ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2018.09.20 11:46
Не заздрість - мінорний подив.
Стою-роззираюсь... ніч.
Пливуть осяйні колоди
у ритвини протиріч...

Нездарі - осанни, туші,
на лисині три вінці.
Махлюють лихварські душі...

Лариса Пугачук
2018.09.20 10:37
— Галюню, ходи сюди, розкажи-но нам віршика! На одполірованій часом величезній колоді сиділи тітка Валька і баба Дуся. Вечірнє сонце пробивалося крізь листя горіха, що ріс попід плотом, проміння падало на веснянки малої Галі, вона мружилася і підставляла

Ігор Деркач
2018.09.20 09:52
І знову чути веремію степу,
і при дорозі битій – чаєнят,
у Дикім полі – гетьмана Мазепу,
а у Полтаві – дикий каганат.

Петрові завойовує осанну
та сама дика чота Палія.
Не повезло у смерті отаману,

Ірина Вовк
2018.09.20 09:46
То буде мить ранкового прозріння,
як вереснева пастораль осіння –
твоя зоря холодна та висока,
а ти стоїш безмежно одинока,
княгине споночілого палацу,
твою корону віддано паяцу,
а на нозі твоїй стара панчоха,
(княгиня у личині скомороха).

Віта Парфенович
2018.09.20 09:42
кажеш, усе вже звичне,
та по при все сьогодні
щастя тобі я зичу,
щедрої ниви долі,

усмішок і сюрпризів,
легких життєвих стартів
якщо іти на ризик –

Олександр Сушко
2018.09.20 09:00
Любить киця голівки від мойви
(треба якось погризти й собі).
Коли жінка жадає любові -
Не відказуй - хапай і люби.

Я учився тактовності в школі,
Виріс чемний тишко-парубій.
Джентльмен не відмовить ніколи,

Ігор Шоха
2018.09.19 21:10
Ранками враження завше нові.
Глянь у причільне віконце.
Що є світліше роси у траві,
поки ще мружиться сонце?

Поки спиває цілющий нектар
і обціловує квіти,
доки його негасимий пожар

Тетяна Левицька
2018.09.19 15:46
Таємного Дністра величні Товтри
Ховають у габі щаблі епох.
Поділля золоте чарує вкотре,
Цнотливі береги пильнує Бог.
Роздмухує повітря ватру літа
Ранковій прохолоді всупереч.
Спадає з гір смарагдова палітра
Терновою хустиною зі плеч.

Олександр Бобошко Заколотний
2018.09.19 13:09
А холод, будьмо щирими, набрид.
Хоч вересень ось тільки розпочався.
Кажу собі: «Не злись і не печалься!»,
йдучи під дощ, тривалий і дрібний.

Дві гривні… Не намоклі я б підняв,
а ці нехай чекають: може, візьме їх
обставинами зганьблений бідняк,

Ластівка Польова
2018.09.19 10:51
— Ниви чорні насильно зорані
І чумацькою сіллю всіяні.
І ніщо не нове під зорями, –
Навіть блиск під твоїми віями.
Навіть сміх твій, над полем – дзвонами,
Від якого втрачаю голову.
Образ твій серед трав – іконою,
Ти – чаклунка з ногами голими.

Олександр Сушко
2018.09.19 05:04
Дівочі мрії кубляться в лобах,
Дізнатись про одну хоча би хочу.
Схилилася красуня, мов верба,
Губами щось задумливо шепоче.

