Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Штуцер
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Штуцер
Книга – скарб, а рідкісна книга – двічі скарб. Її здобуваєш у пошуках, очікуваннях і сумнівах; часом п’янієш від запаморочливого аромату типографської фарби, інколи чхаєш від ядучого книжкового пилу; вдаєшся до хитрощів, поширених серед мисливців на скарби, іноді – до злочинів.
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні. Там я й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та роздратовано зиркати в мій бік.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - Зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – з вересня до травня за розкладом школи, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» – його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання сутінок, та й то, не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним зі світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери збагнула, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене за поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру» – і знову пропав, цього разу, зрозуміло, в Австралії.
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру. В першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших з відверто безнадійних становищ.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в моїй зброярні не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків, боронився від ворожих тубільців і зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так що подряпатися було ніяк, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, був зроблений зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування такого роду якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірніший друг, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, що не варті паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер – зброя дульнозарядна, отже, не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні. Там я й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та роздратовано зиркати в мій бік.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - Зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – з вересня до травня за розкладом школи, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» – його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання сутінок, та й то, не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним зі світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери збагнула, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене за поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру» – і знову пропав, цього разу, зрозуміло, в Австралії.
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру. В першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших з відверто безнадійних становищ.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в моїй зброярні не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків, боронився від ворожих тубільців і зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так що подряпатися було ніяк, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, був зроблений зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування такого роду якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірніший друг, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, що не варті паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер – зброя дульнозарядна, отже, не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
