ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Аксарін (1947) / Проза

 До альбому свого запиши мене
1.
Чим тебе здивуєш? Хто знає...
Я не збираюся. Я вже зібрався. І тут нічого мого не залишиться: все, що мені знадобиться, – зі мною. Але дещо залишу тобі.
Ні, не це місце, хоч і комфортне. Не дай Господь! Попав я сюди (насамкінець, таки попав!) по чотирьох місяцях в'язниці і півтора року зразково-показового табору – і в голові забриніла заяложена фраза: все пізнається в порівнянні. Тут затишно й ситно. І звідсіля вдалося мені передати те, що ти в ці хвилини читаєш.
Ти мій сучасник. Ти по-філософському дивишся на життя. Можливо, ти епікуреєць. А може – стоїк. І мигцем переглядаючи оці рядки, поблажливо запитаєш: «що хоче сказати оцей марномовець?» Так уже було в Атенах. Давно-давно, ще тоді, коли туди апостол прийшов.*
/* Дії св. апостолів, р. 17, в. 18. (Тут і далі зауваги публікатора.)/
Але ж ти мій сучасник. І, звичайно ж, знаєш, що час конечний. Благаю тебе, прочитай усе. Вислухай.
Вдень і вночі благав я Бога, щоб те, про що я тут думав і що пережив, стало відомо тобі. Втім, дещо тобі відомо з популярних засобів масової інформації, та я не про маси просив. Бог почув ревні прохання – послав того самого зодягненого в біле вбрання юнака, що його бачили жінки-мироносиці, коли увійшли до гроба Господнього. Молодий чоловік (так називаю його, безіменного) став моїм повірником. Все, що оце кажу йому, переказує він літераторові, чиє ім'я значиться над цим... цим посланням. Про що ж я?..
Звідси не міг я побачити, яким він був, отой ранок, – сонячним чи похмурим. Для мене він був новим, не схожим на інші. Я усвідомив, що жахи смерті мені більше не загрожують. Не смерть, а її жахи. Їх не залишилося: ні відчаю, ані мук очікування. Тому що сама смерть віднині виглядає як надбання.
За тиждень до того пішов мені двадцять п'ятий рік. Я подумав: до ювілею (лише до чверті віку!) не дотягнути. Життя моє – кувирдь і кувирдь!.. І останній кульбіт відбувся отут.
Радощів у житті було мало. Майже ніяких. Майже.
Не міг я зрозуміти своїх батьків, нудно було дивилися на їхні блаженні обличчя. Наплодили вісьмох дітей – і радіють шматкові хліба й пшоняній каші. І ці заборони, заборони: те не займай, з тими не гуляй, туди не ходи. А в школі ще гірше: аутсайдером обзивають, печерною людиною, і просто жлобом смердючим – через мої потерті штани.
І це мене! Сто вісімдесят зросту, сімдесят два кілограми, розвинене огруддя. Та я лише дмухни на кого-небудь з них, а все – мамині синки – впаде! Та як здолати зарозумілість?
Допоміг випадок. Уже в дев'ятому класі, наприкінці другої чверті. Тоді повернувся додому з ув;язення наш сусід Микольцьо Хомченко. Як раз вчасно. І доречно.
За кілька днів усі пуцьвірінки й шмаркачі в класі дізналися, хто я такий насправді. Дівчатка об'їдалися шоколадками, а пацанву я до ригачки напоїв. Ох, і нагулялися ж тоді на крадені грошики! Вони, як відомо, не пахнуть. І мовчать, якщо не позначені.
Я тихцем усе прокрутив. Обікрав кіоск – і все цінне в недобудові сховав під купою сміття. А гроші – в городі, його на зиму скопали.
Виждав, поки міліція не вгамується, – поки не взяли Микольця. Коли дізнався, що його злапали, – щось таке всередині повстало, та я склянкою компоту присадив. І подався до ощадкаси. Там якийсь дід стояв у черзі, щоб виграш отримати по лотереї. Я запитав у нього, чи багато? Він відповів, що двадцять п'ять карбованців. Я відкликав його в сторону, дав йому дві по двадцять п'ять і попередив, щоб мовчав, інакше й ним, і мною органи займуться. Дід перехрестився і відмахнувся: «Бог з тобою!»
Міліція скрізь має очі й вуха. Після сабантуя з однокласниками у пришкільному сквері, на другий день, смикнули мене в директорський кабінет. Я лиш увійшов – мене за плечі капітан, по-свійському так: звідки у мене бабло з'явилося на цукерки й на пиво?
Як – звідки? У лотерейці виграв. Усі в класі можуть підтвердити.
Де взяв дрібняки на квиток – капітан не спитав. Зрадів. Не з того, що підозра від мене відпала, а з того, що син вірян забруднився. Він плеснув у долоньки свої капітанські – маленькі, а проте міцненькі – і потер їх одна об одну.
Не знаю, як міліція з батьками, а батько зі мною – конкретно: живого місця на мені не залишилося. Бив, бив. Не сварячись, мовчки. З постійним, звичайним виразом обличчя.
Для мене біль був ангелом смерті – сильнішим за саму смерть. Я вирвався з батькових рук і втік з дому. З грошима, але без документів.
Куди?..
У школі я ніколи не отримував більш, ніж четвірку. Та якби не родима пляма баптиста, міг би змагатися за пальму першості з Ганною Коваль – з круглою відмінницею, стрункою, зеленоокою, рухливою й водночас посидючою. Вона була першою. Часто через неї я не міг і тепер, бува, не можу заснути. Її очі не дають. Ми бачилися щодня, та одного разу вона подивилася. На мене.
Жвавим, уривчастим вітром прорвався той день у похмурий плин осені. Наша француженка, взявшись у боки, нависла над класом – і вистрілила в нашу учнівську масу:
– Je ne permets ; personne d'ignorer mes le;ons!* – І рідною мовою – ще дещо, дуже педагогічне.
/*Я нікому не дозволю пропускати мої уроки! (франц.)/
У небі за вікном, прямуючи одна за одною, мчали хмари. І в якусь мить світло наблизилось. Я відвернувся. І осліп. Від яскравого спалаху смарагду з великих неухильних, спрямованих на мене очей.
Ганна, Ганнуся Коваль... Вона була першою. Такою й залишиться: першою й останньої, в розкішній вишиванці і крепдешиновій спідниці. Тільки одного разу я відчув її руку в своїй, теплу і вологу. Перед жіночим днем. То була подяка за великий гарний альбом – у шкіряній оправі, з тисненням, з Ганнусиним ім'ям, – скрижаль, вистраждана зимовими вечорами…
Ганнуся жила недалеко від школи. Будинок Ковалів, певне, й тепер там стоїть – за двоповерховою, найбільш відомою у місті крамницею. Пройти б мені повз неї, не дивлячись на вітрину… За склом застиг клишоногий ведмедик, у лапах тримав козуб, наповнений цукерками. Я зайшов туди, до крамниці сюрпризів. Назустріч мені – я сам… шкутильгаючи, сам на себе не схожий: весь обідраний, побитий і нечистий. З високого люстра вийшов. Наче з кімнати сміху.
Ми не зійшлися. Я розвернувся і вибіг звідти.
Куди?.. Пальма першості росла десь на півдні. Згадалися однокласники, їхні вигадані оповіді й зідхання про кораблі, про училище мореплавства, навколосвітні подорожі – і, наче підводний човен у популярних фільмах, спливла перед очима начищена постать молодого моряка з Одеси, сина сусідки тітки Тодосі: приїздив якось до матері – груди всі в значках, у нагородах, у якихось блискучих бляхах... Пройшовши чистилище в крамниці одягу, того ж вечора поїхав я попутною автівкою з міста. Назавжди.
Новенький «жигуль», як на весілля вбраний ще на конвеєрі, повільно котив на південь. За три години ми доїхали тільки до повороту на Криве Озеро, та доля має інший вимір: непоквапним розпитуванням і короткими репліками водій невдовзі встиг укоськати хлопчака – норовистого стригунця.
Спроба втечі не вдалася.
– То куди їдемо?
– Я думав, ви до Одеси їдете…
Він засміявся, натиснув на газ, кинув машину в сторону, потім у другу; «жигуль» підкорявся його руці – виписував на бетоні амплітуду:
...широка та дорога, що до погибелі веде.
– Можна й до Одеси, там дівчатка на нас чекають. Але ми поїдемо туди, де справа чекає, ;геж, хлопче?
– Угу. – Я кивнув: він водій, йому видніше.
– Ти недурний хлопець. – Він перестав крутити кермо. – Ти мені потрібен. Тримайся мене, брате – не промахнешся.
Він і справді був мені братом. І хрещеним батьком. Був. Він зробив мені паспорт на інше ім'я; книжечка була казенна, а записи в ній – фальшиві. Він приручив мене, як вовченя, і натаскував, як гончака і… і як шукача. І, звісно ж, як вовкодава. Я став його тінню – хуткою, вогнедишною, нещадною – вчасно і раптово наздоганяв будь-якого зрадника, навіть можливого. Конкуренти, відчувши нашу силу, самі просилися під нашу стріху. Керівник – після двох, по п'ять і шість років, ходінь у табори – був дуже обережний і приймав до кагалу* не всякого охочого, а якщо вже брав, то новобранець попадав під мій таємний нагляд.
