ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2018.01.17 23:53
Леся Миронюк- Ви , напевно, за сандалями скучили... (з коменту під викладеним мною на Фейсбуці "літнім" фото)))

Поетам чоботи носить не до лиця.
Ми генерали іншого взірця.
Завжди розуті... Долею сприйняв,
Як босі душі ріже навмання
Брехні спокуса

Василь Кузан
2018.01.17 23:29
Зима, як жінка, міняє позу,
Морочить душу, туманить розум.
То хоче глибше у сніг зарити
Вчорашніх вражень дереворити,
То хоче ззаду поцілувати,
Обводить пензлем важливі дати,
А то, як дівка у сні дволикім –
Її лякає раптова близькість.

Сергій Гупало
2018.01.17 20:39
Пора. Обіцянки забудь зачерствілі.
Тумани позаду, окутали горе.
Надія на чисті, стрімкі заметілі,
Що вибілять душу і ніченьку чорну.

Якось паралельно йде правдошукання,
І так популярні оті, що невинні…
І пнуться незграбно одні запитання –

Сонце Місяць
2018.01.17 20:36
П’єретти & коломбіни, офелії, саломеї
старанні, зухвалі пози
аргументи, резони, догми

За кавою або кейфом
на сепії чи пастелі
вітаючи сум & втому
фотелі й пустелі готельні

Вікторія Лимарівна
2018.01.17 20:30
Життя смугасте і мінливе.
Нема зупину, вороття.
Щасливе, іноді жахливе.
Грайливе, начебто дитя.

На зебру схоже – її смуги,
Чергуючись, ідуть до нас.
На що чекати: радість , тугу?

Іван Потьомкін
2018.01.17 17:40
Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підс

Лілея Дністрова
2018.01.17 16:31
Лунарний блік нависнув повновидо,
Даруючи осяяність землі.
Розцвічення нічного колориту,
Соната світла у німій пітьмі.

Гігантський блік, припливи і відпливи...
У лабіринтах снів чи наяву,
Падінь і злетів диво-переливи,

Олександр Сушко
2018.01.17 15:53
Поламалась ліра,
Не цвітуть сади.
Наплодилось сіре -
Ти сюди не йди.

Золоті перлини
Вчавлено у бруд.
Урожай загинув,

Олександр Сушко
2018.01.17 10:42
Кацапоязичіє - це гріх.
Де воно - там розбрат, зрада, крівця.
Рідна ж мова - роду оберіг,
Захист від лукавого ординця.

На вустах огидні матюки,
Кожне слово, як сичання змія.
Зрадиш мову, смерде боязкий,-

Олена Багрянцева
2018.01.17 10:38
А я не сердита. Це просто настали морози.
Дме вітер суворо. Не клеїться наша розмова.
Вдягає метелиця вулицю в сукню махрову.
Не вірить зима у мої несподівані сльози…

А я не сердита. Це крига накрила озера.
Даремно двірник замітає дорогу похмуру.

Леся Геник
2018.01.17 09:33
І падає сніг, і знову розлючена вітром хуга
розказує змерзлим вікнам, що досі мовчати тут,
бо десь за Дніпром на Сході утратив хлопчина друга,
а дядько, такий товстенький, збрехав, що у нас все "ґут" .

І б'ється об дах пташина, сховатися у незм

Марґо Ґейко
2018.01.17 09:12
Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої пагоди злети.
Не дозвол

Ярослав Чорногуз
2018.01.16 23:52
Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,

Серго Сокольник
2018.01.16 23:40
абсолютно новаторський еротичний вірш. Авторські знахідки***

Ми "розслабляємось" у ванні.
Я- скорпіон на полюванні.
-ах ти ж-бо гусене безкрила!
Твого оголення жагу я
Мисливським поглядом фіксую...
Як опиратися несила

Володимир Бойко
2018.01.16 21:34
Що ти по собі, друже, залишаєш
У цьому не найкращому з світів,
Коли душа у вирій відлітає,
Неначе ключ осінніх журавлів?

На кого залишаються турботи,
І версти недопройдених шляхів,
І вічна, недороблена робота,

Марта Январская
2018.01.16 21:07
И вот повалил, тот который меня вдохновляет.
Хоть тот и не валит – он тихо и робко идет.
Как чёрными чайки порой на лимане бывают -
Январской вороне стать белой везде повезёт.

Всей сажи не хватит, чтоб вымазать каждые двери.
И только снежинок у бог
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Майя Залізняк / Критика | Аналітика

 Есеї

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1688123907915440&set=a.136243329770180.23899.100001535411743&type=3&theater
книга - зібрання творів

Ірина Кримська-Лузанчук (Українське радіо, канал "Культура")

Заслабнути на «Птахокардію»
Симптом перший

Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
«…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
І схоже, впізнаю її кредо:
«Діждися кетягів! Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
«Стовпи. Трамплін.
Де ж вільнокрило стати?
«Ти зірочка моя…» - шептала мати.
Безпутні віри не йняли, блудили,
Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
«…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!
.......................................................................................................................

Сувої підкрилля
(продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк)

Як упізнається людина зовні за стилем, одяганками, манерою розмови, виразом обличчя, так і поезії впізнаються за авторськими оздобами. Потребу цього впізнавання і відгадування за дизайнерськими сукенками гостро відчула, читаючи Світлану-Майю Залізняк.
Нещодавно я розповіла, як захворіла на птахокардію. Знаю, що ця хворість перехідна. Згодом, впевнена, стане епідемією і невиліковним естетико-емоційним явищем – птахокардію відчуватимуть тисячі прихильників поезії. Присутність залізняк в українській літературі – цілюща!
Хворію залюбки і повільно, перебираючи очима і чутливими пальчиками душі тканину кожного окремого тексту, фактуру тканини, принт… Шовк – тонкий, рівний, з тихим відблиском:

Найліпше пахне дитинки волосся.
Найглибші зіниці у нені.
Найлегше просо – в чужому колоссі.
Найважча розмова – єлейна.
Найвищі хвилі – на крайці причалу.
Найперша пігулка – молитва.
Найдовше стліває пасмо печалі.
Найкривавіша – правди ловитва. (ст.214)

Рівний тік тканини раптом заговорить різними стихіями і настроями, варто лише дати краєчок її у дзьобик читання-поринання. Хвилі і складки мінливо грають темнішими і світлішими зблисками, в яких вловлюєш і радість сонця, і тривогу темних барв.
На цій же сторінці «Птахокардії» є й інша поезія, яка відкриває інші вміння поетичного «рукоділля».

Від Бога – спека, віхола, кармін,
Лани безхліб’я, жорна, жменя жита,
Шулик із медом, ятка сновидінь,
Враг, помагач, цинобра, неміч, мито… (ст.214)

Такий багатий контрастними фарбами принт малює нам, здавалося б, знайому тему осмислення всього, що наповнює життя, як взаємопов’язаних елементів. І випадання хоча б одного з елементів робить життя, може, і рівнішим, але із знебарвленими плямами, ба навіть – дірками!
І тканина, і принт у поетеси – щільні, міцні, вималювані до ниточки-рисочки, без грубих вузликів чи рваних невмотивованих прогалин. Але якщо вдаватися до буквальності аналогії, варто взяти тканину тексту і піднести до світла – в ній таки вільно ходить повітря, крізь неї проходить вітерець, просвічується той, зворотній, бік…

Мого буття строкаті пасма так
Вітрами неутишними заплутані,
Що я, звичайна жінка, а не маг,
Не вмію віднайти нитчину сутнього. (ст.306)

Звичайно, існування таких рядків уже свідчить і про магію поета, і вміння знайти «нитчину сутнього». Бо ж кожен Поет кожним віршем досліджує сутність миті і миті сутності. А оте «звичайна жінка, а не маг» - не кокетування, а суто людська риса – дослідити сумнів, зазирнути по обидва боки предмета дослідження, по-ремісницьки сміливо вивчити на дотик піддослідну мить, емоцію, думку, асоціацію.
Читач мого есе може зауважити: що такого унікального є в зацитованих рядках? Та, ніби, й нічого. Якщо взяти оцей один вірш.
Однак поезії Залізняк – це такий космос! У сенсі кількості небесних об’єктів. У сенсі багатовимірності. У сенсі «роздивляння». Бо сфера поезії її просто утицяна зірками і зірочками, прошита кометами, пронизана променями багацько світил.
Ось вам вірш-комета:

Тратує покотьоло степ, січе…
Віоли.
Флейти.
Бубни.
Свайба, Вітре?
Я б ще зуміла впасти на плече –
І пропікати на окриллі міти,
Відвоювати милого могла б –
У легковажної білявки Хмари…
Кому жбурнути пам'ять лих і зваб?
Твоїх любасок – віз і дві байдари.
Не спопелю пшеничний колосок,
Не відберу віоли понад гаєм.
Спалю кошару, гострокіл, садок…
Я влучно кресонула – міст палає! (ст.367)

Власне, у цієї поезії назва більш знайомої і ближчої стихії – «Блискавка». Однак по своїй космічній природі у моїй читацькій класифікації такі залізняківські тексти я кладу до розділу «Комети». Летить! Яскравіє! Жар і лід! До самісінької серцевини – сердечність: сердечність тілесна-больова-емоційна і сердечність естетична-класична-образотворча.
А ось «Два голоси», вірш-туманність:

Нарешті – прилетів махровий сніг.
Підбілював розхитані перила,
Беззаборонно і відчайно мів…
Сніг забарився.
Плащ для злив купила.
На хвилеріз опала пелена.
І шелестить «забудь…» ожини листя.
Іскриться гостре пагілля бажань
Перлинками прозорого намиста.
І пристрасть білопінно розцвіла,
І застує магнолії, платани… (ст.386)

Дочитайте його у книжці до кінця. І очам відкривається величний простір жіночої душі – мудрої, спостережливої, обізнаної. Ця душа не скавчить і не скиглить, а літає, ширяє і тому так кольорово і багатогранно бачить простір під своїми крилами.
Ось мимохідь підтвердження:

Я споглядаю світ… Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Очей не позичав хитрун Сірко.
Минаю сцени, шахівниці, шахти…
Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба.
Ви пам’ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?.. (ст.114)

Є у авторки поезії-спалахи наднових зірок, поезії-молодики, поезії-протуберанці. Є хист оселятися на плането-людині – читайте, щоб зрозуміти «У тарному цеху» (ст.162), «Весна 2000» (ст.147), «Старий» (ст.108) – я відібрала цих кілька поезій як приклад присутності авторки на планетах імені кожного з нас. Досліджено й описано в її поетизованому атласі людського неба сотні людино-планет. Вона ретельно зберігає в душі поетичний і образний звіт про всі мандрівки. І відчуває велику людську потребу у веденні таких космічних і водночас земних спостережень:

Стій на горі. Дивися на світила.
Цей світ ловив і круасани пік,
Лякав боями, тішив сонним тилом.
Тепер ти бачиш дно небесних рік. (ст.34)

Якщо повернутися до мого читацького сприйняття тканини тексту, хочу наголосити на ретельності авторки у виготовленні цієї тканини, надзвичайній вимогливості до себе. Вона сама сукає нитку, потім тче полотно, фарбує і тисне принт. На які б етапи народження її авторського тексту не акцентував увагу, впадає в око майстерність і довершеність кожного окремого процесу. Ці етапи «виготовлення» тексту розглядатиму «у лупу» в наступних есе. А зараз ще хочу зиркнути на загальну матерію творчості, на улюблені мені тенденції.
Для мене увесь «рулон» творчості Залізняк - велетенська картина із текстів, які є пазлами, що дозволяють ними гратися, утворювати варіації «на тему» завдяки обертанням вмісту калейдоскопу «Птахокардії». А проте кожен окремий вірш – ретельно зібраний пазл – ані шпариночки, ані недоречності, ані порожнини. Можна висипати фрази на купку, можна змішати втілені поетичні тропи у букеті, можна розібрати ланцюжки рядків і строф на ланочки. І що? Заговорять вони лише у «конструкторі» і в «конструкції» авторки. Дивину відкрила, скажете? Буцім, так з кожним поетом!
Ні. Вона так сміливо й впевнено «бавиться» словом, що воно – навіть сіреньке і вживане або випадково-нетутешнє чи видобуте з нетрів термінології або рідко згадуваної лексики, набуває нового життя, звучить у сміливій інтерпретації, опиняється в несподіваному місці тексту, засвітившись відверто само до себе дитинним здивуванням і щасливою посмішкою відкриття в собі більшого, ніж був раніше, смислового простору.
Треба мати вироблену рукою і уявою звичку, ритуал, стиль, щоб зануривши кінчик пера у містичне і завжди варіативне середовище космічного блукання слів, упіймати краплину поетичного чорнила, населену міріадами сенсів. Потім утримати ту краплину, потягти, як ниточку, на листку, не занапастивши її і не потопивши задум у кляксі!.. Потім дмухнути на ще вологе мереживо рядочків, магічно провітривши цю залізняківську тканину.

Вохриста спека. Ворохобна гама.
Бинтує вухо стріляний Мідас.
І плачуть біля рам халатні мами:
Кокоси з пальм летіли повсякчас.
Картини-гасла. Рамці з очерету.
Гуманітарні криза, сіль, тютюн.
Старий Дедал ховає в саж ракету,
Чкурнули свині в бік лілових дюн. (ст.66).

Тому крам тексту органічно сприймається і як намальований ніби власноруч, а не авторкою, образок із буття, і як динамічна кіноплівка – наповнений дією і невисмоктаним із пальця сюжетом – серіал, який хочеться дивитися і дивитися (на відміну від справжніх серіалів, які втомлюють і навіюють нудьгу). Світлана-Майя пише світ і життя доступним кожному з нас, а тим паче – кожному поетові, матеріалом. Сировина та ж – а виріб неповторний!

Глінтвейн парує… Вкине нічка
Глід, матіоли, кріп, жасмин.
В яр опливає чорна свічка.
До розсвітання – сім хвилин.
Ліловим жевривом за хмари –
В сузір’я Лева, Козерога –
Летить чаклунка в окулярах,
Окроплює змію-дорогу… (ст.146)

Оце дала торкнутися до креп-жоржету. Та ви й самі можете. І до сатину – «Між поцілунками школяр курив, Пригладжував чуприну барви глини. Та й на сусідці Ларі оженивсь, Бо я удруге не прийшла в малину» (ст.219), і до лляного полотна – «Віджнивувало Літо. Із клавіром Гуляє Осінь – між оман, спокус… Ось дочитаю звільна «Символ Віри», Під вірші простелю лляний обрус» (ст.187), і до тонкого вразливого батисту – «Безкрила, виглядаєш дощ На ганку самоти? Він живить липи ніжну брость. Чого жадаєш ти?..» (ст.335)…
Читач зі схильністю до «птахокардії» здатен сам обрати аналогії для особистого прочитання. Не крізь якості полотна, а інакше. Створити карту мандрівки просторами підкрилля по-своєму. А підкрилля поезій Світлани-Майї Залізняк вабить і прихищає обіцянкою нових помахів, нових вітрів, несподіваних картин з висоти пташиного польоту. Читач її набуває відтак вміння відкривати світи, часи і виміри засобом читання саме її поезій. І завжди дивуєшся і не здатен збагнути, як то пташка неусвідомлено, але впевнено тримається на висоті, робить піке, лине під сонцем самим, так само читаєш поезію «Птахокардії» - питаючи себе, і як вона це робить?
Летимо далі?..

«Під саваном снігів – поля у січні,
А в липні плат опіль заянтарів» (ст.487)

До нових вражень!

Грудень 2015-січень 2016
Ірина Кримська-Лузанчук

.................................................................................................................

«Птахокардія» - невиліковна
Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк
Прикладка як новоутворення сенсів

