Нарешті мій друг помер. Відмучився. Своєю смертю він позбавив моє сумління важкого тягаря спогадів. Тепер не буду щодня спостерігати за невмолимою агонією людини, ураженої променевою хворобою.
1986-го року ми закінчували школу. Аж тут – Чорнобиль. Мій брат свого часу служив у ракетних військах, мав друга в Народичах. Той і розповів, що сталося.
27 квітня грали київське «Динамо» та московський «Спартак». Ми були на матчі і раділи перемозі киян з рахунком 3:0. Потім пішли до брата на роботу в універсам, де він працював холодильщиком аби відсвяткувати таку гарну подію. Їли київський торт. Справжній, не той сухий глевтяк, що продається нині фірмою «Рошен». Там і довідалися про біду від його напарника.
Брат узяв з роботи дозиметра, яким вдома зробили заміри. Шестикратне перевищення норми засвідчило, що сталося щось дуже погане. На коврових доріжках почали утворюватися маленькі сріблясті кульки. Коли на них наступити – вони лопалися на більш дрібніші і розпорошувалися на більшій площі. Зайнялися вологим прибиранням.
Увечері вийшов на лоджію аби подихати «свіжим» повітрям. Смерділо горілим металом. Запах був надзвичайно сильним і не зникав кілька діб. А вдалині мій погляд вихопив гігантську автоколону пожежних машин, які повертали з міста Вишневого на Кільцеву дорогу. Рев їхніх сирен та світло проблискових маячків привернули увагу всього мікрорайону.
- Сашо! Вони їдуть в Прип’ять,- сказав брат. – Там, мабуть, дуже велика аварія трапилася якщо гонять техніку аж з Києва.
Я мовчав. Не розумів наслідків та розмірів тієї біди.
На перше травня влаштували парад. Кому треба - звично пішли на те збіговисько. А я із хлопчаками грали у футбола, допоки надзвичайно гучне басовите гудіння з неба не привернуло нашої уваги. Вперше, і, мабуть, востаннє в житті я побачив «Мрію» з «Бураном» на хребті. Ревище шести двигунів стрясало увесь Київ. Велетенський літак летів у сторону космодрома «Байконур».
Після свят ми звично прийшли до школи. Там усе змінилося. Навчання припинили, учнів у терміновому порядку відсилали по таборам та санаторіям нашої неозорої батьківщини. Декого батьки забирали самі. Залишилися тільки ми – десятикласники, оскільки мусили здавати шкільні держіспити і готуватися до вступів у вузи, технікуми, училища. Школа спорожніла. З півтори тисячі душ лишилося два випускні класи.
Наступного дня до нас у гості завітав якийсь підполковник і запропонував хлопцям замість триденних польових занять з НВП допомогти з дезактивацією.
Ми не знали що то таке, але були сумлінними патріотами своєї країни, комсомольцями. Тому, звичайно ж, згодилися.
- Завтра о восьмій усім бути біля школи. Попрацюєте з пожежниками,- сказав військовий. – А тепер – додому.
Всі розійшлися. Мене ж залишили, оскільки був командиром взводу власного класу.
Викладач ПВП (початкової військової підготовки) вручив мені два дозиметра, сам узяв топографічну мапу нашого району та … школи! Таких карт в очі не бачив і не думав, що вони взагалі існують. Уявіть: на мапі одна школа, масштаб – 1:100.
І почалося. Метровим аршином відмірялися десять метрів. Потім я міряв показники потужності потоків альфа та бета частинок, і гамма променів. Командир замальовував квадрати на картах певним олівцем: зеленим – норма, жовтим – десятикратне перевищення норми, червоним – усе що більше десятикратної норми. Всі карти палали тривожним червоним кольором. Потім полізли на дах.
- Товаришу підполковнику! Подивіться на показники. У мене зашкалює стократний регістр. Перемикаю на інший. Ось, дивіться: стоп'ятдесятикратне перевищення норми по гамма випромінюванню.
Перевірили. Не повірили. Взяли ще п'ять дозиметрів. Кожен показував те ж саме.
- Олександре, дуже прошу – нікому про це не розповідай. Не треба паніки. Гаразд?
- Гаразд,- відповів я .
А вранці до школи приїхали пожежники. Вони подали рукави пожежних гідрантів на дахи і ми почергово змивали той радіоактивний пил. Потім мили стіни, вікна і , врешті, асфальт. І так три дні поспіль. На той час мені і моїм товаришам було по шістнадцять років.
Ще місяць по тому я кашляв і дико чхав. З носа дуже часто ні з того, ні з сього цебеніла кров. Але я на те не звертав уваги, оскільки після закінчення школи ми з мамою того дня виїхали на якусь турбазу під Чернівці, де я під монотоннее цілодобове шепотіння дощів дивився чемпіонат світу з футболу.
Кривавий дощ із носа припинився.
Щойно повернувся до столиці – брат потягнув мене на відпочинок поближче до моря. Є таке селище Парутіне. Біля колишнього давньогрецького міста Ольвія. Там іще місяць ловив рибу, засмагав, поночі лазив мальовничими руїнами, полохаючи чорних археологів.
Коли ж повернувся – вступив до училища, а воєнкомат докинув іще вечірні водійські курси в ДОСААФі. Тому думати над тим, чим вилізе Чорнобиль у майбутньому часу не було. А наступної весни мене взяли в армію. Мого друга Мишка також. Я толочив підошвами чобіт оренбурзькі степи, а він – працював у Зоні. Ким і що там робив – не казав.
Двадцять років тому Микола отримав інвалідність. Це в 28 років! Дружина його покинула, Кричала, що імпотент, плювалася.
А потім регулярно, кілька разів на рік, на пару тижнів він лягав до лікарні. На роботу його ніхто не брав, бо часто втрачав свідомість, був млявим.
Свого часу намагався дізнатися, чи це дітям тільки нашої школи випала честь неповнолітніми працювати на дезактивації, чи така участь була в усіх хлопчаків 1986-го року випуску. Марно: непробивна стіна.
Мирний атом тихою сапою збирає свою данину. Убитих і покалічених на Сході України у сотні разів менше аніж загиблих від аварії на ЧАЕС. Про інвалідів не кажу. Але люди пам'ятають тільки те, що постійно перед очима. А той – далекий біль – уже забувається.
У Мишка не було родини. Мама померла два роки тому.
- Хто забере тіло? – запитав лікар.
- Я.
- Ну, тоді підпишіть ось тут,- чоловік тицьнув мені під носа купкою папірців.
Я підписав. Лікар пішов. Посидівши ще хвилину над його ще теплим тілом , підвівся. Колись у дитинстві я обіцяв, що куплю йому чудовий подарунок, коли у нього народиться син. А натомість…йду аби купити йому труну.
22.10.2017р.