
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
/
Проза
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
Поетичний вечір розпочався вдало: штормило всіх. Велетенські сулії та баняки перваку на столі викликали дрижаки та нездоровий ажіотаж. Сумніву не було – сьогодні очікується аншлаг.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію