ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віта Парфенович
2018.08.17 13:23
Я часто роздумую над поняттям Любов. І з роками все більше розумію, що воно включає не лишень романтичні мотиви, оспівані у піснях і жіночих романчиках. Це набагато обширніше поняття, наскільки набагато, що уявити це можна лише після того, як наб’єш не о

Адель Станіславська
2018.08.17 09:34
Дай си на стримок, дівче,
та не пилуйся.
Жити - не бігти,
броди - не глибочінь.
Світ ходить колом,
світ у постійнім русі.
Світ - полотно неткане:
сліпот- прозрінь...

Сонце Місяць
2018.08.16 23:42
як нам вернутися, чи відповідь даси
задуха й кіптява, у цій місцині
самі прокляті & провинні
ані краплини крові ні сльози

дерева із гілляками-кістками
відчитані бездумно молитви
усе промовлено, хіба лише живи

Ластівка Польова
2018.08.16 15:06
Я, ніби первісна жінка, даю імена речам.
З них кожне лунає дзвінко і втілюється в початок,
З якого постануть інші, прапредки усіх пра-пра...
Я жінка, мені видніше. Я перша, мої й права.

…Так річ здобуває назву і разом із нею – сенс.
Ось Річка, ось

Володимир Бойко
2018.08.16 14:16
Заблудилися туристи
І взялись дерева гризти.

Одурілі тупорилі
Півгороду тупо зрили.

До фіктивної контори
Завітали кредитори.

Микола Соболь
2018.08.16 09:53
Кому іще котлету в тісті?
Рефрижератор. Вантаж 200.

Ця тема звісно не нова.
Там – руки, ноги, голова…

Повоювало бидло з нами.
Тепер у цинку пре до мами.

Олександр Сушко
2018.08.16 08:47
З парубоцтва шугаю між перса дівочі,
Клав у ліжка, м'які спориші.
Утомився, солодкого меду не хочу,
Ти одну мені, Боже, лиши.

Ніц не маю багатства, лиш музу й Пегаса,
На любов лиш настроєний ген.
Та на золото мавки персисті не ласі -

Ігор Шоха
2018.08.16 07:08
Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...

Олена Багрянцева
2018.08.15 17:31
Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надз

Ігор Деркач
2018.08.15 14:28
Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні

Ластівка Польова
2018.08.15 10:34
Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат.
Я так, с*ка, не можу. Я далі піду сама.
Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь.
Замальовує осінь усе, що лишилось із...

Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова.
Що кричати у спину, які їм знайти слова?

Олександр Сушко
2018.08.15 09:38
Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25

Александра Макуха
2018.06.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Зоря (1950) / Проза

 Дамське танго (частина друга)
Здивування породжували перші ж слова листа. Тільки зараз вона дізналася, як мати скорочувала ім'я Леонард.
«Здрастуй Леоне. Ну як там поживають твої коралові рифи? Захистив, нарешті, дисертацію?
Ти, напевно, здивуєшся моєму ...
Вчора твоєї донечці виповнилося шістнадцять років. Поглянь, якою вона стала красунею! Вчиться добре, надумала стати геологом ...
Звичайно, мені було непросто всі ці роки одній. Та я не жалкую. Народжувала, навіть якби при тій нашій зустрічі, дізнавшись про все, ти не погодився наступного дня розписатися.
Я ж розуміла, на милування нема силування, і дала розлучення тобі як обіцяла: за рік. Не тримала. Хоча ти й року не витерпів.
Аліменти? Я впевнена, що ти був не проти. Бо це ж твоя дочка. Очі, колір волосся ... У неї навіть хода твоя.
Знаю, ти «не створений для сім'ї», але подивитися на доньку, невже не хочеться?
Бувай здоровий, Княжинський. Молюскам привіт.
P.S. Я любила тебе".

- Значить, вона могла і не народити мене? – Вероніка уявила, як її вишкрібають, немов залишки білка з м’яко звареного яйця, і дрижаки пробігли по всьому тілу.
Вона ж ніколи не цікавилася, скільки місяців сплило з дня весілля батьків до її народження. Мати говорила тільки, що народила її недоношеною.
Фотографія з молодятами відшукалася несподівано легко. На звороті була дата, і Вероніка почала зосереджено загинати пальці.
Так і є: до весілля ті ж фатальні три місяці вагітності. Майже як у неї до аборту. Лише з тією різницею, що вже ніхто і ніколи не буде їй вдячний так, як зараз вона була вдячна матері за своє народження.
Шкодливою школяркою Вероніка тихенько забралася на диван і надовго завмерла там в позі ембріона.

