ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2021.01.20 08:02
Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій

Микола Соболь
2021.01.20 04:41
О, Боже!
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму

Олена Малєєва
2021.01.19 20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:

Ігор Деркач
2021.01.19 20:09
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.

***
Воюємо. Я знаю, що залізно

Олена Музичук
2021.01.19 20:00
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...

***
Караюся, але не каюсь

Олена Лоза
2021.01.19 19:38
Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.

Олена Лоза
2021.01.19 19:05
Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:28
Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.

Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:25
Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:21
Нарешті сніг за синіми вітрами
Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.

На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,

Тетяна Левицька
2021.01.19 17:12
В Новий рік рушай, Плането,
без боргів і без печалі!
Хай прозаїків, поетів,
небеса благословляють!

Тих, хто бореться за правду
на війні за - Україну!
За Софію і за Лавру,

Дума Козак
2021.01.19 16:37
Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!

Олександр Сушко
2021.01.19 11:00
Водохреща. Споліскую гріхи.
Вода - аж чорна. Бульбашки від бруду.
Із осені не мився. Вороги
Платіжки надіслали (ох і люті!).

Вода гаряча коштує як ром,
Побачив суму - запекло у грудях.
Аби сплатити - мушу рік кайлом

Петро Скоропис
2021.01.19 09:52
Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
ще у сумках, і, лопочучи, по інерції ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір зосереджується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під

Сергій Губерначук
2021.01.19 08:52
Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –

Ігор Деркач
2021.01.19 08:33
А навіщо писати сонети
про якісь небилиці, коли
вишивають поети
пейзажні сюжети,
аби їх ремиґали воли.

