Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
За чужими спинами
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
За чужими спинами
До редакції районної газети зайшов чоловік.
– Де сидять кореспонденти? – запитав прибиральницю.
Та махнула рукою на відчинені двері вкінці коридору і далі зачовгала шваброю по дерев’яній підлозі.
Чоловік спрямував до вказаних дверей.
– Хто з вас писав статтю «Зрадник»?
Чисто виголений, у гарно випрасуваному костюмі чоловік, що стояв біля вікна, повернувся:
– Ну, я. А що, понравилось?
– Ах ти ж, падлюко, та я тебе зараз придушу. Та ти ж діда мого, гадино, вбиваєш втретє.
– Ви тут не тикайте мені, в чому діло, відійдіть від мене. – Кореспондент відскочив, вириваючи лацкани піджака і ховаючись за стіл колеги по роботі. Акцент в його мові посилився, хоча говірку місцевих жителів він старанно копіював останнім часом.
Чоловік сів на стілець, закрив руками обличчя і глухо мовив:
– Спочатку ви записали його до посібників бандитів, до зрадників «Родіни». Це коли тут висів червоний прапор. Тепер ви пишете, що він зрадив людей і здав їх тоді владі. Скільки ви ще будете човгати по нашій землі своїми чоботами, своїм язиком, своїм поглядом. Їхали б до своєї Родіни, якої біди ви до нас вчепилися, скажіть?
… Михайло набив тютюном люльку і запалив її. Посмакував запах. Хороший тютюн. Та й цього року непоганий вродив, зранку жінка взяла дітей і пішла до матері допомагати силяти. Закашлявся. Біль різанув попід груди. Клятий метал, скільки його в тілі, ніхто не рахував. Трохи повиймали, а дещо не стали чіпати, бо серце близько. Так той метал і скрегоче на найменший порух і принуджує скреготати зубами, але так вже має бути.
– Михайле, чи то машина якась гуркотить, чи мені видається? – Сусід Степан завмер біля плоту.
– Та най собі їде, мені то що.
Гуркіт посилювався. Село було сховане в ущелині, і кожен звук відлунював від високих пагорбів, покритих лісом. Сусід метушливо крикнув в глибину свого двору:
– Софіє, ходімо по гриби.
Та відізвалась із стодоли:
– Та які гриби, Штефку, не видиш, я корові ладнаю на полудень.
Степан залетів до стодоли і, вхопивши жінку за руку, швидко пішов до фіртки, яка вела на город. Їх постаті зникли за високою кукурудзою, що росла рядками до самого лісу.
Втікати було чого: на горищі хати ховався брат, який повернувся з німецького полону. Він не йшов ніде – не спішив пиляти ліс на просторах Сибіру, куди запроторили б без лишніх розмов. А чи й з розмовами. В селі про це знали, але кому потрібен чужий клопіт. У кожного свій був за плечима. Та, видно, комусь-таки муляло…
Михайло був на півдорозі до майстерні, де чекали недороблені двері, як тут з вулиці повернула таки вантажівка і спинилась біля воріт.
– Сюда ідітє!
Від того голосу Михайла струсило. Як ніби знову через тіло пройшла кулеметна черга. Пригадалось, як лежав він на теплій землі, як перед очима червоніли стеблини полину, як мурахи спокійно прокладали дорогу через кров, що напувала землю.
Тоді він спочатку не почув болю, просто підломились ноги. Навіть подумав, що спіткнувся об одну з куп мурашиних, котрі розкидані були полем, по якому важко йшли хлопці назустріч смерті. А вона дивилась в очі з кулеметних гнізд попереду – і дихала в спину, кричала вслід із траншеї:
– Ширє шаг. Смєлєє ідітє, а то подгонім.
Говорили ж лейтенанту Никифору, як людині, щоб зачекав до вечора, можна ж було в темряві добратись до дзотів, для чого людей зараз на вірну загибель посилати. Та у відповідь було одне:
– За Родіну, за Сталіна, вперьод!