Закінчився квітень з його спекотним сонцем і заморозками ночами.
Недарма весь останній тиждень Вероніці було так тривожно на душі. У травні в її дім прийшла біда: помер Гагарін.
Він лежав у кутку клітки, зіщулившись, убгавшись головою в напівстиснуті кулачки. Вероніка дістала холонуче тільце і, відганяючи жахливий здогад, безуспішно намагалася оживити його своїм диханням.

Гробик вона склеїла з червоної картонної папки, в якій зберігався весь її архів. У бінокль видивилася місце в скверику під кущем бузку. Для риття ямки не знайшла нічого кращого лопатки, якою перевертала млинці.
Двір спорожнів і замовк тільки коли зовсім смеркло. Вероніку лякала темрява, але людей вона боялася більше.
Добре, місяць уже піднявся, а солов’їна трель в сквері трохи розвіювала страх. До того ж, поблизу, над дитячим майданчиком, світилася лампочка.
Опустивши Гагаріна у вологу ямку, вона вивершила над нею горбик, як робила те колись в дитячій пісочниці, і хвилину постояла.
- З ким же я тепер картоплю в мундирах їстиму, - поубивалася пошепки, оплакуючи його по-бабськи.
Повертаючись додому, в темряві вона зіткнулася з якимось мужиком, котрий кинувся навтіки, гучно тупаючи і ламаючи кущі. Вероніка метнулася в інший бік, але спіткнулася об бордюр і впала, боляче вдарившись коліном.
- Зар-р-раза ... - вилаялася спересердя.
Басом забрехав «кавказець» з другого поверху і вона, кинувши шукати загублену лопатку, побігла, накульгуючи, до під'їзду. Удома замазала зеленкою коліно, садна на долонях і заплакала так гірко, як плакала тільки в дитинстві.

***

Наступного дня Вероніка взяла безоплатну відпустку і зазбиралася в дорогу. Тепер її ніщо не тримало вдома.
«Тільки подивлюся збоку на них».
З-під стосика постільної білизни в шафі вона дістала ощадкнижку з закладеними кількома купюрами всередині. Перерахувавши їх, одну поклала назад. Мимоволі погляд піймав останній запис: «чотири тисячі рублів» - накопичені за все життя гроші, які рік тому водночас перетворилися на звичайні папірці. "Пластична операція. Мрія ідіотки».
На виході вона потримала в руках потертий малюнок з Томом і поклала назад на полицю.

На вокзалі, вивчивши розклад, Вероніка вирішила добиратися електричками.
«У них до вбогих більш звиклі, та й дешевше, аніж пасажирськими поїздами».
Почалася посадка і перша ж бабця, що сіла біля вікна, напроти, запитала:
- Дитинко, а шо ж сталося?
- Де? А ... Це я в танку горіла, - і глянула на співчутливу - чи не образилася.
- Ой, бідна дитина...
Стільки людей водночас вона не бачила давно.
У вагоні стоїть неймовірний ґвалт. Купка роззяв згуртувалася біля наперсточників.
- Кручу-верчу, заплутати хочу! Ставиш рубль - забираєш два. Ніякого обману!
Десь під лавкою, в туго зав'язаних мішках несамовито верещать довірливі поросята. Їх крики глушить тренований жіночий голос за спиною Вероніки.
- Уявляєш, зять купив вівчарку і вже збирався городити вольєр у дворі. Каже: собака східно-європейська, і їй свободи не вистачає. А я йому: тут тобі не Європа. Коли ти собака, то сиди на ланцюгу. Як всі. Що, не так хіба?

- Купуйте свіжі газети! - як у рупор сурмить рознощик. - Останні новини! «Парад суверенітетів»! Услід за Російською Федерацією і Молдовою, декларацію про суверенітет прийняла Україна!

Опісля великої політики запахло вбогістю.
Постукуючи алюмінієвою тростиною по ніжкам лавок, по проходу дріботів з високо піднятим гострим підборіддям сухий, як палиця, старий. У кожному «купе» він розвертався всім тілом в бік вікна і коротким кивком голови чи то безмовно представлявся («Маю честь»), чи то вітався.
Всяк раз, коли в армійський казанок з довгим шнурком, перекинутим через шию, з дзвоном падала монета, він з тим же напівуклоном коротко кидав: «дякую».
Його постава і манери виказували намагання мати гідний вигляд, але старомодний піджак з чужого плеча, полохливий погляд і надмірна метушливість робили образ дещо карикатурним.
Вероніці нараз стає шкода старого, і вона шукає в сумці дріб’язок. Залишилися тільки паперові рублі. «Він навіть не почує», - кладучи гроші, подумала мимоволі з жалем. Але сліпий якимось дивом відчув її:
- Спасибі, доню! Їдь автобусом.
Вероніка в сум'ятті здригається. Так її не називав жоден чоловік. Вона вдивляється в обличчя старого, з острахом сподіваючись відшукати рідні риси.
«Здалося», - мовила про себе з сумом.
«Який ще автобус? ..

Навпроти неї, над жалісливою бабусею, спершись ліктем на спинку крісла, доскіпливий хлопчик вже годину притьма розглядає обличчя Вероніки.
Від цього заняття його відволікають розкотисті голоси молодіжної компанії з гітарою:
- Родина.
Еду я на родину,
Пустькричат – уродина,
А она нам нравится,
Хоть и не красавица,
К сволочидоверчива,
А ну, а к нам – тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля- ля-ля…

Після другого приспіву сусід Вероніки не витримує:
- Геть розпустилися! Що то за слова такі:
«Гей, начальник!
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла! »

- Ну а чого ж ви хотіли? Тепер у нас дєрьмократія, - і пухлий дядько склав губи курячою гузкою, висунув кінчик язика і, розчепіривши руки, вичавив непристойний звук.

Враз через увесь вагон стрімко проходить зосереджений чоловік. По ходу на коліна сидячих зліва і справа він спритно кидає якісь книжечки.
Почекавши, мабуть в тамбурі, поки люди налюбуються календарями і картами з голими красунями, похмурий чоловік вже йде назад їх збирати. Тим, хто не бажає повертати, він на пальцях, з муканням показує ціни. Торгуватися незручно - глухонімий.
Коли той відходить, сусід Вероніки пропонує, потираючи руки:
- Може, «в дурня»? (А що ще робити в дорозі?).
І ось вже хтивий король покриває роздягнену до панчіх велелюбну даму. Вероніка відвертається, але чорно-білі фотки, немов магнітом притягують погляд.
За вікном на тлі вечірнього неба пропливають фалосоподібні телеграфні стовпи.
Вона закриває очі. «Заснути б ...»
Але ритмічне погойдування вагона, який жах, викликає в уяві ...
«Еротоманка нещасна!» - сердиться вона на себе.
Раптом помічає вільну лавку біля двох статечно бесідуючих стариків. В їхніх руках немає ні карт, ні календарів з паскудними картинками і Вероніка, убгавши голову в плечі, прямує до них. Так людина, що спізнилася на початок кіносеансу, пробираючись до свого крісла, хоче бути непомітною, оскільки всім заважає.

Дід замовкає і з підозрою коситься на неї.
- Та кажи вже шо ж далі було в тому кіні? - аж совається від нетерпіння його співрозмовник.
- Так от. Слухай далі. Виявилося. Що цей горил ... її ... - наступне слово він голосно шепоче на вухо товаришеві.
- Та ти шо ?? - у недовірливого діда очі ледь не вилазять з орбіт.
«Безсовісні ... Я для них - пусте місце.»
Дід знову нахиляється до приятеля і ділиться сокровенним:
- Якщо хочеш знати, якби не секс, я до своєї старої і близько не підійшов би.
- Тю! То за горила казав, то ...

«Ні! Це вже занадто! »- Вероніка йде зі своєю сумочкою в кінець вагона, де сумирно прилаштовується серед мовчазних пасажирів, які, либонь,забули вдома окуляри.
Навіщо вона їде? Мучить себе: для чого-то роз'ятрює рану всяк раз, тільки-но та починає заживати. На що можна мати надію з таким обличчям! Кому вона потрібна? Навіть двійник давно її покинув.