Чи є там я? У брюках чи без них?
А, може, хоче впасти ув обійми?
Та сталось диво! Бог мені поміг:

Серго Сокольник
2018.09.18 22:44
Відлітати не важко...
...Безтурботно співай,
Перелітная пташко,
Про заморські дива!..
Як душа молодіє
В передбаченні див!..
Перельоту подія
Закріпачує спів,

Ігор Деркач
2018.09.18 21:25
Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко

Іван Потьомкін
2018.09.18 19:59
Не покладайсь, Ізраїль, на Месію та й годі
(Як знать, чи прийде він чи ні?),
А прикипи до приписів Господніх.
Вони спроможні врятувати од безодні,
Куди безоглядно простує світ.
Господь скрижалі зумисне в руки тобі дав,
Щоб ними морок в душах освітит

Анонім Я Саландяк
2018.09.18 14:33
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень). II ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ СЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА Дисципліна чистого розуму стосовно його доказів     Д

Ластівка Польова
2018.09.18 12:42
Як татари, ідуть непрошені, ні утіхи від них, ні користі, -
Сни з реальністю переплутались, розлетілися у вікно.
Я сум’яттями запорошена без твого рятівного голосу,
Туго палець бинтом закутую – уколола веретеном.

Тишком-нишком приходять сутінки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

  З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Моя автобіографія"

Видруковуючи сімейні машинописні архіви діда свого чоловіка, Дмитра Николишина, зокрема "МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА. (МАТЕРІАЛИ). - Львів,1947р.), хочу познайомити читачів сайту Поетичних Майстерень з самим ДМИТРОМ НИКОЛИШИНИМ, тим паче, що сьогодні його 133-я річниця народження. Отож, хто він - дізнаєтеся від нього самого...

Надалі я ще не раз звернуся до його Світлої Пам'яті, бо хто ж, як не близькі та рідні, розкаже людям про надбання Людини-подвижника, земної могили якої, на превеликий жаль, не залишилося! 14 грудня 1950 року він помер у застінках Львівської тюрми на Лонцького як в'язень сталінського режиму.

МОЯ АВТОБІОҐРАФІЯ

Я народився 28 жовтня 1884 р. в Іванкові, недалеко Збруча, в борщівському повіті, тепер район Скала подільська, тернопільської области, під сільською стріхою. Мій батько називався Василь (помер 1934 р.), а мама – Варвара з Гарасимових (померла 1885 р.)
Початкову науку побирав я в селі й один – останній рік у сусідній Скалі над Збручем, ґімназійну – нижчу – в Станиславові, вищу в Коломиї, де і склав іспит зрілости 1906 р. Того ж року вписався на філософічний виділ німецького університету в Чернівцях і посвятився студіям української мови і літератури (під кермою професора Степана Смаль-Стоцького) та клясичної філології й історії; попри те відвідував виклади ґерманістів (німецької й анґлійської мови) та філософії.
Весною 1910 р. покінчив університетські обов’язкові студії й у вересні того ж року почалась моя учительська практика в українській ґімназії у містечку Вижниця над Черемошем на Буковині; по році перенісся до такої ж ґімназії в Коломиї.
У вересні 1911 р. я одружився з Наталею Молодіївною, народною учителькою, дочкою убогої міщанської родини в Коломиї.
Учительський іспит у Чернівцях почав я весною 1914 р., а закінчив – через війну – щойно в листопаді 1918 р.
При війську служив тільки як ополченець вісім місяців під час першої світової війни, в році 1915.
В Коломиї в державній ґімназії учителював я до 1930 р. Того року (відомого з польської пацифікації українців у Галичині) мене спенсіонували; тоді я перенісся на постійне до приватної ґімназії товариства „Рідна Школа”; там учив аж до кінця шк. року 1939/40, коли ґімназію, вже за радянської влади, перетворено на десятирічку. В шк. році 1940/41 приділено мене до двох инших десятирічок – купецької, коло міського цирку, і єврейської в колишній школі барона Гірша. Крім того від осені 1939 р. вчив я у вечірній школі для дорослих української мови й літератури (більшість слухачів були жиди, абсольвенти колишньої польської ґімназії, в якій не вчили української мови, і тепер вони мусіли її доповняти у власному інтересі), а весною 1941 р. викладав українську граматику на учительських педаґоґічних курсах. За німецької окупації вчив я тих самих предметів у реактивованій клясичній ґімназії, від грудня 1941 до березня /23/ 1944 р.
У громадському житті брав я участь як безпартійний педаґоґічний та освітний діяч у товаристві „Рідна Школа” (був навіть через чотири роки головою філії чи пак кружка, а через чотири заступником голови) та міщанських читальнях „Просвіти” в Коломиї. Крім того від грудня 1916 року працював у драматичних гуртках то як актор, то як дириґент хорів і орхестри, то вкінці як провідник гуртка.
Був теж довгі літа дириґентом міщанського церковного хору; виступав з ним на популярних концертах „Просвіти”, а то й давав самостійні світські концерти.
Після відступу Червоної Армії в липні 1941 р. й зайняття Коломиї мадярами український місцевий провід – Головна Управа, до якої я не належав – вложила на мене, як на учителя української мови й письменника, обов’язки формально начального (з уваги на вік), а фактично то технічного (мовного) редактора місцевого часопису „Воля Покуття”, хоча фаховим журналістом я ніколи не був і публіцистикою не займався. Німці, що прийшли до Коломиї на місце мадярів у серпні того ж року, зразу поклали на часопис свою важку руку – до речі, нічим його не підпомагаючи, - а зимою 1942/43 перенесли редакцію до Львова. Тоді й покінчилися мої „редакторські” обов’язки. Підкреслюю: відповідальним редактором я не був і часопису не підписував, а також не мав ніякого впливу на його ідеолоґічний напрямок. Під тодішнім режимом він не був навіть можливий.
Крім того був я від осені 1941 р. через зиму до весни 1942 референтом культурно-освітньої праці при Українському Окружному Комітеті. Та в тому часі Комітет був щойно у стадії орґанізації й фактично праці на культурно-освітній ділянці не було.
В березні 1944 р. прийшла тямущими головами давно передбачена німецька катастрофа. Та місцеві чинники мабуть самі не уявляли собі розмірів тієї катастрофи; через те взялися евакуювати громадян.