Досліджуючи мову поезії Залізняк, дивуєшся невичерпності ресурсу, яким володіє авторка. Її мова ніби розвивається в собі, нуртує і розшиює береги, стаючи ще більш повноводною і глибокою. Загадка криється насамперед у радісній безстрашності поетеси і впевненій грі всіма-всіма інструментами мови, мови як такої і мови поетичної. З їх (інструментів) допомогою вона винаходить все більше і більше скарбів, урізноманітнюючи визначення й означення для усіх досліджуваних тем, предметів і явищ.
Сьогодні зупинюся на прикладці, яка особливо яскраво демонструє здатність Залізняк до відкриттів усередині, здавалося б, давно досліджених словесних територій і маршрутів. Чому проявляється така пристасть і винахідливість у кліматі пикладки, можна досліджувати і крізь психологію творчості. Однак мене зараз більше приваблює естетична сторона предмета дослідження, цієї «експресії думок-вуглин» («Шал», ст. 454).
Варто зауважити, що тексти Залізняк демонструють одночасно обшир авторської мови і відверту манеру віртуозної економії мовного ресурсу. Щоб максимально точно поцілити образом, метафорою, визначенням читачеві в душу й думку, Світлана-Майя ліпить словесний снаряд так, щоб елегантно зекономивши місце в рядку, в строфі, підібрати таке слово, яке б розірвало на клоччя всі попередні тлумачення його посередком поезії, естетичного й смислового контексту: «І в’януло обличчя-ананас...» («Пилюга», ст. 42); «А на долівці – рядна-павичі...» («Ностальгія», ст. 16); «...Десь тут лелека Бере дітей – із рогу втіх-щедрот...» («Батерфляй», ст.43); «Ти не для мене рай-солярій зводив» («Оригамі», ст.325).
У авторки спостерігається пристрасть до «зв’язування» слів у пари не лише стосовно іменників. Така тенденція прослідковується в роботі і з дієсловами, і з прикметниками. Однак з іменниками побиті навіть її особисті рекорди. Але ж вона не прагла вразити читача кількістю цих «пошлюблених» у прикладку іменників, а звернути увагу причинно-наслідковими мотиваціями злиття слів у промовисті пари. Не здивуюся, якщо поетеса й сама не помітила інтенсивності прояву своєї пречудової звички продукування прикладок. Швидше за все, пари народжуються... на небесах, де ширяє невтомна пташка натхнення: «Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека» («Батерфляй», ст.43); «Лети на конус-терикон» («Манівці», ст.31); «Пливе жура-журавонька» («Єва. Три літа», ст.348).
Манера Залізняк у складанні іменників до пари стає відтак її візитівкою-впізнаванням (серед поетів узагалі і серед інших власних творчих чеснот-візитівок). І самі слово-винаходи розсовують стіни контексту – прикладка виглядає ніби гральна карта (в сенсі здвоєного символа), котру можна розглядати, обертаючи і перекидаючи, розкриваючи. Кожний окремий іменник в мить занурення в нову смислову лунку разом з іншим іменником вигострює кінчик стріли, набуваючи атомарної точності потрапляння в центр образу. Ось! Саме це хотіла я сказати, ніби злегка усміхається здаля поезія. «Немов стріла, що лучник-Час пустив» («Крізь пил і пух», ст.244). Точність у досягненні мети посередком кожного слова! Не дати читачеві блукати сліпо у пошуках варіантів-сенсів, не дати йому відволіктися на манівці і раптом схибити в розумінні творчого задуму! Так авторка відповідально й щедро розставляє дорожні знаки на маршрутах сенсів, аби читач крок-у-крок прямував ними синхронно з авторкою, а не безнадійно відставав... Чи втрачає читач за таких умов оту бажану самостійність співавторства? Адже для поезії украй важливо, щоб читач лишався вільним птахом у просторі міжрядь.
Тут заспокою читача. Ніхто не відбирає у нього цю волю. Але за знаками-прикладками Залізняк завжди знайдеш саме її пташину окриленість слів. Парність крил/парність слів дає силу змаху й прискорення пірнання в глибини віршів: «Тебе розбуркає нічниця-Пам’ять» («Оглядини», ст.173); «Бредуть музики-тумани троїсті» («А ти живи», ст.208); «Ці душі-горлиці шукають пекло-рай» («Вольдемарові – пошепки», ст.268).