В напрямку тамбуру потягнулася низка торбешників.
На звільнені поруч з Веронікою місця несподівано сідають вже знайомі їй дідугани. До їх компанії прилаштувався червонощокий молодчага, який заливається сміхом після кожної фрази оповідача.
- А то ще сон приснився.
- Знову віщий? Йому віщі сни сняться, - обертається дідок до смішкуватого хлопака.
- Пам'ятаю, стоїмо з генералами округ столу. Може, оперативну обстановку на карті вивчаємо .... Але точно не в Кремлі, тому шо зразу же за садом гурт баранів ходить по узгір’ю. Сонечко, пташки в кипарисах співають, - як в раю.
Раптом, від повороту гірської дороги, повільно так, сміттєвоз виїжджає. Наблизився. Зачаїлися - чекаємо, шо далі буде.
Дивлюся, зверху відкривається люк, і довга рука кидає в нашу сторону неопізнаний об'єкт.
Всі, звичайно, попадали .... У гробовій тиші задзеленчало шось по бруківці (така, як на Червоній площі) і я, як молодший за званням, повзу розвідати. Бачу: порожня банка і написано «пиво».
- Ха-ха-ха ... - вибухають дружним реготом дідок з молодцем. - Пиво в банці. І присниться ж таке!
- Так от. А поруч знайшов круглий алюмінієвий ... ну, як номерок в роздягальні у клубі дають. Доповів. Він взяв в кулак ...
- Сталін?
- Нє. Без вусів. Потім долоню розкрив, а на жетоні, як в чарівному дзеркальці, чийсь пам'ятник з фотокарткою.
- Шо-то знайоме? - питаю тактовно.
Він коротко, одним словом: «конєшно», і губи так підібрав.
Ну а далі посміхнувся й каже: «Давайтє вип'єм по п'ятдєсят грам».
Ординарець налив усім більш ніж по півсклянки. Такої горілки я ще не пив. І так м'яко йде! ..
- Та ще й холоднінькая! - додав добродушний дідок і благоговійно, як на причасті, закривши очі, ковтнув слину.
- Далі не пам'ятаю, потім ми з ним опинилися на космодромі. Він стоїть уже на сходах і каже: «Шесть днєй мєня не будєт! Стіну буду разрушать ».
Мішок білий, як з під імпортного цукру, за плече закинув, і отак рукою ..
- А шо ж у мішку було? Кувалда?
- От дєрєвня! ... - аж сплеснув руками Молодчага. - Чорний чемоданчик це називається. Там усі атомниє і водородниє кнопки!
- А ... - неохоче погодився дідок.
- Отак я провів і був останньою людиною, хто його бачив.
- А хто ж то був? - знову запитав по незначній паузі нудний стариган.
Але тут вони заспішили до виходу і відповідь вона вже не почула.

За якихось півдня Вероніка побачила стільки нових облич, скільки не зустріла, здавалося, за все своє життя. Картинки змінюються так швидко, як візерунки з кольорових скелець в калейдоскопі.
Раптово гомін стихнув, і суворі обличчя розцвіли усмішками. Кучеряве циганча років чотирьох ще не зовсім окріплим голоском старанно виводило слова частівки:

- С неба звездочка упала
Прямо на пеленку.
Валентина Терешкова
Родила Аленку.
Ай нэнэнэ-нэнэ
Ай нэнэ.

При цьому ногами він кумедно вибивав хитромудрі колінця.
Вибравши Вероніку, малюк підійшов з долонею човником впритул до неї і запитально завмер.
- Даси копієчку?
Розгублена і щаслива як закохана дівчина, вона обома руками стиснула маленьку теплу долоньку і мовчки притиснула її до своєї щоки. Враз згадалися кадри з фільму Бондарчука, який завжди бентежив її до сліз, де маленького жебрачка Ванятку вирішує всиновити така ж самотня душа.
«- Батянька, я знал, что найду тебя!»
Поруч завзятий весельчак заповнює паузу:
- Куди кочуєш, чавела? Не в Індію, часом?
- Ні. Нас Індія хотіла забрати до себе, але Хрущов не віддав, - і малюк довірливо притулився до Вероніки, ніби вона була тією загадковою, обітованою Індією.