Евакуаційна хвиля несподівано захопила й нас: дня 24 березня ми з жінкою та дочкою Оксаною покинули Коломию з усім, що надбали літами невсипущою працею. Старші діти: Роман був на самостійному становищі в Державному Банку й мусів з ним від’їхати, а Ірина була вже замужем. Ми троє перебували спершу на Лемківщині в селі Верховні Великій (урядово: Верхомлі), яке призначили для коломиян. Ле-жало воно на етноґрафічній границі над Попрадом як останнє лемківське село на заході української землі по північному боці словацької границі. Там мали ми нагоду ближче зазнайомитися з тим найдальше на захід висуненим племенем українського народу. „Бідне та гідне плем’я”. Та вже в серпні, після появи погрозливих оповісток польської підпільної військової орґанізації, звернених проти лемків, що передержували по своїх хатах українців зі сходу, нас усіх забрано на Словаччину до табору в Оремовому Лазі. Звідтіль при кінці вересня перевезено нас несподівано до переходового табору робітників зі Сходу у Штрасгофі недалеко Відня.
В часі тої мандрівки, в якій доводилося ночувати й на возі, й під возом, на підсінню, в стодолі, а то й під голим небом, втратили ми Оксану, яка з часом попала щасливо до швейної, чи до трикотажної фабрики в Гартмансдорфі коло Хемніц у Саксонії. В таборі нас із жінкою зареєстровано як фізичних робітників, як зрештою всіх, що їх доля загнала в той немилий табор; мене позначено числом 1517484, а жінку 1517640, і скоро вислано з одним транспортом до другого подібного табору „робітників зі Сходу” у Ноймюнстер на північ від Гамбурґа. Після двох тижнів нездужання в таборовому шпиталі вдалося нам – завдяки катастрофальному налетові анґлійців на табор – видістатися з нього й попасти до Гартмансдорфу, до дочки. В тій місцевості попав я до фабрики електромеханічних споруд і там я працював від грудня 1944 р. до 13 квітня 1945 р., тобто через зиму, до упадку націстичної влади.
Дня 14 квітня заняли Гартмансдорф американці і були в нім до 13 червня. Дня 14 червня прийшла на їх місце Червона Армія.
Ми з жінкою й дочкою з розмислом залишилися на місці, хоч мали час і змогу відійти з американцями. В нас жевріло бажання вернутися знову до Рідного Краю й віддати свої сили для праці в користь рідного народу; з того приводу я двічі відклонив пропозицію приняти німецьке громадянство й залишитися в Гартмансдорфі на все. Та радянська адміністрація задержала нас на місці ще цілий рік: мене як перекладача спершу в місцевому громадському Управлінні, опісля при демонтажі двох фабрик /по черзі/, а Оксану як художню малярсько-рисувальну і співочу силу для потреб командатури в Гартмансдорфі, потім ще й у Бад-Лявзику.
Демонтажні роботи покінчилися в перших днях червня, і 20 чер-вня 1946 р. ми від’їхали з Гартмансдорфу із транспортом здемонтованих машин у межі Радянського Союзу. Їзда тривала три тижні, так що ми щойно в половині липня опинилися у – Львові. Инакше й годі було. Оксана - студентка львівської Музичної Консерваторії в рр. 1938 – 1940 /яка своїми прилюдними виступами будила великі надії, і на конкурсі з творів Чайковського 1940 р. здобула першу нагороду, та – на жаль – через несподівану грудну недугу мусіла перервати улюблену науку співу/ склала з успіхом вимаганий після перерви іспит і записалася знову до своєї школи. Для нас із мамою залишилося тільки попіклуватися нею, щоб вона могла без перешкоди осягнути свою мистецьку ціль. З тою думкою ми й залишилися у Львові. /Первісно ми думали вертатися до Коломиї./ На те вплинула ще й та обставина, що до Коломиї не було чого їхати: власну хату при вул. Дідушицьких знищило нам ґетто, а з мешканням у місті пропало все наше устаткування й ціла моя неоцінена бібліотека з численними унікатами /книжки з бібліотеки продавано на ринку..../. Поновити наукову й по змозі літературну працю в нових умовинах можна було тільки в культурному осередку; таким осередком для нас залишився Львів.
Та тут висунулася клопітлива проблема, де найти приміщення. Перші кілька тижнів перебули ми в гостинному домі незабутньої артистки Стефи Стадниківни-Гелясової; добра, яке вона вчинила нам з власної понуки в перший день нашого побуту в чужому для нас місті, ми не забудемо ніколи. Її благородна пропозиція виявилася в тодішніх умовинах справжньою саможертвою...
Пізніші немилі клопоти з приводу приміщення зняла з нас відома письменниця Ірина Вільде тим, що віддала нам до диспозиції одну кімнату в своїй домівці, і ми перебралися туди в останній вечір 1946 року.
Залишалася проблема засобів прожитку. Спершу думалось мені активізуватися як письменник. Так от перша спроба з життєписом
М. Заньковецької – зладженим весною й літом 1947 р. за доступними мені джерелами – не вдовольнила редактора Видавництва. Я зрозумів, що там мені нічого шукати. Тому звернувся до шкільництва. Справа видання клясичної бібліотеки при університеті ім. Івана Франка, яка спершу, здавалося, заповідалася добре, застрягла на мілині. От я, видужавши дещо з помітної перевтоми – наслідків переживань останніх років – взявся шукати місце викладача при якій-будь школі. І від вересня 1947 р. став я викладачем анґлійської мови при Медичному Інституті /кафедра іноземних мов/, а коли там під час літніх ферій наступили поважні редукції, перенісся на запропоновану мені посаду учителя німецької мови на такій же кафедрі при Педаґоґічному Інституті. В цьому поміг мені богато проф. Михайло Рудницький, керівник кафедри іноземних мов при університеті. Там я тепер працюю.
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Літературну діяльність почав я ліричними – як звичайно буває – спробами 1902 р., яким дав заголовок „Первоцвіти”. Перші друковані вірші появилися в черновецькій „Буковині” 1907 р., а перша лірична збірка п.з. „Хвилини” в Коломиї 1919р. Пізніше, в 1936 р., надрукувало в-во „Ізмарагд” мої сонети „Світанки й сутінки”, а „Смолоскипи”, 1937 р., „Листопадову симфонію”. В загальному віршів друкував я мало. Повна й упорядкована збірка лірики п.з. „Хвилини”, а з нею дещо епічних та сатиричних творів, пропала в часі останньої заверюхи.
Підо впливом театру та драматичної літератури з’явилися в мене скоро /вже в 1904 р./ спроби драматичного діялоґу. В 1910 р. взяв я участь у драматичному конкурсі Галицького Краєвого Виділу драмою „Розладдя” і здобув третю нагороду. Був то мій дебют у драматичному письменстві”.
Від 1918 р. віддав я більше часу драматичному мистецтву й написав низку драматичних творів. З них частина появилася друком: „Маєві акорди”, „Тайна”, „Артисти”, „Мати”, „Самсон”, „На становищі”, „Королівна”, „Ірод Великий”; підкреслені твори були /укупі з „Розладдям”/ багато разів на професійній або на аматорській сцені; а недруковану картину „Синя квітка” спопуляризував у Західній Україні театр Йосипа Стадника в рр. 1937-1938. Инші твори залишилися в рукописах, між ними цикль „У вирі молодощів” /п’ять драм із наймолодших літ, які разом творять сценічну повість/, цикль „Марта” – з життя відомої української письменниці Уляни Кравченко, в яке уві-йшла й частинка життя великого Каменяра Галичини; друга частина циклю п.з. „Підводні скелі” здобула першу нагороду на літератур-ному конкурсі 1943 р., а четверта п.з. „Борвійні хвилі” була відмічена на драматичному конкурсі 1937 р. Вкінці невеликий цикль /дві дра-ми й епілоґ/ п.з. „На закруті” – історія міщанської родини, з якого перша частина – „Братня колотнеча” була теж нагороджена 1943 р. Друга частина п.з. „Повінь” повстала в часі війни, а а епілоґ уже на еміґраційній мандрівці. Тоді ж із’явилася драма „Два світи” та картина „Волошки”. Вкінці – вже у Львові – написав я комедію п.з. „Модний паша” – з сучасного побуту.
З вичислених довоєнних драм три були нагороджені /в ріжних часах/, а дві відмічені.
Крім того зладив я низку перекладів драматичних творів із ріжних мов: з грецької „Елєктру” Софокля; з німецької „Торквато Тассо” Ґетого, „Ева в вечеровій сукні” Ніко Досталя й „Пасхальна драма в Обераммерґау”; з французької „Витівки Скапена” Молієра та „Моя родичка” Г. Мейляка; з анґлійської „Пані Бельмонту” Ервіна. За переклад „Торквата Тасса” побрав я вже був навіть гонорар від „Українського Видавництва”, але воєнні дії друк припинили. Де рукопис, не знаю...