Виписуючи на окремий листок потрібний матеріал, зауважила, що рядки, які містять прикладки, надзвичайно рельєфні, опуклі, ніби камеї ручної роботи. Кожен авторський екземпляр народжується один раз саме в такому несподіваному і, як виявляється, найвдалішому виконанні. Слова, з яких виникає пара, без намагнічення і взаємопритягання, яким їх наділила авторка, ніколи б не змогли зустрітися в одній і тій же луночці для пророщування образу – такими вони окремо видаються непоєднуваними! «Хай совість-гуска душу не скубе» («Словопряд», ст.153); «Він – кат єства! Він – зведений курок З палким ім’ям-протуберанцем – Совість» («Без маски, ст.39»). Як бачимо, на визначення одного предмета (совісті) поетеса знаходить пари іменників, то поміщаючи «совість» у саму пару, то відводячи їй роль окремішнього словотлумачення.
У прикладках Залізняк може опинитися певний ведучий-іменник, який раз-пораз «парується» з новими словами-супутниками. Як правило, роль таких сильних лідерів у парі виконують архаїчні образи поезії й літератури. Без цих понять поезія ніяк обійтися не може, але вони так довго і часто експлуатуються авторами, що маліє епічна й глибинна суть їх, нівелюється невичерпна естетика засобу. Відтак слова стають вразливі й беззахисні перед банальністю. Залізняк вдається оперувати базовими поняттями, не засмальцьовуючи буденністю їх одяганки. Скажімо – вітер: «Захмелені вітриська-гендлярі...» («Ручай», ст.36); «І вітер-синоптик читає...» («Меланхолія», ст.84). Або – час: «Пап’є-маше вітрин. А час-лихвар...» («Ожеред», ст.41); «Час-вихор закружляв...» («В Яготині біля райсоюзу», ст.96). Раптом на одній сторінці два цікаві і неподібні випадки парування «правди» в присмачених сарказмом рядках: «Повію-правду брехунці колишуть» («Травнево-лапідарно», ст.290); «Обсіли мухи-правди і зумлять» («І зріють правди», ст.290).
Так само поетеса урізноманітнює простір одного слова, стиснутого рамками сірої звичайності. Наприклад, пирій: «Сіє сім’я пирій-лиходій» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28); «Круг дворища дитинства – біль-пирій» («Початок», ст.50).
До кого б не були застосовані в поезії Залізняк слова-пари, вони гідно відіграють свою роль, підсилюючи емоційне або зорове сприйняття образу. Ось, каже винахідниця, цим боком, цією гранню, крізь шпаринку дефісу – погляньте! Для прикладу зібрала кілька зразків автоського почерку, коли в рамках застосування схожих форм, у вимушених обмеженнях сенсу (протічності, стиснутості у...) прокидається потрібний для тексту відтінок значення чогось вузького і рухливого або перебування-відчування вузького і рухливого: «Тече стежка-нитка... до зблиску рудого ножа» («Зла вилився ківш»,ст.87); «Тікають змійки-бганки із обличчя» («Самодостатність», ст.152); «...по руслах-венах – трав’яні чаї» («Не залишай», ст.388).
Так можна ще десятки-сотні зразків препарувати, проте без контексту вірша, звідки кожен зразок вийнято, втрачається повнота образу. Це ніби з полотна вирізати фрагмент і ліпити свою аплікацію. Гадаю, справжні гурмани Поезії, її вихованці захочуть пройтися самостійно кладочками Залізняківських дефісів. Тим паче, що прикладка – синтаксичне явище насамперед і відтак потребує оточення, оброслості тілом тексту. А виправданням такому висмикуванню прикладок на ниточці рядка може бути впевнена функціональність слів-пар навіть в розрідженій атмосфері контексту... майже безконтекстності. Річ у тім, що навіть обірваний зусібіч фагмент вірша у Залізняк набуває здатності жити окремим життям і нести в собі повноцінний цілісний художній і філософський заряд. Як то відчуваємо з лаконічними японськими поетичними формами. Є щось подібне і в прикладках нашої авторки: «І все очиститься, і буде сум-яса...» («Людмилі», ст.29); «Порадник-оповідач – телефон» («Листи», ст.49); «Щоденно коситься людва-трава» («Словопряд», ст.153); «Горять серця, ліси-екосистеми» («Дежавю», ст.466).
Зрештою, цей перевірений авторський засіб схожий на клавіші – можна видобувати звуки тільки з білих або тільки з чорних клавіш. Але як звучить мелодія під пальцями вправного піаніста, який говорить і білими, і чорними одночасно! І нехай у одного слова в парі субстантивна роль, однак саме його присутність, впевнена, задумана авторкою як визначальна.