/*громада (івр.), івр.: ;;;;; – збори народу/
Ми діяли культурно. Пустошили сільські крамниці в сусідніх областях і неодмінно залишали оманливий слід: недалеко від дороги, в якомусь глухому провулку, розсипали цукор або гречку, або ж олію розливали – наводили міліцію на думку, що там орудували місцеві. Видобуток збував один з наших, один і той же, – одному з бариг, а той – перекупникові, що доправляв товар на ринок і там розкидав його серед дрібноти.
Втрачали при цьому чимало, зате схема працювала бездоганно – і я пишався нею: то був мій винахід. Навіть ватажок заздрив мені. Хвалив. І поплескав по рамену. Не важко, та я тягар відчув.
Я зробився відомою постаттю поміж братків, ще не авторитетом, та вже авторитетним.
І, може бути… і скоріш за все, саме тому… Наш пахан, він не боявся нічого й нікого, і він був дядько твердих правил, проте мав один дивний пунктик: погано почувався в закритому просторі, якщо там не була присутня жінка або хоча б двоє чоловіків…
І настало спекотне літо. І вечір, невідворотний, – ми поїхали за місто, в здичавілий яблуневий сад, похмурий і наскрізь проглядуваний… Ватажок притулився спиною до стовбура височенького дерева і, дивлячись собі під ноги, заговорив:
– Тут, знаєш, така справа… Дуже вартісна… і дуже небезпечна. Вчора мені дали н;від, прямий. – Він подивився на сусіднє дерево, на дорогу і потому навів очі на мене: – Підеш?.. Га, добровольцю?
– Як скажеш. Я ще жодного разу не відмовився.
Банда – вся – складалася з хлопців нахабних, і телячі ніжності в ній, зрозуміло ж, не водилися, та ватажкові все дозволялося – і він продовжив майже ласкаво:
– Читав «Злочин і покарання»?
– Так.
– Ну то пропоную тобі зробити те ж саме, що й Розкольников. Але ти обійдешся без шмарклів і сюсюкання.
– І без покарання… – Мені стало цікаво: – Стару бабу?
– Так, як у книжці, лихварку. Бабла має мільйонів з десять.
– А рідня є у неї?
Ватажок скрипнув зубами і вилаявся.
– Ось тут воно й буксує! – Вигукнув хрипко. – Небіж її, він їй – наче син, прокурор області. Він баблом усю верхівку прохромив. Один з ментури завис бабусі триста двадцять штук. Сума – як зашморг у нього на шиї. І він десять тисяч ладен заплатити за цю стару торбину, радше – за її упокій. Лукнувся* до нашої людини. Он воно як! Окрім того, все, що назбирала до кубушки, – наше. Бабки скажені. Підписуєшся?
/*Звернувся (арго)./
– На що?
– А… Втямив. – Ватажок очі повіками прикрив – зважував. – Справа, зрозуміло, дорога. Потягне, гадаю, на лимон.*
/*мільйон (арго)/
– Зелений.
– Та ти що! Там їх всього два. – Він потер пальцем скроню: – Гаразд. Тільки підеш без прикриття: місце занадто людне. Впораєшся?
Я несподівано чхнув.
– Ото так!.. – Він поперхнувся уїдливим смішком, але зумів проковтнути.
– Не думаю, що ти начхав на справу. Застудився, чи що?
– Атож. Після ранкової пробіжки води холодної наковтався.
– Ну то по руках?
– Угу.
Долоня в нього була суха, кощава і жорстка. Ми більше не розмовляли. Він відвіз мене до міста іншою дорогою, окільною, – до самого дому, доглянутого опрічного будиночка над Калігулом. Тепер, усього лише по двох роках, базіки етапники* розповідали, що річки не видно: над плесом, над самою водою, навис нестерпний кітч – химерне архітектурне неподобство, поставлене на брудні гроші нуворишів. Та мені там було затишно, на тій садибі. Тоді.
/*в;язні-новобранці (арго)./
Жив я в літній кухні. Мирно і тихо. Господиня мене не те, що п'яним, – напідпитку ніколи не бачила. Числився охоронцем на металобазі і кожен місяць акуратно платив бабі Фросині тридцять рублів – за житло і за прописку. І, бувало, якоюсь кофтиною обдаровував або хустиною пуховою. Бабуся мало не молилася на мене… на покидька гожого.
Я ж був вбивцею. Завів собі таємного агента. Він тоді в десятому класі навчався. Але хлопець ставний і не по роках височенький – у шкільному драматичному головні ролі грав. Я відвів йому менші, але більш різноманітні: то він був сином колгоспників, яким закортіло переселитися до міста, то юним кінологом… бібліофілом… Любителем акваріумних рибок… Роль зумовлювали оголошення. Вони спотворили майже весь будинок на розі Третьої Слобідської і Херсонської. Я вибирав якесь дуже давнє, записував адресу і потому – ну, прохопився… – зливав дезу новобранцеві, що опинився під моїм наглядом: у день X, о годині Y будинок Z буде пограбовано. І в тій хвилі, начебто схаменувшись, прибравши жалюгідного вигляду, просив рекрута тримати язика за зубами. Години за дві до означеного часу мій актор-агент ішов за адресою, щоб оглянути собаку (або будинок, або книжку… рибок в акваріумі), і якщо в будинку була засідка… ох, якщо там була засідка – це означало, що каламутного рекрута на чисту воду виведено, сухим йому не вийти – все одно буде… неминуче…
Я мав два пістолети: оперативний і каральний. Ні з того, ні з другого намагався не стріляти. Та якщо першому часто доводилося попрацювати – іноді задля остраху, – то другий, важчий, тільки чотири рази… І один з них, здається, невиправдано.
Для майбутньої справи потрібні були обидва. Щоб напевне. Хоч не хотілося мені. Не хотілося, не хотілося. Та ватажкові я вже дав слово. А за нього треба відповідати… або справою, або… Я поліз до схованки.
Що таке? Пусто?.. Погляд на мить ліг на дно – і підхопився, забігав по кімнаті. Вікна були цілі, Шпінгалети не порушено. Двері не пошкоджено. Замок я сам відімкнув. Баба Фросина до мене ніколи не заходила, та й ключа не мала: я замінив осердя… Що робити?
Найперше – робити ноги. І – до пахана. Далеченько, правда. Спочатку – трамваєм, потім – автобусом.
Ні, не годиться… Заплутати сліди – і до ближнього братана, до путнього. (Ми з ним в одній зміні охороняли металобазу.)
Банда, як і я, оселилася в приватних будинках у різних кінцях міста. Великий присадкуватий опрічний будинок на дві половини нікуди не подівся. Вікна кімнат, що їх займав братан, світилися яскравою, надійною обіцянкою. З магнітофона бив ключем шансон. Щось про бузковий туман.
Я відчинив двері. Світло вдарило в очі. І – морок. Тягучий і густий… Окрім нього не було нічого, лише неясні обриси якихось постатей. І ледве чутний голос: «Нікуди не дінеться, буде жити, наволоч». І другий, гучніший: «Так, але недовго». Я напружився, відкрив очі – і мало не вчадів від тьмяного світла. Я попав. До ментури.
Я попав? А дзуськи. Зась їм.
Вони, звичайно, не побачили посмішки – моєї ж, але колишньої, з іншої ситуації і в місці іншому: оточений щільним кільцем бандюків один бідолаха рекрут, юний ще, проте безпардонний, нахабний, програвся в карти, підскочив над столом і застогнав: «Я попав, попав!»* – а ватажок, теж вставши з-за столу, підтвердив: «Так, братику, ти добряче попав… у стири,** і тому до нас попав. Ми з тебе стягнемо, будь певен…» А я – ледь помітною гіркою посмішкою, самими лише очима – поспівчував рекрутові.
/*програвся! (арго)/
/** гральні карти (арго)/
Не люблю ні карти, ані феню, але посмішка не дарма в пам’яті спливла. Вона мене освіжила й підбадьорила. Тепер я міг терпіти біль, я вже не боявся його. Для мене гра тільки почалася. Зовсім не картярська. Я попався до них у лабети, але ще не програвся. У них в руках міг бути лише один козир проти мене – пістолети ...
2.
Ти ще тут. Можна здивуватися з цього: на твою увагу зазіхає стільки апетитних текстів, що саме час очам розбігтися, і стільки фільмів, стільки смачних картинок і світлин – можна слиною захлинутися. Інші, теж сучасники, вони там. А ти, слава Богу, тут, і я тішуся з цього, хоч моєї заслуги в цьому немає. Доброго здоров’я тобі.
Вчора я ризикував… своєю душею. І мої пістолети буквально звалили мене з ніг. Добре, що я знав, куди падати…
Сьогодні буду в тюрмі, у слідчій. Цілих півроку буду. Для тебе. Але тебе не буде зі мною. Уявити себе там, якщо там ніколи не був, неможливо.
…Відчинилися широкі темні двері.
– Ласкаво просимо! – Поштовх у спину.
