ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2018.04.26 19:12
Хотілося, братове, пописати,
Але сьогодні, мабуть, не судьба.
По плану - бульба, лан ріллі, лопата
І тещі закопилена губа.

Не буде мавка охати у пущі,
А буде біль, скрипітимуть крижі.
Дружина кукурудзу шпарко лущить,

Світлана Майя Залізняк
2018.04.26 18:43
морквяна поволока небес
ампутована зона чаес
крупні груші картопля боби
ти купив задарма півдоби -
зазирай у провалля вікна
вічне тут розпадається на
бджіл медових пелюстя траву
напина вітровій тятиву

Галина Гулієва
2018.04.25 18:00
Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під мар

Олена Багрянцева
2018.04.25 17:11
А їм би ніколи не думати про війну.
Тримати в руках не снаряди, а квіти з поля.
Дивитися, як прокидається світ навколо.
Відчути усім єством гомінку весну.

А їм би не чути атак, не лічити втрат.
Збирати каміння час вже настане скоро.
Пора докладати

Адель Станіславська
2018.04.25 12:24
Музика колисана тілами
жебоніла чистим джерелом...
Досвіт,
зорі,
повня понад нами,
полиск моря -
непорочним шклом...
Кришталеве сяйво...

Адель Станіславська
2018.04.25 12:19
Гармонія душ і тіл -
Мозаїка світлотіні.
Півпоступ, півкрик... То в мні
Шаліє вулкан чуттів...

Півподиху до півсну,
Півмарева, півпокути...
О як же тепер забути

Ночі Вітер
2018.04.25 11:22
І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях.
В якомусь неозорому де знов

Олександр Сушко
2018.04.25 04:09
Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,

Володимир Бойко
2018.04.25 02:01
Уже давно я отступил
С твоей дорожки прихотливой.
Хотел забыть, но не забыл
Коварный взгляд очей игривых.

Давно стихов я не писал,
Себя не мучил рифмой строгой,
Но сон спокойнее не стал,

Вікторія Лимарівна
2018.04.25 00:41
Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.

Сонце Місяць
2018.04.24 21:31
закохані розстаються із
закоханими в них
стрічаються інші закохані
нових витівок задля
сезон бере по~ справжньому
& похідний шампань
хай для когось це пиво суціль
старі гойдалки при дворі

Світлана Майя Залізняк
2018.04.24 21:18
а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".

Андрій Грановський
2018.04.24 20:11
Подражаніє

А чому я не пташка з розлогим крилом,
Що літала торік під вікном?
Я б у небі тоді нескінченно літав
Та завжди б цей момент цінував.

Полетів я б на південь, у теплі краї,

Іван Потьомкін
2018.04.24 19:41
Протягом усього життя не вдалось йому стояти під ганебним стовпом громадської думки.
В домі повішеного не говорять про вірьовку. А в домі ката?
Боги лишають по собі гідність і вірних.
Рак червоніє по смерті. Яка ж гідна прикладу делікатність у жертви.

Ольга Паучек
2018.04.24 17:28
Цвіте кульбабка у траві,
Комашку гріє...
Нарешті свято настає
Тепла й надії,

Пора цвітіння, доброти,
Кохання, щастя,
Любові, спільної мети,

Сергій Гупало
2018.04.24 16:40
Автобус опівдні казиться,
Жаркий, як пательня дурника.
А мила у мене – ласиця,
Поранена знову суржиком.

Не лірика це, не баєчка:
Все вічне і все осонцене,
Усюди – Дажбога зайчики
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Володимир Дубровський
2018.03.23

Тамара Швець
2018.03.05

Человек Песок
2018.02.20

Інеса Завялова
2018.02.17

Катерина Костюк
2018.01.13

Юля Костюк
2018.01.11

Ніна Калина
2017.12.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Ковальчук (1967) / Проза

 Як ми ходили до неба

Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-08 09:54:59
Переглядів сторінки твору 307
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.985 / 5.48)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.846 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.801
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Наша міфологія, проза
Автор востаннє на сайті 2018.04.09 21:38
Автор у цю хвилину відсутній