А най би твоя Родіна не народила тебе, Никифоре, разом з такими як ти, гнилими послідами. А то попідкидала своїх зозуленят в чужі гнізда, а вони й мостяться всюди, як в себе в хаті, і жити не дають нікому. Не за «Родіну» я воював, а за те, щоб на моїй землі не порядкували ні Ганси, ні Никифори.
… Примусив себе повернутися.
– Чого вам треба?
– Позові своєго сосєда.
– Сусідів нема вдома.
Біля машини засперечалися. Знову покликали Михайла.
– Пойдьомтє с намі, откроєтє дом.
– З якої -то радости я полізу до чужої хати? Вам треба, то йдіть собі.
– Нє, голубчік, будєт так, как я сказал, а нє, как ти хотєл. Етот аргумєнт тєбя убєдіт?
Дуло автомата, звісно, будо переконливим.
Під дверима хати палка – показує, що господарів нема вдома. Кому ті замки потрібні та й від кого. Михайло відставив палку, натиснув на клямку і відкрив двері. Слідом до сіней зайшли люди в формі. Пройшлись по хаті. Нікого. Повернулися в сіни. Дулом показали на драбину. Михайло перехрестився і став на першу щаблину. Вона застогнала скрипом і передала той зойк на самий верх, де була закрита ляда на горище.
Драбина кричала під ногами, серце лупило в груди, очі заливав піт. Однією рукою відкинув дощатий щит, вже поставив коліно на край і побачив полум’я, що летіло до очей. Михайло впав на спину, на груди наступив чобіт, у відкриту ляду влупили автоматні черги.
Ще живого, Михайла винесли у двір і поклали на землю. Никифор нахилився до обличчя:
– А я вєдь тєбя узнал, голубчік. Відіш, гдє смєрть догнала, а ти, навєрноє, радовался, что мімо тогда прошла? Осуждаєш мєня?
– …осудять там… де за чужою спиною не сховаєшся…
19.02.2016
– Де сидять кореспонденти? – запитав прибиральницю.
Та махнула рукою на відчинені двері вкінці коридору і далі зачовгала шваброю по дерев’яній підлозі.
Чоловік спрямував до вказаних дверей.
– Хто з вас писав статтю «Зрадник»?
Чисто виголений, у гарно випрасуваному костюмі чоловік, що стояв біля вікна, повернувся:
– Ну, я. А що, понравилось?
– Ах ти ж, падлюко, та я тебе зараз придушу. Та ти ж діда мого, гадино, вбиваєш втретє.
– Ви тут не тикайте мені, в чому діло, відійдіть від мене. – Кореспондент відскочив, вириваючи лацкани піджака і ховаючись за стіл колеги по роботі. Акцент в його мові посилився, хоча говірку місцевих жителів він старанно копіював останнім часом.
Чоловік сів на стілець, закрив руками обличчя і глухо мовив:
– Спочатку ви записали його до посібників бандитів, до зрадників «Родіни». Це коли тут висів червоний прапор. Тепер ви пишете, що він зрадив людей і здав їх тоді владі. Скільки ви ще будете човгати по нашій землі своїми чоботами, своїм язиком, своїм поглядом. Їхали б до своєї Родіни, якої біди ви до нас вчепилися, скажіть?
… Михайло набив тютюном люльку і запалив її. Посмакував запах. Хороший тютюн. Та й цього року непоганий вродив, зранку жінка взяла дітей і пішла до матері допомагати силяти. Закашлявся. Біль різанув попід груди. Клятий метал, скільки його в тілі, ніхто не рахував. Трохи повиймали, а дещо не стали чіпати, бо серце близько. Так той метал і скрегоче на найменший порух і принуджує скреготати зубами, але так вже має бути.
– Михайле, чи то машина якась гуркотить, чи мені видається? – Сусід Степан завмер біля плоту.
– Та най собі їде, мені то що.
