Лауреатом Шевченківської премії 2017 року став, як відомо, Іван Малкович із книгою «Подорожник з новими віршами». На здобуття премії в номінації «Література, публіцистика, журналістика», крім нього, висувалися: Віталій Портников (публіцистичний цикл у двох книгах: «Богородиця у синагозі» та «Тюрма для янголів»), Василь Портяк (книга «Охоронителі діви»), Андрій Содомора (книга «Поезія. Проза»), Андрій Цаплієнко (книга оповідань «Книга змін», серія телесюжетів з лінії фронту), Іван Яцканин (книги «Мить блискавки» та «Пора вузеньких вулиць»). Повертаюся до цієї теми, бо хотілося б зрозуміти, яким принципом керуються ті, хто відбирає кандидатів у лауреати.
Перший критерій, який приходить на думку – популярність книги. Із здивуванням доводиться константувати, що книг Портникова, Яцканина та Портяка знайти не вдалося ‒ не те що в районній чи сільській бібліотеці, а навіть у київському магазині «Є» чи в інтернетмагазині. Можна було б пожартувати про суперпопулярність цих авторів, твори яких розходяться серед українського народу прямо з видавництв, якби не було так сумно. Державі байдуже до лауреатів своєї премії. І це хронічно ‒ чи багато книг шевченківських лауреатів доби незалежності ви знайдете в тій же районній бібліотеці?
Отож, доведеться обмежитися інформацією, яку вдалося добути.
Іван Яцканин, як каже нам «Вікіпедія» ‒ це український письменник із Словаччини. Він голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературного журналу «Дукля» та українського дитячого журналу «Веселка». Автор багатьох збірок оповідань. Перекладає зі словацької, чеської та польської мов. Іван Яцканин часто відвідує Україну, бере участь в численних літературних заходах. На словацькому радіо веде передачу, присвячену українській літературі. Якщо вірити анотації із сайту комітету Шевченківської премії, в книзі «Пора вузьких вулиць» І. Яцканин «з біблійною мудрістю та експресією» розповідає нам про життя словацьких українців після Другої світової війни. А в книзі «Мить блискавки» автором представлений «широкий список персонажів від традиційно селянських персонажів, лісорубів, корчмарів, безробітних, бродяг, нещасних жінок, шукаючих щирої і великої любові, аж до інтелектуалів, як професор, журналіст, артист-диктор, ветеран війни, політик, підполковник, учитель, урядовець». Стиль письма Яцканина можна уявити (якщо це вам вдасться) з такої-от характеристики на тому ж сайті: «Розроблений Яцканиним метод літературного відображення дійсності ‒ це гримуча суміш екзистенціалізму, постмодернізму, настояна на сучасних фабліо сюжетах з життя-буття нинішнього сільського і міського плебсу».
Редактор журналів, публіцист, журналіст, телеведучий Віталій Портников представив на Шевченківську премію двотомник публіцистики, який, як пишуть в анонсах, охоплює події періоду 2000-2011 років (зокрема, в книжці «Богородиця у синагозі» зібрані публікації автора в газеті «Дзеркало тижня» ще з 1994 року). Хоч це твори далеко не п’ятирічної давності, як того вимагає «Положення про національну премію», проте людина він авторитетна, із яскраво вираженою патріотичною позицією. А старими творами в нових збірках грішать майже всі кандидати, із самим лауреатом І. Малковичем включно.
Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви», яка дала назву всій книзі, я писав у статті «Код Портяка» (див. «Буквоїд» від 15.04.2017 року, а також газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета»), до якої і відсилаю зацікавленого читача. Безперечно, новели цього автора можна розцінювати, як визначне явище в нашій літературі. Жодна з його розповідей не є простим переказом факту. Простір між скупими рядками тексту вщерть заповнений почуттями і емоціями, які виникають від читання. Проте малий об’єм написано (всього дванадцять новел) змусили автора додати в книгу кіноповість «Олекса Довбуш» та сценарій художнього фільму «Лола». Зримо виписані характери, психологічність діалогів, гострий сюжет ‒ все те, що потрібно для хорошого кінофільму, в творах присутнє. Але як художня література кіносценарії поступаються новелам.
