Виповнилося 175 років від дня народження великого російського композитора, основоположника нашої національної музичної класики Михайла Івановича Глинки. Відзначаючи цю знаменну дату, ми з почуттям безмежної поваги й любові промовляємо ім’я геніального музиканта, чия художня спадщина становить славу і гордість вітчизняної музики. Глинка став першою великою особистістю нашої музичної історії, першим вітчизняним митцем, який побачив світ і передусім Росію та її народ – розлого, об’ємно, різнохарактерно.
Його значення цілком зіставне із безсмертними ділами Пушкіна. Обидва вони стояли біля колиски того могутнього художнього руху, який іменується російською класикою і який не перестає і сьогодні вражати нашу уяву.
Пушкін і Глинка висунули і сформулювали найважливіше, наріжне положення народності мистецтва. Усі знають, що Глинці належать знамениті слова: «Музику складає народ, а ми її тільки аранжуємо». Ці слова іноді тлумачаться так, що композитор повинен бути не більше, ніж аранжувальником народних мелодій.
Таке тлумачення, одначе, надто наївне. Сенс Глинкиних слів значно глибший. Він означає, що композитор повинен чути народ, бути виразником того заповітного, про що співає народ у своїх піснях, тобто виразником народного духу, народної свідомості. Ось що значать ці слова – вони глибоко символічні. Вони безсумнівно і прямо перегукуються зі словами Пушкіна:
Любов і потайну свободу
Доносив серцю гімн простий,
І непідкупний голос мій –
Луна російського народу.
Таким чином: невіддільність мистецтва од народу, чуйність до народного серця, любов і внутрішня свобода митця, висока простота його «гімнів» і, нарешті, непідкупність його сумління – ось що вкладали Пушкін і Глинка в поняття народності мистецтва.
Таким розумінням народності була жива вся велика російська культура ХІХ століття, яка примножила і колосально збагатила це поняття. На початку ХХ століття ту саму думку з особливою наполегливістю постійно висловлював Олександр Блок. Він говорив: «Геній – завжди народний».
Музика Глинки донині залишається неперевершеним виразом достеменної народності в цьому найвищому її розумінні й значенні. У понуру пору миколаївської реакції Глинка вивів на підмостки оперного театру образ простого селянина, який виражає мудрість народу, красу, велич і благородство його душі.
Костромський мужик Іван Сусанін, який став героєм безсмертної опери, – не просто побутовий портрет доброї, розумної й хороброї людини: «Сусанін – не мужик простий, ні: ідея, легенда, могутнє створіння необхідності (можливо, історичної в той час)», – так мудро зауважив у одному із своїх листів Модест Петрович Мусоргський.
В образі Сусаніна ми бачимо російський героїчний характер, який розкривається в усій своїй величі в тяжку для Батьківщини годину випробувань. Без Сусаніна були б немислимі в нашій музиці ані цар Борис, ані Досифей у «Хованщині», ані князь Ігор, ані герої «Сказання про град Китеж», ані Кутузов у опері Прокоф’єва «Війна і мир». Упродовж понад ста років розвивається ця могутня глинкинська традиція в російській опері – традиція правди, народності й патріотизму.
І, звичайно, народність Глинки як митця виникла не випадково. Вона сформувалася в результаті щасливого збігу багатьох історичних і культурних чинників.
Відомо, що композитор провів своє дитинство в глибині Росії, на Смоленщині, у селі Новоспасському під Єльнею. Тут, у цих місцях, проходила стара військова дорога на Москву, дорога, якою йшли численні іноземні завойовники і якою вони безславно тікали назад. Смоленщина, багата народним мистецтвом, виховала чимало людей, видатних своїм талантом.
Усе, що можна було почути в музичному побуті садибної Росії ХІХ століття, – обрядові пісні селян, музику кріпацьких оркестрів і церковних хорів, побутові бальні танці й ліричні романси, – усе це жадібно всотував чуйний слух юного Глинки, усе це згодом знайшло живий відгук у його власних творчих пошуках.
Не менш значну роль у художньому дозріванні майбутнього композитора відіграли його особисті зв’язки з передовими діячами національної культури, його незабутні враження від найбільших історичних подій, які переживала Росія. Юний Глинка був сучасником Вітчизняної війни 1812 року, а потім і повстання декабристів, йому пощастило близько спілкуватися з Пушкіним і Грибоєдовим, з Криловим і Вяземським, з Гоголем і Карлом Брюлловим.
Швидке композиторське дозрівання Глинки, який дуже скоро піднявся на рівень найвищого музичного професіоналізму, – одне з непоясненних див нашої музичної культури.
Але його творчий геній виник не на порожньому місці. За його плечима – щонайцінніший досвід талановитих російських композиторів XVIII століття, творців перших національних опер, вокальних та інструментальних творів. Тут слід би нагадати імена Василя Пашкевича, Євстигнія Фоміна, Степана Давидова, корифеїв хорової музики Дмитра Бортнянського і Максима Березовського. Усі вони талановиті майстри; їхня музика не втратила своєї краси й донині прикрашає наші концертні програми. Без їхньої наполегливої роботи зі створення російської професіональної музики творчі відкриття Глинки були б нездійсненні.
А з другого боку, автор «Сусаніна» і «Руслана» зумів засвоїти і глибоко перетворити багатющий досвід зарубіжного класичного мистецтва, яке він вивчав із завидною наполегливістю і вдумливістю. Його кругозір був винятково широкий: усе справді велике, що було створене в музичному світі, треба було пізнати й засвоїти, проаналізувавши зі своїх власних естетичних позицій.
Багато сприйняв Глинка від італійських композиторів, особливо від Белліні, чиї мелодії він високо цінував. Але найбільш близький і дорогий Глинці був Моцарт, із яким у нього, як і в Пушкіна, можна знайти багато спільного. Це стосується насамперед дивовижної гармонійності, сонячності світосприйняття, душевного здоров’я, невгасимої віри в силу добра, розуму і просвіти.
Так на перехресті різних шляхів мистецтва – народного і професіонального, вітчизняного і зарубіжного – формувався і мужнів творчий геній Глинки, який величезним ривком зрушив уперед музичну історію Росії.
Згадуючи сьогодні підсумки композиторської праці Глинки, ми називаємо передусім дві створені ним національні опери, низку чудових симфонічних творів, велике число романсів і пісень (їх не менше вісімдесяти), п’єси для фортепіано, різні камерні ансамблі.
Дві пам’ятні дати – перша постановка «Івана Сусаніна» в листопаді 1836-го і прем’єра «Руслана» навесні 1842 року – навіки вписані до історії російської культури.
У цих творах закладено найкращі традиції нашої оперної класики: правду характерів, глибину розкриття сильних людських почуттів, богатирський розмах і велич, які втілюють атмосферу і дух народного життя. Тут багато що протистоїть зовнішній імпозантності західноєвропейської «великої опери» на історичні сюжети, де музика часто-густо лише ілюструвала, хоча іноді надзвичай вдало, ефектні сценічні ситуації.
Але глибоко правий був російський критик Володимир Федорович Одоєвський, який відразу ж після прем’єри «Сусаніна» написав віщі слова: «З оперою Глинки з’являється те, чого давно шукають і не знаходять у Європі, – нова стихія в мистецтві, і розпочинається в його історії новий період: період російської музики.
Вражає масштабність музичного мислення Глинки, який зумів вибудувати такі монументальні опери-фрески, багаті на соковиті хорові сцени, складні ансамблі. Кожна з опер закінчується могутнім хоровим фіналом, що оспівує майбутню славу Росії, непогамовну стихію народної радості.
І водночас дві глинкинські опери – дуже різні за драматургією, за характером сценічного конфлікту. Якщо патріотичний подвиг Сусаніна зображений реалістично і конкретно в поетично-побутовому плані, то зіткнення казкового богатиря Руслана з ворожим світом злих сил приховує багатющу національну символіку. Приголомшує, наскільки сміливо і гостро виразив Глинка нелюдське, таємниче, зле начало, яке вгадується за чаклунськими образами Чорномора і Наїни. Тут народжувалася та примітна лінія викриття зла, яка пройшла через усю історію російської музики – аж до казкових персонажів опер Римського-Корсакова, оркестрових мініатюр Лядова, балетів Стравінського і симфонічних скерцо Шостаковича.
Своїми операми Глинка поклав початок новому явищу у світовому музичному мистецтві – російському епічному оперному театрові.
Коли я говорю про російський музичний епос, то маю на увазі, окрім Глинки, насамперед такі твори, як «Борис Годунов» і «Хованщина» Мусоргського, «Князь Ігор» Бородіна, «Сказання про град Китеж» Римського-Корсакова. Це – саме епос, а не просто історичні опери, бо в названих творах мова йде не лише про ті чи інші (хай навіть найважливіші!) події вітчизняної історії – у них порушуються докорінні, основоположні, заповітні духовні засади життя нації. Це мистецтво тим більш самобутнє, що духовне життя Росії відрізнялося глибокою своєрідністю од життя Європи і країн Сходу.
Російський музичний епос, який створили Глинка та його наступники, – безсумнівно, одна з найвищих вершин музичного мистецтва. Він стоїть в одному ряду з такими явищами європейської культури, як ораторіальне бароко Й.-С. Баха, класицизм Моцарта і Бетговена або романтична драма Верді й Ваґнера.
Але не лише в опері Глинка став торувачем нових шляхів. Він створив традицію всюди, де торкнулося його натхнення.
Верхівкою досконалості була оркестрова майстерність композитора, вона і донині дивує нас своїм артистизмом, прозорістю і блиском, чистотою тембрів, натхненністю мелодій і контрапункту, співмірністю звукових пластів. Обидві оперні увертюри, особливо іскриста, наче вихор, увертюра до «Руслана», «Ніч у Мадриді» й «Араґонська хота», уславлена «Камаринська» з її чудесним контрастом двох різних стихій російської народної пісенності – усе це не перестає тішити й надихати тих, хто щиро любить музику. Між іншим, саме в «Камаринській» слід шукати витоків «скоморошого стилю» Стравінського і Прокоф’єва.
Із цих порівняно скромних, але заразом цілковито своєрідних симфонічних спроб виросла згодом могутня будівля багатющого і різноманітного російського симфонізму. Усе це приголомшує ще й тому, що великий музикант, не здобувши спеціальної композиторської освіти й обмежившись лише небагатьма уроками-консультаціями в німецького теоретика Зіґфріда Дена, осягав таємниці майстерності у процесі довгої й напруженої самостійної практики. Заради справедливості треба, одначе, сказати, що велика симфонічна конструкція виявилася Глинці чужа, і вітчизняна музика, розвиваючись далі, йшла тут, уже дещо іншими шляхами.
Глинка володів неймовірним відчуттям танцю, якому приділено велике місце у його оперних і симфонічних партитурах, причому танцю як народного, так і фантастичного. Від нього йде пряма лінія до балетів Чайковського. Особливо хочеться нагадати, що Глинка перший відкрив стихію російського вальсу, написавши свій «Вальс-фантазію» – шедевр, що вражає вишуканістю смаку, якоюсь особливо благородною меланхолією і повітряністю, характерною саме для російського вальсу.
Нарешті, у творчості Глинки міститься блискучий початок культури російського романсу і пісні. Тут він виступив майже одночасно з такими композиторами, як Аляб’єв, Варламов, Гурільов, Верстовський, відкривши дорогу плеяді чудових російських ліриків, починаючи з геніального Даргомижського. Я порівняв би цю коштовну гілку нашої музики з російською ліричною поезією за багатством і глибиною емоційного вираження, за тонкістю і своєрідністю сприйняття світу, за красою ідеалів і непорівнянною силою впливу.
Важливо відзначити, що пісенні мелодії Глинки народжувалися під безпосередньою дією пушкінської поезії, що в числі співавторів композитора були – окрім самого Пушкіна – визначні російські поети тієї пори – Баратинський, Батюшков, Дельвіг, Жуковський, Кольцов. У тісній співдружності з поетами Глинка опрацював традицію російської вокальної музики, в якій широта і пластичність розспіву гармонійно сполучалися з реалістичною влучністю мовленнєвих інтонацій. Чи варто нагадувати тут про такі повсюдно любимі романси Глинки, як «Не искушай меня без нужды», «Сомнение», баладу «Ночной смотр» або захопливе втілення пушкінської лірики «Я помню чудное мгновенье»?..
Глинці ми зобов’язані також становленням російської вокальної школи з її глибокою правдивістю, драматичною могуттю, неповторною осмисленістю співу. Відомо, що великий композитор сам охоче займався зі співаками, послугувавши тут прикладом для багатьох російських композиторів, а серед палких шанувальників і пристрасних пропагандистів його музики були видатні артисти – Осип Опанасович Петров, Анна Яківна Воробйова-Петрова, український співак і композитор Семен Степанович Гулак-Артемовський (автор знаменитого «Запорожця за Дунаєм»).
Щонайважливішу роль у художньому формуванні Глинки відіграло його чуйне пізнання краси російської народної пісні. Роки, проведені в Італії, уважне вивчення основ італійського співу і взірців італійської опери не лише не затьмарили його жадібного інтересу до російського фольклору, але змусили його ще більш пильно і зацікавлено вслухатися в музику російського народу. Глинка прямо стверджував, що саме вивчення російської народної музики скерувало його творчу думку до написання опер національного змісту.
