Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Штуцер
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Штуцер
Книга – скарб, а рідкісна книга – двічі скарб. Її здобуваєш у пошуках, очікуваннях і сумнівах; часом п’янієш від запаморочливого аромату типографської фарби, інколи чхаєш від ядучого книжкового пилу; вдаєшся до хитрощів, поширених серед мисливців на скарби, іноді – до злочинів.
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні. Там я й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та роздратовано зиркати в мій бік.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - Зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – з вересня до травня за розкладом школи, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» – його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання сутінок, та й то, не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним зі світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери збагнула, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене за поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру» – і знову пропав, цього разу, зрозуміло, в Австралії.
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру. В першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших з відверто безнадійних становищ.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в моїй зброярні не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків, боронився від ворожих тубільців і зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так що подряпатися було ніяк, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, був зроблений зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування такого роду якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірніший друг, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, що не варті паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер – зброя дульнозарядна, отже, не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні. Там я й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та роздратовано зиркати в мій бік.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - Зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – з вересня до травня за розкладом школи, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» – його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання сутінок, та й то, не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним зі світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери збагнула, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене за поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру» – і знову пропав, цього разу, зрозуміло, в Австралії.
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру. В першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших з відверто безнадійних становищ.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в моїй зброярні не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків, боронився від ворожих тубільців і зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так що подряпатися було ніяк, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, був зроблений зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування такого роду якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірніший друг, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, що не варті паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер – зброя дульнозарядна, отже, не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
