Дід Іван сидів біля хатини. Літнє сонечко. Так гарно сьогодні. Він не думав, що переживе цю зиму. Загинув син. Слідом пішла баба Марія. Материнське серце все може витримати, крім одного – найстрашнішого. Син був єдиною, пізньою дитиною. Невістка, поплакавши, вже давно заспокоїлась. Час від часу вона кидала на старого недобрі погляди. Дід Іван все розумів. Непотрібно було переїжджати до сина, залишати рідне гніздечко. Та хто все може передбачити. Син любив їх. Та от не стало його. Відтепер дід і сам не знав для чого живе. Чому саме йому відведено такий довгий вік. Все частіше згадувались молоді роки, бойових побратими. Війна. Як забудеш? На подвір,я зайшла невістка. Привела нового чоловіка. Закликали діда до хати. Без лишніх слів дали зрозуміти – опікуватись ним ніхто не буде. Дід вийшов з хати мовчки. Жалітись не було кому. Зайшов в хлівчик, де стояла їх з бабою улюблениця – корівка Лиска. Побачила діда, потягнулась до нього. Сумно подивилась. Відчула. Тепер і її не пожаліють. Дід присів на ясла, заплакав. Попрощався зі своєю годувальницею, більше не було з ким. Треба йти. Ноги вже зовсім не хочуть ходити. А йти йому далеко. Спочатку зайшов на кладовище. Воно за селом біля лісу. Постояв біля рідних могил, поговорив до них. Син. Вони виростили його разом. Гарно виховали. Надто гарно. Він не зміг стояти осторонь несправедливості. Тепер він тут. Потім до неї. Згадав, як принесла його напівмертвого з лісу. Згадав як жили. Поцілував хрести, торкнувся землі на могилах – це ж востаннє. І пішов-потупцяв старечими тремтячими ногами. Ліс поряд – йому туди. Там залишились вони всі. З ними в душі він прожив ціле життя. З ними радився, розмовляв. Більше ніколи не знав він такої дружби, яка була в них на тій війні. Білоруси, українці, вірмени, росіяни всі звертались один до одного – «брат слов’янин». Це була їх спільна національність. І мета була спільна – перемога. Коли родиться на світ монстр – горе сіє по землі, смерть, сльози… Проти такого лиха і піднялись вони. Та ніколи б ніхто з них не повірив, що пройдуть роки і чиясь зла, підступна воля зуміє маніпулювати їхніми дітьми, внуками, правнуками - робити їх ворогами.
Ліс змінився. Вже і не впізнати. Та він дійде – ноги самі приведуть. Тільки б не вмерти по дорозі. Він хоче вмерти біля них. Більше дід вже ні про що не мріяв. Це було останнє бажання. Йшов довго. Часто відпочивав. На заході сонця дістався місця. Замість землянок, бліндажів - горбочки, на яких вже виросли дерева. Ліг на землю. Закрив очі. Звідси він уже нікуди не піде.
Зашелестіли кущі. Несміливо, оглядаючись одне на одного, з кущів вийшло двоє дітей. Була з ними ще собака. Молоденька дівчина з новонародженою дитиною на руках та хлопчина дошкільного віку. Присіли біля діда, він був такий старенький та лагідний, що діти мимоволі тулились до нього. Старий дістав вузлик з хлібом та ще дещо, що невістка, не дивлячись в очі, тицьнула на прощання. Діти їли пожадливо. Діда теж пригостили ягідками. Ще вдень назбирали їх по лісі. Йшла ніч. Наносили гілок, лягли. Горнучись до старого, діти довірливо розповідали про себе.
Шестирічний Сашко втік від вітчима, який бив його завжди коли напивався, і завжди Амур закривав його собою. Його єдиний друг-собака. У них все було на двох і постіль на горищі на сіні, і обід один на двох - завжди порівну. Останнього разу Сашко уже і не вирвався б. Амур відчув це. Вкусив нелюдь за руку. Цим і врятував хлопцеві життя. А тоді щодуху побігли до лісу, щоб уже не вернутись туди ніколи. Шістнадцятирічна Альонка народила дитину-безбатченка. Заставляли підписати відмову. Та не змогла. А перед світанком, крадькома схопила свого малюка і втекла. По дорозі зустріла Сашка з Амуром. Тепер вони тут. Діти, розповідаючи, поснули. Дід Іван не спав до ранку. Що робити? Він не знав. Чим допомогти? Він радився з тими хто тут лежить. Згадував все. Згадав і ту розвідку коли наткнулись вони на покинутий будинок лісника. Це ж десь тут, зовсім поряд… Чи ж знайде. Займався ранок. Стало прохолодно. Заплакала дитина. Аленка нагодувала її, заспокоїла. А тоді вже і вони поснідали тим, що лишилось від вечері. Сашко поділився з Амуром. Дід Іван розказав дітям куди мають іти. І вони пішли. Йшли довго. Дід часто відпочивав. Йшли через хащі. Старий ледве дихав. Таки дійшли. Є. Стоїть той будиночок. Але що це? Там живуть. На ганочок вийшов, не старий ще на вигляд, чоловік. Слідом вибігло троє дітей. Дід з дітьми стояли в хащах не дихаючи. Що ж тепер, чи будуть вони потрібні чужим людям, коли і своїм не потрібні. Та раптом Амур побіг вперед. А слідом уже і вони. Михайло, так звали чоловіка, залишившись без житла, якось ввечері йшов по вулиці і сам не знаючи куди. З підвалу багатоповерхівки виходили ці безпритульну. Хлопчина десяти років та двоє його молодших сестер. Вони втекли з дитбудинку. Не солодко їм там було. Відчувши добру людину, сіромахи тулились до його ніг, довірливо заглядаючи в очі. Більше вони не розлучались. Михайло давно знав про цей будинок. Відремонтував його. Змурував пічку. І вже, майже, рік живуть тут. Та найбільше зраділа Альонка, побачивши козу, для її дитини це було спасіння. Тепер всі вони живуть разом. Разом виживуть. І всім знайшлося діло. Михайло з хлопцями та Амуром ходили на полювання. Дід розповідав дітям багато повчальних історій. Аленка - за господарку. І всі потрібні один одному і ніхто не зайвий. Та ще будують новий хлівчик. Велика сім,я, як без цього. Пізніше вони назвуть свою родину – наша «лісова республіка». Та не знали вони, що скоро їх сім,я збільшиться, майже вдвоє. Якось на полюванні, хлопці з Михайлом, знайшли сплячих в горішнику дітей. Старшому років 13, решта - малеча. Як забрели вони сюди. Від кого тікали. Старший розкаже про всіх. І в кожного своя біда. Своя зламана дитяча доля. Не стерпівши знущань та поневірянь, вони подались туди, де їх ніхто не скривдить, бо не знайде – до лісу. Та хто ж вас шукатиме? Діти вулиць! Безбатченки-безхатченки! Кому потрібні ви в цьому житті? Кажуть зубожіння суспільства неминуче тягне за собою зубожіння людської душі. Кожен думає як йому вижити. Тому з поповненням тебе лісова родино. І все б нічого, та залишається відчуття, що ці діти не останні, які ще поповнять «республіку лісу».