
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Як ми ходили до неба
Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як ми ходили до неба
Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію