ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віталій Когут (1998) /
Проза
загублений вночі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
загублений вночі
У кімнаті витав густий сигаретний дим, смерділо потом та блювотою. По білосніжній стіні стікало пролите вино, так схоже на нього, того хто так легко піддався на усі провокації. Картина була порвана, важко навіть сказати, що там мало бути, ти можеш побачити лише діру яку вона колись приховувала. Жодного вікна, жодної шпарини яка б могла сказати, яка зараз пора часу, день чи ніч. Ти можеш покладатися лише на свої інстинкти, але жоден з них не сказав би тобі правди. Затуманений розум єдине що тобі зараз належить, єдине чим ти можеш зараз оперувати, та тиша, абсолютна тиша. Не чути навіть биття власного серця. Кожна секунда це вічність, вічність яку ти проживаєш знов і знов. Нічого не змінюється, жодного руху, жодного звуку, нічого. Часу не існує, та й для нього його ніколи й не було. Лише біль, біль та самотність. Речі які так часто йдуть поруч. Та для нього це єдине ціле, біль завжди приносить самотність, а самотність це суцільна біль, яку ти не відчуваєш, ти тільки знаєш, що вона існує і цього достатньо щоб зійти з розуму. Достатньо щоб світ став чужим, достатньо щоб ти став чужим для себе. Самотність - одне слова, а стільки болі. Болі що знищує з середини. Вона чіпляє твою душу, покриває виразкою, та заливає її кров’ю, нехай це й не справжня кров, та ти відчуває як стає важко дихати, немов хтось прорізав твоє горло та схопив легені зсередини. Кожен подих стає отруйним, кожен вдих та видих отруює не тіло, а розум. Ти уже не бачиш кольорів, весь світ стає єдиним ціли, єдиною порожнечею а в центрі ти. І єдине що в тебе є – вічність. І вона тебе вбиває. Ти чекаєш того чого заслуговуєш – кохання. Але воно так і не прийшло.
Світло та темрява, добро та зло. Хто зробив ці границі? Границі які порушують кожної миті. Кожен розмежовує ці поняття по-своєму. Ніхто уже не знає як виглядає те чи інше у істинному своєму образі. А чи має воно взагалі своє обличчя, чи це лише дві сторони одної медалі? Це питання не потребує відповіді. Ні ти, ні я, ні він ніколи її не знайдемо. Даремний пошук того чого немає - завжди закінчується однаково. Смерть. Смерть це кінець. Кінець пошуку. Кінець страждань. Та й взагалі це кінець усього. Хоча смерть це й початок. Але початок чого? Гниття у землі? Чи початок нового шляху? Шляху про який усі говорять та ніхто його так і не бачив? Смерть це кінець, зупинимося на цьому, адже навіть останнє слово цього рукопису – СМЕРТЬ. Хоча важко казати чим це закінчиться, адже я так і не знаю що це. Книга? Думки божевільного? Чи просто слова на папері, який колись зогниє? Зараз це набір слів. нічим незв’язаних між собою. Єдине що їх об’єднує це він. А він – це Страх.
Страх. Слово що наповнене жахом, боягузтвом, хтивістю, жадобою - усім, що ми так любимо та так осуджуємо. Чому саме страх? Чому ми хочемо бути наляканими? Невже розуміння безпеки нам не приносить задоволення? Страх це те, що містить усе чого ми хочемо. Усе що ми засуджуємо. Страх – суміш, що об’єднує чорне та біле. Жодної буденності. Страх – свято. Свято якого ми так чекає. Ми ніколи в житті не будемо прагнути нічого так сильно як його. Навіть кохання це страх. Добро - страх. Зло – страх. Усе наше життя це страх.
Виходячи зранку з дому ми не боїмося, що уже не повернемося? Ні. Ми навіть не думаємо про це. Адже страх який ти відчуваєш кожного дня. Який несе один і той самий сенс – стає сірим. Суміш уже не така гарна. Ні тобі чорного, ні білого – вона сіра. Хто до біса любить сірий колір? Ніхто! Чому? Яке дурне питання. Питання що не потребує відповіді. Ми завжди звикаємо до усього. До людей, роботи, нашого оточення, музика, фільми усе приїдається. Ми завжди прагнемо нового, нових відчуттів. А сіре це те чого ми прагнемо позбутися. Подивіться навколо. Ви бачите щось сіре? Щось сірого кольору, що ви купили самі. Навіть одяг який ви називаєте сірим, насправді має 2 кольори. Варто просто придивитися і самі усе побачите. Страх – єдине відчуття що завжди набуває нових рис. Набуває нового обличчя. Але знаєте, суть завжди однакова. Постать страху завжди однакова, просто маска інша. Він міняє своє положення. Та не міняє сутності. Не змінюється його характер, поведінка. Змінюється лише маска. Обличчя страху. Але це завжди одне і теж. Страх завжди поряд. Навіть люди які говорять, що живуть одним днем мають цей страх. Це страх зміни бачення. Бачення свого життя. Вони не хочуть думати що буде завтра. Вони бояться завтрашнього дня. Але не він. Він уже не страх – він це – життя, стоїть у всій своїй красі. Але ми не бачимо його. Він не хоче щоб його бачили. Він хоче щоб його боялися. Це усе чого він хоче.
Світло та темрява, добро та зло. Хто зробив ці границі? Границі які порушують кожної миті. Кожен розмежовує ці поняття по-своєму. Ніхто уже не знає як виглядає те чи інше у істинному своєму образі. А чи має воно взагалі своє обличчя, чи це лише дві сторони одної медалі? Це питання не потребує відповіді. Ні ти, ні я, ні він ніколи її не знайдемо. Даремний пошук того чого немає - завжди закінчується однаково. Смерть. Смерть це кінець. Кінець пошуку. Кінець страждань. Та й взагалі це кінець усього. Хоча смерть це й початок. Але початок чого? Гниття у землі? Чи початок нового шляху? Шляху про який усі говорять та ніхто його так і не бачив? Смерть це кінець, зупинимося на цьому, адже навіть останнє слово цього рукопису – СМЕРТЬ. Хоча важко казати чим це закінчиться, адже я так і не знаю що це. Книга? Думки божевільного? Чи просто слова на папері, який колись зогниє? Зараз це набір слів. нічим незв’язаних між собою. Єдине що їх об’єднує це він. А він – це Страх.
Страх. Слово що наповнене жахом, боягузтвом, хтивістю, жадобою - усім, що ми так любимо та так осуджуємо. Чому саме страх? Чому ми хочемо бути наляканими? Невже розуміння безпеки нам не приносить задоволення? Страх це те, що містить усе чого ми хочемо. Усе що ми засуджуємо. Страх – суміш, що об’єднує чорне та біле. Жодної буденності. Страх – свято. Свято якого ми так чекає. Ми ніколи в житті не будемо прагнути нічого так сильно як його. Навіть кохання це страх. Добро - страх. Зло – страх. Усе наше життя це страх.
Виходячи зранку з дому ми не боїмося, що уже не повернемося? Ні. Ми навіть не думаємо про це. Адже страх який ти відчуваєш кожного дня. Який несе один і той самий сенс – стає сірим. Суміш уже не така гарна. Ні тобі чорного, ні білого – вона сіра. Хто до біса любить сірий колір? Ніхто! Чому? Яке дурне питання. Питання що не потребує відповіді. Ми завжди звикаємо до усього. До людей, роботи, нашого оточення, музика, фільми усе приїдається. Ми завжди прагнемо нового, нових відчуттів. А сіре це те чого ми прагнемо позбутися. Подивіться навколо. Ви бачите щось сіре? Щось сірого кольору, що ви купили самі. Навіть одяг який ви називаєте сірим, насправді має 2 кольори. Варто просто придивитися і самі усе побачите. Страх – єдине відчуття що завжди набуває нових рис. Набуває нового обличчя. Але знаєте, суть завжди однакова. Постать страху завжди однакова, просто маска інша. Він міняє своє положення. Та не міняє сутності. Не змінюється його характер, поведінка. Змінюється лише маска. Обличчя страху. Але це завжди одне і теж. Страх завжди поряд. Навіть люди які говорять, що живуть одним днем мають цей страх. Це страх зміни бачення. Бачення свого життя. Вони не хочуть думати що буде завтра. Вони бояться завтрашнього дня. Але не він. Він уже не страх – він це – життя, стоїть у всій своїй красі. Але ми не бачимо його. Він не хоче щоб його бачили. Він хоче щоб його боялися. Це усе чого він хоче.
Даний текст - це пролог до книги яку я б хотів написати. Ну як хотів, я її розпочав, але навряд завершу. З усього там написаного, пролог це єдине що мене поки радує. Того я вирішив дізнатися, що подумають про це інші.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію