати і таку . Наступним заспівав Микола Картовкін Под пам’ятником Крилова
Сидить рижая корова .
Миколу теж похвалив . Співак чомусь не любив росіян . Не знаю чому він їх не любив, але в мене серед росіян були чудові друзі . Іван аж підскочив із стільця .
Бреше москаль , бреше , їй-бо бреше . Я з роду не бачив аби корова сиділа . Картовкін спокійно відповів . – Та що ти міг
Іване доброго бачити , як ти ніколи у Вологді не був . Гриша Мунтяну із Буковини затягнув свою , румунську, чи то «Відери лари» , чи то « лідери вари». Добре кажу , ця теж підійде . Ур Шандор із села Геєвці , що на Ужгородщині заспівав по мадярські – «Госсу лабо говйо» . – Молодець Шоніко , теж гарна пісня . А тоді Іван Четвйоркін , зажмурив очі щоб не стидатися , на все горло заспівав свою улюблену .
Когда меня мать рожала
Вся міліція дрожала
Прокурор ворчал сердито
Тьотя Ріта , тьотя Ріта
Породила знов бандита .
Молодець , гарна пісня . Мілош Лугош , словак із Ужгорода , трясучи попереком затягнув свою Од Унгвару Дражка ідьє
Стром коло ньєй сажений
Саділа го моя фраєречка
Гей як сом ішел на войну .
Та Іван Співак , розгніваний на москалів ніяк не міг заспокоїтися .
- Ну й брехуни оці москалі , ну й брехуни ! А знаєте хлопці скільки я їх перевішав коли був вояком УПА? Я їх пачками вішав ! Хлопці сміялися бо знали його як неперевершеного брехуна та трепача .
- Та який з тебе вояк УПА?
- Чого смієтеся , чого смієтеся ! Чесне моє комсомольське слово , я був вояком УПА .
- Та який з тебе комсомолець . Знову забрехався .
- Чого забрехався ! От не маю при собі комсомольського квитка , я б вам доказав , що мене в окопах під Дніпропетровськом у сорок третьому році приймали в комсомол .
- Іване , та тобі тоді було всього вісім років , який комсомол , яке УПА .
Але Іван не здавався , не такий він був , аби так легко признати свою брехню . Брехачами були всі інші та тільки не він .
А зараз , кажу хлопцям , будемо всі разом співати , але кожен свою улюблену .
Всі п’ятнадцятеро ревкнули ,та тут же і замовкли . Тоді Іван Співак , котрий ще не остив від суперечок сердито сказав : « Що за дурниця , я хоч і Співак , та такого співати не буду!». То , кажу йому , Іване фольклор . Ти бачив колись по телебаченню , як одночасно грають і на ложках і на мисках і на серпах і на косах і на чім тільки попаде , при чому кожен своє . Ось так і ми будемо співати всі разом , кожен свою улюблену пісню . Невже , Іване ти гірший за того москаля , що на ложках грає ? Нарешті погодився .Напевно його переконав останній аргумент . Це , кажу , ніби Радянський союз в мініатюрі . Започаткуємо новий жанр в мистецтві , тільки не знаю як би його назвати . Хтось запропонував назвати це колгоспом . Але ця назва вийшла не смішною , тому і не прижилася .
За тиждень ми таки добре натренувалися . І ось настав такий довго очікуваний день нашого виступу . Перед тим як виступати попросили репертуар для перевірки та затвердження його змісту . За Радянського Союзу на все була строга цензура . Публічно вільно говорити , або вільно щось співати без цензури , можна було тільки в дур домі . А вільно писати можна було тільки в громадському туалеті . Ось який гарний віршик я одного разу прочитав в Москві на дверцях туалету Київського вокзалу .
Я тут сидел
И горько плакал
Что мало єл
Но много какал .
На затвердження репертуару зголосив «Комсомольську заботу» , інтермедію «Кум рулює я газую» , та ще щось , вже й забув що саме . Закінчилися палкі промови високоповажних товаришів з Москви та Алмаати , закінчилися виступи та промови товаришів рангом нижче . Закінчилися вітання та вручення нагород . По короткій перерві розпочався для учасників зібрання концерт . І ось настала відповідальна мить. Оголосили про наш вихід на сцену . Ведуча оголосила першим номером «Комсомольську заботу» , яку до речі перед нами вже хтось виконував . Нам мав акомпанувати оркестр із «Культур сараю» . Я кліпнув на музикантів , кліпнув на хлопців-шоферів і ….. пішло , поїхало . Музиканти грали «заботу» , а ми співали кожен своє . Я тягнув «Через поле широкоє» . Музиканти збившись з мелодії перестали грати , бо ми їх переспівали . А ми так усердно виконували кожен свою пісню , що і не почули коли музиканти замовкли . Ми навіть не помітили що сцену перед нами зашторили .
Нас відвели в якусь велику кімнату зачинили на ключ і наказали чекати . Мав прийти «хтось» , хто має з нами розібратися за аполітичні , аморальні проступки . Іван Співак дуже налякався . Він все бубонів під носом : « Ось нап’юсь , я тобі покажу кльокфок , до нових віників не забудеш . Їй-бо нап’юсь і покажу тобі кльокфок» . Бідний Іван , він ніяк не міг запам’ятати таке чуже і смішне слово - фольклор . Урочистості закінчилися , концерт теж . Ми чекали що з нами буде . Подумки , звісно я каявся за свої дурнички , ще й тому що не винних хлопців підставив .
Високоповажним гостям тут-же в «культур сараї» організували бенкет . Один з них , Юрко Гагарін зажадав ближче познайомитися з керівником фольклорного ансамблю . Так так, саме той Юрко Гагарін , що відкрив світу космос . Справа втім , що в той час в Карагандинській області перебував загін космонавтів у своїх справах . Адже там був всесвітньо відомий космодром Байконур . Космонавтів теж запросили на урочистості . За мною прийшов молодий чоловік і запропонував слідувати за ним. Я поблід , кивком голови попрощався від хлопців , думав назавжди . Хлопці поспускали носи . Чую , позаду хтось тихо промовив : « Ось , маєш кльокфок».
У бенкетному залі , куди мене привели , все світилося , блищало , наче в раю .
В раю я звісно ніколи не був , але уявити не гріх . Я застидався , зніяковів перед такими товаришами . Мене підвели до столу де сиділи Гагарін , Титов , Терешкова , Николаєв , Биковський . Цих я знав з екрану телевізора та газетних портретів . Були ще там десь із 10-15 тих що ще не були в космосі а тільки готувалися . На проти за столом сиділи гарні дівчата , учасниці теж якогось художнього колективу . Якби ви бачили , як сяяли в них очі , коли дивилися на космонавтів . Якби ви бачили якими широко відкритими , не кліпаючими очима вони на них дивилися . Здавалося їхні вологі , гарні очі так і промовляють : «Ось я , відкрита , вся твоя , бери мене , хапай мене , тягни мене в кущі» . Але це була тільки моя хуліганська думка . Дівчата так не думали . Юра , посміхаючися похвалив , сказав що у нас здорово вийшло . Він сказав : «Ну й відколов ти номер» всі щиро сміялися . Жартував , звичайно . А тоді налив мені повну чарку коняку , запропонував випити з ним і заспівати «Верховину» . Я казав , що випити випю , а співати не буду , бо ніякий я не артист , а такий же шофер як і він космонавт . Після другої чарки я став відпрошуватися , оправдуючись тим , що мене хлопці чекають . Коли Юрко Гагарін почув , що наші хлопці теж тут , то послав і за ними . Ну й погуляли ми в той вечір . А головне задарма . А Іван Співак знов за своє : « Їй-бо нап’юсь , от тобі буде кльокфок» . Але вже лагідніше . Його позаочі , та навіть і в очі теж , так і прозвали – клькфок .
Боже Великий , а «товариші» як понапивалися , та як почали матюкатися
пятиступінчатими матюками , та такими що навіть ні один мадяр влучніше не придумає , навіть жінки від них не відставали . От думаю, попав я таки у високе світське товариства . З чим боровся на те і напоровся . Їх би до нас у гуртожиток на перевиховання . Ми б їм скоро вибили паском пилюку з ногавиць .
Без суду не обійшлося . Мене таки судили за аморальну поведінку не гідну молодого будівника комунізму . В той час в Радянському союзі , на додаток до багатьох інших , буле структура , яка шляхом покарання мала перевиховувати тих що спіткнулись , або піддалися негативному впливу ворожих комунізму факторів . Це були так звані товариські суди , які діяли майже на кожному підприємстві . Головою товариського суду на нашому підприємстві була все та же Матрона Гнатівна Гунько , або як всі ми ласкаво її звали – тьотя Мотя . Колектив гуртожитку взяв мене не поруки , зобов’язавшись мене перевиховати . Мені присудили всього на всього сплатити штраф у розмірі десяти карбованців . Але наша бухгалтерія мабуть загубила папери з вироком суду , бо цей штраф з мене так ніколи і не вирахували . Ось такі в мене були дві судимості .

2013