Поїзд уповільнив хід і зі скрипом зупинився. У вікно Вероніка побачила, як від їхнього вагона прямо через рейкові шляхи до електрички, що відправлялась, побігли люди.
«А що коли ... Всього десяток метрів! Встигну! І будь-що-будь! »
Тої миті, коли Вероніка вже готова була підхопити малюка, за його спиною чорною тінню постала дівчинка-підліток і відсторонила брата.
- Красуне, дай поворожу - всю правду розкажу.
Вероніка машинально подала руку, але прийшла до тями лише коли циганка почала пророчити:
- І буде в тебе два сини, та між ними постане стіна до неба.
«Ага, тільки вона не знає, що сказали лікарі. Після такого аборту, при негативному резусі, про дитину можна забути.
Поїзд під'їжджав уже до кінцевої станції, а перед очима Вероніки все ще бовваніла постать «Ванятки», який йшов, озираючись на неї, у супроводі своєї сестри.
Сестричка Оленка та братик Іванко. А хто ж вона в такому випадку? Ну звичайно баба Яга.

Місто юності зустріло Вероніку транспарантом «Ласкаво просимо до столиці Донського козацтва». Судячи з чисельної юрби козаків на вокзалі, тут проходив якийсь їхній з'їзд.
Було тепло, і Вероніка залишилася коротати ніч на пероні. Біля багажного відділення присіла на залиту місячним сяйвом лавку під старою туєю, в’юнкою і гостроверхою, як вангогівський кипарис. Тут дужче несло креозотом від шпал і хлоркою з боку привокзального туалету, зате не так гостро, як посеред людей, відчувалася самотність.
"Ну ось. Приїхала. І що далі?"
- На п'яту-ту-ту путь-уть-уть, - прокотився помножений луною голос диспетчерші і за ним по-змовницьки підморгнуло зелене око семафора.
Стартуючи, забрязкав буферами товарняк і Вероніка подумала:
«А може це і є вихід? На п'ятій колії. Ні, це не для такої боягузки. Теж мені - Анна Кареніна.

Від нав'язливої думки її відвернула звичайна калюжа, що залишилася біля лавки після недавнього дощу.
Віддзеркалене в ній зоряне небо нагадало Вероніці морську гладь при повному штилі. Суха пляма асфальту обернулася раптом у зарослий тропічним лісом острів зі знайомою піщаною косою. Майже як на її малюнку.
Ось і пришвартована біля берега яхта біліє в місячному світлі. Том, як завжди, зустріне її біля трапу і проводить до шезлонгу на палубі, де ...

Дитячі голоси наразі повертають її на нічний перон. Біла яхта однієї миті перетворюється на зім'ятий папіросний недопалок, як карета Попелюшки в гарбуз, а квітучий острів знову стає шматком асфальту посеред калюжі.
На сусідній лавці, задерши голови, два хлопчики розглядають місяць.
У неї теж могли бути такі ж сини, - думає Вероніка, згадуючи слова циганки.
Молодший, білявий лобастий здоровань, перекочує в роті льодяник і від задоволення мотляє ногами.
Другий, худенький чорнявий вундеркінд ділиться знаннями:
- А знаєш, що на ній намальовано? Як два брати б'ються. Один був силачем і запитав у брата: «Скажи мені, в чому правда?» Той каже: «Не знаю».
"А я знаю! Правда в силі ». І вбив брата. Вилами.
- А мій тато, - силач найсильніший в світі!
Він як дістане свою шаблю! Як дасть йому! І ... і переможе того брата! - тут маленький козак, безсилий всидіти на місці, підхоплюється і сердито розмахуючи кулачком з уявною шаблею, трощить ворога наліво і направо.

До світанку Вероніка ще кілька разів провалювалася в сон, немов в пухову перину. Але згадати їй вдалося лише останнє видіння: безвольно схилену до її щоки голівку немовляти, його ні з чим не зрівняний запах.
Майже фізично вони відчула, як розчиняється в надзвичайній ніжності і любові.
Підступав світанок. Вероніка подивилася на збляклий місяць з ледь помітними фігурами, на сусідню порожню лавку, де донедавна сиділи хлопчики ...
«Хто дає їм шабельки в руки - Бог чи диявол?
Невже людям так важко відрізнити одного від іншого? А може все це мені теж наснилося? »

У місті, хвилюючись як перед побаченням, вона насамперед попрямувала в парк.
Ось уже видніється стара довоєнна арка над входом. Ніби наяву зазвучав духовий оркестр.
«В парке Чаир
Распускаются розы,
В парке Чаир
Сотни тысяч кустов.
Снятся твои
Золотистые косы,
Снится мне смех твой
Весна и любовь…»
Святковою каруселлю завертілися спогади: фруктове морозиво біля літнього кінотеатру, шипуча газована вода з вишневим сиропом, тир з «воздушкою», пристріляною Леоном «під яблучко» ... І звичайно, танцмайданчик - центр і серце міського саду.
Та пройшовшись головною алеєю, Вероніка відчула розчарування. Все було іншим: буденним і приземленим. Якимось дивом уціліла лише стара скульптура, під якою вони часто призначали побачення.
Жінка, що мала символізувати Батьківщину-матір чи просто щасливе материнство, однією рукою притискала до себе дитину, а на долоні витягнутої іншої руки тримала голуба.
Але стать дитини вже неможливо було визначити, а довгошиїй голуб миру з відбитою головою скидався на маленького змія Горинича, чи якогось динозавра.
Вероніка зненацька подумала, що запросто віддала б решту життя за можливість хоча б на кілька хвилин потрапити сюди в той травневий вечір, коли після дощу вони вперше поцілувалися в дальній альтанці.
Так, мріючи, вона не помітила, як підійшла до танцмайданчика, але побачивши там зграю собак, повернула назад. З ними в неї завжди були складні стосунки: кожна зустрічна дворняга відчувала її полохливий характер і прагнула показати свою перевагу.

На вулицях міста Вероніка не дивилася на обличчя перехожих - боялася зустріти знайомі. Ніби її зміг би хтось упізнати.
У бакалії біля «Будинку щастя» випила улюблений колись молочний коктейль, але смак його був уже не тим. І пахтіло тут не малиновим киселем і корицею, а прокуреними продавчинями.
Знайомий запах, вона відчула тільки в безлюдних залах історичного музею, де серед незмінної експозиції зупинився, здавалося, час.
По сусідству знаходилося ще одне місце, де вона колись була щасливою: міська бібліотека.
Дзеркало в різному окладі біля гардеробу, що раніше притягувало її як магніт, тепер стало «кривим».
Безшумно ступаючи, вона піднялася на другий поверх, але в читальний зал заглянути не наважилася.
Вийшовши на вулицю і озирнувшись, метнулася раптом назад, знову взялася за дверну ручку і повільно проскрипіла важкими старовинними дверима ще кілька разів.
Як голодний горобець стрибає, вишукуючи на землі хлібні крихти, так Вероніка збирала по всьому місту шматочки колишнього життя, що зігрівали їй душу.
У трамваї вона усілася біля вікна, напнула на піднятий опіками ніс величезні чорні окуляри і з вулиці стала схожою на якусь дивовижну глибоководну рибу, що спостерігає за людьми з акваріуму. На істоту, яка не може не бути ізгоєм навіть в акваріумі.

Поколесивши по старому місту, Вероніка лише надвечір вирішила пройти до інституту. Тільки глянути на нього з бульвару. Там від трамвайної зупинки всього один квартал.
Замість старих акацій тепер на бульварі тягнуться до сонця молоді клени. Під ними, по обидва боки від Вероніки, низка окастих лавок. Очі дитячі, дорослі ...
Всім хочеться у вихідний день щось цікаве побачити.
- Мамо, дивись-дивись. ... Це хто?
- Ця тітка забирає маленьких дітей, які погано поводяться.
Вероніка майже навчилася відгороджувати свій світ темними скельцями окулярів. Тільки нижче опустила голову.

Далі сталося те, чого вона боялася найбільше.

(далі буде)





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-02-06 22:14:02
Переглядів сторінки твору 134
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.783
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2018.06.05 22:16
Автор у цю хвилину відсутній