(продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк)

Як упізнається людина зовні за стилем, одяганками, манерою розмови, виразом обличчя, так і поезії впізнаються за авторськими оздобами. Потребу цього впізнавання і відгадування за дизайнерськими сукенками гостро відчула, читаючи Світлану-Майю Залізняк.
Нещодавно я розповіла, як захворіла на птахокардію. Знаю, що ця хворість перехідна. Згодом, впевнена, стане епідемією і невиліковним естетико-емоційним явищем – птахокардію відчуватимуть тисячі прихильників поезії. Присутність залізняк в українській літературі – цілюща!
Хворію залюбки і повільно, перебираючи очима і чутливими пальчиками душі тканину кожного окремого тексту, фактуру тканини, принт… Шовк – тонкий, рівний, з тихим відблиском:
Найліпше пахне дитинки волосся.
Найглибші зіниці у нені.
Найлегше просо – в чужому колоссі.
Найважча розмова – єлейна.
Найвищі хвилі – на крайці причалу.
Найперша пігулка – молитва.
Найдовше стліває пасмо печалі.
Найкривавіша – правди ловитва. (ст.214)
Рівний тік тканини раптом заговорить різними стихіями і настроями, варто лише дати краєчок її у дзьобик читання-поринання. Хвилі і складки мінливо грають темнішими і світлішими зблисками, в яких вловлюєш і радість сонця, і тривогу темних барв.
На цій же сторінці «Птахокардії» є й інша поезія, яка відкриває інші вміння поетичного «рукоділля».
Від Бога – спека, віхола, кармін,
Лани безхліб’я, жорна, жменя жита,
Шулик із медом, ятка сновидінь,
Враг, помагач, цинобра, неміч, мито… (ст.214)
Такий багатий контрастними фарбами принт малює нам, здавалося б, знайому тему осмислення всього, що наповнює життя, як взаємопов’язаних елементів. І випадання хоча б одного з елементів робить життя, може, і рівнішим, але із знебарвленими плямами, ба навіть – дірками!
І тканина, і принт у поетеси – щільні, міцні, вималювані до ниточки-рисочки, без грубих вузликів чи рваних невмотивованих прогалин. Але якщо вдаватися до буквальності аналогії, варто взяти тканину тексту і піднести до світла – в ній таки вільно ходить повітря, крізь неї проходить вітерець, просвічується той, зворотній, бік…
Мого буття строкаті пасма так
Вітрами неутишними заплутані,
Що я, звичайна жінка, а не маг,
Не вмію віднайти нитчину сутнього. (ст.306)
Звичайно, існування таких рядків уже свідчить і про магію поета, і вміння знайти «нитчину сутнього». Бо ж кожен Поет кожним віршем досліджує сутність миті і миті сутності. А оте «звичайна жінка, а не маг» - не кокетування, а суто людська риса – дослідити сумнів, зазирнути по обидва боки предмета дослідження, по-ремісницьки сміливо вивчити на дотик піддослідну мить, емоцію, думку, асоціацію.
Читач мого есе може зауважити: що такого унікального є в зацитованих рядках? Та, ніби, й нічого. Якщо взяти оцей один вірш.
Однак поезії Залізняк – це такий космос! У сенсі кількості небесних об’єктів. У сенсі багатовимірності. У сенсі «роздивляння». Бо сфера поезії її просто утицяна зірками і зірочками, прошита кометами, пронизана променями багацько світил.
Ось вам вірш-комета:
Тратує покотьоло степ, січе…
Віоли.
Флейти.
Бубни.
Свайба, Вітре?
Я б ще зуміла впасти на плече –
І пропікати на окриллі міти,
Відвоювати милого могла б –
У легковажної білявки Хмари…
Кому жбурнути пам'ять лих і зваб?
Твоїх любасок – віз і дві байдари.
Не спопелю пшеничний колосок,
Не відберу віоли понад гаєм.
Спалю кошару, гострокіл, садок…
Я влучно кресонула – міст палає! (ст.367)
Власне, у цієї поезії назва більш знайомої і ближчої стихії – «Блискавка». Однак по своїй космічній природі у моїй читацькій класифікації такі залізняківські тексти я кладу до розділу «Комети». Летить! Яскравіє! Жар і лід! До самісінької серцевини – сердечність: сердечність тілесна-больова-емоційна і сердечність естетична-класична-образотворча.
А ось «Два голоси», вірш-туманність:
Нарешті – прилетів махровий сніг.
Підбілював розхитані перила,
Беззаборонно і відчайно мів…
Сніг забарився.
Плащ для злив купила.
На хвилеріз опала пелена.
І шелестить «забудь…» ожини листя.
Іскриться гостре пагілля бажань
Перлинками прозорого намиста.
І пристрасть білопінно розцвіла,
І застує магнолії, платани… (ст.386)
Дочитайте його у книжці до кінця. І очам відкривається величний простір жіночої душі – мудрої, спостережливої, обізнаної. Ця душа не скавчить і не скиглить, а літає, ширяє і тому так кольорово і багатогранно бачить простір під своїми крилами.
Ось мимохідь підтвердження:
Я споглядаю світ… Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Очей не позичав хитрун Сірко.
Минаю сцени, шахівниці, шахти…
Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба.