Я в камері. Підлога з керамічної плитки, стіни, тиньковані «під шубу». Шість двоярусних нар всередині вмісту. Очі! – вони причаєно чигають на свіжину. Здалеку, з-під вузького вікна, з опрічного ложа, – пронизливий погляд.
– Ну, з приземленням, земляче.
– Всім привіт.
– Вітаннячко. Ти розумієш, куди ти залетів?* Іди сюди, я поясню тобі.
/*Арготизм. Натяк на те, що прибулець є півень, тобто пасивний педераст./
Я підійшов, простягнув йому праву руку. Він підвівся, розкрив обійми – і дістав зліва. У перенісся. Кулаком.
Впав. Напівмертвий. Я – до населення хати:*
/*камери (арго)./
– Ну, яку ще курку потоптати?
Вони мовчали. Вичікували. Нарешті, один з них, ближчий до мене, видавив, заїкуючись:
– М-ми д-д-д-д… давно цього чекали. Д-давай знай-йомитися.
– Д-д-д… Давай.
Хата сміялася. Облегшувалась. Рукостискання. Взаємні привітання…
Очухався пахан. Колишній. Встав з одра приборкання і, спробувавши повернути собі колишній статус, рикнув, ступив до мене. Але спіткнувся і впав на підлогу – сам себе опустив.* Довелося підняти його.
/*тобто звів до рівня скривдженого – пасивного педераста (арго)./
– Охолонь, земляче. Аж надто ти гарячий.
Заїка набрав у кухоль води – з крана, що біля «катеринки», – і підніс колишньому. Той, стукаючи зубами об алюміній, судорожно випив. І, коли порожню поставив на стіл, момент наспів: заїка, кремезний коротуха, – кулаком по стільниці, несильно:
– Виб-биратимемо пахана.
Хата промовчала. Погодилася, так би мовити. І лиш один з кута, з верхнього ярусу, кахикнув боязко. Я не подивився туди – вхопив віжки ситуації і до заїки:
– Що тут вибирати. У нас є пахан – ти. Ти будеш стояти поперед нас перед вертухаями.* А я… братове, де мені влаштуватися?
/*наглядачами (арго)./
Вони повернули голови до нари колишнього. Я теж.
– Ні, я буду ось тут, біля входу. Бо зверху видно все, ти так і знай!
І послав собі нагорі. Влігся. На правому боці. Дивився на хату, намісник. Заїка – він пахан позірний. А колишній – підсадна качка* він, та ще кума.** На пальмі ***– я. Ха-ха, пальма першості!..
/*у камері – таємний інформатор слідчих (арго).
**таємний співробітник адміністрації (арго).
***на верхньому ярусі нар (арго)./
Внизу творилося буття дня. Грали в доміно. Довкола столу майже все населення з’юрмилося. Трохи лівіше – літній чоловік, з невеликими залисинами, на вигляд освічений, інтелігент, розгорнув журнал «Советская женщина». Ворушив губами. Зрідка прицмокував. Над ним, на пальмі, сидячи по-турецькому, єдиний у хаті єврейчик церував шкарпетки, кивком голови відзначаючи кожен стібок. Образованець* перегорнув сторінку і крякнув. Єврейчик відклав роботу набік, глянув на запнуте вікно і тихенько заспівав:
/*Калька з російської. Зневажлива назва того, хто має освіту лише формально./
– Ти ж мене підманула. Ти ж мене підвела. Ти ж мене…
Знизу відгукнувся образованець:
– Атож, ти ж йому підмахнула, ти ж йому піддала, пневі старому. На мою голову. Порохня на мене сиплеться! – І журналом, журналом, «Совєтською женщиною» – над головою. Відмахуючись. – А щоб ти здох, жидюго недоношений!
Єврейчик не образився:
– Тільки після вас. А вам бажаю до ста років жити!
Той, нагорі, що раніше кахикав несміливо, – прокашлявся:
– О часи, о звичаї, як говорив ще Олександр Македонський. Він, звичайно, герой… * але, знаєте, хохол, що з «Шинелі» виріс, – той здивувався б, дивлячись на вас: навіщо ж списи ламати? Ви що – в казенному одязі для втихомирення? Ви що – рук не маєте?
/*Іронічний парафраз цитати: «Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать? От этого убыток казне». – Гоголь Н. «Ревизор», д. 1, явл. 1./
– Руки у нас є – пробурмотів образованець. – Щоб їх потиснути один одному.
А еврейчик заспівав:
– Давай пожмьом друг другу руки,
І в дальню путь на довгії года!

Така наша доля… Ти ж мене підманула, а я ж тебе, як лялю, одягав, я ж тебе всю-всеньку цілував, а ти, ти ж мене підманула, ти ж мене підвела…
Він не співав – стогнав.
– З-з-знов-ву п-погнав.* – Свіжоспечений пахан перемішав доміно і, впевнено заїкаючись: - П-подивимося, що нам камені кажуть:
/*збожеволів (арго)./
Єврейчик притих. А заїка підвищив голос:
– К-камені кажуть і так і ні. Бути м-морквині* і не бути. К-камені кажуть: хаті вир-рішувати!
/*знаряддя тілесного іспиту того, хто вперше потрапив до в’язниці (арго)./
З нари повстав образованець:
– Давайте ось що. Якщо ще раз, ще лиш раз… Ти чуєш, пню трухлявий? Усю дурість з тебе виб'ємо.
– Та що йому!.. – Колишній, дивлячись у стіну: – Він ще той псяюха! Бий – не бий – все ;дно жидюга. У нас тут є… що жодного разу морквини не куштував. У в'язниці є звичай прописки. Хто в хаті живе без прописки, той чужинець.
Колишній не здався… одначе! Я стрибнув з пальми прямо до столу. Щоб відстояти своє місце.
– Н-ну?
– А ти не підганяй. Нікого не запряг. Зараз тобі іспит буде. – Він дістав з-під подушки рушник. – Скільки присідань призначимо йому?
– Гхи-гхи!.. – Кахикач заворочався на нарі і прохрипів: – Якщо вже такий звичай, то – як зазвичай: номер хати помножити на десять і на дванадцять.
– Та ти що! – Образованець відкинув «Совєтськую женщину». – На одинадцять. Іспитованого не враховуємо. Він не унтер-офіцерська вдова, щоб самому себе шмагати!.. Та-ак, двадцять один на одинадцять – це буде… буде…
– Двісті тридцять один, – церуючи шкарпетку, підказав єврейчик.
– Отже, разом – дві тисячі триста одинадцять, – допетрав образованець.
Акуратно, камінчик за камінчиком, колишній складав на розстеленому рушнику доміно. Священнодіяв.
– Яка гарна морквина виходить!.. – Обгорнув брусок рушником, зав'язав двома вузлами. – То скільки там належить абритуентові?
Заїка, пахан, став поряд зі мною, вирвав морквину з рук колишнього. – Т-ти! Підв'яжи мітлу.* – І до мене: – В-виб-бач. Тут такий порядок. Ти присідаєш скільки можеш. Скільки треба – тобі ск-казали. Од-дна морковина важить десять недібраних присідань Ясно?
/*язика (арго)./
– Ясно. А якщо присяду скільки треба?
– Н-ну… тоді в-все, тебе прописано.
– Я готовий. – І колишньому: – Ставай-но сюди, екзаменаторе. Дивись.
Він дивився пильно. Як шакал на падаль. Рахував – лише його й чути було. Та коли рахунок перевалив за дві тисячі, язик йому став заплітатися. Тож підказував єврейчик:
– Дві тищі сто два… сто дев'яносто… двісті сорок шість… Дві тищі триста чотирнадцять…
З нари зістрибнув пересмішник і гучно кашлянув.
– Оце здоров'я! Оце сила! А розрахунок який…
– Ну годі… – Колишній сів на лаву.
А єврейчик – знаючи свою справу, свою! – промовляв:
– Дві тищі чотириста… чотириста два… Чотириста п'ятдесят два.
Я випростався, навис над колишнім. Очі на єврейчика скосив:
– Яка там різниця, банкіре?
– Сальдо позитивне. Сто сорок одне присідання.
– Будьте ласкаві, Ротшильде, конвертуйте в морквини.
– Та який я Ротшильд… Мав крамничку маленьку, та й та не моя – сільповська. Просто важити вмію, рахувати… на свою руку. А морквин виходить чотирнадцять і одна десята.
– Ну, одну десяту в банку залишимо. – І я глянув на заїку: – А що з чотирнадцятьма робити?
– Як що? – Не заїка – образованець відгукнувся. Поклав руку на серце:
– Якщо чесно – решту треба віддати.
– Кому?
– Екзаменаторові, звичайно.
Колишній кинувся до дверей. Заїка – за комір його, назад смикнув.
– Вбивають! Уб…
Заїка – під дих йому:
– Вгам-муйся, кумо. К-кум* далеко, а ми тут.
/*Оперативний уповноважений (арго)./
– Так, ми тут. – Поглядом я об'єднав їх усіх: на нарах і біля столу. – Ми всі свої, крім одного. І я знаю спільне бажання. Але… пропоную покласти решту морквин до банку. Приймете, Ротшильде?