***
А в небі все написано прозоро,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Аксарін (1947) / Проза

 I долучено до лиходіїв

І збулося Писання, що каже: до лиходіїв Його долучено

Від Марка Євангелія, р. 15, в. 28

Весь час перебування на землі, поки що – не сподіваюся, а тільки думаю, що – незакінчений, писав я лише фарбами. Інакше – висловлююся так, що не кожен збагне. Але ж тут їх нема де взяти – ні фарб, ані пензлів.
Та писати конечна потреба виникла. Не тому, що хочу, – сила підштовхує, ззовні. І відчуваю, що то не муза.
Пишу. Словами. І словами – один-єдиний раз.
Це не останнє слово на суді: не моє було першим і останнім буде не моє. Це, ось це, що його пишу, воно – моє, про мене. Те, що треба виповісти і що зумію.
Була субота. З Москви я летів до Нікольска. День видався похмурий, а настрій – спочатку піднесений, а потім – світлий, сумирний. Я не зважав на сусіда і незчувся, як заснув. Сон, знаєте, мовби кавалок вічності: потрапляєш в інший світ. Художник, буває, виносить звідти готову картину, залишається тільки перенести її на полотно.
У тому сні бачив я чорний квадрат – і колюче почуття дошкуляло. У моїй особі Малевич не знайшов би шанувальника – я прокинувся.
Сусід зліва – той спокійно куняв. Та від мого пробудження – хвилини за дві і він прокинувся. Позіхнув, подивився на годинник. Прикривши очі, подумав і по тому поділився зі мною розрахунком:
– Незабаром будемо на місці. Хвилин за сорок. – Його сині джинси і розстібнута картата сорочка виявляли міцну чоловічу статуру. Шатен. Густе волосся, від лоба атаковане залисинами. Дружній погляд і приязний усміх Але тінь хмари пробігла по обличчю – сусід по лобі себе ляснув:
– Ой, навіть не знаю, що робити з поклажею! Нікольск не Москва, сервіс тут на пасажира покладено. А я не Будда. Мені б ще одну руку – горя б тоді не знав.
Я чемно поцікавився:
– Вам допомогти?
– Так. Одному, без вашої допомоги, мені не впоратися. Допоможете донести до таксі отого саквояжа? – У проході стояла доволі елегантна чорна валіза.
Я оцінив:
– Річ не інакше, як англійська.
– Ні, вітчизняний продукт. – Він підвів голову. – Але на спецзамовлення... Так допоможете?
– Ну як не посприяти своєму чоловічкові?
/ – Ну как не порадеть родному человечку? /
Він підтвердив:
– Так, у якомусь сенсі всі ми родичі. За Адамом. У Біблії так написано. Ви читали Біблію?
– Довелось досить ґрунтовно знайомитися. Коли Мікельанджело вивчав. Знаю багато біблійних сюжетів.
– Ви художник? Мистецтвознавець?
– Преобраз;тель.
– Що ви маєте на оці?
– На оці у мене ваша зовнішність. Але це не ви, а лише ваш образ. І не той, що його міг би зафіксувати фотоапарат, а той, що його очі бачать, мої. У світі немає людей з однаковими очима. Дивлячись на людину або на свиню, всі бачать одне й те ж саме по-різному, але тільки трохи по-різному. А деякі, мало хто, крізь образ бачать суть. Брудну свиню в людині. У забрьоханій свині – інтелект майже людського рівня, бачать душу, яка багатша за нашу мораль.
Повз мене – погляд сусіда уп’явся в ілюмінатор. Над очима, на лобі і на лисині, великі краплі поту виступили. Мозок, напевно, інформацію перетравлював. Я замовк. Сусід витер чоло носовичком. Потім до лисини приклав.
– Вибачте мені. Продовжуйте. Ви так незвично міркуєте.
– У вашому образі побачити вас – це і переобраз;ти. А перенести побачене на полотно – справа техніки, тобто мистецтва. Це теж треба вміти, але все ж таки перед тим треба побачити і розпізнати.
Його очі в мої заглибилися:
– Цікаво подивитися на себе з боку, очима іншої людини.
– Звичайно. Але наразі можу сказати, що маєте якийсь нагальний клопіт, він вас непокоїть.
Обличчя його враз посіріло, ніби курявою вкрилося.
– Ви думаєте, чому я лечу до Нікольска? Сам звідси родом, та вже десять років, як не був у рідних пенатах. І тепер не полетів би: завтра до вечора мені належало бути в Хабаровську. Та завтра справа небожа вирішується. Тобто або вона буде – або на гальмах вдасться спустити. Ви маєте знати його: диск-жокей на дискотеці в клубі будівельників, це на узвозі Прапороносців. Добрий хлопець, розумний. Сирота і наразі не одружився. Він мені як син. Сестра – недолуга була – нагуляла його і померла рано. Я йому допомагав – і таке почуття, ніби народив.
