во многія знанія многія печалі. можливо найпоширеніша розхожа фраза із довжелезного наративу, який загалом довершений у сталевому виконанні. не погоджуватись з нею є очевидною ознакою моветону, і трактується відповідно, тобто – як мудакуватий несмак в епатажі, печальний і невиліковний вияв юнацького долбойобізму, таке собі плавання батерфляєм проти течії у каналізаційній трубі, ad fontes своєрідне (метафорку з батерфляєм безцеремонно забрав із прегарної байки про таку собі ф. раневську, апокрифічну, так думаю, яку спитали, як вона оцінює свою довжелезно-протяглу діяльність в театрах, і почули щось таке «а скажіть-но мені, хлопчики, як воно зветься найгарніший стиль плавання, батерфляй, кажете, метелик себто, ну от я в театрі – півстоліття батерфляєм у дворовому сортирі», для чистоти солов’їної личило б написати «вбиральні», але «сортир» – семантично значно сильніше, так що, вибачайте, пуристи).
до чого це я – та звісно що просто так , це ж пустослів’я.
як любив повторювати мій дідо перед кожною байкою, не скажу ніц нового, коли стверджу, що кожен текст може бути прочитаний по-різному, ну там структура, лексика, ідея (і де я читаю, і де ти писав, і навіть де і чи ти пісяв, коли мережив своє, майн лібен автор). так само не є чимось дивним, якщо рецепція читача протилежна авторській – і хто б наважився звинуватити цього горопашного читача в невдячності (споживач завжди правий, дивись Закон України «Про захист прав споживачів»), швидше його винуватять в нечутливості до щирих та натхненних слів , що теж дещо недалекоглядно (мало хто здатен без роздратування передивитись власні тексти деякої давності). тут доречна така невибаглива метафорка з лекцій відомого майстра інтерпретацій шерлока голмса – коли чуєш, як грюкнули двері, то звідки тобі знати, чи хто зайшов, а чи навпаки, хібо що сам швендяєш туди-сюди коридором. з інтерпретаціями тексту щось схоже.
з дитинства дивувався межам і доступності інтерпретацій. скажімо жюль-вернівські «Діти капітана Гранта», там чітко простежується месидж – текст незбагненний, але є автор (записки, звісно), такий собі бог-з-машини, який, коли буде чи то його ласка чи то нагода, все тобі люб’язно пояснить, на плямах від морської води (метафора ліричних сліз?) проступлять виразні та зрозумілі символи, які не приймуть жодних двозначностей, і ти, читачу, спокійно і повагом перейдеш із пункту а в пункт б (інколи це і є пункт призначення, якщо ти вже такий фаталіст, що віриш у своє призначення), не витрачаючи ані крихти надлишкових зусиль чи зайвих крапель часу. але все не так просто – навіть путівник для туристів, що ніби-то має компонуватись за таким невибагливим рецептом, можна інтерпретувати як гладенько вимощену жовту цегляну дорогу в пекло, і загалом без особливої різниці, хто твій гід, втомлена сорокарічна жіночка в туфлях на низькому підборі, вергілій, пан радковець чи чи який інший спокусник у прегарному плащі із кривавого кольору підкладкою.
інтерпретації як точки зору – ти можеш (маєш? і як володієш, і як потребуєш) бавитись ними, міняти їх, відмовлятись, визнавати істинними чи непереконливими, але вони всі рівноцінні, і належать тобі, хоча б усі чоловіки твого міста перепробували їх і розділили з тобою, чи відкинули з огидою, зразу ж чи опісля. ще ти можеш міняти їх. до речі, вони так само й необов’язкові. досконалі коханки.
памятаю, проходячи львовом повз будинок-музей соломії крушельницької завше радо цитував ірину новіцьку (чи вона вже була демєнтьєва тоді?) «іду по вулиці костюшка де мешкає зваблива шлюшка». коли авторка мені люб’язно пояснила, що вулиця костюшка рівно навпроти, через парк, і мова про зовсім інший будинок – я відчув себе зрадженим і розчарованим. проходячи по вулиці костюшка, мені й на гадку тепер не спадає цитувати іру. та й не памятаю, де там колись був бордель, зрештою – хіба це важливо.
знову повернусь до дороги і спокуси. та власне, спокуса і є дорогою (та й дорогою, напевне, але що там нам важить ціна), чи є автор провідником у подорожі, чи виступає дороговказом чи такою собі брамою – від автора це залежить щонайменше (це якщо повірити, що автор існує і від нього взагалі щось залежить) – навмисне повторюю автор-автор-автор, щоб позбутись гіркого післясмаку бартівського каркання «автор помер, автор помер, автор помер», це наслідування макбетових воронів якось мені не конче смакує.
якщо ти відмовишся від поводаря по цьому приватному пеклі, яким є література, яка варта бодай тих літер, які пішли на графічне означення цього слова, і байдуже, яким виглядає тобі цей спокусник – чи благовидий старигань у чистому хітоні, чи інфернальний красунчик із печаттю розпусти на шляхетному обличчі, чи краля у вечірній сукні, чи краля без сукні – ти обираєш свій спосіб дивитись, і йти, свої точки зору та інтерпретації.
гляди, лишень, не пошкодуй, адже самозрозуміло, дорогу знайдеш, тим більш, що вона чи не єдина протоптана, та й такий ти розумний, досвідчений-освічений, хитрун і спритник – а ще миргородський духовидець впевнено вказував, що чорт це звикло дурень, що вже говорити про бідолашку-автора, який часами схожий на старіючу панну, яка за звичкою цінує свою цноту, але геть не впевнена у здатності когось нею спокусити, але ж гарне товариство ще нікому не завадило.