Було б, одначе, помилкою розглядати великі творіння Глинки лише як прості зібрання народних наспівів. Навпаки – у його операх ми майже не бачимо прямих цитат із пісенного фольклору: композитор вільно і натхненно вирощував свої власні, яскраво національні мелодії, у яких разюче вірно втілено російський народний колорит, своєрідність російської діатоніки, м’які обриси старовинних ладів.
Можна говорити, що Глинка сливе ніколи не повторював, не копіював народних мелодій, а радше йшов шляхом ідеалізації, поетизації народного матеріалу, підносив і вдосконалював музичні скарби, сприйняті від народу. При цьому народно-музичне начало постає в нього в найрізноманітніших проявах – від ідилічно спокійного, м’яко-розспівного до драматично-бурхливого і грізного. Надзвичай дбайливо поводився він із народно-пісенним матеріалом, прагнучи органічно поєднувати стихійність фольклорного мислення із строгою й універсальною майстерністю, власною індивідуальною манерою, властивою великому і самобутньому майстрові.
Відданість російським національним ідеалам не завадила Глинці виявляти найжвавіший інтерес і симпатії до музичних культур інших народів. Мандруючи Кавказом, живучи подовгу в Італії, Іспанії, Польщі й Україні, він усюди жадібно прислухався до мелодій національних пісень і танців. Його мандри Іспанією мали на меті глибоке проникнення у світ украй самобутньої іспанської музики, яку він пізнавав, за його словами, од «візників, підмайстрів та інших представників “простолюду”». У результаті він виявився ледве не першим із композиторів-класиків, які відкрили світу непорівнянні чари іспанської музики з її чудовими ритмами, соковитим орнаментальним колоритом, про що з захватом писав великий поет Іспанії Федеріко Ґарсіа-Лорка.
На основі справжніх життєвих вражень композитора народжувалися барвисті музичні замальовки, які відбивають строкатий народний побут, природу, мистецтво Іспанії, Фінляндії, Польщі. У кожній національності він знаходив тільки їй властиві музичні красоти і влучно втілював їх у своїх партитурах. Так виникли, наприклад, дві слов’янські стихії в музиці «Сусаніна». Гоголь писав із цього приводу, що в самій музиці опери ясно чути, де говорить росіянин і де поляк: «В одного дихає роздольний мотив російської пісні, а в другого поспішний мотив мазурки».
І, ясна річ, неповторно прекрасні у Глинки образи Сходу: досить нагадати партію Ратміра в «Руслані», щонайколоритніші танці в чарівних садах Чорномора, включаючи знамениту лезгинку. Тут народжувалася одна з найбільш поетичних традицій російського мистецтва – «російська музика про Схід», яка втілила почуття романтичного захоплення темпераментним і чарівливим мистецтвом Кавказу. Їй віддали належне і Балакірєв, і Рубінштейн, і Мусоргський, і Бородін, і Римський-Корсаков, і Глазунов, і Рахманінов.
А в наші дні традиція художнього перетворення народної музики Сходу розцвіла вже в нових історичних умовах у глибоко своєрідній творчості Спендіарова і Паліашвілі, Узеїра Гаджібекова, Арама Хачатуряна та інших визначних представників різних національних музичних шкіл нашої країни.
Майже півтораста років минуло з часу перших тріумфів Михайла Івановича Глинки. Багато що відтоді змінилося у суспільному сприйнятті його мистецтва. Революція прилучила мільйонні маси людей до скарбів вітчизняної й світової культури, зробила творчість Глинки надбанням найширших прошарків народу.
Ім’я Глинки, родоначальника великої російської музичної школи, знане всьому світові. Воно оточено повагою і любов’ю в усіх куточках нашої багатонаціональної Вітчизни.
Його музика природно ввійшла до нашого життя: вона чутна з оперних підмостків і концертних естрад, виконується по радіо і телебаченню, звучить у кожному домі, де люблять музику і грають хоч на якому-небудь музичному інструменті.
Могутнім набатним дзвоном гриміла вона в суворі роки Великої Вітчизняної війни і в урочисті дні Перемоги.
Твори Глинки залишаються для нас неперевершеним взірцем краси, душевної чистоти й гармонійної досконалості. Музиці Глинки суджене довге-довге життя. Вона – прекрасна, і чим далі, тим ставатиме прекраснішою. Така властивість великих творів мистецтва.



Переклав Василь Білоцерківський

Цей текст є промовою, яку виголосив Георгій Свиридов на урочистому вечорі, присвяченому 175-річчю від дня народження М. І. Глинки, у Великому театрі СРСР 31 травня 1979 р.