У них там на дискотеці хлопці і дівчата бавляться. Ну, один барига, збувач, згорток залишив, а сам нібито відлучився на півгодини, начебто у справах. Його на виході з клубу затримали, нічого не знайшли – і до небожа. Вилучили згорток, а там – шприци і наркотик... Розумієте, що це означає?
– Приблизно.
– А я достоту знаю. Це – шість років за ґратами.
– За що?
– Як – за що? За чужу музику, за балаканину про свободу творчості. За вільнодумство. Або – як правильно? – за свободу мислення. За те, що старших не поважає – тих, що в кабінетах, – до напучувань їхніх не дослух;ється.
– Ох, молоде-зелене... – Я хотів поспівчувати, та прозвучало як осуд.
– Егеж. – Сусід кивнув. – Пасіонарій він. І молодий. Років на десять молодший за вас.
– Скільки йому?
– Двадцять три.
– У вас гостре око, бувале.
– Та що ви! Ви мені лестите. Вже час окуляри надіти. Що я добре вмію, так це чекати.
І запанувала мовчанка. Очікування. У кожного своє.
Рівне, розмірене гудіння літака простягнулося в завтрашній день.
Дванадцять років чекав я на цю виставку. Чотирнадцять речей вже розвішано в Будинку художника, тринадцять – заради однієї, тієї, де виступ черепашнику біля дороги, весь курявою покритий.
Та ще мав бути вечір. З Лідою. Може, останній.
Ми підійшли до неминучого роздоріжжя. Два роки йшли разом. Зійшлись – у луковині Калігула, в місці, відомому в середовищі нікольских художників як «Три акації». І зуміли в них заблукати.
Промені призахідного сонця пронизували густе листя. Я стояв біля мольберта і намагався вловити у неквапливих калігульских хвилях те, чого там бракувало, – оту невидиму, а проте найвиразнішу дещицю, що ніби й не існує до відтворення на полотні. Етюд вже був майже готовий: вивірена композиція, вдало схоплений колорит, – і я, вичікуючи, покусував паличку пензля. І не відчув ні того, що хтось за мною спостерігає, ані погляду, що мене вивчав.
Вона підійшла до води, зупинилася на самій межі. Хвилі, спадаючи, підмивали щиколотки.
– Я хочу туди. – Показала руку на етюд.
Не вірячи в несподівану знахідку, я глянув на палітру і глухо наказав:
– Зніміть панцер. І все зайве. Інакше не поміститеся.
Ніби птах змахнув крилами на злеті – злетіла над Калігулом цнотлива безсоромність жіночої плоті. Кількома мазками я вписав її в етюд, вже інший, свіжий. Увечері перший і другий об'єднав в одну річ.
Ліда позувала мені в мансарді всі наступні дні. І в одній позі, такій же, як у «Трьох акаціях», не встояла. Недужжя, звичайно. Хвилинне. Та воно допомогло нам два роки пройти разом.
Моя натурниця жила з матір'ю на Цаповій Гірці. І щоранку їздила до свого інституту. Там з неї намагалися приготувати вчительку – об'єкт повільного поїдання місцевою злодійкуватою дрібн;тою. Ліда пручалася. Та якось нерішуче.
По четвертій годині рвучко відчиняла двері до мансарди і пірнала в плинне призахідне світло. Ця жінка має бездоганні пропорції, це шедевр Майстра. І я писав, писав. Рудий осінній шелест волосся. Димчасту таїну очей. Невідхильну принадність ладно виліпленого тіла.
Одного разу, якогось вечора, вона не прийшла. Але я писав. До знемоги, доки не захтілося кави. І тоді побачив, що Ліди немає поруч. Руки безпорадно опустилися, обвисли. Я зрозумів, що то більше, ніж закоханість.
Дуже пізно, близько полуночі, вона таки ввійшла до майстерні. І позувала. І я творив. До ранку. Та ясна річ – не за мольбертом.
З того дня (з того вечора починаючи, з тієї ночі) ми жили разом. У маленькій комірчині. І в мансарді, де на трьох стінах висять полотна. На багатьох – Ліда, скрізь різна.
Після ночі творення натурниця стала господинею. Прала, варила нехитрі супи. І скриплячи зубами, згнітивши серце, писала вечорами дипломну, щось про диктант як дидактичний засіб. Відсидівши за столом годину, підводилася й підбивала проміжний підсумок:
– Нудно ліпити безглуздя.
Але терпіла два місяці. На третій не витримав я:
– Залиш ти оцю маячню.
Вона підійшла до мене, підтяглася навшпиньки, поцілувала в чоло:
– Який ти в мене розумний! Скажи мені, ясна голівонька, а що далі?
