Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
2026.09.19
09:33
У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
2026.09.19
06:51
Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
2026.09.19
06:28
І. ДОКИ НЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
«Коли небо затягне вогняна ніч і камінь стане дощем, єдиним надійним сховком залишаться обійми тих, кого ти любиш».
Ранок у домі Авла починався як зазвичай. Сонце м’яко освітлювало мармуровий внутрішній дворик-атріум, де у фо
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Українка (1871 - 1913) /
Проза
П Р О В Е Л Е Т А
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
П Р О В Е Л Е Т А
(Казка)
Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам'ятаю.
Мені її розповідав
малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.
Ні, він розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку
вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував
стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава,
що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій
ми певності не мали, -
хто знав, про що її гілки
"на мигах" промовляли?
А найстрашніші нам були
оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, -
запевне, з злої волії
Бо все те, запевняв Лаврін,
(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив,
того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, -
ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.
Ліг велет - думав, на часок,
та й спить уже століття,
землею заснітився весь
і марить про страхіття.
Бо скористали вороги
з його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні
наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль,
він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.
І встане велетень з землі,
розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.
"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба..." -
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.
"Коли ж він встане?" - тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетів,
і дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули...
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/ІІ 1913
Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам'ятаю.
Мені її розповідав
малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.
Ні, він розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку
вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував
стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава,
що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій
ми певності не мали, -
хто знав, про що її гілки
"на мигах" промовляли?
А найстрашніші нам були
оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, -
запевне, з злої волії
Бо все те, запевняв Лаврін,
(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив,
того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, -
ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.
Ліг велет - думав, на часок,
та й спить уже століття,
землею заснітився весь
і марить про страхіття.
Бо скористали вороги
з його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні
наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль,
він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.
І встане велетень з землі,
розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.
"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба..." -
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.
"Коли ж він встане?" - тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетів,
і дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули...
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/ІІ 1913
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
