ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Маріанна Челецька
2017.10.23 22:54
Мені набридло музикувати осінню
з іі маленькими деревами
у великих кишенях
і навіть барви
видаються якимось комічними..
Може, це впливи гуманістичні!?
Коли очима пантагрюелівського художника
бачиш декораціі туги - пласкими

Олександр Сушко
2017.10.23 20:32
Хлипає дитина. Цяцю хоче.
Їй купує неня літачка.
Ще мала, але великі очі,
Та ціпкуща як реп'ях рука.

В гаражі у хлопчика машина,
Є на Марсі придбана земля.
Виростає лобуряка з сина,

Олександр Сушко
2017.10.23 20:30
Усі мої творіння знає кіт.
Коли читаю - слухає уважно.
За це йому натоптую живіт.
Товстезний став, дивитись навіть страшно.

За вірш даю крильцята з гусака,
А за поему - палицю ковбаски.
Моя невтомно шкряботить рука

Віта Парфенович
2017.10.23 19:59
Життя Його було важким -
рано батьки повмирали,
та Він був сильним і таким,
що рідко плакав, щоб ви знали.

Сидів маленьким в бур'яні,
писав вірші і малював,
на долю не жалівся, ні!

Марія Дем'янюк
2017.10.23 19:12
Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,

Ірина Вовк
2017.10.23 19:11
Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень

Ігор Герасименко
2017.10.23 18:41
Як бадьорими залишимось: бордовими
затужили явора листки.
А кульбаби кущик між бордюрами
навпаки задумав розцвісти.

Усміхнулося ві сні весна йому,
цвіту, що препишно-золотий.
Що за тиждень буде ми не знаємо?

Садовнікова Катя
2017.10.23 18:20
Серый день меня коснулся
Мелким дождиком в тот миг.
Без тебя, мой милый, пусто,
Я ищу тебя, где ты?..

Тихо мчится день осенний
Ветром крышами домов.
Я целую, словно пепел,

Кристіан Грей
2017.10.23 16:57
Класне місто San Francisco
І Hard Rock Cafe,
Класне здалека і зблизька,
Суперське таке.

Там є пальми - і трамваї
Ходять попри них...
San Francisco не бажаю

Садовнікова Катя
2017.10.23 16:33
Ми сиділи разом, тямкувавши про те, що далі
Та палили любов — вугілля впивалось в пальці.
Допивали вогонь із залізних пляшанок жалі,
Говорили про те, що вже час гамувати танці.

Ти гітару дістав і заграв ту чудову лірику
А я потім пішла і відтак ми

Вікторія Лимарівна
2017.10.23 13:59
Хвилюється – сумна «Калина»!
Завмерла – саме в цей ось час.
Ім’я засновника і сина
Згадалось – кращого із нас!

Колеги по перу зібрались –
Небайдуже – в полоні дум…
Багато дечого – згадалось:

Ярослав Чорногуз
2017.10.22 23:49
Ну ось і ти, мій затишку ясний.
Немовби задрімало все довкола…
Багряно-золотаві бачу сни,
Їх розвіває осінь світлочола.

Тривога зникла, тільки холоди
Із сутінками разом наростають.
О ніченько, на хвилечку зажди –

Олександр Сушко
2017.10.22 16:58
Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині травень. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,

Олександр Сушко
2017.10.22 16:40
Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Зімбабве здатись у полон,

Ірина Вовк
2017.10.22 14:02
С.131-133 «Пригадую, якось Панас Карпович Саксаганський, з яким Заньковецька завжди жила дружньо і часто працювала в одній трупі, почав мріяти, як би то було добре улаштувати на літо плавучий «морський театр-корабель». «Пішли б оце до Севастополя, - гов

Маркіяна Рай
2017.10.22 09:10
Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі - не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна,
Причаститись до неї так вп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Ґейко Марґо
2017.10.05

Олена Вітер
2017.09.22

Брайтон Брайтон Юра
2017.09.17

Ді Чубай
2017.08.22

Гетьман Павло Чорний
2017.08.08

Стригони Кампус Стригони Кампус
2017.08.06

Містер Альфред
2017.07.22






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Ковальчук (1967) / Проза

 Як ми ходили до неба

Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-08 09:54:59
Переглядів сторінки твору 194
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.978 / 5.48)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.811 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.801
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Наша міфологія, проза
Автор востаннє на сайті 2017.09.15 16:39
Автор у цю хвилину відсутній