– Далі? Ну... жити будемо.
Вона, перемагаючи себе, – тихо й відчайдушно:
– Де жити? Тут? На підрамнику? У цій убогій мансарді?
Я подивився їй в очі, гранично зрозумілі, невідступні.
– Вибач, Лідо, але ж опріч цього... Окрім того, що я тобі даю, – окрім цієї дещиці: оцього життя, – нічого не можу дати.
– Це немало... – По складах вона викресала з повітря моє ім'я. – Я з тобою готова бути хоч де. Але що ж ти стоїш, наче той стовп при дорозі? Ти ж художник. Ти хоча б розумієш, що залишився десь у минулому, в полоні у Леонардо і Ботічеллі? Твоя жінка – в тих, старовинних рамках. А час минув. Інші люди, інші форми...
– Русалка стала крокодилом. Або акулою.
– Ні. Але ти занадто закоханий у тих, картинних. Це може здатися смішним: сама до себе ревную. Я тут, поруч з тобою, не сподіваючись на успіх, випоминаю тобі. А там – я реальніша, ніж виглядаю тут. Там я пристрасна. Не скнара – жадібна. Ти нутро побачив. Так, мені багато чого треба. Тут бути і там, на полотнах, бути. Це і є бути... І мені шкода їх, цих речей. Що – вони так і будуть тут припадати пилом? Це ж безвихідь для нас.
– І щоб вивести їх у люди, ти хочеш отримати перепустку в пристойне коло. І пишеш заради цього свій трактат.
– І заради цього теж. Диплом – це вхідний квиток без права на місце. Або, радше, – на місце на галерійці. До сцени... з цим квитком – туди не пробратися. Але коли ввійдеш, треба показати себе. Картинно, вишукано. Звернути на себе увагу. Всім своїм виглядом пообіцяти публіці, що вона буде задоволена. І дещо зобразити. Тоді і на сцену дорога відкриється і, може бути, до головної ролі.
Без надії – я посміхнувся і кинув їй щось про гарні дурниці. Вона відказала тим же. Слова розривали живе. Близькості тієї ночі не було. Далеко за північ – Ліда вже спала – з овального люстерка глянув на мене завершений портрет. Художника? Простака? Невдалого коханця?
Я вимкнув світло, сів у фотель і став накидати в пам'яті якісь барвні контрасти.
Вранці Ліда розбудила мене й повідомила, що йде.
– Сьогодні не чекай.
– А завтра?
– І завтра, і місяць. Їду до Воздвиженська.
І поїхала.
Мансарда – залишилася, спадок мій. І комірчина під мансардою. Після матері, після батька. Він був у російському драматичному художником. Його у п'ятдесят першому забрали, мені й року ще не було. Таємний нишпорка на ринку кримінал уздрів: панно – билборд, як тепер кажуть. Директор замовив батькові що-небудь поідейніше, покомуністичніше витіяти. Батько не знав, де пропаганду причеплять, і вождя пролетаріату в сакраментальній кепці зобразив. У півтора зросту. З викинутою рукою, що благословляла глядача, зі схвальною фразою: «Вірною дорогою йдете, товариші!» А панно повісили над товкучкою, де поношені речі продавалися та всілякі дрібниці. Повісили в суботу, а в неділю батька закрили. Директор, той не схибив – все на іконописця звалив.
Табір доконав батька. По десятьох роках – на цвинтар. Я зненавидів політику, жахався від неї, як дідько від ладану.
Зовсім недавно померла мати. Деякі батьківські надібочки мені залишила та дві ранні речі на полотнах. На них – наша вулиця влітку. На першому – у спеку, на другому – після дощу. На першому шафранне повітря колишеться, на другому – лазурове і начебто пливе. Ця плинність витає в повітрі мансарди. Вона і є оце повітря. І його досить, щоб завжди бракувало спокою.
Щиро кажучи, іноді все розпродати хотілося: колгоспні очільники – дядьки скупі, не дуже витрачалися на візуальні агітки, силкувалися задешево придбати світле майбутнє і славне минуле. А кожна моя річ – не билборди, звичайно, не халтура – потягнула б тисячі на дві рублів.
Так знайомий мій говорив, Алік з ринку. Він, коли відрубає шматок м'яса, на руці зважить і помилиться хіба що грамів на десять. Він мені сказав, що за картини, що в майстерні, батькові й мої, я міг би виторгуваити тисяч з п'ятдесят.
Та якби я їх продав – зробив би останній жест художника. А так, я відчував, – у майстерні, в мансарді, в її повітрі, в його плинності не було і бути не могло нічого останнього, навіть якщо річ вже закінчено. Річ з речі виникала. І мені іноді здавалося, що я помру, не зрозумівши і не помітивши смерті.