....................................................................................................................

Реальність завжди антична
Або
«Птахокардія» сповідує й богів Олімпу

Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань,
Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
«Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах,
Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
Всміхалася на квітному городі.
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван…
Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
Голодні взори кіз, корів, котів.
Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
…Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
Митець був неабиякий, та схибив…
Бо:
…І проростали буйно крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
Пістолі, танки, стріли, арбалет.
І вчиться син у батька дерти руно.
Зі скалки зла спалахує Афект.
Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
Кохав могутній Зевс Юнону,
По муках пестив білу грудь…
Таких мужів-землян – мільйони:
То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
Ковзькі стежки штурмують піонери.
Зриваються і котяться в Алфею,
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
Житейське море дістає до вилиць,
Підморгує в сутемряві маяк…
Я моряка русявого зманила,
Пішов за мною від сімох друзяк.
Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).

.................................................................................

Сповідь Поета в капличці «Птахокардії»
Або
Читаючи Світлану-Майю Залізняк

Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).
«Тече розлогами півсонне житіє…
Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
Немає берегів, пліт віри – є.
Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
…Вкажи правдиву заводь – між циган,
Правічний многотрудний Боже…» («Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).
Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:
«…Й шепчу до Богоматері, Христа:
«Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
Довкіл погляну – церква півпуста.
Олжа веде в ясир чужого сина». («В очікуванні розквіту», ст.73).
Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
Чому?
Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»… («Стій на горі…», ст.34).
Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».
«Кармінна свічка Зрілості горить.
У дар від Неба не мишасті шори –
Самодостатності п’янлива мить.
Янтарно липні загусали.
Сорок!
Я схожа на останню із черниць,
Що вирвалася з білого затвору». («Самодостатність», ст.152).
Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):
«…Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила». («А ти – живи», ст.208).
У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.
«Повік мені (та й вам) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить у пекло, в небеса?
Чи є у світі протисмертні лати?
А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».
Зажди, я допишу. Лий на плащі!
Хоча закони всі – у длані Божій.
До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
Поет хоча б один додати зможе». («Алгоритм дощу», ст.30).
Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:
«Коли в душі – хуртеча-заметіль,
А в блістері ні грама трамадолу,
Минай аптеки й зони божевіль!
Вдихай не клей – мелісу, матіоли…
Якщо поснули ближні в бур’яні,
Готуй какао, з маслючків різото.
Перечекай кислотні зливи-дні.
Запалюй коминок чи свічки гнотик.
…Вітраж надій покраявся на друзки?
Ні, не піднось до вен зубате скло,
Не запетльовуй бісову мотузку –
Молися… І хай цілим буде лоб.
Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
Благай у Неба неламкучі крила…
Політ – найлюксусовіша з утіх!» («Тому, хто впорожні», ст.258).
Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».
«Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
Поклав у сповиток аспідні русла?
Щоб сильні духом розтинали сіть
Пересторог – і проросли неплюскло?
Людинолюбно, з нижнього ребра
Принадну жінку виліпив, не з пилу.
Прабатечко Адам, що вік орав,
Талан твій маючи, створив би крила.
В пустелі буднів оксамитний блиск
Очей дитини примерхає, гасне.
Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
Єдваб словес цінується всечасно.
Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
(невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав нестримну словотечу?
Відтоді йду по стежечці новій.
Пульсує думка між буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?» («Між буттям і смертю», ст.419).
Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:
«Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло.
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.
Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайворонне ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
Хай шовковиться променистий дар,
Хай шарпають невір’я чорні шквали!
Тепла просила – огорнув пожар…
Мабуть, просила в Господа замало». («Благаю в тебе, Господи…», ст.446).
Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:
«Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчу, злив, оркану!
Я обійдуся без чужих ідей,
Побачу тло крізь призми і паркани».
І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):
«Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
Повеселіли крез,бідак, лихвар.
Зерном вільготне поле засіваю.
Ген креше рогом бик Волосожар.
Плетуться ваговиті колосини,
Гойдаються над плюсклим кураєм…
Три животворчі сили ниві синій
Бог-сонцедар щораночку дає».
Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:
«…між агоній
Душа шукає ліки від…
В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
Молився в полі мій невіруючий дід». («Поліалергія», ст.83).
Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:
«Полтавські лілії. Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати. Вирлоокий пан
Ікони лобизає. Тиш прозора.
У білостінний древній гойний храм
Заходжу без браслеток і принуки.
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
- Матусю, мамо… хочу вже на руки!
Свіча зігнулася – мов ятаган.
На канделябри опливають болі…
До ніздрів допливає фіміам,
Очищує від скверни. Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух.
Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б’є злодюгу». («Благий порив», ст.228).
У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:
«А ти преславний. Очі – мов сапфір.
Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік. Самісінька в присілку.
Під сорок… Спека. Є держак від вил,
Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
Була Жар-птахою… Три літа – Єва.
Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
Довкола зрубу кружеляє кінь…
Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.
Нікого проти ночі не спинити.
Пливе жура-журавонька… Ми квити». («Єва.Три літа», ст.348).
Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:
«Благословляється… І хтось пішов за пруг,
Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).

