Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.25
19:32
Писав сценарії для буднів,
вершив кодацію тілес
і думав: буде вже, як буде,
як нє - піде на мило - вдруге
шумний повстане з глини "плебс."
Чи допотопний, чи опісля -
такий вже видався проєкт...
вершив кодацію тілес
і думав: буде вже, як буде,
як нє - піде на мило - вдруге
шумний повстане з глини "плебс."
Чи допотопний, чи опісля -
такий вже видався проєкт...
2026.04.25
17:50
Немов старенька бабця враз,
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
2026.04.25
14:59
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
2026.04.25
14:11
Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
2026.04.25
13:47
Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
2026.04.25
12:03
До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
2026.04.25
12:03
За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
2026.04.25
10:57
Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,
Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,
Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
2026.04.25
10:35
А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
2026.04.25
06:29
Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
2026.04.25
05:11
не казка і не зовсім каско
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
2026.04.24
16:40
з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
2026.04.24
13:43
не продирався у достойники
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
2026.04.24
13:03
Листок осінній скроні посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
2026.04.24
11:26
Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
2026.04.24
10:46
Не жаліла себе ніколи,
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Як ми ходили до неба
Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як ми ходили до неба
Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
- Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
- Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
- Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
- Го-го-го-го-го! – відлунює!
- Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
– Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
– Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
– Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
– Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
– Плече?
– Там трохи відпочинемо.
– А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
– Побачиш, синку.
– І навіть наш Київ?
Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
– Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
– А для чого вам туди?
– Молитися.
– Здалеку ви – як мурахи.
– А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
– А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