Одну картину встиг я написати на самоті, без Ліди. І другою захопився – тим самим придорожнім пилом на виступі черепашнику. І не бачив, як вона повернулася, моя муза, з її самовільної відлуки: виписував моноліт – відкладення доісторичних молюсків, що виперло з землі, – сизий під шафранним світлом.
...– Ти в своєму трансі... – Ліда стояла у мене за спиною. Лікоть зачепила – за живе. Якби трохи сильніше – неподобство відбилося б на полотні. Я обернувся. – Я вчилася, вчилася, вчилася... два місяці вчилася. І захистила диплом.
Вона вийшла з-за спини і ефектно затулила собою мольберт:
– Сьогодні у нас випускний. Маєш менше, ніж годину, щоб одягнутися і таке інше. Щоб на людях по-людському виглядати.
Того вечора люди, випускники й приходьки, переповнили актову залу. Собою, сміхом, шумом. І розмовами – настільки ж дешевими, як і багатозначними. Пів-інституту зійшлося на – я оком кинув – трьохстах п'ятдесяти квадратах. Та ще оті потрібні люди, та запрошені дядечки з обласних контор, з тітоньками. Alma mater безладного молодняка захмеліла й здригалася від його тупотіння й танців.
Від шампанського і трьох танців з Лідою туманність Андромеди за розкритим навстіж вікном закрутилася і – затягнута виром вальсу – бурхливо потекла по жилах. Ноги виводили на паркеті вигадливий невидимий візерунок. Ліда – вона вміє – промовила так, щоб ніхто, опріч нас, не почув:
– На нас чекає важлива зустріч... З одним начальником. З обкому. Чоловічок меценатствує. Він упадає біля мене. Цю його слабкість ми зробимо нашим опертям.
Ми докружляли до свого столика, і в тій хвилі з натовпу спритно виринув футбольного крою чоловік, підстрижений, наче боксер.
– Валерій Гнатьїч! Яка несподіванка. Але тим приємніше! Добридень.
Ліда влучила в неприкрите місце. Але він і не думав захищатися:
– Здрастуйте, здрастуйте. Мені, я вам скажу, не менш приємно.
– Знайомтеся, Валерію Гнатьїчу, – мій брат.
Ми сіли за столик, випили за знайомство. Ліда без угаву обсипала Валерія Гнатьїча словами і слівцями, наливала йому келих за келихом і наказувала пити за її успіхи. Він пив, як підлеглий. Після четвертого зажадав роз'яснень.
– Лідо, ми вже двічі випили за ваші успіхи. По-перше і по-друге – за ваш диплом з відзнакою. Потім за успішну практику – теж двічі. А тепер за що, за які успіхи?
– За майбутні. За ті, що при вашому сприянні прийдуть.
Валерій Гнатьїч розправив плечі:
– Розумію. Але шампанським тут не обійтися. А ви як вважаєте? – Коротким, наче ляпас, поглядом він закликав мене до співучасті.
Ліда – ногою мене підштовхнула. І я подумав, що жоден інститут не навчить влаштовувати справи. Звідки ж воно, оце вміння?
– Ну, молодий чоловіче, ви чому відмовчуєтеся? – Номенклатурний меценат брав мене приступом.
Ліда підвелася на захист:
– Просто він розмовляє іноземною.
Обличчя Валерія Гнатьїча висловило зацікавленість:
– Якою саме?
– Мовою мистецтва. Барвами.
– А як би послухати, про що барви говорять?
– Ви, Валерію Гнатьїчу, нетерплячі, мов юнак. – Ліда вміло роздмухувала його інтерес. – Коли буде ухвалено рішення про його персональну виставку, тоді ласкаво просимо.
– Дорога Лідо... – Валерій Гнатьїч зробив наголос на кожному слові. – Ви ж знаєте, без моєї, без нашого відділу подачі жодного рішення не буде ухвалено. Лише з поваги до вас хтів б я переглянути...
Минуло півгодини, – галасливі, ми піднялися до мансарди. З цукерками й з коньяком. Валерій Гнатьїч пильно, прицільно оглянув полотна. І становище зобов'язало його до пишномовності:
– Хто ця обраниця витонченого пензля? – Він кивнув на заблукалих у «Трьох акаціях».
– Це сестра майстра. – Ліда вхопила мить, перетворилася на гіда. – Він передає найістотніше, сутнісне, уникає вульгарної деталізації.
Валерій Гнатьїч крякнув – послав схвалення на мою адресу.
– Так, дуже непогано. Виразно. – І порекомендував: – Ви тільки трусики домалюйте. Бо нас неправильно зрозуміють.
– А може... – Я зустрічну пропозицію вніс: – Може, сором краще заклеїти?
Ліда попросила:
– Ні, ти домалюй... що тобі варто роздягнути-одягнути? Накинь покрив таємниці.
