Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
/
Проза
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
Поетичний вечір розпочався вдало: штормило всіх. Велетенські сулії та баняки перваку на столі викликали дрижаки та нездоровий ажіотаж. Сумніву не було – сьогодні очікується аншлаг.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
