ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Устимко Яна
2017.08.20 09:28
скінчилася днина скінчилися дві
закінчився тиждень сумбур в голові
широка й незміряна часу ріка
упевнено мишку жбурляє рука:

Приспів:
піду пройдуся з кімнати в кімнату
ще купа часу я встигну -- все ок

Ірина Вовк
2017.08.20 08:39
… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю, над простір ц

Ірина Вовк
2017.08.20 08:33
Мойсею, що дадуть твої скрижалі
сліпій, глухій, притупленій юрбі –
прозріння й віру? Ну, а далі, далі…
Яку могилу вириють тобі,
яку вготують пастку чи гадючник,
яку пожежу чи трясовину,
яким мечем тобі у спину влучать,
яку заслугу приймуть за вин

Ігор Шоха
2017.08.19 22:41
У кебі – baby, мама – молода,
але уже обоє русофіли.
Вода у неї мовиться, – вада,
а українці, як один, – дєбіли.

І ніби не скотилась із гори
якої-небудь Чуді чи Калуги...
Червоно-синьо-білі кольори –

Ігор Шоха
2017.08.19 22:30
                        І
Ой-вей… Лякає біо-графі-я?
Не кольорова? Та й не чорно-біла.
Є особисте – як душа у тіла
і не одна симпатія моя.
Але яке кому до того діло?
І я ще є. І мед, і воду п'ю.
Не хочете, то я й не зачіпаю.

Наталка Янушевич
2017.08.19 18:38
Назвати її самотньою було б неправильно,
Бо ж у неї велика родина.
Третій рік за коханим вона у траурі,
Але він залишив їй двох доньок і сина.

Ще є сестри, брати, сусіди і колєжанки,
Ще з пенсійного дівчина є привітна,
Навіть мама його жива, давно

Вітер Ночі
2017.08.19 16:27
В озерной тиши, у склонов гор,
в сказке Гроссмерса жил поэт.
Он с Богом вел бесконечный спор,
кляня восемнадцатый век.
И был безумно поэт влюблен
в прекраснейшую из,
и звали ее Аннет Валлон,
как озерный туман иль бриз.

Микола Соболь
2017.08.19 15:12
Вагалося іти, а чи не йти
Сьогодні по обіду жарке літо.
До першої осінньої сльоти,
Що принесе природі розмаїто.
У цей одвіку величавий гай –
Де небо відбивається у плесі.
Серед озер, я, випив свій розмай,
Який любов’ю зоріє у серці.

Серго Сокольник
2017.08.19 11:53
Двоєдині у лоні
Поскінчались казки,
І не ті у долоні
З неба впали зірки,
Що про щастя говорять...
Залишилась сама.
Прийде осінь. І скоро.
А за нею зима,

Ольга Паучек
2017.08.19 08:04
Давайте говорити про хороше:
Веселку, що із річки воду п"є,
Про снігову зимовую порошу
І доброту, що в кожному з нас є,

Про сни святкові, казкою сповиті
І сльози щастя на усіх очах,
Про руки безутомно працьовиті

Ірина Вовк
2017.08.19 05:41
Рано-пораненьку – перепілочка…
Рано-пораненьку встала дівочка:
личко рум’яненьке, очка зелененькі,
як м е д і в о ч к а!

Сорочинка біла тілечко увила аж по ніжечки…
Чи тобі не лячно, чи тобі не мрячно?.. Ані трішечки!
там, за небокраєм, сонечко ве

Ірина Вовк
2017.08.19 05:32
І Злотих Уст* зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!

У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –

Микола Дудар
2017.08.19 00:55
На сірих днях малюєш писанки
спиваєш спеку зувсіма
пора погодитись на висілки
не передумаєш? хіба…
он сливи спіють за черешнями
ой не успіти в попихах
і шершень в листях вічно вештає
а може краще до мурах?

Володимир Бойко
2017.08.18 19:56
Нап’юся з чарівного джерела
Живої, чудодійної водиці,
І враз мені примариться-насниться
Позареальна суть добра і зла.

Збагну природу видимих речей,
І сокровенні помисли таємні,
Всі пристрасті людські страшні і темні

Ігор Шоха
2017.08.18 18:21
Уже по-осінньому душі ятрить
руде і опалене листя.
Над нами – прозорого неба блакить
і обрії, наче намисто.

Ідемо за луки до плеса озер,
де доля описує коло
і, наче, пливуть силуети галер

Леся Геник
2017.08.18 18:03
Наступного тижня уже відлетять журавлі.
Іще одне літо збиратись почне у дорогу.
Ранковий туман припадатиме знов до землі,
рихтуючи серцю найпершу осінню залогу.

В повітрі уже відчувається інше тепло.
І тіні вечірні влягаються значно раніше.
О, скі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Гетьман Павло Чорний
2017.08.08

Стригони Кампус Стригони Кампус
2017.08.06

Містер Альфред
2017.07.22

Сергій Щєпкін
2017.07.02

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Полу Профік
2017.06.06






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Ковальчук (1967) / Проза

 Як ми ходили до неба

Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-08 09:54:59
Переглядів сторінки твору 158
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.978 / 5.48)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.811 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.801
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Наша міфологія, проза
Автор востаннє на сайті 2017.08.11 18:56
Автор у цю хвилину відсутній