ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2018.08.16 23:42
як нам вернутися, чи відповідь даси
задуха й кіптява, у цій місцині
самі прокляті & провинні
ані краплини крові ні сльози

дерева із гілляками-кістками
відчитані бездумно молитви
усе промовлено, хіба лише живи

Ластівка Польова
2018.08.16 15:06
Я, ніби первісна жінка, даю імена речам.
З них кожне лунає дзвінко і втілюється в початок,
З якого постануть інші, прапредки усіх пра-пра...
Я жінка, мені видніше. Я перша, мої й права.

…Так річ здобуває назву і разом із нею – сенс.
Ось Річка, ось

Володимир Бойко
2018.08.16 14:16
Заблудилися туристи
І взялись дерева гризти.

Одурілі тупорилі
Півгороду тупо зрили.

До фіктивної контори
Завітали кредитори.

Микола Соболь
2018.08.16 09:53
Кому іще котлету в тісті?
Рефрижератор. Вантаж 200.

Ця тема звісно не нова.
Там – руки, ноги, голова…

Повоювало бидло з нами.
Тепер у цинку пре до мами.

Олександр Сушко
2018.08.16 08:47
З парубоцтва шугаю між перса дівочі,
Клав у ліжка, м'які спориші.
Утомився, солодкого меду не хочу,
Ти одну мені, Боже, лиши.

Ніц не маю багатства, лиш музу й Пегаса,
На любов лиш настроєний ген.
Та на золото мавки персисті не ласі -

Ігор Шоха
2018.08.16 07:08
Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...

Олена Багрянцева
2018.08.15 17:31
Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надз

Ігор Деркач
2018.08.15 14:28
Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні

Ластівка Польова
2018.08.15 10:34
Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат.
Я так, с*ка, не можу. Я далі піду сама.
Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь.
Замальовує осінь усе, що лишилось із...

Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова.
Що кричати у спину, які їм знайти слова?

Олександр Сушко
2018.08.15 09:38
Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,

Василь Кузан
2018.08.15 09:29
Друзі, оголошено 4 конкурс на здобуття поетичної Премії "Ордену Карпатських Лицарів"!!!
Поспішайте надіслати добірки віршів!
Детальні умови Конкурсу публікуємо нижче.

Положення
про поетичну премію «Ордену Карпатських Лицарів»:

1. Премія присудж

Іван Потьомкін
2018.08.15 09:20
без тебе
як без усмішки
похмурніє небо
сонце
встає так вільно
протирає очиці
заспаними долоньми
день –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25

Александра Макуха
2018.06.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Наталка Янушевич (1974) / Проза

