Шибка посипалася. Олена спочатку й не здогадалася, що перетнула лінію, за якою реальність – холодна, вузлувата, з безліччю перепон для її сім’ї. Дзенькіт скла не покидав дівочих вух, хоча минувся, скалки, освітлені настільною лампою, жонглювали зблисками, осипалися з ліжка від порухів тремтливого тіла Олени, що протестувало, розніжене, проти вертикального положення й переміщення за межі спальні.
З реальності, з тієї смуги, яку забарвили чорним останні тижні, вбігли батьки.
- Не скалічена? – мати охопила голову дочки.
- Виродки! – слово тата роздерло нічне завіконня, полетіло навздогін знавіснілим кривдникам.
    Хто вони, якого бісового поля ягоди ті скоцюрблені зі шлейфом реготу за тином? Як завше, втечуть, заледве наблизишся до них. Олена розуміє глибоку батькову журу: накликав лихо на себе та рідних у східноукраїнському зрусифікованому містечку, де проживають. Начальник ще сяк-так терпів його українську, поки не здійняла хвилею гріхи, від яких банкрутувало підприємство. Ось тоді й покрилися рясним потом надуті начальникові щоки, пихтів, остерігаючись, що безмовне, затуркане стадо питущих баранів у комбінезонах допетрає, як і коли опиниться в загребущих руках кримінальної братії; начальникове безсоння вилилося в каламутні примружені очі, заставило їх бігати, приховуючи лихі наміри. Кримінальна класика, сповідувана лиходієм, передбачала насамперед цькування, до якого і вдався на кожному кроці.
    Олена підняла з долу камінь, задумалася: хіба признається тато, скільки підніжок і колючок витерпів? І чого чекати беззахисній родині надалі? Схлипнула.
- Покиньте завод, тату, відстороніться од лиха.
- Звільнений начальником за прогули, яких не було, - нахилене татове чоло схоже на небо: благородна висота віддзеркалює земні лабіринти зла.
- Я теж безробітна від учора, - майже шепоче мати, - містечкова мафія добралася й до мене.

    Олені не спалося в потязі вночі, заглянула в календар: тринадцяте грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто третього року. Важлива дата: вшанувавши святого Андрія, дівчата причакловують хлопців, веселяться гуртом, а потім кожна наодинці загадує бажання Не важко здогадатися, що кожній хочеться заміж, важче проникнути в дівочу таємницю від усіх на світі: за якої умови це трапиться. Олена задивилася на вальс одинакових, як близнята, сніжинок за вікном – феєрія крихіток, по яких топтатимуться, коли впадуть. За мить до вікна прибилася велика сніжинка, танцювала, не зникаючи з поля зору, хоча швидкість потягу, здавалося, не залишала їй жодного шансу не відстати. В голові Олени гайнула думка: якщо не впаде на шпали, а розтане на склі ця велетка, бути її дівочому щастю на німецькій землі. Завмерла в очікуванні, сплеснула: ой!... За кілька годин потяг стишив хід біля залізничного вокзалу Гамбурга, отож прибула, куди потрібно. Зателефонує подрузі, яка влаштує на працю, допоможе з помешканням. Напливла згадка про батьків: господарюють у селищі, на обійсті, де виросла мати. Щонайменше на кілька місяців покинули завбачливо містечкову квартиру, за якою доглядатиме сусідка, культуристка, що й небажаним візетерам в’язи скрутити може...
    Вокзальний гамір хутко спровадив Олену в зал очікування. Знайшла вільне крісло. Саме тут віднайде її подруга, почувши у слухавці знайомий голос. Мерщій до телефонного апарату. Завертіла головою: хто б доглянув кремезну валізу?
- Пані, я ком... – намагалася пояснити задумане жінці в сірому ліворуч, а ви...
- Припильную, сонечко, не хвилюйся, - припинила Оленині потуги незнайомка.
