(Збірка поезій «Літа проминальна літургія».
«Плай» Львів 2017. – 120 с.)

Чарівний світ мистецтва не обійшов увагою проминальний цикл природи «Пори року», що входять ними то без попередження, а то й завчасно у світ душі: весняні мотиви Антоніо Вівальді і осінні Астора П’яццоли, ораторія Йозефа Гайдна і фортепіанні картини Петра Чайковського, балет Олександра Глазунова і поезія Івана Буніна – сповнені шедевральністю і вдумливістю, дають змогу людині відчути глибоку пластику природних ліній, пережити хвилини радості наодинці з тайною буття. Коли я розкрив цьогорічну книжку поезій сокальської поетки Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія», мені стало зрозуміло, що вона перегукується з моєю минулорічною збіркою «Почерк часу», оскільки структурно складається з чотирьох циклів, які відповідають порам року «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені» та «По той бік зими». Мої ж пори року містять цикли «Зимове рондо», «Вальси весни», «Еклоги літа» та «Ноктюрни осені». Проте мова не про збіги чи паралелі в назвах циклів, а про сприйняття природи, в яке мені захотілося поринути, почувши голос Любові Бенедишин на її травневому літературному вечорі в Будинку вчителя у Львові. До того ж вона майже моя ровесниця.
Збірка авторки насправді несе інтонацію віршовано-сповідальних життєвих мотивів на фоні пейзажних замальовок і тем, які щедро налиті соком добірної силабо-тонічної поезії. Не знаю, чи натхненні вірші народжуються в муках, як весна, на думку поетки, але це спостереження довірене нею правоті природного голосу весни як явища. Тож прислухатися до голосу природи авторка воліє зробити мистецьким кредо збірки. Очевидно, що пережиті людиною почуття оживатимуть у строфах, присвячених самій природі, коли з нею тет-а-тет можна вести бесіду:

А лютий ще затримався на трішки,
Аби не розминутися з весною.
Вона вже поруч, зовсім-зовсім близько,
Легка на руку і легка ходою.

Ступає, наче гордовита леді,
Не дивлячись на тванисті дороги.
І лютий хутро білого ведмедя
Закохано їй кидає під ноги.(с. 13).

Природі так само дозволено входити у святая святих людських почуттів, натрапляти на їхні таємничі три крапки:

Я знов тебе зустріла випадково…
Упав на тротуар проміння сніп.
І дощик, що почався був раптово,
На сонце задивився – і осліп.

І райдуга. І вулиця. І місто.
І мить. І туга в поглядах німа…
В тісному світі нам уже не тісно.
У нас нічого спільного нема. (с. 24).

Проте поетці затишніше переживати драму почуттів у полоні лісового осоння або в садку поміж кущами смородини, порічок…:

Лісу сни високочолі
поміж кронами пливуть…
Маслюки
біленькі льолі
поскидали утраву –
чепурненькі, на галяву
збіглись до старого пня.
Соловей співає славу
повноті нового дня.
Липи плескають в долоні,
а дуби, статечно: ш-шааа…
Сонце снам цілує скроні.
Лісу світиться душа…
(«Ранок у лісі», с. 34).

Тут вона підвладна алітераціям, асонансам, метафориці та звуковій палітрі, може помилуватись красою рідного слова:

Серпень у серденько глипне.
Рій-гіркоту розтривожить…
Липа, похресниця липня.
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
– Солодко… Дякую, доле…
… Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.
(«Липа», с. 38).

Або ж у двох наступних віршах:

Отавно …
Октавно…
Ох, славно!

Осанно…
Органно…
О! («Акорди серпня», с. 44).

Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину… (с. 48).

Окрема пошана віддана деревам. У збірці це береза, липа, дуб, ялина, осика, берест, горобина, тополя, верба, яблуня, горіх, клен…, та й деревна тематика представлена в окремих поезіях збірки «Дерева» тощо. Вони щедро світяться край дороги, переливаються барвами, створюючи неймовірні асоціації і правдивою поезією оживає свідок-час:

– Здорові будьте берести, ялини.
Сумна осико, і тобі – чолом!
… Дуб наступив на ниточку стежини, –
ген за рікою – вузликом – село.
(«Відлуння лісу», с. 65).

Гуляє осінь золоте весілля,
Помпезне дійство тишею вража.
Зітхає сонно нива-породілля,
Довіривши господарю врожай.

Злітає листя мовчазних овацій
На паморозі першої фату.
І свідок-час по неба синій таці
Обручку катуляє золоту. («Золоте весілля», с. 64).

Природа стає альтер Еґо поетки, супроводжує її почуття, антропоморфно перевтілюється в ритми сьогодення урбаністики. Однак міста насправді не чути, лиш лунають близькі серцю слова:

Контрасту легітне контральто…
Відлуння нотки золоті…
І шпацирує по асфальту
Зима в осінньому пальті. (с. 111).

Ось така вона пережита приминальність. Чекатимеш її приходу як літургійного дійства у вірі.

Богдан ЗАВІДНЯК