 Хлорка
- Тьху! – Леська різко сплюнула, гримнула шваброю об нерівну бетонну підлогу коридора, - аби їм…
Тут варто спинити оповідь, бо дієслова й прикметники, які Леська переливала в своєму невеличкому роті майже без пауз, усі ті слова були байстрюками української літературної мови. Але загалом у товаришок по швабрі, що сиділи поруч, миттю вирівнявши спини, склалося сильне емоційне враження: довели.
- Тихо-тихо, Лесюню. Та що вже сталося? – розпитувала старша від усіх Мирося, затягуючи подругу в тісну кімнатку. Жінці справді було дивно, хто міг так знервувати енергійну і язикату Лесю.
«Дівчатам», як їх тут називав медперсонал, було за п’ятдесят, лише кар’єра повнявої пані Миросі заходила за обрій, як вечірнє сонце заходить за дерев’яну будку. Вони сиділи в обдертій комірчині, на білих дверях якої висіла допотопна, але не менш від цього гучна лейба «службове приміщення». Та й дівчатами їх називали, бо це звучало краще, ніж санітарка чи прибиральниця. А якщо вже зовсім чесно, то вони були на дні, між уламків чужих бригантин, по пупець у твані та піску, і життя їхнє за мить могла перервати яка-небудь тварюка-хижак, що вештається у цих глибинах лише заради полювання на беззахисних. Втім, самі жінки також скидалися на давно потонулі кораблі, що їх жодна сила вже ніколи не підніме угору.
Леся витягла зі своєї сумки пачку цигарок, запальничку, кинула всім «Спочатку перекур!» і випурхнула з кімнатки на сходи.
Маленьке містечко ще за Миросиної молодості було селищем. На місто, справжнє місто, воно не тягнуло. Так… миршавий тупуватий підліток без особливих планів на життя, не більше. Просто побільшало людей і в чиюсь світлу начальницьку голову гепнулася думка перетворити цю діру на щось більше. Але в решті голів донині сиділо селище. І не те, що процвітає, а таке замурзане, неотесане і трохи перелякане.
Напівзруйнована обдерта лікарня нагадувала маму того підлітка, жінку довірливу, збідовану і від того готову на каверзи, лиш би видурити якось у долі кавальчик благополуччя. Ця лікарня навіки просмерділа людськими бідами, а «дівчата» були приписані до найгіршого її відділу – урологічного. Так вони й жартували, що йдуть на свою «зацюняну роботу».
Леся повернулася з перекуру так само швидко, як зникла:
- Швабру купи за свої, відро знов за свої, ще й хлорку треба? За-ма-ха-ли!!! – тепер ситуація помалу прояснилася, в повній тиші всі чекали на деталі.
Леся третій рік тут працювала. Для пані Миросі то вік немовляти, а для самої Лесі - ого-го, не знає, як і витримала. Швидка і працьовита, жінка вміла дати лад усьому. То чому ж їй на такій простісінькій роботі не затриматися до пенсії? Але сьогоднішній випадок був, звісно ж, не першим. Налитій гнівом по вінця Лесі важко було добути зміну, не те, що дочекатися благоговійного виходу на пенсію. Ай, життя якесь неправильне у неї.
Закінчивши школу, вискочила заміж, потім дітей гляділа, далі в Італії дванадцять років була – оце уся її доля, якщо коротко, без сліз і сентиментів. Леся згадала б, як ревіла, коли провалила екзамени у виш і як їй допікала мама, як закохалася до безтями в свого Петра, щиро і просто, і як досі з живе ним, як самотужки викручувалася з дітьми-порічнятами, заспана і непричесана кілька днів. О, вона згадала б дике безгрошів’я і все те, що навчилася робити, аби затягнути всі діри й дірочки… Та це нічого не дасть, бо її життя однаково нагадує таку ж дірку. То краще коротко.
Після Італії Леся згадала про пенсію, довелося влаштовуватися в урологію заради стажу. Бо ж ані освіти нормальної, ані роботи кращої – хто її візьме? Мало не кожного дня жінка вирішувала покинути роботу, але якась вража сила таки втримувала її на місці. І дівчата добрі були. Зрештою, що та хлорка так Лесі пече? Гроші на депозиті в банку, діти самостійні, при квартирах і дипломах – рай для української жінки. Але набачившись по світу різного, вона бунтувала.
Мирося мовчала. І Віра, і Стефа. Чи звикли, чи й не дивувалися, чи позабували, як було колись... Їхнє мовчання пахло пліснявою провінційності. Здавалося, ніщо й ніколи не вичистить той сморід, ніякі засоби і зусилля не зможуть покласти край цьому мовчанню, бо воно уїлося в тіла й душі, стало частиною людської суті.

***

Сьогодні скликали якісь збори - велику декорацію роботи, тому всі прийшли одночасно, але на зміні Леся була зі Стефою, яка притулилася вухом до дверей, щоб попередити про невідворотнє – десятибальний землетрус чи візит старшої медсестри, що, зрештою, було рівнозначним за шкалою загроз.
«Старшу» звали Лідією Остапівною, але всі, абсолютно всі, навіть пацієнти, з п’ятої хвилини перейменовували її на Гестапівну за крутий норов та істеричний писк.
- Дівчата, Гестапівна. – по-змовницьки попередила Стефа, усі з бойовою готовністю почали вдавати, що зайняті надважливими справами.
Лідія Остапівна мала тридцять з невеличким років, деспотичне завзяття і безмежну самовпевненість – чудовий стартовий капітал для кар’єри. Інші її характеристики були не такими важливими, бо отой вереск не дозволяв добре спам’ятатися кожному, хто його чув. Певний час для Лесі то була вистава: спостерігати наче трохи здаля за нападами люті Гестапівни, за нестриманістю і неповагою. Та це тривало рівно доти, доки старша медсестра не зачепила саму Лесю. За якусь нікчемну річ начальниця роздула таку сварку, що удвадцяте переповідаючи деталі, Леся вже потроху почувалася винною.
І от на сьогоднішніх зборах, які Лідія Остапівна любила, як рідних батьків, сталося те, що вкотре унеможливлювало Лесине мирне очікування пенсії: окрім інвентаря, санітарок зобов’язали купувати собі хлорку. Усі, як перелякані миші, безмовно дивилися на старшу.
Здавалося б, дурниця. Заради чого здіймати крик? Але навіть у їхньому містечку міцно пустила корені мафія санстанції, що по-шпигунськи вистежувала непрохлоровані ділянки життя у лікарні. І все ж запахи життєдіяльності змагалися з запахами дезінфікуючих речовин, але жоден не перемагав, вони обидва міцно пробиралися в ніздрі кожному, хто входив в лікарняні двері. Вгомонити санстанцію можна було тільки штрафами. З порожніх кишень простих смертних, звісно ж. Тому поки всі дівчата мовчали в заціпенінні від почутого, Леся прокалькулювала ситуацію і висловила свою незгоду голосним «Нічого Ви собі придумали!»
Гестапівна тут же запечатала її поглядом:
- Ви, Леся Василівна, не согласні, чи як?
- Ні, не согласна!!! – героїчно підняла голову Леся.
- То скажіть всім, чому.
- Бо то держава має хлорку придбати, а не я. На якій підставі ми то маємо купувати?
- Он, як ви заговорили – вам підставу подавай! А шо, так хлорка подорожала? Може, ваших італійських грошей не стане? Чи ви там теж без хлорки панів мили?
- Не в тому річ, - закипала Леся. – і мої гроші нікого не стосуються, але я так це не залишу…
Санітарка вибігла з кабінету, а Гестапівна з удаваним спокоєм і задертим носиком закінчила збори:
- Всі вільні. До роботи.
І от тепер Леся плювалася і лаялась, перетираючи в голові, як у макітрі, все почуте на зборах.
Вона покурила. Потім пішла мити. Сопіла носом і мовчала, наче відкривши рот, висипалося би з неї повно тих байстрюків. А вона, хоч і жінка проста, говорила такі слова вкрай рідко. В туалеті зустрілася з Вірою.
- Лесюню, та заспокойся. Якось буде.
- Ага, якось. Будемо ще мовчати, то нам і платити перестануть. Не буду я ніякої хлорки купувати. Хай дає. – переможно стукнула до підлоги шваброю, наче булавою, шарпнула своє відро і вилетіла.
Лесі так пекло в грудях, наче Гестапівна їй влила силоміць у горло тої хлорки. Чи, може, самого вогню. І треба було випустити той вогонь, але острах спалити все навколо спиняв слова в роті, спиняв рвучкі рухи і лють в погляді.