............................................................................................

Опукла фразеологія «Птахокардії»
Або
Нове життя класичних афоризмів від Майї-Світлани Залізняк

Той, хто пізнав поезію «Птахокардії», мав змогу переконатися у одній із творчих, професійних чеснот Світлани-Майї Залізняк. Це винятково впевнена гра слів, словесна еквілібристика, сміливі й завжди успішні експерименти зі словом. Проявляється це різнобічно, в різних мовних пластах.
Зараз я б хотіла звернути увагу на приказки і фразеологізми у творах Залізняк. Не стала рахувати, скільки ж їх вжито достеменно. Мене ж не статистика цікавить. Для мене було достатньо побачити, що авторка має таку пристрасть – бо впало в око.
Тенденції вживання влучних зворотів різні: непорушність первісного вигляду відомого і вживаного вислову; поміщення його в несподіваний контекст; сміливий апгрейд.
Має поетеса й улюблені вислови, позаяк у різних варіаціях один і той же може траплятися в кількох творах, поглиблюючи зміст, у нього (вираз) закладений від початку. Скажімо, «манна небесна» експлуатується і в побутових розмовах, і в літературі. Здавалося б, доволі ризиковано вправлятися з обкатаним тисячі разів матеріалом. Проте Залізняк не з лякливих.
Ось перший варіант.
«Крізь решетину хмар тече Прозріння мед…
Мільйони райських бджіл впокоїлися вколо.
Чекає спраглий люд на манну – із небес.
А я стою осібно перед безкраїм полем…» («Крізь решетину хмар», ст.56).
Здавалося б, тут «манна небесна» фактично нечепана (наше поліське слівце – для уточнення). Однак виразне тире розводить окремо «манну» і «небеса», таким простим синтаксично-пунктуаційним прийомом підкресливши утрирувану ваду людства, його слабкість – чекати манни з небес, чогось готового – як нагороду за виснаження й терпіння. І ця нова модель сталого виразу допомагає впізнати вже в наступному рядку ще один вислів, ба швидше натяк на нього – «стою осібно перед безкраїм полем» (чуєте виклик автора: а один таки воїн у полі, а таки є ті, хто не чекає манни з неба…).
Звертаємося до ще одного прикладу з «манною».
«Я пронесу несхитно свій талан
Крізь манну й блискавиць убивчі леза». («Розрив шаблонів…», ст.232).
Знову вчувається прагнення торувати свій шлях без обіцянок і сподівання на дармові спокуси, на вигодовування готовою винагородою. Такому жебрацькому шматку у філософії Залізняк місця немає! Бо насправді прагне не милостині – хай навіть і від Бога самого, а краще Божого дару і торування ним шляхів земних і надземних.
І третій варіант – несподіваний і ще більш модифікований.
«Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
Лиш пообіді – сонце й ложка манни». («Змова», ст. 324).
Манна небесна тут відпорційована авторкою до кількості однієї ложки. Помітна легка іронічна посмішка оповідачки, яка таким чином продемонструвала, що Божа милість – річ дозована, особливо, якщо йдеться про сподівання погоди в місті, яке славиться своєю хронічною і звичною похмурістю та негодою, де навіть «ложка» - це суттєва милість небес.
А четвертим прикладом з «манною» нехай стане мій улюблений, де зібралися разом промовисті віковічні символи, що прикрашають собою сотні і народних, і авторських висловів, а у Залізняк органічно опиняються в одному контексті:
«Діждалися зерна, каміння, манни» («У злагоді з собою», ст.236).
Це вже авторський винахід, новий афоризм.
Світлана-Майя Залізняк, сміливо заводячи вираз у свій твір, може знайти йому відразу кілька супутніх висловів. У неї є вірші, котрі містять по декілька й більше цих так званих крилатих фраз чи приказок, у нових почасти вдяганках.
Візьмімо «Пусті наперстки» (ст.38). Тільки погляньте: «Кіт облизня спіймав…»; «…Словеса кобіт Розгойдують мечі. Щити – мов дека» (тут ніби розведені у різні кутки рингу «щит»і «меч»); «Крихти з чужих столів – пухким зозулям»; «І зуб – за зуб. І над Дніпром - тризуб»; «Стомився друг лупати «сю скалу» (доцільне запозичення у Франка).
Прикладом такої насиченості і стиглості фразеологізмами може послужити й пролог вірша «Аркуш у сльозу» (ст.94). Читайте й насолоджуйтеся соковитістю короткого уривку!
«Усяк пожне бездій та вчинків урожай.
Відкину за межу каміння каяття,
Вкладу горіхи в лунки майбуття.
Дощі ущухли, збіг у вересень розмай.
Хай виколисує плоди садочок-рай».
Тут поруч із знайомими сполученнями (хоча й знову оздобленими авторською філософією) з’являються творчі відкриття в цій царині. Але творення авторських фразеологізмів – це інша цікава тема, яка заслуговує на окреме есе.
Повертаючись до вжитку крилатих висловів, наводжу кілька варіантів з дуже популярним числом сім. Семіркою густо засіяно у поезії Залізняк – разом із приказками, до яких та семірка «приписана», або із нео-приказками, авторськими. Погляньте лишень: «Сім раз відрізав – міряти не треба» («Тиш», ст.12); «Зробив добро – сім злив чекай подяки» («Містечкові», ст.11); «Йду згідно з алгоритмом: крок вперед, Назад сім кроків…» («Літо», ст.16); «А до тебе – сім гребель пройти» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28).
Особливістю цих уривків є іще одне оригінальне явище, яке ви, безперечно, спостерегли – вміння сплітати в одному рядку, в одному вислові різні фразеологізми, різні приказки, різні звороти, наповнивши кожен з них також новим філософським змістом.
Залізняк неповторна й смілива у своєму азарті щепити відомі всім слова до своїх рядків або навпаки – своїми словами урівноважувати або розпалювати істину, закладену у вираз століття чи тисячоліття тому. Так народжуються незвично свіжі й загострені новим сенсом новоутворення, які заслуговують на вживання їх у такому несподіваному вигляді: «Гав ловила в барбарисі» («По азимуту», ст.19); «Тепер Макар теляток не пасе. Снують-гелгочуть журналісти, профі…» («Бог мовчить», ст.293); «Не варто слугувати вік омані! Клади пуд солі на яви жертовник…» («Пригадка», ст.450).
Мені імпонує, як Світлана-Майя Залізняк один вислів може з однаковою яскравістю і влучністю помістити в різні за настроєм і темою контексти, де знайома фраза грає своїми новими гранями: «Жнивую… прогріхи прощаю всім – Живим, померлим, тим, що в хатці скраю…» («Жнивую», ст.265) і «Псалми творець почув: є крайній дім» («Самодостатність», ст.152). Синоніми «хатка скраю»і «крайній дім»зовні співвіднесені до «моя хата скраю», але у «Птахокардії» стають ніби двома абсолютно новими, імплантованими до авторських текстів під власним ретельним і новаторським живописом.
Вміння доречно класти яскравими стьожками приказки й фразеологізми на тканину вірша, робить їх органічними авторській мові поетеси – ніби то власні творіння, а не давно знайомі словосполучення:
«За них віддасть і поле, й рибний став.
Він чоловік обстріляний, відчайний.
Він гори зверне – і посадить айви!
Чи хочу зламу карми – не спитав». («День літнього сонцестояння», ст.344).




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-01-13 00:14:53
Переглядів сторінки твору 112
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.065 / 5.7)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.150 / 5.85)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Автор востаннє на сайті 2018.01.15 22:37
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (Л.П./Л.П.) [ 2018-01-13 07:23:48 ]
Велика праця пані Ірини. Сподіваюся, що кожен автор колись заслужить аби про нього писали отакі есеї.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Майя Залізняк (М.К./М.К.) [ 2018-01-13 11:45:13 ]

Іскри Божі сіються.....
Та не кожен є свічею.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (Л.П./Л.П.) [ 2018-01-13 13:45:37 ]
Якщо не кожен, то хоча б половина...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Майя Залізняк (М.К./М.К.) [ 2018-01-13 15:11:39 ]
Хороших людей, стверджують знавці, більшість, але чомусь вони рідко трапляються.
Так і поети.
Всі майже віршують... та чи всі автори - поети...
Де непідкупне журі? покладаюся на цензора свого.