- Ой, приємно зустріти землячку, - засяяла Олена і побігла між понурим та веселим людом, вистояла в черзі, набрала закарбовані в пам’яті цифри. Несподівано у слухавці – чоловічий голос, моторошні слова по той бік простору – загинула в автомобільній катастрофі – вибухали й вибухали в голові Олени, осипаючись жалем та пилюгою невідомості: чоловікові небіжки не до гості, бо ж розпач і похорон... Повернулася в крісло, заплющила слізні очі – нічого, крім обличчя тієї, що торкається неба і, можливо, бідкається, не підставивши плече їй, Олені, у скруті. Дитячий вереск, чиясь суперечка спонукали Олену підвестися: не можна опускати руки на чужині, робити хибні кроки. Боже, першого не уникнула: щезла валіза і охоронниця в сірому, крадійка, хоч до ворожки не ходи, крадійка, що діє не сама: хтось ішов услід за нею од дверей потягу, хтось – згодом, зупиняючись біля жінки в сірому перед тим, як підсіла поруч. Тільки тепер Олена збагнула міцність злодійського ланцюжка. На щастя, маленьку сумочку з документами тримала в руках, але катма марок: голодуй і мерзни, розтяпо!
    Вечоріло.На вулиці, якою поспішала в напрямку церкви, розважав перехожих гурт музикантів, діти ліпили і жбурляли сніжки, різнокольорові лампочки, утворюючи обриси казкових персонажів, додавали надвечір’ю якогось особливого шарму: пригніченій та спустошеній пережитим Олені надвечір’я видалося останньою віддушиною її життя, навіть розцяцькований клоун, що стрибає доокруж, намагаючись розвеселити, не здатен добавити яскравих фарб до дівочого настрою, врешті залишає, вкрай засмучену, тицьнувши в руку рекламний буклет.
    Церква захопила Олену чудовим архітектурним поєднанням стилів бароко і класицизму, височезною дзвінницею, на якій на висоті більше сотні метрів обладнали оглядовий майданчик: любуйся усім Гамбургом, скільки забажаєш у відведені для цього години, годинник на дзвінниці вразив довжиною золотих стрілок, скидався хутчіше на небесний, наближений Богом людству, щоб не метушилося навколо нікчемного... Олена увійшла в храм через підніжжя башти й опинилася в залі у формі хреста, згодом подалася до мармурового вівтаря, по обидві сторони якого - колони. Дивовижею – хвиляста надбудова із золотим німбом Святого Духа. Над столом вівтаря – рельєф із позолоченої бронзи, де зображено Таємну вечерю; церква розчулила Олену запахом свіч, органною музикою і плачем літньої немічної німкені. Свічі тепер оточують тіло подруги, божественна музика супроводжує душу загиблої на небеса, а плач такої ж старенької нещасної неньки, що втратила дочку, б’ється об двері Господні, ох, як б’ється. Олена молиться за Царство Небесне для подруги, дослухаючись до того несамовитого биття, надихаючись ним: можливо, удвох із закованою горем жінкою своїми молитвами хоч трішки наблизять небіжку до раю...
Вулиця, знову обійнявши Олену, морозила завзятіше. Дівчина ішла та ішла, щоб зустріти на ногах світанок, як робила це в рідному містечку, коли не давало спокою наболіле... Наодинці, біля огорожі якогось адміністративного будинку, заголосила, наче та німкеня в церкві, затуливши обличчя долонями. Здригалися задубілі плечі, струшували на бруківку сніг, щораз повільніше, ледь помітно холод поступався місцем теплу, що пробивалося до дівочої голови, задурманюючи, заспокоюючи довіку... Майже непритомну, підвели на ноги дужі ручища, понесли до машини. Дійшла тями в теплому салоні, жахнулася велета за кермом.
- Хто ви?
- Вас?
    Олена наїжачилася, стиснула кулачки, готова кинутися на німця, що бозна-чому викрав її. Німець помітив агресію врятованої, лагідним поглядом у вічі розсіяв доброту. Олені відлягло від серця, простягнула німцеві аркуш, списаний учителем німецької, знайомцем батька. З тексту можна було довідатися, хто його власниця і яку працю шукає в Німеччині.
    Німець зупинив машину, вдумливо читав. Спохопився, коли згадав, що здоров’я обмерзлої фрау під загрозою.