***
Першою зникнення Лесі помітила саме Стефа. Наближався обід, після якого і дівчата сходилися собі перекусити, але революціонерки не було.
- Дівчата, Ви Лесю не бачили? – зазирнула до кімнатки, де помалу збиралися додому після зборів їхні змінщиці, Мирося та Віра. Але ті лише перезирнулися.
Сіли помовчати. Бо справді якось не хотілося й рота розтулити. Повітря на дні ставало все менше, тиск дошкуляв. Тоді в жіночих головах вмикалося інше бачення, якесь філософське, широке, як лікарняне подвір’я. І все на якусь мить ставало можливим, варто лише знятися з якоря, як Леся свого часу, аби побачити інший берег, інших людей, забути про Гестапівну, про нерішучого і запопадливого головного, врешті, про цю їхню, хай їй грець, урологію.
Стефа застелила паперовим рушником поверхню крихітної тумбочки, розпакувала принесені з дому канапки, з половиною котлети на кожній скибочці, заколотила чай:
- Та давайте зі мною, дівоньки.
- Їж-їж, ми вдома перекусимо, а тобі ще до кінця зміни багато часу.
Кожен мовчав про почуте, не бажаючи без Лесі обговорювати вголос. І коли ложечка з Стефиного чаю тихим дзенькотом сповістила про завершення трапези, двері прочинилися.
- Слава Богу, ти є! Ми вже спереживалися всі. Де була?
- В головного! - з виразом рибалки, що неочікувано підчепив велику рибу, прорекла Леся.
- Даремно, то не дасть нічого. – сказала Мирося. – Тільки гірше стане.
- Чому це має тільки гірше стати? Га? Чому гірше? Він тут людина офіційна, нехай нас захистить від цієї…
- Та не захистить, Лесюню, не захистить. Трохи повоює, а нам потім стііільки вигребти треба буде, що краще вже ту хлорку тихо купити. – додала Віра.
- То по-вашому виходить, і зовсім не треба добиватися? Я так не можу. Ви ж знаєте, що Гестапівна обнагліла. А може воно, істеричне чудовисько, на всю голову хворе, га? Я, перепрошую, поки не в психіатрії працюю, а тільки в у-ро-ло-гі-їїїїї.
В голосі учувався надрив. Найвищі ноти найпотужніших хвиль були позаду, десь за далекими дермантиновими дверима головного, а тут Леся навіть дещо розгубилася… Вона все ж чекала на незначну підтримку від дівчат.
***
«Привіт Лесю. Лист від нас усіх. От зібралися для того в Миросі та й чаюємо. А Віра потім допише.
Коли ти пішла, ми думали сховатися на лікарняному, але ти ж розумієш: як всі пішли би, то хто б нашу роботу зробив?
Жалко нам за тобою. Але гріє тільки думка, що тобі там спокійніше.
Бо коли ти пішла, думали, нам кінець прийде через ту хлорку. Але ні. Чи ти в таку хвилину до нашого в’яленого головного прийшла, чи він якоїсь своєї цидулки боявся – невідомо. Та як викликав Гестапівну до себе, нам ще страшніше зробилося. Думаємо, як мух нас потравить.
І знов ні. Навіть трохи менше верещати стала. За тиждень викликала нас до себе і видала хлорку. Ми на німо ті бутилі брали, а Мирося сказала, що всі купили вже. То Гестапівна як подивиться на неї льодовим оком, як процідить саме тільки «беріть», в нас до вечора мурахи по спині лазили. З того часу все дає, навіть щітки. Тільки на твоє місце нікого не взяли, економлять. То ми по черзі міняємось. Так що, виходить, ти нам ту хлорку відвоювала своєю роботою.
Бачили твоїх дітей, то вони казали, що ви з чоловіком на диво швидко змогли повернутися до Італії. Раді за вас дуже.
Дякуємо також тобі за каву, паску і всі ті лакітки, які ти нам вислала. Не траться, Лесю.
Нехай Господь Бог береже тебе і чоловіка.
Мирося, Віра і Стефа.»
***
Леся встала з крісла, в якому читала листа, підійшла до вікна. Хотілося плакати. Вона оглянула невеличку кімнату, охайну і скромну, яку їй з чоловіком виділили господарі-італійці.
«Напевно, краща за кабінет головного» - чомусь подумалося їй. І все ж її не покидало відчуття акваріуму. Наче вона вже не на дні свого Понта Евксінського, а десь окремо, відірвана від всіх, бо навіть там кусала інших риб. І від цього їй стало сумно – важко доживати в застояній воді.
Леся знов поглянула через вікно. Море сріблястою блакиттю вабило до себе. Шкіри торкався солоний вологий вітерець, легко пахло квітами. Може, й це чуже Середземне море за стільки літ стане Лесі трішечки своїм.

2018





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-01-24 00:19:58
Переглядів сторінки твору 440
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.955 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.862 / 5.54)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2018.08.06 09:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Домінік Арфіст (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 00:51:37 ]
море - точно стане своїм...

о Наталю...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 08:06:14 ]
Знаю, як Ви любите море. У мене то якось спонтанно тут вийшло.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сонце Місяць (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 01:47:30 ]
є всього потрохи, загалом ціле наче би в балансі

а завершення таки має бути непевним
хіба що непевність належного гатунку
можливо потребуватиме допрацювання

коли-нибудь
там...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 08:08:27 ]
Хотіла б детальніше. Може, справді доробити треба. Як на мене, то непевність присутня: Леся не знає, що її чекає, вона просто перейшла на знайому стежку, з якої хотіла зійти. І невідомо, як повернеться далі. Але Ви ж напишіть мені, бо я хотіла б розібратися в цьому всьому.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сонце Місяць (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 08:23:38 ]
та є непевність наразі, і має бути

я намагався лиш привернути може увагу до останнього речення,
бо чогось здається так, що воно могло би бути
або прозорішим, або вагомішим,

але я так само не певний остаточно, тому і пропонував би

наразі відкласти працю над цим текстом, хоча б на місяць

а потім передивитися, може як раз би?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-24 12:25:47 ]
Дуже Вам дякую, то справді важливо для мене, бо інакше ніяк не рухатимусь. Так і зроблю.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-01-25 18:07:14 ]
Враження від оповідання гарне. Дуже добре, що є у Вас образні висловлювання, але намагайтеся їх у наступних оповіданнях систематизувати. тобто зблизити асоціативно і, якщо це можливо, підпорякувати розвитку сюжету.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-26 21:51:48 ]
дякую, пане Богдане


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2018-01-25 19:57:26 ]
Стосовно форми... Досить непогано – хоча б тому, що я дочитав і мені практично не було скучно!

Стосовно змісту... Я не дуже зрозумів, чому Леся поїхала. Адже вона перемогла!..
Також мені здалось, що ніби авторка (Ви, Наталю) трохи засуджуєте Лесю. А, отже, намагаєтесь її таким чином із кимось співставити...
Образ її подружок, Миросі, Віри та Стефи – досить кумедний... Адже вони також, здається, не зрозуміли, то чому ж Леся поїхала?..
)

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-26 21:52:47 ]
Та ні, я зовсім не засуджую. Так, дно показала, різкий контраст з рештою світу. Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2018-01-26 22:06:01 ]
То чому ЛГ поїхала?..
Чи це авторська загадка?
))

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталка Янушевич (Л.П./М.К.) [ 2018-01-27 00:44:56 ]
Та тому що працювала в інших умовах і до українських реалій не змогла адаптуватися навіть в якості прибиральниці.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2018-01-27 02:30:59 ]
Ну й добре... Я спитав – Ви спробували відповісти!.. Будемо вважати тепер, що я наче допер!.. )))