– Ви мені лестите! – Вічка єврейчика закрилися від задоволення. На мить. А наступної – жадібно подивилися на мене: – А під який відсоток?
– Гадаю, під найвищий, але це справа банку.
Хата реготала. Рясно і злісно. Захрипів колишній – дійшов тями. Мені стало ніяково.
– Іди, – мовив я до колишнього. – Йди на своє місце. І більше не виступай.
Поглядаючи сторожко то на мене, то на заїку, прикульгуючи, він перемістився до себе на нару.
І – все ж таки підсадна качка! – звідти:
– Братове! Вибачте мене за все.
Заговорили відразу майже всі. Колишній мовчав, терпів.
І я мовчав. Вся хата бачила мене, та з тієї хвилини…
3.
Я теж перемістився. Здійснив м'яку посадку на ліжко. Думав, що сьогодні проведу у в’язниці сто вісімдесят чотири дні: скільки слідство тривало, і суд, і очікування етапу, – та вистачило мене лише години на дві.
Пам'ять підвела? Ні, певне, совість забрала мене звідти.
Ти чуєш мене, мій слухачу? Хочу, щоб ти мене зрозумів, поки ми з тобою сучасники, поки я тут. Хочу, щоб ти поспівчував. Не мені, а зі мною. З безвісним. Я не маю ліри, як у Пушкіна. Та я не твар безсловесна. Дав мені Господь дар, жаданий і несподіваний… Ти підхоплюєш: дар мови. Ні, незрівнянно більший. І поки я тут – буватиму іноді в слідчих ізоляторах, і в таборі, і… Стільки, скільки треба, щоб ти мене зрозумів.
…На другий після прописки день, третій мій день у в'язниці, повели мене до слідчого. У просторій кімнаті сидів за столом огрядний лисуватий чоловік, з одутлим обличчям і виразними набряками під блакитними очима. Коли я увійшов, він підняв свою масу, начебто вітаючи мене, і очі його лазуровими стали.
– Сідайте, прошу вас. Я сів навпроти. Він дістав з портфеля папери і почав їх перегортати. Слідство почалося. Я розглядав мого візаві – вивчав.
Астматик, напевно. І нирки хворі. І… либонь, пиво любить.
– Ну як? – Його обличчя усміхненою маскою стало.
– Про що ви?
– Про перше враження.
– Тут краще, ніж у камері.
– Але чогось не вистачає, правда?
– Правда.
– Пивця б зараз, га?
Ага, слідчий дав перше свідчення: мало що їм відомо про мене… Спиртне… ну, зазвичай, нелюбе воно мені. Позначилася баптистська спадковість. Сам майже не пив, коли пивом поїв однокласників. А в Нікольську за мною усталилося прізвисько: Абстинент.
– А може, горілочки? – Слідчий поторгав портфель.
Жодного руху у відповідь, анітелень.
– А, розумію, косячок* посмалити – оце діло! Сам іноді пробавляюся. На дачі, в шезлонгу. Сядеш, а навколо – вишні, виноград…
/*цигарка, набита гашишем (арго)./
– До справи, громадянине начальнику.
– Справі – час, синку, а забава триває. Гумористи, дуже популярні, могли б тобі позаздрити. – І шкребучи нігтями стіл, підвівся: – Де ти був третього липня у другій половині дня?
…Панорама дикого заміського саду розгорнулася в пам'яті; наш ватажок притулився до шорсткого стовбура старої яблуні і наводив мене на оту стару бабу, на її кубушку… Я перепитав слідчого:
– Третього липня?
– Так, між дванадцятою і двадцять однією годиною.
– А якого року?
Він рвучко вдихнув повітря – потьмянілі ґудзики його потертого піджака, посірілого, могли не витримати такого обсягу, але – охоронець будь-якого порядку – він видихнув негайно:
– Я ж кажу, ти самому Райкіну дав би фору. Справа, однак, серйозна, хоч і очевидна.
Cонячний зайчик ліг йому на лисину. І він приступив. Він – старший слідчий прокуратури… Він буде вести мою справу. Запитав моє прізвище.
Я назвав – те, що в паспорті.
День, місяць і рік народження?
Я – так, як у паспорті, – відповів.
Протокольна церемонія тривала недовго: цятка не встигла сповзти з маківки слідчого. Він сам скинув її за спину – подався вперед, підсунув мені аркуш паперу:
– Давай-но скумекаємо явочку з признанням, синку.
– З признанням – у чому?
– Сам знаєш.
– Знаю. У вас паперу не вистачить на все. Тому писати не буду.
– Ну розкажи.
– Розкажу…
Пелена запнула зіниці – і батько, дивлячись мені в очі:
«На будь-якому місці очі Господні». За тиждень ти пропустив два уроки. Де ти був?"
"Бог знає".
«Знає. Але хоче, щоб ти розповів, щоб ти вчинок свій назвав гріхом і перед Ним засудив…»
Я подивився на слідчого.
– Прийде час – розповім.
– Завтра?
– Не думаю. Але якщо прийде, то розповім не вам.
– У такому разі, синку, я сам дещо відкрию тобі.
І він дістав з шухляди загорнутий у поліетилен пістолет.
– Твій? – Він показав мій оперативний.
– Що ви, громд'начальнику. У мене навіть іграшкових ніколи не було.
– Не клей дурня, хлопче. Тут відбитки твоїх пальців.
– Громд'начальнику, ви ж на дурня не схожі. Гадаю, ми з вами дійдемо спільної мови, тобто виберемо статтю, що влаштує вас і, насамперед, мене. Погоджуюсь на незаконне зберігання зброї.
– А куди ж подіти стареньку, синку?
– Яку ще стареньку? Бабу Фросину? Мою господиню?
– Ні, бабу Ніну. Ріг Конопатної і Першої Військової. Вбито її третього липня, приблизно о сімнадцятій тридцять… – Начальник торкнувся пальцем дула. – Пострілом з цього пістолета, приставленого до потилиці… Поховано її п'ятого липня. Однак присутня у справі про її вбивство. Справу теж треба поховати, тобто закрити. Чим швидше, тим краще. Впливові люди вимагають.
Мені свінуло. Впливовий – це той, з міліції, бабин боржник. Схоже, саме він вирядив її до праотців… Але мій пістолет – як потрапив до нього? Хоча… вони все вміють. Так, але як вони дізналися, як вони взагалі дізналися про схованку та й про мене самого – що я існую? Хтось… свій хтось.
…І – знову сад. Заміський. Дикий. Ватажок очі навів. На мене… Раптово…
Я продовжив слідство:
– А впливовим… їм воно навіщо?
Мій підслідний, співробітник прокуратури, долонею лице закрив, лівим оком стежив за мною крізь пальці.
– Синку, я розкрив тобі багато карт. А цю не можу.
– Добре, що ви, батечку, пропонуєте?
– Оборудку. Ти пишеш явку з признанням щодо старенької, а я тобі гарантую мінімальний термін – сім років. Років зо три відбудеш… бібліотекарем у колонії – на умовно-дочасне звільнення підеш. Подумай, за мокруху дрібничкою заплатиш, га?
Він очікував. Я зволікав. Зіткнулися два ремесла. Взаємозалежні – вони одне одним живляться.
– Ну то як, синку?
– Громд’начальнику, ви хоч прізвище її скажіть, старої баби тієї.
– А так… Полозова, Ніна Климентіївна.
– А як я дізнався про неї?
Громадянин начальник, майстер своєї справи, вигадану ситуацію виклав:
– А вона частенько, ну, скажімо, не рідше, ніж раз на місяць, до твоєї господині на чай приходила. З пляшкою. І ви втрьох засиджувалися допізна…
– Гм… отакої…
– Що, синку?
– Я ж не охочий до алкоголю.
– Це добре. Ти для годиться пригублював. А потім, пізно ввечері, відводив п'яненьку бабу Ніну додому. Вона тобі за це грошима дякувала.
– Червінцем.
– П'ятьма рублями. Лихвар… гх-гх… старі люди – вони скнари. – Він зібрав пальці. Йому припала до вподоби його власного витвору легенда. – І одного разу не знайшлося у бабусі в гаманці дрібних грошей. Вона веліла тобі відвернутися. Ти послухався, дістав з кишені дзеркальце і спостерігав… Ну як?
– Непогано. Для… для…
– Ти говори, синку. Говори, як думаєш. Непогано для мусарні, еге ж?
– Для контори. Припустімо, умовили мене. Але що вам скаже баба Фросина?
– А хто її питатиме ...
– А вона сама не запитала, чому мене, її квартиранта, ось уже тиждень, як немає вдома?
– А до неї приходив твій начальник з металобази і сказав, що тебе у відрядження послали. На півроку. За цей час – комірне їй приніс.
– Отже, я вам потрібен, вельмишановний. Та чому я маю вірити вам, що ви не обдурите мене?
– А ти вибору не маєш. Не напишеш явку з признанням – отримаєш повною мірою. А напишеш… Розумієш, я тут свій інтерес маю – скоріше справу закрити і поховати, щоб не смерділа, щоб не пронюхали… г-м…
– Яку справу? – Я знову клеїв дурня.
Він – втомлено, проте з наголосом на кожному слові:
– Справу про вбивство громадянки Полозової.