- Курт, - коротко відрекомендувався, розуміючи намарність діалогу між особами, що не похваляться поліглотністю, і рішуче натиснув на газ.
    Олену оглянули в лікарні, запопадливо, начебто українську сановницю найвищого рангу чи просто протеже довгов’язого Курта, якогось боса...
    З пригорщею ліків, у куртці рятівника Олена підіймалася внутрішніми сходами триповерхівки; великі дзеркала обабіч ковтали симпатичні рум’янці гості, настінний годинник розкрив стрілчасті обійми, старий бульдог привітно махнув обрубком хвоста, коли оминала його. Спроваджена на третій поверх, без супроводу, чомусь відчула себе потрібною серед цих вперше побачених стін німецькому велетові. Голос інтуїції? Хтозна...
    Усамітнену Олену Курт застав загадково усміхненою, сиділа нерухомо на дивані, трохи схиливши голову й затамувавши подих. Так очікують освідчень, якщо є для цього певний грунт. Олені баглося хутчішого, ба, нагального освідчення, бо велет, відколи відібрав її в наглої смерті, причарував до себе. Примівник – старовинна гуцульська назва чаклуна, гадалося Олені, пасувала б Куртові: прийняв і вник – асоціації підсилили напругу очікування...
    Курт мовчав. Таця з бутербродами та кавою в його руках нахилялася то вліво, то вправо, широкі плечі пританцьовували всід за руками, м’язи шиї виявляли себе з кожним рухом голови, а голова хизувалася високим чолом, виразними очима, носом і ротом, які Оленина сусідка-культуристка в рідному містечку назвала б некрикливими.
    Мовчанка Курта підштовхнула Олену першою розсипати намисто розмови, але порозуміння блукало, як сліпець у темному лісі.
    Хтось прочинив двері, з-за могутньої чоловічої спини вигулькнула елегантна жінка.
- Мутер, - кивнув на жінку Курт.
- О так, я єго мать, я хорошо знать рускій, - жінці захотілося пришвидшити розмову з Оленою та її лікування. Лікуючи, німкеня не діймала запитаннями: ймовірно, Курт розповів найріднішій людині про пригоду на вулиці та листа німецькою із сумочки українки. Постеливши гості, вийшла туди, де гойдали тишу звуки піаніно і спів Курта.
    Олена теж заслухалася піснею, подалася за двері, щоб підхопити серцем настрій, що володів Куртом. Старий бульдог лизнув дівчині руку, смішна собача морда стала ще привітнішою; настінний годинник вибив десяту вечора, о якій гостя і господар знову прагли побачитися; великі дзеркала повертали гості рум’янці, вдруге любуючись вродливим личком.
    Мати Курта помітила Олену першою, вказала на стілець. Усім зазирала в очі пісня: співак приховував в очах вогники, які зазвичай запалює якась дивина чи небуденне враження, матір співака поглинала пісню очима, як сонячні промені, щоб зігрітися на тривалий час і дарувати тепло синові; очі Олени з піснею поріднилися, начебто надавали цьому творінню Курта довічний прихисток. Курт закінчив пісню на високій ноті, здійнявши правицю, чим розвеселив слухачів. Відтак чемно нагадав матері про її режим. Мати заохала, бо до вкладання в ліжко залишалося три хвилини, попрощавшись, задріботіла коридором.
    Дужа правиця вихопила з ряду пляшок у міні-барі коньяк.
- За знакойомство, фрау Олена, - господар спробував пояснити свій намір.
    Олену така пропозиція втішила: вляжеться нервовий вихор у тілі, що й досі дошкуляє. Дощенту випила з наповненої по вінця шклянки. Виразний усміх господаря видав його спантеличення: також перехилив шклянку за будь здоров, хоча за німецькою традицією збирався надпивати з неї по ковтку.
    За півгодини застільники захмеліли, розмовляли рідними мовами, але... о диво – і Курт, і Олена розуміли, про що йдеться, емоції, жести добавляли розмові родзинок, щирий сміх розливався кімнатою, коли пломеніли жарти. Олені все краще уявлявся власний ресторан Курта, про який басував із захопленням, описуючи деталі інтер’єру, кухню, персонал. Що було невтямки, перепитувала, допоки не з’являлися ті слова (інколи німецькі, інколи російські), що сприяли повній ясності.; між тим вертілася на стільці, пригладжувала волосся, торкалася долонями щік, ловила себе на думці, що такий неспокій не випадковий, що так пробуджується бажання віддатися близькому по духові чоловікові...
    Курт зупинив на Олені погляд, підвівся, мовчки розмірковував, похитуючись
- Найн! – заперечив уголос якусь із своїх думок.
    Підвелася й Олена, потисла простягнуту руку Курта.
- Добраніч - спантеличення тепер увиразнилося на обличчі дівчини: що подумав про неї німецький велет? Повелалася, як дешева дівка, готова... Ні, вона не прагла заволодіти ним хитрістю, вперше відчула чоловіче міцне плече поруч, вперше їй було так добре в компанії з розумним і щирим і вперше одвічний жіночий інстинкт озвався так потужно... Виходячи з кімнати, потупила від сорому очі: сходи, сходи, сходи. Дзеркала відсахнулися від її нових рум’янців, зливаючись зі стінами; настінний годинник бамкнув неприємно, мовби нагримав, старий бульдог заскавулів і подався геть з-під дверей.
    Зранку Олену розбудив жіночий оклик. Невдовзі чаювали з господинею на кухні. Курта не було: помчав вирішувати нагальні справи.
- Будєш работать посудомойщіца рєсторана. Согласна? – репліка мутер, як подумки баглося Олені назвати співбесідницю, підбадьорила й засмутила: добре, що трапилася праця, гірко, що обманулася, побачивши в Куртові чоловіка собі до пари. Вряди-годи перевірить Курт, чи справляється персонал його ресторану з обов’язками, задля ввічливості кивне новенькій, або ж залиє сала за шкіру, якщо пастиме задніх, а з часом перестане помічати, звикне, як до зручної речі...
    Привезена мутер на місце праці, Олена забажала оглянути зал ресторану, власне закортіло їй цього, коли залишилася віч-на-віч з огрядною, з потрійним підборіддям росіянкою, розпорядницею на кухні.
- Пахать! Нємєдлєнно! – бризнула слюною розпорядниця.
    Посуд миготів у руках Олени, на воді у ванночках переливалося світло. Прозора жовтизна заполонила геть усе, відібрала спогади; так, Олена переймалася єдиним – галярмовим миттям посуду, за яким один за одним прибігали браві офіціанти. Недільний ракок у ресторані видався для обслуги напруженим: бенкетували російські байкери після нічної, з вітерцем, їзди.
    Розпорядниця картала підлеглих за погрішності, штовхала у спини та наступала на ноги тим, хто не дослухався до її повчань, щедро пересипаних лихослів’ям. Накинулася й на Олену.
- Шєвєлі клєшнямі, дрянь!
    В наступну мить по чолі розпорядниці ляснула хохля – аж затряслося потрійне підборіддя, а об’ємні ягодиці розповзлися підлогою, куди були посаджені їхньою власницею, що не втрималася на ногах.
    Олена, не випускаючи з рук хохлі, розреготалася першою, за нею – десяток жінок-посудомийниць – гучно, густо, іскристо.

    Курт вислухав скаргу постраждалої: в усіх деталях, звісно вигороджуючи себе, німецькою, якою володіла, змалювала картину з демоном у спідниці, що байдикує, грішить і калічить. Закінчилася тирада слізним проханням позбутися демона, а за одним махом посіяти стільки остраху, щоб персонал ходив навшпиньки й боявся дихати, коли йому зауважують.
    Олена, викликана Куртом після від’їзду байкерів, побачила поряд із ним мутер, спохмурніла.
- Звільнена? – запитала твердим, можливо надміру твердим голосом, загартованим на той випадок, коли прагла уникнути самоприниження.
    Курт нахилився до матері і його коротка фраза була негайно перекладена російською. З усміхом... Німкеня ніби скопіювала тембр голосу Олени.
- Вас, фрау, пріглашают на свіданіє сегодня вечером.

    Якщо комусь довелося побувати в ситуації, коли за крок до прірви відчуваєш під ногами місток, що врятує від падіння, пригадає світло й музику ейфорії, яка полонить миттєво. Здається: світять німби янголів, котрі опікуються тобою, а музика – то їхні голоси. Тобі також хочеться бути янголом для когось іншого, радше для коханої людини, з якою могли розлучитися навіки через непорозуміння. Ейфорія в цьому випадку всесильна й невідступна, нашіптує, що втреш носа всім заздрісним і переможеш юрмище власних страхів, але несподівано на вулиці, в кафе чи в авто німби янголів згасають, а заблудлим їхнім голосам не вдається втримати висоти, яку впіймали для тебе, тому віддаляються подібно до того, як даленіє жадана людина, що мовчить поруч. Олена опускається на грішну землю з небес, бо Курт не приділяє їй уваги, йде, замислившись про щось своє: лічить прибутки ресторану чи розмірковує про футбол, мимоволі або свідомо відсторонився від фрау, яку запросив на побачення, принаймні, на щось таке скидається його затята мовчанка й відсутність поглядів у вічі.
    Так, мовчазно, видихаючи пару на морозці, після кивка Курта, прочинили вхідні двері Гамбурзької картинної галереї. Придбали білети й долучилися до сформованої групи відвідувачів, яку очікувала екскурсовод. Геніальні полотнища з колекції дев’ятнадцятого століття, відділи старих майстрів та модернізму, грав’юрний кабінет захопили Олену багатогранністю авторських задумів і технікою зображення, на чому, як мистецтвознавець за освітою, розумілася неабияк, могла розповісти відвідувачам про кожну картину детальніше, ніж та жінка, що провадила екскурсію, обмежуючись скупими повідомленнями. Колись, загадала, подужавши німецьку, крокуватиме на чолі екскурсійних груп залами цієї розкішної галереї... Мрію сполохав Курт: повів праворуч до картини Жана-Леона Жерома «Фріна перед ареопагом», кивнув на головну героїню.
- Ето ти... Ти такая, - вичавив із себе завчену фразу російською.
    Олена почервоніла, сповнювалася образою, бо... Зображена Жаном-Леоном Жеромом красуня в давнину поселилася в Афінах і стала гетерою: вільна й освідчена, віддавалася чоловікам, лишень тим, які подобалися їй, за платню. Некрасивому й зухвалому царю Лідії вдалося оволодіти Фріною за нечувану винагороду для неї. Чоловіки обожнювали й розум Фріни, могла розважити та скріпити духом кожного, кому бракувало трепетного спілкування... Звинувачену в нешанобливому ставленні до богів Фріну захищав на суді оратор Гіперід. Коли перестали його слухати, зірвав із підсудної одяг – милуйтеся, судді, красою! Милувалися й дійшли згоди: в такому прекрасному тілі не може бути недосконалої душі, а праведна душа хіба погрішить проти богів? Курт судить теж, судить фрау, яка небайдужа йому, судить за невимушену поведінку, жадобу близкості в той вечір, коли захмеліли удвох...
    Ображена Олена вибігла з галереї. Чому грається з нею велет, як кіт із мишкою, - міркувала гарячково, - рятує і відштовхує, захищає і ображає? Годі терпіти його зверхність! Годі! Годі! Годі! Здригнулася од цілунку в потилицю.
- Курте, облиш!
- Я боялса ошібітса в тєбє, - Курт, що наздогнав утікачку, - спромігся на ще одну фразу російською.
- Не займай! – оповитий образою крик Олени вирвався на простір багатолюдної вулиці.
    Четверо підлітків кинулися Олені на допомогу, та, переглянувшись, усміхнулися: підхоплена велетом на руки дівчина закружляла в танку; в білій шубці, позиченій на вечір, скидалася на сніжинку – найбільшу із снігопаду, що не вщухав, але танула найхутчіше, лагідно притиснута до дужих грудей.

2015р.