З прозових праць згадаю в першу чергу популярно-наукову розвідку про „Козаччину у Шевченка”, що появилася в ювилейному 1914 р. /дещо скорочено/ в „Звіті Дирекції коломийської ґімназії” за шк. рік 1913/1914 п.з. „Погляди Шевченка на Козаччину”. Зокрема використав я її широко у „Вступі” до „Історичних поем Т. Шевченка”, що вийшли першим виданням 1914 р., а другим, повнішим, 1921 р. Обидва видання появилися як перший випуск Видавництва „Загальна Книгозбірня”, заснованого мною саме 1914 р.
В тому ж видавництві надрукував я вже після першої світової війни переклади з латинської мови: Саллюстія „Змова Катиліни” та Ціцерона „Промови проти Катиліни”, обидва з просторими історично-літературними вступами та річевими поясненнями. Згодом започа-ткував я новий переклад Овідієвих „Перемін” і видав там дві перші пісні; та залишив її, не найшовши зрозуміння для свого розміру вірша в наших критиків. Видав також переклад „Олінтийських промов” грецького промовця Демостена. /Мав то бути початок усіх промов Демостена проти Пилипа Македонського./
Зокрема згадаю свою принагідну граматичну невелику працю п.з.
„Недостачі української письменницької мови”, зладжену в 1923 р. з приводу непередуманої правописної реформи в Галичині на початку того ж року. Видана 1923 року, вона викликала доволі жваву й цікаву дискусію, не змінивши зрештою нівеляційної хвилі часу, яка збала-мутила навіть тямущих граматиків.
З инших прозових писань згадаю низку промов і рефератів, що добігали числом до трицятки /28/; з них чотири були надруковані /про Шевченка, Шашкевича, Федьковича й А. Чайковського/ в Галичині, одна /про Шевченка/ на Буковині.
З автобіоґрафічних, не позбавлених подекуди ширшого інтересу, додам „Записки” з 1907 і 1917 року, описи мандрівок /одна „З Красноїлі в Буркут” – в „Колом. Вістях” 1927 р./, тощо.
Вже на еміґрації, спонуканий відозвою празького Музею, зладив я ширшу автобіоґрафію п.з. „Дещо про себе”, з приводу скінченого 60-ліття.
У Львові написав я згадану вже джерельну життєписну повість п.з. „Марія Заньковецька”.
Крім того зладив переклад з анґлійської мови романтичних повісток А.Т. Уайт п.з. „Пропащі світи”. Змістом тих повісток є археоло-ґічні розкопки від найдавніших часів по розкопи в Мексику.
Оце в загальному білянс моєї праці пером.
Дещо з того надбання під час останньої заверюхи загубилося і може й на все пропало /нпр. деякі циклі лірики, сатири й ліросатири, драматична поема „В Різдвяну ніч”, цикль „На закруті”, переклад „Елєктри” й „Ева в вечеровій сукні”, „Записки” з 1907 і 1917, всі промови й реферати/.
Виснажлива праця в школі та зв’язані з нею доповняльні студії анґлійської й німецької мови просто виключають всяку свіжу творчу працю; можливі щонайвище перекладні вправи з тих мов.
Моя автобіоґрафія була б неповна, якби я не згадав про свою довоєнну редакторську й видавничу працю в „Загальній Книгозбірні”. Звісно, намічена мною мета так і залишилася незреалізованою мрією. Все ж таки в найтяжчу переходову добу нашої історії зредаґував я й видав у ній поверх 30 випусків літературного /майже всі поезії Уляни Кравченко/ й популярно-наукового змісту – як „Загальні основи музики” Людкевича та „Вселенна” Раковського.
Вкінці згадаю, що працюючи зі своїм хором, я написав для нього кілька пісень для літурґійних потреб.
Оце і все.

Львів, у день Різдва Христового 1949 р.

Дм. Николишин.


(За машинописом сімейного архіву ДМИТРА НИКОЛИШИНА).

У переліку зшитків сімейного архіву "МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ" значиться під №33.

У нашій сім'ї знаходиться портрет Дмитра Николишина руки художника Ярослава Лукавецького. Львів,1930р. (Фото, як і багато інших ілюстрацій, на сторінку Поетичних Майстерень загрузити не змогла, в інтернет-ресурсі зображення з портрета Лукавецького відсутнє, хоча в авторському альбомі художника воно є).


Контекст : Дмитро Николишин



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст Дмитро Николишин
Дата публікації 2017-10-28 12:43:09
Переглядів сторінки твору 389
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.943 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2018.09.20 10:00
Автор у цю хвилину відсутній