– Та навіщо ж мені було вбивати її, заради чого?
– А заради того, що тобі люстерко показало.
– І що ж воно показало? Десять мільйонів рублів?
– Хто тобі таке сказав?! – Поважний начальник трохи підняв себе над стільцем.
– Люстерко.
– Криве воно у тебе. Дві штуки там було. Всього лише.
– Небагато ж бабуся важить. Сумнівно, що я заради нещасних двох тисяч…
–Так тобі за ці гроші, хлопче, при твоїй зарплатні – цілий рік кантуватися в будці охоронця! – Він урочисто посадив на стілець свою пишну гузницю.
За вікном спохмурніло.
– Завтра.
Він зрозумів мене з одного слова.
– Завтра, то й завтра. Підпиши протокол.
– Це теж завтра, начальничку.
– Годиться. – Він засунув руку під стільницю.
Двері відчинились, увійшов вертухай. Начальник йому:
– Побачення закінчено. Будьте ласкаві, проведіть підслідного до камери.
Я уточнив:
– Мене. А громадянин начальник самостійно піде…
4.
І знову я тут. Мій час X наближається. Залишилося небагато. Може, тиждень. А може, ніч. Чи тільки година?.. Чи встигну побувати в зоні, у своїй книгозбірні? Мені там треба провести деякий час. За ніч?.. За годину?..
…Ми знаємо, що час мінливий:
стрімкий або ж повільний він –
такий від того, що змогли ви
внести в його байдужий плин…
Один за іншим тяглися дні. Густа нудьга, нудьжища, неробство, неможливість – ні, не йти на діло, а взагалі неможливість щось робити – розтягували час до краю. І здавалося: ще день, ще хвилина – і лусне він. Як роздута дитяча кулька… І що буде?
Що? – Подивився на полиці. На книжки. На залізні двері.
Того ранку, коли вперше увійшов до цієї кімнати, спіткнувся об біблію для вірян і тих, котрі не вірують. На підлозі – книжковий розкид, на підвіконнях – пом'яті журнали. Через нещільні стулки залізних рам протягався пізній жовтень.
Пора зябу… Батько, і я, і двоє, що побачили світ після мене, копали город, широкий і довгий – до річки. З мене два поти сходило, а з них, напевно, сім. Увечері, після каші, батько читав нам Біблію – мудру книгу, справжню. У малих злипалися оченята, а батьків голос гучнішав і бив по вухах – хлопці винувато кліпали очиськами. Я сидів, підперши голову кулаками, і слухав, слухав. Мені подобалися єврейські казки…
Батько, чим він тепер клопочеться? Виховує менших? Так само: Біблією і, згідно з Біблією, різкою?.. А мама… вона й далі так само пече хліб двічі на тиждень? Білий, пахучий. Перш, ніж покласти до рота шматочок, я ковтав його очима…
Я зітхнув. Підняв з підлоги книжку спотикання, поставив на полицю… Ніколи не думав, що стану бібліотекарем…
І – думка, наче куля шалена: «А що бандитом – думав? Що рука не здригнеться в ту мить, коли…» Він заридав. По-дитячому, йойкаючи… перший з чотирьох, що не встиг ще стати зрадником…
Щось треба було робити. За день розгріб макулатуру. За другий – вже не пам'ятаю що… До кінця тижня вийшло щось схоже на зібрання, цілком прийнятне для зони. Книжки розмістилися на стелажах, як зеки на нарах. Книжки-зеки… І друзі зеків. Бажані. І важкодоступні: щоб дістатися цієї обителі мудрості, треба подолати кілька перешкод, прохаючи вертухаїв відімкнути ґратчасті двері.
Навмання узяв один журнал. Навмання розгорнув. «У давньогрецького філософа Епікура є вислів: «Смерть не про нас. Ми є – її нема. Вона є – нас нема».
Отакої… Отже, прийде час, коли мене не буде… Час буде, а мене не буде… Та як же так?! Небо, птахи, дерева і річечка при нашому городі – все це буде… І Ганна, Ганнуся Коваль буде… Але якщо не буде мене, якщо я не буду про неї думати, якщо я зникну, вона… вона ж теж… бо думок моїх про неї не буде. Нісенітниця якась.
А оце… Він прийшов до мене вночі, перед світанком. Зіперся плечем на бильце нар. Мовчав. Тільки грудей моїх дотикався тремтячими пальцями. Я прокинувся. Поруч – нікого. Слабке місячне сяйво на нарах. Насичена сопінням тиша. Напружена.
Але він приходив, таки приходив. Щоб помститися? Я помацав себе: голову, рамена, груди. Цілий. Та хробак занепокоєння ворушився всередині, під грудниною. І майже до побудки я пролежав з розплющеними очима. Щоб не повернутися в простір між дійсністю й сном – хисткий, доступний для них: для мого першого, того, з пушком над верхньою губою, що ридав і благав очима, і для тих трьох, що я їх після нього. Той простір, Боже! – він… і для Ганнусі доступний… Ледве чутний скрегіт ключа в замку – вертухай відмикав двері бараку – підняв мене з ліжка. Тихенько одягнувшись, я пішов до себе в шуршу* – до книгозбірні
/*тут: окреме приміщення, що його ув’язнений, давши хабара адміністрації, на певний час придбав для себе (арго)./
…притулку спокою, і праці, і натхнення… Який там спокій… Яка праця… Нудьга. Марнота.
Рука до стелажу потягнулася, очі по корінцях побігли, спіткнулися об назву: «Гра в бісер».
Яка така гра? У бісер?..
У двері з коридору хтось легенько постукав. Не вертухайський стукіт, той – ґвалтом, ключем по залізу: бах! бах! бах! бах! А цей – обережний, благальний.
– Заходьте!
Оце так!.. Єврейчик, той самий, але вже в бавовняному зеківському однострої. У лівій руці стиснув казенного кашкета. Уніфікованого…
– Доброго здоров'я вам. – Він вклонився – найнижче прихиляння висловив. – Ви мене пам'ятаєте?
– Ще б пак! Як можна забути банкіра, в чиєму банку лежить весь твій капітал! Добридень, вельмишановний .
Я простягнув йому руку. Він ухопився за неї, як за руку допомоги. І намагався утримати її в своїй рученьці, і тряс її, тряс.
– Ну гаразд, годі. Я вірю твоїм дружнім почуттям, Беню.
– Не Беня я. – Він прибрав руку. – Мені, коли обріз;ли, дали ім’я Шолом, а просто – Шльома.
– Цікаве ім'я. Шльо-о-ома!
– А знаєте, що воно означає? Мир.
– Он воно як! І за що ж тебе посадили, Шоломе? За шахер-махер? Нагадай…
– Та ні. Я чесний чоловік. Документація завжди в ажурі була. І каса. Як вечір – обчислював я виторг, ревізію робив. Те, що сільпові належало, – йому й віддавав. А якусь там зайвину невеличку: ну сто-півтораста рублів – за товар, що його експедитори за мої гроші давали мені, – собі до кишені клав. Сказано ж у Євангелії: трудящий достоїн поживи… На ранок у моїй торгівлі все чисто було.
Ще один підслідний стояв перед моїми очима – не підозрював, що його вивчає такий же, як і він, зек. Анітрохи не вагаючись, я продовжував:
– То за що ж вони тебе, га, Шоломе?
Він притулився до стіни.
–Та Хіба я знаю?.. Ну, моя Циля померла від цукрової хвороби. П'ятдесят п'ять їй було, а мені шістдесят два – саме вчасно. Бо я ще на бабів молодих заглядався. Та найчастіше – на одну вдову, на Маню, прибирала у мене в крамничці. Бувало, миє підлогу та нагнеться – мене зсередини почуття розпирає. Ну, побралися ми… Хата в мене велика, половину від вулиці сільпо орендувало під крамничку, під мою, а в другій – кухня й дві кімнати. То й спали ми з Манею нарізно – після того, як навтішаємося, – бо я хропу, як сплю. А втішалися довго. Любив я її роздягати. Вона у мене була вбрана, мов та королева. І от, бувало, граємося з нею; вона пручається, а я... я знімаю з неї то кофту з вовни, тонко пряденої – за п’ятдесят рублів купив по блату, – то плаття з шовку – за сорок вісім п’ятдесят копійок... А чобітки італійські за сто п’ятдесят рублів – переплатив за них, бо на руках узяв, – не знімав я з неї. Уявляєте, стоїть переді мною ляля – я пальчики облизував після того, як торкався її: випнуті груди – мов гарбузи, а жопа! а ляжки! – і ноги в чобітках вишневих з добре вичиненої шкіри. Смакота!..
Нічого не жалів я для моєї жіночки. А все ж не догодив. Злиґалася вона з головою колгоспу. І знахабніли вони. Приймала його в моїй-таки хаті посеред дня, коли я торгував. Після того він щоразу в крамничку до мене заходив, плескав по плечу та казав щось таке сороміцьке: не переймайся, мовляв, Шльомо, ще й тобі там залишилося чимало – насьорбаєшся.
Що я мав казати? Я мовчав, бо вище за голову не стрибнеш. А всередині все кипіло.