В передмові до книги «Поезія. Проза» Андрія Содомори повідомляється, що книга ця ‒ «підсумок його тридцятирічної праці над оригінальним словом». Автор ‒ відомий перекладач з давньогрецької і латинської мов, професор кафедри класичної філології Львівського університету. Із назви книги не важко здогадатися, що там ми знайдемо і вірші, і прозу. Характерна риса, котра вирізняє твори Содомори взагалі, і його поезію закрема ‒ простота і органічність, відсутність фальші. Він неначе постійно дотримується правила, яке сам виклав у рядках: «І сонця злото, й місяця срібло, // дарма що не словами і не зблизька, // навчають, ‒ щоб омани не було, ‒ // горіння не підмінювати блиском». Асоціаціями проникнуті новели Содомори: «сльози речей», як пам’ять; «зрубана тінь», як старість. Прикладом громадянської теми може служити новела «Зерна». Столітня баба перед смертю іде голосувати на вибори в незалежній Україні. За себе і за сина Славка, котрий молодим загинув ще в «партизанці», в бою з більшовиками. Вона вірить, що її голос потрібен «хорошому чоловікові», котрий іде до влади. Ця віра до болю наївна, але недосяжно висока на тлі сьогоднішнього цинічного дня. І для такого патріотизму не треба ні високопарних слів, ні лозунгів. В повісті про Горація «Наче те листя дерев» знання історії і побуту стародавнього Риму, помножене на досконале володіння латинською мовою створюють психологічно правдиву оповідь.
Вершинним у книзі є роман-ессе «Під чужою тінню». Це розповідь про працю перекладача. Можливо, далекий від теми читач покине цей твір напівдорозі, знайшовши його нецікавим. Бо й справді, якщо поглянути на прозу Содомори як на художню літературу, то в очі кинуться недоліки. Простота викладу часто переходить у прісність. Набридливо звучать одні і ті ж теми: старість і проминущість життя. Автор різко і виразно прорисовує характери персонажів, але через відсутність сюжету так і не використовує здобутий потенціал.
Зате гурмана слова жде у романі велика розкіш ‒ розмова про найтонші відтінки мови. Розповідь про пошуки точного образу іноді перетворюються на детективну пригоду; це настільки заворожує, що, навіть не знаючи давньої латини, починаєш відчувати її аромат і смак. В книзі відкривається маловідомий світ латиністів, філологів, перекладачів. Це світ гравців у бісер, яких єднає і замикає від решти смертних любов до греки і латини, залюбленість у книгу, Гомера і Горація.
«Збірка оповідань, яку ви тримаєте в руках, ‒ це спроба розібратися в тому, з чого почалася війна. І чи скоро перемога» ‒ так пише Андрій Цаплієнко в анонсі про свою «Книгу змін». Але хай пробачить мені цей безстрашний і талановитий журналіст, який, на відміну від багатьох з нас, бачив війну наживо, ‒ та прочитавши книгу, я не знайшов відповіді на поставлені запитання. Начебто відповідь і лежить на поверхні ‒ у назві книги: війна почалася, бо змін у нас не було, а закінчиться тоді, коли такі зміни почнуться. Однак, сам текст ні на йоту не не поглиблює розуміння задекларованої проблеми. Про які зміни йдеться? Для аналітичних узагальнень і висновків книга не дає фактичного матеріалу, а для мистецького прозріння на рівні емоцій вона недостатньо художня.
Оповідання в «Книзі змін» викликають двояке відчуття. З одного боку, досконале знання деталей воєнного побуту роблять книгу правдивою, але, з іншого, ця перевага геть нівелюється примітивними сюжетами, чорно-білими героями і неживою репортажною мовою викладу. «‒ ...Уяви всю епічність ситуації. Українські бійці гинуть від тієї самої зброї, звістку про наявність якої поспішали передати товаришам» ‒ такі складні мовні конструкції навряд чи реально прийшли б у голову бійця у хвилину смертельної небезпеки. І хоча вступна сторінка гласить, що книга є перекладом з російської, але навряд чи варто перекладати на переклад гріхи авторські.
До всього, текст не має достатньої глибини, він плоский. Замість того, щоб через репліку чи дію створювати образи, настрій, нюанси відносин, автор про все те повідомляє читача від себе, залишаючи йому на домисел хіба що незакінчені сюжети оповідань (як то в «Боїнгу «три сімки», наприклад).
І, нарешті, про переможця. Іван Малкович ‒ прекрасний видавець, цього не заперечить ніхто. Книга «Подорожник» створена з тим же бездоганним смаком, що й інші видання «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Її хочеться тримати в руках. А от вірші під суперовою обкладинкою далеко не такі однозначні.
Безперечно, там є чимало якісної поезії. В «Інтермедії з князем» між рядками закладені думки, з приводу яких можна дискутувати й сьогодні:
«Юродивий лиш ридає:
раз ‒ щасливо, раз ‒ надривно:
‒ Князь іде по славу в «Слові»,
а по що іде дружина?..
Але князь ‒ несхитний. Дзуськи!
‒ Цить, обідранці й поети!..
Вже дружині земля руська
над
шоломами
на метр».
Вдалий твір «Сізіфова земля». На основі свого родоводу поет говорить про всю Україну. Образ Сізіфа, прикладений до нашої землі, свіжо і влучно відтворює, здавалось би, говорені й переговорені теми:
«наче ми в Сізіфовій землі
народжені де треба знову й знову
все починати заново і ще раз
ще раз ще раз
і мовби вже ось-ось
і знов ‒ спочатку».
Однак, поруч маємо гроно віршів пересічних, якщо не сказати різкіше. Це стосується і загальної тональності книги, котра просякнута досить банальними роздумами про швидкоплинність життя; це стосується і конкретних прорахунків, яких не мало б бути в книзі, що виборола Шевченківську премію. Візьмемо кілька прикладів.
Коли рима чи прагнення до оригінальності беруть гору над почуттям, тоді з під пера поета виходять штучні, а то й дилетантські рядки. «На ніжці маку, у колінці, // влаштовано суфлерську будку: // підказуючи всім по слівцю, // я там сиджу, мов незабудка» ‒ уже ця незабудка, притягнута за вуха для рими, робить вірш, м’яко кажучи, непоетичним. Що вже говорити про фінал його, де автор закликає якогось флегматика, котрий з’їв мачину, сходити «під кущик», щоб на тому місці знову виріс мак. Чи ти сюди іронію припасовуй, чи видумуй підтексти ‒ та все ж мусиш визнати, що «сходити під кущик» ‒ то трохи віддалений від поезії образ.
Або чим, як не примученням до рими, можна пояснити перетворення купонів і гривень на кефір: «... а з ефіру // лилися ріки буйного кефіру: // купони, гривні...». І таких «поетичних знахідок» в «Подорожнику» можна знайти чимало.
Негатив множиться, коли Малкович демонструє елементарну глухоту до слова. «Своїми провинами ангелячими // яке зло ти можеш заподіяти // дитино мала» ‒ «ангелячими» замість ніжності, як то мало б бути, викликає асоціацію з «телячими», або ж велетенськими чи страшними образами. Напружує читача і двозначність слів: «травити псів», ужите в значенні «цькувати псів», враз перетворюється на «вбивати псів» ‒ а звідси крок до іронії.
А іноді банальністю думки та менторським тоном вірш Малковича взагалі наближається до критичної межі:
«Бо знай, моя дитино, знай,
ти знати це повинна:
Дніпро для рибок ‒ рідний край,
це їхня Україна».
В підсумку всього сказаного складається цікаве враження. Здається, що критерієм для відбору претендентів на найвищу премію країни часто виступає не стільки якість твору, як особа самого автора, його журналістська чи видавнича діяльність, суспільний авторитет. Зовсім не посягаючи на компетенції Шевченківського комітету і шанобливо приймаючи його рішення, все таки хотілося б, аби ще й твори лауреатів були, як гласить «Положення про національну премію», справді «найвидатнішими творами літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, ... вершинним духовним надбанням Українського народу».