Гуркіт посилювався. Село було сховане в ущелині, і кожен звук відлунював від високих пагорбів, покритих лісом. Сусід метушливо крикнув в глибину свого двору:
– Софіє, ходімо по гриби.
Та відізвалась із стодоли:
– Та які гриби, Штефку, не видиш, я корові ладнаю на полудень.
Степан залетів до стодоли і, вхопивши жінку за руку, швидко пішов до фіртки, яка вела на город. Їх постаті зникли за високою кукурудзою, що росла рядками до самого лісу.
Втікати було чого: на горищі хати ховався брат, який повернувся з німецького полону. Він не йшов ніде – не спішив пиляти ліс на просторах Сибіру, куди запроторили б без лишніх розмов. А чи й з розмовами. В селі про це знали, але кому потрібен чужий клопіт. У кожного свій був за плечима. Та, видно, комусь-таки муляло…
Михайло був на півдорозі до майстерні, де чекали недороблені двері, як тут з вулиці повернула таки вантажівка і спинилась біля воріт.
– Сюда ідітє!
Від того голосу Михайла струсило. Як ніби знову через тіло пройшла кулеметна черга. Пригадалось, як лежав він на теплій землі, як перед очима червоніли стеблини полину, як мурахи спокійно прокладали дорогу через кров, що напувала землю.
Тоді він спочатку не почув болю, просто підломились ноги. Навіть подумав, що спіткнувся об одну з куп мурашиних, котрі розкидані були полем, по якому важко йшли хлопці назустріч смерті. А вона дивилась в очі з кулеметних гнізд попереду – і дихала в спину, кричала вслід із траншеї:
– Ширє шаг. Смєлєє ідітє, а то подгонім.
Говорили ж лейтенанту Никифору, як людині, щоб зачекав до вечора, можна ж було в темряві добратись до дзотів, для чого людей зараз на вірну загибель посилати. Та у відповідь було одне:
– За Родіну, за Сталіна, вперьод!
А най би твоя Родіна не народила тебе, Никифоре, разом з такими як ти, гнилими послідами. А то попідкидала своїх зозуленят в чужі гнізда, а вони й мостяться всюди, як в себе в хаті, і жити не дають нікому. Не за «Родіну» я воював, а за те, щоб на моїй землі не порядкували ні Ганси, ні Никифори.
… Примусив себе повернутися.
– Чого вам треба?
– Позові своєго сосєда.
– Сусідів нема вдома.
Біля машини засперечалися. Знову покликали Михайла.
– Пойдьомтє с намі, откроєтє дом.
– З якої -то радости я полізу до чужої хати? Вам треба, то йдіть собі.
– Нє, голубчік, будєт так, как я сказал, а нє, как ти хотєл. Етот аргумєнт тєбя убєдіт?
Дуло автомата, звісно, будо переконливим.
Під дверима хати палка – показує, що господарів нема вдома. Кому ті замки потрібні та й від кого. Михайло відставив палку, натиснув на клямку і відкрив двері. Слідом до сіней зайшли люди в формі. Пройшлись по хаті. Нікого. Повернулися в сіни. Дулом показали на драбину. Михайло перехрестився і став на першу щаблину. Вона застогнала скрипом і передала той зойк на самий верх, де була закрита ляда на горище.
Драбина кричала під ногами, серце лупило в груди, очі заливав піт. Однією рукою відкинув дощатий щит, вже поставив коліно на край і побачив полум’я, що летіло до очей. Михайло впав на спину, на груди наступив чобіт, у відкриту ляду влупили автоматні черги.
Ще живого, Михайла винесли у двір і поклали на землю. Никифор нахилився до обличчя:
– А я вєдь тєбя узнал, голубчік. Відіш, гдє смєрть догнала, а ти, навєрноє, радовался, что мімо тогда прошла? Осуждаєш мєня?
– …осудять там… де за чужою спиною не сховаєшся…
19.02.2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