Ви пам’ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?.. (ст.114)
Є у авторки поезії-спалахи наднових зірок, поезії-молодики, поезії-протуберанці. Є хист оселятися на плането-людині – читайте, щоб зрозуміти «У тарному цеху» (ст.162), «Весна 2000» (ст.147), «Старий» (ст.108) – я відібрала цих кілька поезій як приклад присутності авторки на планетах імені кожного з нас. Досліджено й описано в її поетизованому атласі людського неба сотні людино-планет. Вона ретельно зберігає в душі поетичний і образний звіт про всі мандрівки. І відчуває велику людську потребу у веденні таких космічних і водночас земних спостережень:
Стій на горі. Дивися на світила.
Цей світ ловив і круасани пік,
Лякав боями, тішив сонним тилом.
Тепер ти бачиш дно небесних рік. (ст.34)
Якщо повернутися до мого читацького сприйняття тканини тексту, хочу наголосити на ретельності авторки у виготовленні цієї тканини, надзвичайній вимогливості до себе. Вона сама сукає нитку, потім тче полотно, фарбує і тисне принт. На які б етапи народження її авторського тексту не акцентував увагу, впадає в око майстерність і довершеність кожного окремого процесу. Ці етапи «виготовлення» тексту розглядатиму «у лупу» в наступних есе. А зараз ще хочу зиркнути на загальну матерію творчості, на улюблені мені тенденції.
Для мене увесь «рулон» творчості Залізняк - велетенська картина із текстів, які є пазлами, що дозволяють ними гратися, утворювати варіації «на тему» завдяки обертанням вмісту калейдоскопу «Птахокардії». А проте кожен окремий вірш – ретельно зібраний пазл – ані шпариночки, ані недоречності, ані порожнини. Можна висипати фрази на купку, можна змішати втілені поетичні тропи у букеті, можна розібрати ланцюжки рядків і строф на ланочки. І що? Заговорять вони лише у «конструкторі» і в «конструкції» авторки. Дивину відкрила, скажете? Буцім, так з кожним поетом!
Ні. Вона так сміливо й впевнено «бавиться» словом, що воно – навіть сіреньке і вживане або випадково-нетутешнє чи видобуте з нетрів термінології або рідко згадуваної лексики, набуває нового життя, звучить у сміливій інтерпретації, опиняється в несподіваному місці тексту, засвітившись відверто само до себе дитинним здивуванням і щасливою посмішкою відкриття в собі більшого, ніж був раніше, смислового простору.
Треба мати вироблену рукою і уявою звичку, ритуал, стиль, щоб зануривши кінчик пера у містичне і завжди варіативне середовище космічного блукання слів, упіймати краплину поетичного чорнила, населену міріадами сенсів. Потім утримати ту краплину, потягти, як ниточку, на листку, не занапастивши її і не потопивши задум у кляксі!.. Потім дмухнути на ще вологе мереживо рядочків, магічно провітривши цю залізняківську тканину.
Вохриста спека. Ворохобна гама.
Бинтує вухо стріляний Мідас.
І плачуть біля рам халатні мами:
Кокоси з пальм летіли повсякчас.
Картини-гасла. Рамці з очерету.
Гуманітарні криза, сіль, тютюн.
Старий Дедал ховає в саж ракету,
Чкурнули свині в бік лілових дюн. (ст.66).
Тому крам тексту органічно сприймається і як намальований ніби власноруч, а не авторкою, образок із буття, і як динамічна кіноплівка – наповнений дією і невисмоктаним із пальця сюжетом – серіал, який хочеться дивитися і дивитися (на відміну від справжніх серіалів, які втомлюють і навіюють нудьгу). Світлана-Майя пише світ і життя доступним кожному з нас, а тим паче – кожному поетові, матеріалом. Сировина та ж – а виріб неповторний!
Глінтвейн парує… Вкине нічка
Глід, матіоли, кріп, жасмин.
В яр опливає чорна свічка.
До розсвітання – сім хвилин.
Ліловим жевривом за хмари –
В сузір’я Лева, Козерога –
Летить чаклунка в окулярах,
Окроплює змію-дорогу… (ст.146)
Оце дала торкнутися до креп-жоржету. Та ви й самі можете. І до сатину – «Між поцілунками школяр курив, Пригладжував чуприну барви глини. Та й на сусідці Ларі оженивсь, Бо я удруге не прийшла в малину» (ст.219), і до лляного полотна – «Віджнивувало Літо. Із клавіром Гуляє Осінь – між оман, спокус… Ось дочитаю звільна «Символ Віри», Під вірші простелю лляний обрус» (ст.187), і до тонкого вразливого батисту – «Безкрила, виглядаєш дощ На ганку самоти? Він живить липи ніжну брость. Чого жадаєш ти?..» (ст.335)…
Читач зі схильністю до «птахокардії» здатен сам обрати аналогії для особистого прочитання. Не крізь якості полотна, а інакше. Створити карту мандрівки просторами підкрилля по-своєму. А підкрилля поезій Світлани-Майї Залізняк вабить і прихищає обіцянкою нових помахів, нових вітрів, несподіваних картин з висоти пташиного польоту. Читач її набуває відтак вміння відкривати світи, часи і виміри засобом читання саме її поезій. І завжди дивуєшся і не здатен збагнути, як то пташка неусвідомлено, але впевнено тримається на висоті, робить піке, лине під сонцем самим, так само читаєш поезію «Птахокардії» - питаючи себе, і як вона це робить?
Летимо далі?..
«Під саваном снігів – поля у січні,
А в липні плат опіль заянтарів» (ст.487)
До нових вражень!
Грудень 2015-січень 2016
Ірина Кримська-Лузанчук