Запирав крамницю та йшов до Маньки. До суки до моєї. Вона лежала на ліжку розпашіла, руки розкинула й усміхалася, бо ще не відійшла, ще в любощах купалася. Я велів їй ставати на табуретку. Вона реготала, але ставала. Я цілував її, як богиню, всю-всеньку: ляжки, сідниці, живіт, груди – цілував і ридав. Та якось не послухалась вона мене – не встала з ліжка. Я схопив її за руку – вона плюнула мені в лице. Не знаю, що мені зробилося. Біля плити лежали колосники, кілька, один в один, щоб у гнізді прогорілі замінити. Я взяв один і вдарив Маню по голові тим колосничком, маленьким таким – двадцять одну копійку стоїв. Тепер, мабуть, дорожче... Так вона й померла: посмішка на лиці глузувала з мене. Я...
Він ще щось хотів сказати, маленький жалюгідний єврей. Містечковий. Але я – я йому сказав:
– Двадцять одну копійку, кажеш, коштував колосничок. Так, Шоломе?
– Атож. Там тавро було.
Я йому – по очах. Він зойкнув. Здивовано якось. З ніздрів кров потекла. Але не завалився – повільно спускався. Роба на спині об стіну задерлася. Очі слізьми переповнилися. Він тихо заплакав.
Мені стало моторошно. Він, ясна річ, заробив, та не я зобов'язаний платити йому. Я відвернувся і – о, Боже! – на мить очима в очі зустрівся з ним… з тим же малим, що приходив до мене вночі. Я опустив голову, закрився руками. Але думка – несподівана, казна-звідки взялася вона – гостра, пекуча – вдарила в скроні: на кулі, на отій, що його, хлопчика з пушком над губою, не було тавра, воно залишилося на гільзі.
– Шоломе-е-е!
– Я… Що?
– Ти вибач. Ти не розумієш, за що я тебе. Я й сам не розумію – чому я так… Давай-но чаю заваримо. Підбадьоримось.
– Давайте… – Він обтер обличчя носовичком. – Я цукерки приніс.
– Та не треба, Шоломе. Це з мене належиться. Та в мене, окрім чаю й хліба, нічого нема.
– Та що ви... Хтось таки мав мене покарати. Того дня я хтів повіситись – і не зміг. Мені вісім років дали, та хіба це кара? З моїм жидівським копфом відбуду, найбільше, років три-чотири шнирем* на бараці та й додому. А ви мене покарали відчутно, та мало.
/*прибиральником (арго)/
Я сплюнув в урну біля столу. І несподівано пожартував по-ведмежому:
– Вибач, Шоломе, не знайшлося у мене напохваті колосничка. «І… пістолета не знайшлося», – додав німий голос нічного гостя.
Та Шльома не почув. Шльома дивився в стелю, а рука його щось шукала у внутрішній кишені курточки. І, нарешті, з виглядом фокусника:
– О! - На столі – пакуночок.
Шльома розгорнув його – і я побачив. Льодяники теж побачив. Деталь побачив на рушнику, розшитому по краях червоними нитками – півниками, що прилетіли… Звідки?.. Достоту: вони сиділи у Ганни, у Ганнусі Коваль на рукавах сорочки. Я поклав руку на полотно.
– Звідки це в тебе, Шоломе?
– Від отоварки залишилося.
– Та я не про льодяники – рушник звідки?
– А… – Шльома очі опустив. – Від Мані. Для Божої Матері вишила. А я забрав, як мене забирали…
Чай у мене вийшов непоганий. Міцний. Ми майже все цукерки з'їли. Останню Шльома відклав убік. А рушник склав.
– Забираєш?
– Угу. Пора вже йти. Нагостювався.
Він пішов. І рушника забрав. На столі сиротою залишилася книжка. Я розгорнув її по-єврейському.
МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ
О, скільки треба літ, щоб день такий настав!
І сивий чоловік нарешті гляне вгору,
І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.
І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.
І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.
Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине. *
/*Г. Гессе. Гра в бісер. Вірші Йозефа Кнехта. Переклад Ліни Костенко./
Защеміло під грудниною. Гм, бульбашки… мильні. Мить, за миттю мить.
Свистять вони, мов кулі біля скроні, – на повторення пройденого свиснули, за миттю мить, за миттю мить:
…Хлопчак, ледь навчившись ходити, наздогнав жучка, що тікав по стежці, наступив на нього ніжкою;
…У добре натопленій хаті, на столі, палає літошнім жаром розрізаний кавун – соковитий і, мабуть, солодкий-пресолодкий – і хлопчик бере скибочку, відкушує – ух, яка кислятина!..
…Хмари пливуть, хмари, похмурі й густі, наче брови у батька, і їх, оці старовинні хмари, розриває яскравий спалах смарагду – Ганнусині очі – мить невгасима, особлива вирвалася з череди інших, минущих…
Мене хитало. Наче куля біля скроні – призабутий вірш; батько його часто читав: «О, коли б я був той… як за днів тих, коли боронив мене Бог, коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі Його я ходив у темряві…»*
/*Книга Йова, р. 29, в. 2-3/
Не в скроню – мить влучила в саме нутро. Я чув, як серце вдаряє об ребро. А світло підступало дедалі ближче й ближче – я відсахнувся до полиць. Корінці книжок світилися, наче кістки на рентгені. Навмання – я виламав одну, розламав посередині. Посипалися іскри, з розвороту вогняними краплями літери бризнули:
Світячи іншим, сам згораю !*
/*Власне: «Aliis inserviendo consumor» (лат.) – автор невідомий./
Прости, Боже! Не світив я іншим – гасив їх!.. І сам догораю. І не знаю, навіщо горів… Навіщо я Тобі?
Світло наздогнало мене, не стиснуло в обіймах – обняло. На мене, голомозого, на стрижену голову привітне тепло спустилося. Господи, за що?!
…Лежачого не б'ють. Однак штовхають. Мене посланець оперчастини розбудив, контачений.*
/*Тут: нечистий (арго)./
– Збирайся!
– Куди?
– На етап.
– А куди?
Істеричним реготом він туш виконав.
– На той світ, напевно!..
5.
Десь поблизу, перед дверима, чи що…
З цієї кімнати, несподівано затишної, до коридора – довжелезного, кінця не видно, – тільки одні двері. Один вихід.
Щоправда, потім… Бо ж і в тюрмі, й на етапах, і в таборі – за чаєм, у марній метушні різноманітні всі не ті дзижчали в вуха про якогось там справочинця при великому панові: він, мовляв, отой клерк, ставить кому у вирішальній фразі: «стратити не можна помилувати». І правило пунктуації, в цьому разі, залежить від прибутку: якщо лимон, хоча б дерев'яний, то згідно з традицією справочинства к;му буде поставлено після другого слова сакраментального вислову. І зірка з високої вежі батьківщини не блискавку скине, а років на двадцять світло (світ, себто вік твій) продовжить. І милостиво – щоденну сьорбанку в тому батьківському світлі.
Я в собі сміявся з тих теревенів. Це вони, базіки (й до них подібні), частенько патякали, що воші народжуються з людини, з її тіла, що саме тіло їх виробляє.
Я кивав – начебто підтримував вульгарну сентенцію і додавав при цьому: так, справді так, якщо творення вошей відбувається за образом і подобою людини. Поглинувши вухами моє резюме, теоретики людської вошивості, чекаючи що я далі скажу, роззявляли роти. Та марно: я поживу їм не розжовував…
Ти бачиш, мій незнайомцю, що я ще можу жартувати. Не дивуйся: тепер вже можу. Вільно… До того, як мене закрили (вперше й востаннє), я раз у раз жартував з довколишніх, а коли вона, ну, скажімо так: доля, – зіграла доконечний жарт зі мною, я потішався з обставин – покривав їх вимушеною іронією.
Але – жарти геть. Вихід один. І шлях один. І розвилки не буде. Навіщо вона, за гамбурзьким рахунком?..
Я все ж таки попав, слава Богу. Столипін* відвіз мене сюди. Мені відвели окрему камеру. До нестями втомившись від велелюддя, півтора дня відпочивав. Втішався. Не самотою, не самотністю – осібністю.
/*вагон для перевезення ув’язнених (арго)./
А потому… Двоє вертухаїв заштовхнули мене до слідчої камери; здалося, що до нікольської: такі ж вікна, і стіл такий же – замизканий, і стільці – два, обабіч столу, – обдерті, з патьоками засохлими. Але чоловік біля столу стояв інший, невисокого зросту і молодший за нікольського, молодший за мене. Увесь у чорному.
Інерція від вертухайського стимулу змусила мене зробити два кроки до столу.
– Привіт! – Від привіту – раптовий біль під грудниною.
Відповісти належним чином мені забракло чемности. Не тому лише, що видихнути нічого не міг і що – н;ручні не дозволяли. Здивувався – і сам до собі осміхнувся: не захотілося мені. Невідомий дух загасив іскру гніву. Повільно підвів я голову – і обмер. Невже минуле воскресло? Наді мною… він вивищувався, той самий, що впав на коліна, що плакав на березі глибокого озера смердячого відпрацьованого мастила. Одного разу він вже відвідав мене – ще в зоні, в гарячкових снах удосвіта.