Я здався. І уточнив:
– Труси імпортні? Чи наші, ширші?
Меценат поблажливо розпорядився:
– На ваш смак. Ви ж автор, і, я гадаю, хочете виставлятися.
– Хочу.
– Ну так ми вам влаштуємо. Ви про таке й не мріяли. За тиждень весь Нікольск про вас дізнається. За тиждень, поки ви злітаєте у творче відрядження до Москви, Золотим Кільцем проїдетесь. Я зателефоную директорові худфонду.
Ми ніби й запевнили наші плани коньяком, та мені він слабеньким видався – викликав почуття чи то тривоги, чи розгубленості. Мене нудило. Я майже благав:
– Валерію Гнатовичу, не треба нам одягати ці фігури. Так – вони жіночні, привабливі.
– Ще б пак! – Він підійшов до телефону і викликав чергову машину. Потім до мене: – Ну, як хочете. Але якщо трапиться щось, нарікайте на себе.
Два дні ми з Лідою готували виставку. Муза – здавчись на інерцію, не задоволена моєю впертістю. Коли вкрай стомилася, вимовила до мене:
– Ти не встиг ще зробити собі ім'я, а вже став у позу. Як дешевий натурник. «Не поступлюся естетичними принципами, нізащо!» Дивися не оступися, не впади.
– З твоєю підтримкою – у жодному разі. – Я стиснув її лікоть.
З Будинку художника, з Інженерної вулиці, ми поволі брели до мене додому, до нашого притулку. Місто вже засинало. Трамваї, що їх підганяли втомлені водії, випереджали нас тільки тому, що зобов'язані пересуватися швидше за пішохідця.
– Ти нічого не розумієш, – Ліда відхилилася. – Сподіваєшся на підтримку, а ти запитав мене, чи можу я, чи хочу? Боюся, що ми з тобою розійдемося. Я вчителька, звичайнісінька, а ти – не менше, ніж геній. Мені пора діточок народжувати, хоча б одну дитинку, та ось до цього твоя геніальність не доходить.
– Дітей? – З навмисною розгубленістю – я пробурмотів: – Треба подумати. Діти – спільне творіння. І довгочасне.
– Не перше наше!.. – Ніби каганець надії запалилася – Ліда притулилася до мене стегном.
– Що ти... – До самого горла підкотився напад вже знайомого занепокоєння. – За великим рахунком, ми ще нічого не народили на світ Божий. Бувають хвилини, коли мені хочеться все послати до біса, скласти про себе анекдот і оселитися в ньому. Адже вони безсмертні, анекдоти, чи не так?
Вона відповіла не відразу – вічність минула: поки дійшла завершення відповідь, ще один трамвай встиг обігнати нас і сховатися за поворотом.
– Буває, й мене сумнів непокоїть. Але я не визнаю аборти. Я цю виставку в;ношу до кінця. А вже потім – будь, що буде... А наразі – тобі треба розвіятися. Завтра ж – до Москви.
– Так, Лідо. – Далекий ліхтар не зміг висвітлити полегшення у мене на обличчі. – Ти права й цього разу. Знаєш, обганяючи час, я вже побував у Білокам'яній і виїхав на Кільце.
...Воно, скажу вам, і справді золоте. І навіть більше – перлове намисто оточило столицю. Туристичний автобус не кваплячись і не повільно плив від міста до посаду, від цвинтаря до музею, від монастиря до лаври. В Загорську стояли довго. Гід, умілець у хитромудрій поводирській справі, повів туристів, засліплених пишнотою церков, маршрутом торованим, освяченим в інстанціях. Я ж, пославшись на раптову потребу, відстав і звернув убік.
Я не православний і не думаю, що колись ним стану.. Це прокрустове ложе. Не дотягуєш – спи спокійно, дорогий товаришу. А не вміщаєшся – обрубають... якщо дасися... З гуртом богомільних я йшов до Троїцького собору. Та мені з ними було не по дорозі. Вони – пухк; ручку цілувати, я – до Рубльова. Як прочанин.
Всі його двадцять – чи Бог зна, скільки років, – день за днем, ікона за іконою, у знемозі від праці, у сходженні до Піднесеного – за якусь годину простояв я в храмі. І кинувся до Москви, до Третьяковської галереї.
Вона зупинила мене перед собою, «Трійця». Не збагнути – як і чим, а проте владно. Годі марнословити про її мистецькі якості. Я їх не бачив. На мене «Трійця» дивилася, вся.
Як на мене, прекрасна композиція – та, що її відразу й не побачиш. Це і є гармонія – те, що аналітик або прискіпливий брат-художник не може розкласти на частини і нюанси. «Трійця» дивилася на мене вся, цілком.
