
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Пам'яті вчителів
І
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
ІІ
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
ІІІ
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
ІV
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
***
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пам'яті вчителів
« Сійте розумне, добре, вічне...»
М. Некрасов
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію