У кімнаті витав густий сигаретний дим, смерділо потом та блювотою. По білосніжній стіні стікало пролите вино, так схоже на нього, того хто так легко піддався на усі провокації. Картина була порвана, важко навіть сказати, що там мало бути, ти можеш побачити лише діру яку вона колись приховувала. Жодного вікна, жодної шпарини яка б могла сказати, яка зараз пора часу, день чи ніч. Ти можеш покладатися лише на свої інстинкти, але жоден з них не сказав би тобі правди. Затуманений розум єдине що тобі зараз належить, єдине чим ти можеш зараз оперувати, та тиша, абсолютна тиша. Не чути навіть биття власного серця. Кожна секунда це вічність, вічність яку ти проживаєш знов і знов. Нічого не змінюється, жодного руху, жодного звуку, нічого. Часу не існує, та й для нього його ніколи й не було. Лише біль, біль та самотність. Речі які так часто йдуть поруч. Та для нього це єдине ціле, біль завжди приносить самотність, а самотність це суцільна біль, яку ти не відчуваєш, ти тільки знаєш, що вона існує і цього достатньо щоб зійти з розуму. Достатньо щоб світ став чужим, достатньо щоб ти став чужим для себе. Самотність - одне слова, а стільки болі. Болі що знищує з середини. Вона чіпляє твою душу, покриває виразкою, та заливає її кров’ю, нехай це й не справжня кров, та ти відчуває як стає важко дихати, немов хтось прорізав твоє горло та схопив легені зсередини. Кожен подих стає отруйним, кожен вдих та видих отруює не тіло, а розум. Ти уже не бачиш кольорів, весь світ стає єдиним ціли, єдиною порожнечею а в центрі ти. І єдине що в тебе є – вічність. І вона тебе вбиває. Ти чекаєш того чого заслуговуєш – кохання. Але воно так і не прийшло.
Світло та темрява, добро та зло. Хто зробив ці границі? Границі які порушують кожної миті. Кожен розмежовує ці поняття по-своєму. Ніхто уже не знає як виглядає те чи інше у істинному своєму образі. А чи має воно взагалі своє обличчя, чи це лише дві сторони одної медалі? Це питання не потребує відповіді. Ні ти, ні я, ні він ніколи її не знайдемо. Даремний пошук того чого немає - завжди закінчується однаково. Смерть. Смерть це кінець. Кінець пошуку. Кінець страждань. Та й взагалі це кінець усього. Хоча смерть це й початок. Але початок чого? Гниття у землі? Чи початок нового шляху? Шляху про який усі говорять та ніхто його так і не бачив? Смерть це кінець, зупинимося на цьому, адже навіть останнє слово цього рукопису – СМЕРТЬ. Хоча важко казати чим це закінчиться, адже я так і не знаю що це. Книга? Думки божевільного? Чи просто слова на папері, який колись зогниє? Зараз це набір слів. нічим незв’язаних між собою. Єдине що їх об’єднує це він. А він – це Страх.
Страх. Слово що наповнене жахом, боягузтвом, хтивістю, жадобою - усім, що ми так любимо та так осуджуємо. Чому саме страх? Чому ми хочемо бути наляканими? Невже розуміння безпеки нам не приносить задоволення? Страх це те, що містить усе чого ми хочемо. Усе що ми засуджуємо. Страх – суміш, що об’єднує чорне та біле. Жодної буденності. Страх – свято. Свято якого ми так чекає. Ми ніколи в житті не будемо прагнути нічого так сильно як його. Навіть кохання це страх. Добро - страх. Зло – страх. Усе наше життя це страх.
Виходячи зранку з дому ми не боїмося, що уже не повернемося? Ні. Ми навіть не думаємо про це. Адже страх який ти відчуваєш кожного дня. Який несе один і той самий сенс – стає сірим. Суміш уже не така гарна. Ні тобі чорного, ні білого – вона сіра. Хто до біса любить сірий колір? Ніхто! Чому? Яке дурне питання. Питання що не потребує відповіді. Ми завжди звикаємо до усього. До людей, роботи, нашого оточення, музика, фільми усе приїдається. Ми завжди прагнемо нового, нових відчуттів. А сіре це те чого ми прагнемо позбутися. Подивіться навколо. Ви бачите щось сіре? Щось сірого кольору, що ви купили самі. Навіть одяг який ви називаєте сірим, насправді має 2 кольори. Варто просто придивитися і самі усе побачите. Страх – єдине відчуття що завжди набуває нових рис. Набуває нового обличчя. Але знаєте, суть завжди однакова. Постать страху завжди однакова, просто маска інша. Він міняє своє положення. Та не міняє сутності. Не змінюється його характер, поведінка. Змінюється лише маска. Обличчя страху. Але це завжди одне і теж. Страх завжди поряд. Навіть люди які говорять, що живуть одним днем мають цей страх. Це страх зміни бачення. Бачення свого життя. Вони не хочуть думати що буде завтра. Вони бояться завтрашнього дня. Але не він. Він уже не страх – він це – життя, стоїть у всій своїй красі. Але ми не бачимо його. Він не хоче щоб його бачили. Він хоче щоб його боялися. Це усе чого він хоче.

Даний текст - це пролог до книги яку я б хотів написати. Ну як хотів, я її розпочав, але навряд завершу. З усього там написаного, пролог це єдине що мене поки радує. Того я вирішив дізнатися, що подумають про це інші.