Я - вдивлявся в лики, відмінності шукав. І знаходив. Але мить - і інше мене тягло. Подібність. У тому, що Вони прихилились один до одного, – це видно! – у шануванні. Кожен лик підпорядковується кожному любов'ю. І всі разом – Єдиному, і тому всі – Одне.
Ще в інституті я знав, Хто є Хто. Значення кожного лику не можна переоцінити. Я стояв перед «Трійцею» – маленький, менший за дитину – і вона захоплювала мене, до сьомого неба піднесла.
Ледь-ледь пригадую, як дістався летовища, як сів у літак. Ні, то була не сомнамбула, а проте люди і події перетікали через свідомість, майже не залишаючи в ній сліду. Я летів до Нікольска. Не можна казати, що повертався. Потроху усвідомлював: не буде вже нічого колишнього. Не буде більше Ліди на полотнах, і трьох акацій не буде, і спокійного плину Калігула.
Вернісаж?.. Якщо допоможе мені міцно зіп;ястися на ноги, то слава Богу. Та й без нього – слава Богу.
Що ж то буде після приземлення, і завтра, і післязавтра? Ну, лети, літ;че, швидше!
Між крилом і чітким контуром грозової хмари виник вигин стрімкого лівого берега – велетень, що входить у глибоку воду, – і над ним, над злиттям Страду і Калігула, – оточена високим цегляним муром бура масивна будівля, неначе цитадель на краю світу.
– Тюрма. – Слово сусіда прозвучало як віщування оракула. Здавалося, він все ще й досі небожем тривожиться: очі його до землі кинулися: – Майже в центрі міста, а мало хто знає.
– Людям – без потреби. Вони й не знають.
– Та-ак... – Сусід розтягнув слово. – Хто знає, чого йому треба. Знають – чого воліють, чого хочеться...
Літак пішов на посадку... Приземлився, радше – прибетонився... Уповільнюючи швидкість, вивернув до автовокзалу. Ритуал прибуття зайняв хвилин шість, не більше. Сопрано з нутра салону виклало порядок поведінки пасажирів. Салон заворушився й засовався. Сусід нагадав мені ультрамариновим поглядом:
«Не забудьте саквояж».
Біля сектора прибуття ми опинилися одними з перших. І лиш відчинилися хвіртка, попутник мій заквапився до стоянки таксі.
– Одну хвилину!.. – Перед моїм обличчям виникло офіційне – міліцейське. – Пройдімо, громадянине.
– Куди? У чому справа?
– Ми зараз розберемося.
– Але... але я не можу. Мені саквояж треба віддати! – Я говорив ідучи. Міліціонер наполегливо підтримував мене за лікоть.
– Та йди ж ти вже! – Збоку підійшов поважний цивільний – і вдвох з міліціонером вони заштовхнули мене до контори.
Тут на нас чекали, троє: міліціонер – на кожному погоні по чотири зірочки – і двоє цивільних невідомого походження. Ті, хто мене проводили, залишилися за дверима.
– Що тут у вас? – Міліцай взяв у мене саквояж, розкрив. – О, так тут цілий скарб, цілий арсенал! Звертаю увагу понятих: пакет з порошком білого кольору, шприци – пакунок... ага... література: «Імперія зла», Нью-Йорк, російською мовою, далі... «Промивання мізків», далі ... «Карателі в білих халатах», «Кремлівські старці», так... десять книжок під назвою «Новий Заповіт», Чикаго, і... десять журнальчиків порнографічного змісту.
Він сів за стіл, дістав з шухляди папір.
– Все сходиться. – І до понятих: – Прошу підписати протокол.
Вони підписали. Їм-то щ;... І вийшли. Я – до міліцая:
– Що все оце означає?
– Зачекайте, зараз з'ясуємо. – І теж вийшов.
Я – за ним. І зіткнувся... зіткнувся з моїм сусідом... в літаку на сусідньому місці він сидів. З тим самим шатеном з двома залисинами, власником саквояжа.
– Слухайте, ми разом з вами в історію влипли!
Він пройшов до столу і, не обертаючись:
– Не ми, а ви. Але ми з вами... – Він обернувся до мене. – Ми разом можемо подумати, як вам з неї вибратися. Та так, щоб сухіше, наскільки воно можливо.
Здогад, наче вибух, що його терорист влаштував, розкидав, здавалося, мої мізки – всі! – по всьому черепу, та я все ж таки встояв на ногах.
– То ви... ви в міліції працюєте?
– Ні, я з іншої служби, спеціальної.
– А тут... що?..
– При виконанні.
Мені в очах потемніло.
– Можна, я сяду?
– Можна. Але краще – присядьте.
Сили, майже всі, залишили мене. Я впав на ослін біля стіни.
Спецслужбист делікатно очікував.
– Ви, звичайно, професіонал. – Я позвався до його гідності, до його гордості. – Але хтось через недосвідченість навів вас на хибний слід. Мене сплутали з кимось.
– Ні не сплутали. Ви художник. Завтра в Будинку художника ваша виставка відкриється. (Кажучи в дужках – можливо). Так повідомив Валерій Гнатович. До речі, він вітання вам передає. Цікавиться, як ваш вояж до Москви?
– Весь вояж – саквояж.
– Тобто сум; – тюрма. Шкода, звичайно. – І спецслужбист співчутливо і довірливо, тихо-тихо промовив: – Та не впадайте у відчай, є вихід.
– Який ?!
– Оптимальний. Ми з вами укладаємо угоду. Джентльменську, зрозуміло. Таємну. А проте – офіційну. Один раз на тиждень ви будете інформувати мене про настрої в середовищі вашої вошивої інтелігенції. Це перша умова. А друга, не настільки важлива, але все ж доконечна умова: ви дасте вільну вашій натурниці. Ви зрозуміли?
– Зрозумів.
– І що ви на це скажете?
– Треба подумати.
– Думайте. На роздуми відводжу вам чверть години. – Він склав папери в течку, течку – в руки, цупкі, міцні.
Мене – ніби лихоманка трясла. Думки набігали одна на другу, а та – на третю, купою перли назовні і не знаходили виходу.
Спецслужбист був уже біля дверей. Я попросив:
– Зачекайте. Адже справа нова для мене. Чверть години замало.
Він уважно подивився на мене:
– А вісім років – цей термін влаштує вас, громадянине преобраз;тель? – І вийшов, дверима грюкнув.
За ґратчастим вікном хтось увімкнув транзистора. Услід за голосом зачались давно чуті, та ще не пережиті «Страсті за Матвієм».* Для мене зачались.
/* Johann Sebastian Bach. Passio Domini nostri Jesu Christi secundum Matthaeum (нім.). Твір Й.С. Баха, відомий в Україні під назвою «Страсті за Матвієм», тобто згідно з Євангелією від Матвія./
Я запитав себе: якщо пристанеш на пропозицію звідти, ти зможеш лик написати? Духа вистачить? «Трійця» дозволить?
Вибору немає, – мовив я до себе. – Ти його вже зробив. Тебе теж до лиходіїв долучено, потомствений художник і зек потомствений.
Спецслужбист з'явився все-таки раптово. І пунктуально. Як смерть. Стрімко перетнув кімнату і опинився біля мети – між мною і столом.
– Ну, як наша справа?
– Нікуди не поділася. – Я мовив те з декотрим жалем. – Піде до прокурора.
Він – розчаровано:
– Шкода, шкода. Ви так і не зрозуміли...
– Чого?
– Нічого. Нічого не зрозуміли. І найголовнішого: що мистецтво належить народові. Але ж умієте. І не тільки кістку обгризену кинути – після того, як ваше збіговисько богемне обсмокче її, – а ще й і м'ясцем соковитим подражнити можете. Мастак!
Вірте – не вірте, але від потуг спецслужбиста мені стало нудно. Минуле намагалося мене за горло вхопити, та руки були закороткі: у відповідь на посмішку охранителя я не розлютився – усвідомив, що ще в Третьяковській галереї, дивлячись на «Трійцю», переступив межу часу. А візаві не вгавав.
– Ми знаємо, що ви розписали вітрину гастроному на розі Великої Морської і Комуністичної за півтори тисячі рублів, а розписалися за дві тисячі. Ми все знаємо. Ви пукнути не встигнете, а ми вже відчуємо... й чуємо. А вітрина виразна вийшла. Лиш глянеш на сири, на окіст – відразу ж апетит виникає. Та я трохи не про те заговорив... Давайте вдаримо по руках, підпишемо папір і будемо спокійно жити далі. Вирішуйте. Не ви перший, не ви останній. Згадайте, в літаку я вам гарно розповів про диск-жокея. Так ось, народився в ньому ще один радянський патріот. Я був повитухою. Як Шифра і Фуа. Ви не забули ці біблійні персонажі?
– Ні, не забув. Таж ви не Шифра, не Фуа.
– Ну й нехай не Фуа. Натомість стану повитухою новонародженого зека. Та... може статися, ви передумаєте?
Я не відповідав. За вікном наростали «Страсті за Матвієм». Мені згадалося: «Ти, що храма руйнуєш та за три дні будуєш, спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!»
/Мв. 27:40/
Охранитель – він і досі стояв поруч зі мною – виплюнув останнє:
– Я думав, ви нормальна людина.
І я – не йому – собі:
– Я теж думав. Припустити не міг, що все воно так станеться.
Той, хто тримав у руках транзистор, підкрутив, мабуть, коліщатко. «Страсті...» зазвучали сильніше, мене охопили...





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-02-08 07:34:30
Переглядів сторінки твору 609
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2017.02.08 07:37
Автор у цю хвилину відсутній