– Нарешті довгоочікувана зустріч віч-на-віч! – Кулаком лівої руки – у щелепу мені.
Бумеранг. Запізніле і неминуче відлуння пострілу на тому далекому березі в'язкої смердячої гноївки.
У Нікольську і в таборі я навчився тримати удари – хитнувся, відступив на крок. І глянув крізь біль.
Ні, не він. Може, родич.
Таке ж волосся їжачком, такі ж – тонкі – брови, але губи тонкіші – тонкіші за ті, вкриті шмарклями і слізьми, – за ті, що вимолювали пощаду. І вилиці інші – меморіальні, ріжкуваті вилиці дзержинця.
Цей не-він (а в тій ситуації – саме він, той самий) пругко присів на стілець, призначений мені і подібним до мене. Я – опустився на підлогу. Не-він, не підводячись, гаркнув:
– Встати!
Я підкорився:
– Як вам буде зручно, громд'начальнику.
– Саме так зручно. Можна видовищем навтішатися – видовищем нікчеми, що має себе за бога, і – поваленого. І покірного одному твоєму слову. Ти хоч зрозумів, що порожнечу в душі неможливо заповнити ніякими людськими жертвами?
– За винятком однієї, громд'начальнику.
До нього не дійшло. Не могло дійти: ще не прийшов той час – ще про це не заговорили на розпуттях велелюдних. Він витлумачив почуте по-своєму:
– Ти про бабу-лихварку?
– Ні.
– А про кого?
– Ви все одно не знаєте, шановний.
– Дізнаюся. Я профі. Мені в Києві сам генеральний прокурор сказав: «Ти слідчий від бога!»
– Від якого бога?
– Не знаю. Він, гадаю, мав на увазі Дзержинського, його методи, прийоми.
Він натхненно зіскочив з мого стільця і, чіткою ходою виписавши по камері коло на честь себе, неоціненного, сів на своєму, теж нечистому. Порився в паперах на столі і до мене:
– Ти сідай, не бійся. Гадаю, мені вдалося налаштувати тебе на діловий лад. Сподіваюся, будемо успішно співпрацювати… А куди ж тобі діватися? Та спочатку будемо знайомі – після прикрої, одначе ж доконечної увертюри. Я старший слідчий з особливо важливих справ… – Він представився і представив всю свою значимість, і, як я зрозумів, - нічого не обминув.
Присівши на свій стілець, я шанобливо мовчав. Поважний начальник згідно з формою звідався про моє прізвище, ім'я, по батькові. Я їх зазубрив ще в Нікольську, до того, як мене закрили, а за три місяці в таборі, в двох щоденних перевірках, втовкмачилися вони в обидві півкулі мозку, пустили глибоке коріння в підкірку – ніхто не міг би запідозрити, що ім'ярек – це не я. Для довколишніх я став тим, ким не був. І для себе теж. Майже завжди. Майже.
Поважний слухав мої відповіді, звіряв їх з якимись паперами, хмикав. І глянув на мене нишком:
– То ти з дитбудинку вилупився?
– Так. – Я подумав, що б;тьківщина нічим не відрізнялася від дитбудинку.
– Це добре. Сумувати ніхто не буде…Ти ж знаєш, навіщо тебе смикнули сюди. Знаєш. Долітався. Втягнув у свою орбіту цілу плеяду – і всі зірки загасив мокрухою,* всі до однієї! – Він дивився на мене застиглими потьмареними очима, але вибагливими й ненависними.
/*вбивством (арго)./
– Які такі зірки? Не розумію вас, громд'начальнику.
– Не штука й забути, і через давнину – з рахунку збитися. Так я тобі нагадаю. – Він простягнув мені трійко з'єднаних аркушів: – Читай, згадуй.
Там прізвища були записані, імена та по батькові, і адреси , і дати. І все під номерами, і номерів було шістнадцять.
– Ну… Хто ці люди, громд’начальнику?
– Та вже не люди вони – трупи, радше – прах. Це ти їх усіх, ти! Ти гарно постарався своїм важким пістолетом. Та неохайно: слід на ньому залишив.
– Ви зле жартуєте, начальнику! Навіть вам не можна так! – Я не здійнявся: біль у щоці ще не минувся – стримав.
– Добре в тебе виходить! – Слідчий відкинувся до бильця. – Та тільки стріляного горобця на полові не обдуриш. Та до біса лірику. Я бачу, що словами – як горохом об стіну, відскакують, а ціль не пробивають…
Він не встиг договорити або ж – обірвав себе. До камери вдерлися двоє… Я відразу ж визначив: двоє мордобійників. Обидва – стрижені наголо. Обидва – у зеківських одностроях. Начальник до них, до своїх поплічників:
– Ви завжди вчасно, хлопці. Хвалю. Будьте люб'язні, розберіться з ним. Товк йому, глузд йому дайте. Поштовхайте. Ой, що я кажу – потовчіть. Так, щоб зізнаннями розродився.
У будь-якій в'язниці є прес-хата, або й дві. У тій, куди мене привели, в очікуванні справи ходив з кутка в куток коротко підстрижений, міцненький недоросток з величезною головою. Двічі швидко пройшовся повз мене і втретє почав, та раптом зупинився, кинув руки мені на рамена, підстрибнув… і – кров заюшила мені обличчя, я захлинувся кров'ю. Кашлянув, харкнув. Виплюнув.
– Мордою до стіни, півню! – Недоросток ткнув мене в бік. – Очі в стіну! І не відводити. Будемо у м'ясо грати.
Хтось із них ударив мене навскіс у вухо. Лоб – у стіну. Струсонуло мозок:
…через великі страждання нам призначено увійти до Царства Божого…* «Невже це про мене?..»
/*Дії св.. апостолів, р. 14, в. 21/
– Скажи, хто вдарив тебе?*
/*Майже за Євангелією від Матвія (р. 26, в. 68): « і казали: пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?../
Не дочекавшись відповіді, знову, ніби кувалдою, – у вухо!
До мене, наче крізь кам'яну стіну, дійшло:
«Скажеш чи ні?»
– Я нічого не чую. Я вас не знаю, нікого.
Бах! .. Ба-бах! .. Бах! бах! бах! бах! ..
Я прошепотів:
– Годі. Вб'єте.
– Що, перейми почалися? – Недоросток в обличчя мені плюнув. – Тоді – до акушера, га-га! Пологи нехай начальник приймає.
Він уже був готовий, начальник. Коли мене заштовхнули – підвівся зі свого стільця, здивування виявив, Співчутливий вигук видав – невиразний, щось на кшталт «ах!». Які ж ах-мерзотники! Що вони з чоловіком зробили… Їм було сказано поштовхати, а вони – відбивну зробили.
Я повалився на свій стілець. Начальник не заперечував. Похмуро – він ніби співчував мені. Та збігла хвилина мовчання – він тихо-улесливо запитав:
– Ну що, будемо розмовляти серйозно?
– Я ... я подумаю.. Можна?
Він – до вертухаїв:
– Будьте ласкаві, відведіть його до кабінету філософії.
Він, той кабінет, був розташований поряд зі слідчою камерою. Розташований – іронічно-гірке перебільшення. То був вбудований у стіну, поставлений сторчма пенал. У ньому я міг стояти, лише схиливши голову набік. У ньому я міг лише стояти. Неможливо було сісти на підлогу або стати на коліна: коліна впиралися в жорстке дерево стінки. Неможливо – зробити крок-уліво-крок-управо, а отже, висловлюючись по-вертухайському, – горезвісну втечу вчинити.
Невідомо – скільки часу стояв я в пеналі. Час викривився, звивався в конвульсіях, як моє побите тіло. Сісти хотілося, ох, як хотілося! Чоло й колінні чашечки, стукаючи в двері, позначали тривалість страшенним болем. Ноги набрякли, оніміли… потекли жахіття.
…Я опинився біля підвалини піраміди. Дув південний вітер пустелі. Сфінкс розкрив з вічності пащу. Але з’явилася людина з родимою плямою на лобі, мимохідь затулила звіра газетою, схопила піраміду і встромила вершину в пісок.
Десь щось вило, улюлюкало, хлюпотіло…
І ген-ген, на березі широкім, хвиля стрімко вдарила в пісок.
…І довгоочікуваний визволитель з'явився. З диригентської паличкою в руці, змахнув – і політбюро затягнуло:
«Боже, царя храни!»… І батько розгорнув Біблію і, дивлячись на мене, прочитав: «Бійся, сину мій, Господа та царя; з бунтівниками не водися…»*
/*Приповісті Соломонові р, 24, в. 21/
І видовища страхітливі минули, тільки батьків голос пролунав: «Ти переміг, Галілеянине…»*
/* Вигук, що його історик церкви Теодорит (Феодорит) Кіррський приписує римському імператорові Юліану Відступникові, що зробив був марну спробу відновити поганство як державну релігію Риму, тобто воював проти християнства – і зазнав поразки не тільки в битві з персами, в якій дістав смертельне поранення, а й у протистоянні Христу, тобто Галілеянинові (див .: Євангеліє від Луки, р. 22, в. 59)./
На якусь мить я повернувся до пеналу – і тут мене вічність злапала.
…І вона, вічність, ніби спам;ятавшись, відступила кудись. Пом’ятий благенький матрац, на якому час відлежав своє, вивалився на цементну підлогу – усвідомив себе, визначив: я в тюрмі, в просторому коридорі, слава Богу – не в пеналі.
Почуття свободи відносне, мій незнайомцю. Як милість, як таку собі ласку сприйняв я вертухайського штурхана.
– Вставай! Нема чого тут косити…*
/*симулювати (арго)./
Нема чого… На тому березі річечки, що обгинає город б;тьківщини, свіжоскошений луг відкрився. Торочка низьких верб відділяла його від неба, а по небу ...
Хмари білі пливуть і пливуть,
Хмари білі, неначе в кіно…
І коник на руку мені стрибнув, на передрам’я, і…
І я побачив над собою медбрата в білому.
– От і добре. – Легке задоволення розгладило на його обличчі зморшки. – Можеш стати на ноги?
– Не хочеться. Якщо знімете наручні, спробую.
Молодий вертухай поглядом запитав старшого. Той кивнув, і молодий відімкнув замок. Спираючись об стіну, я підвівся. І похитнувся. Молодий підтримав мене.
Двері в слідчу були відчинені. За столом сидів прокурор. При формі, при всіх регаліях. Над міру важливий в убозтві камери. Щось пильно розглядав у записнику. Наша з вертухаями поява змусила його підняти голову.
– А ц-це що за неподобство?! – Вигуком прокурор означив мій жалюгідний вигляд. – Увесь ізолятор обійшов – і все добре, жодних порушень, жодних скарг. І н; тобі!
– Та це він сам себе… – І старший вертухай причину виклав: – Щоб з'їхати на санчастину.
– Сам себе, кажеш? – Прокурор підвівся, наблизився до мене. – Та хіба так мастиряться,* щоб місця живого на тілі не залишилося?.. Ви йдіть, контролери, попсуй-контролери! Буду розбиратися без свідків.
/*мастирка – навмисне ушкодження, каліцтво (арго)./
Я поклав руку на бильце стільця.
– Можна, я сяду?
– Звичайно… боже, що вони з тобою зробили!.. – Він стояв потойбіч столу і, стиснувши кулак, бив ним по стільниці. – Ну я їм покажу – всі зірки з погон злетять.
У мені заворушився черв довіри, десь під горлом, – волога залила очі – і відкрилася наша родинна кімната; брати і я слухаємо батька:
«Не мстіться… бо написано: Мені помста належить, Я відплачу…»*

/*Лист До Римлян св. ап. Павла, р. 12, в. 19/

…– Заспокойся. – Прокурор подав мені серветку. – Пиши скаргу, а ми розслідуємо.
– Не можу я. Рука не підніметься.
– Так, я розумію. – Він подивився на мої руки. – Ну, то я за тебе напишу, а ти ...
– Ні не треба. Залиште їх.
– Ти їх жалієш?
– І жалію, і все одно нічого не доб'єтеся.
– Розберемося і доб'ємося, хоч і непросто це буде. Але я тут не затим, я – в твоїй справі. За тебе клопочуться деякі люди. Шановні.
«Невже ватажок? Невже совість, нарешті, прокинулася?.. Або той, з міліції, боржник баби Ніни? Або обидва: одним миром мазані? »
– …Особисто мене про це нещодавно призначений нікольський прокурор попросив. Неофіційно. Тому треба, щоб ти сам написав клопотання про перегляд твоєї справи.
– Та не можу я. Ви ж бачите мій стан.
– Бачу. Тобі не треба ускладнювати собі життя. – Він дістав з шухляди кілька аркушів. – Я все підготував. Слухай.
…Зашумів під вітром похмурий сад за містом, у луковині Калігулу. Ватажок навів на мене очі і сказав те, чого насправді не говорив: «Погуляємо тут, постріляємо по консервних банках»…
…Літня кухня баби Фросі. Схованка. Порожня…
…Біжу до надійного братчика. Заклично світяться вікна його притулку…
Прокурор дочитав:
– «На підставі викладеного вище та враховуючи додатково виявлені обставини клопочуся про перегляд моєї справи. З моїх слів записано вірно, в чому й розписуюся».
Грудка в горлі не давала щось мовити. Сунув палець під кадик – запхав грудку кудись усередину.
– А ...
– Що? Говори.
– Я ж написав явку з признанням.
Прокурор глянув на мене якось співчутливо.
– Це нічого, ти сам себе обмовив. Факти всі і всі матеріали справи свідчили проти тебе.
– А що… що тепер змінилося?
– У тебе з'явилося алібі. Твій друг, – слідчий прізвище ватажка назвав, – заяву подав, і в ній він стверджує, що в момент вбивства ви з ним були за містом. Не міг же ти в один і той же час у двох місцях перебувати.
Я заридав. Якусь хвильку зачекавши, прокурор знову подав мені серветку.
– Заспокойся. Слізьми справі не зарадиш.
– Так… Давайте клопотання.
Літери розпливалися у мене в очах, літери й слова.
– Де ставити підпис?
– Отут… Ага, добре. І ще ось тут, будь ласка… Ага, ось так. І ще в кінці… Ну все, спасибі.
– Це вам спасибі, громадянине прокуроре.
– Та нема за що. – Він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, повернувся до мене спиною. Полегшено зітхнув. І не стримався – розсміявся.
Як так? Чому?
Увійшов вертухай, надів на мене наручні і – до дверей мене:
– П;шов!
Я переступив поріг…
6.
Щось ще тримає мене тут, щось ще…
Що – намагаюся зрозуміти. Наразі – марно.
Ні, не треба мені більше до зали суду, в скупчення нещасних розлючених. Навіть для тебе, мій незнайомцю, не треба. Ти ж не кровожерливий і принцип «кров за кров» не сповідуєш.
Але ж покарання було доконечне. То була данина їм, отим знавіснілим, що горлали несамовито… щоб греблю терпіння не прорвало і – бурхливий, нікому не підвладний, потік не хлинув: «крові, крові!»…
Мене засудив другий мій пістолет. Важкий… він виринув ще під час слідства, і каламутним потоком неправди його на суд винесло. А там, хай не за шістнадцятьох, але за чотирьох, за них, за безвісних та й за моїх, і… і за Шльому, за єврейчика, – слід було… Ти читаєш ці рядки – слухаєш мене… і сумніваєшся. Не треба. То був праведний суд, хоч і неправедно здійснено його. Я вистояв на ньому. Буквально. Вхопився за думку, що не буду стояти на останньому. І… і інша мене підтримала: я переступив поріг. Ще там переступив, у другій моїй слідчій в'язниці.
Тепер я тут. Чекаю. А людина не приходить – либонь, хоче завітати несподівано і потішити мене. Безтілесний мій повірник на плече мені крило поклав. Я пливу. Чи то камера відпливає кудись…
…Чимало часу вже спливло після чергової страти… Ватажок гроші роздає, мені – першому. Ого! Я відмовляюся брати… Так, не влаштовує… Ні, не мало – аж занадто: не розрахуюся. Ось платня у мене – сто рублів… На Глазенапівській крамниця є… Мій одяг якось дуже швидко зносився… одягаюся в хітон ціловитканий від верху… заходжу до храму… вдалині священик тримає розгорнуту Книгу, водить пальцем по сторінці, потому киває: є, мовляв твоє ім’я… я осмілів і дивлюсь управобіч, на Ганнусю, вона вся в білому, вінець на голові… до вівтаря! До вівтаря!.. Але священик промовляє: «Ite, missa est…»* …вінець падає на мозаїчну підлогу… сльоза розмиває її, Ганнусині, обриси, і я кричу: «Ганно! Ганнусю! До альбому свого запиши мене…»
/*Ідіть, месу відправлено (лат.)/
…Хмари пливуть, хмари… Густі, важкі, не кіношні. Зачіпають мою голомозу голову, колючий вінець Господній зачіпають – з-під шипів кров сочиться… я шепочу… Він відповідає. Я не чую – я знаю, що Він каже…
Повірник обережно дотикається до очей крилом. Відчиняються двері. Прийшов чоловік. Він такий же, як я: мого зросту, і рамена такі ж, і груди. От тільки очі… мовчазні якісь. Та ж час прогулянки – він прийшов. І з ним ще один…
Я підіймаюсь. Рутинний вихід. Іду коридором, іду, іду… Та не на хрест же я йду! І – не на прогулянку…
Коридор нескінченний: смерте! Де твоє жало?*
/*Перший лист До Коринтян св. апостола Павла, р. 15, в. 55/
За мною – людина. Остання. Така ж, як і я. Боже, благаю Тебе, щоб жало смерті обминуло її.
... ... ...
…На шию, за спиною, – несподівано все ж таки, звідки він?.. – коник сів, клюнув…*
____
* Це, звичайно ж, не все. (Та й що воно – «все»?) Одначе це все, що повідомив мені «юнак у білому вбранні».

2011





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-02-08 07:27:28
Переглядів сторінки твору 484
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.760
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2017.02.08 07:37
Автор у цю хвилину відсутній