
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.15
15:47
У відчаї! Десь зникла доля.
Перегортаю сторінки.
У темряві життєве поле:
стерня, каміння, колючки.
Років лиш невблаганний відлік
журбу у спогади несе.
Та серця доленосний виклик:
Перегортаю сторінки.
У темряві життєве поле:
стерня, каміння, колючки.
Років лиш невблаганний відлік
журбу у спогади несе.
Та серця доленосний виклик:
2021.01.15
13:10
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.
14 серпня 2001 р., Богдани
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.
14 серпня 2001 р., Богдани
2021.01.15
12:51
Книжкові джунглі-2020
Січень 10, 2021 від Галини Пагутяк
У джунглях свої закони, зі своїми хижаками і своїми мауглі, пастками і блудом. Твм сильні пожирають слабких, там можна підчепити лихоманку. Тому йти туди треба озброєним і зосередженим.
2021.01.15
12:06
Цієї неділі Віра знову йшла до свого Андрія. Віктор не влаштовував їй сцен, лише запитав о котрій годині вона повернеться, і дружина спокійно пішла з дому.
Через деякий час залунав дзвінок, і хазяїн квартири відчинив двері високій білявці з пухлими накве
2021.01.15
11:22
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»-
Питає раббі Нахман учня.
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...
Питає раббі Нахман учня.
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...
2021.01.15
08:04
Чужий біль до сорочки не липне.
На водиці умити лице…
Випадково зустрілись у липні,
тліло сонце в диму - каганцем.
Ти сидів, ниць потупивши очі,
а мене розривав лютий щем.
Полонений із Псковщини хлопче,
На водиці умити лице…
Випадково зустрілись у липні,
тліло сонце в диму - каганцем.
Ти сидів, ниць потупивши очі,
а мене розривав лютий щем.
Полонений із Псковщини хлопче,
2021.01.15
01:27
Надворі сніг, надворі сніг,
Іде зима, як чарівниця.
Іскринки падають до ніг,
В усіх людей світліють лиця.
І колихання срібних віт,
І теплі усміхи святкові...
Біліє світ, радіє світ,
Іде зима, як чарівниця.
Іскринки падають до ніг,
В усіх людей світліють лиця.
І колихання срібних віт,
І теплі усміхи святкові...
Біліє світ, радіє світ,
2021.01.14
23:59
Корумпованих чиновників усунути можна. Але де взяти некорумповних?
Національність подекуди визначається чисто шкурним інтересом.
Диявол ховається в деталях. Тож не варто зайве деталізувати, аби не накликати.
Однозначні тлумачення приховують н
2021.01.14
19:38
Надворі вітер гне дерева долі
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідно
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідно
2021.01.14
13:41
Пригадалося все, що було
Сумом, радістю у душі.
Що відснилося, промайнуло,
Залишивши терпкі вірші.
Притомилося серце битись
Через років незгойний щем.
Зостається лише змиритись
Сумом, радістю у душі.
Що відснилося, промайнуло,
Залишивши терпкі вірші.
Притомилося серце битись
Через років незгойний щем.
Зостається лише змиритись
2021.01.14
11:32
Минулого лубочні сторінки –
це не лише пейзажі лукомор’я.
Росія закріпила на віки
своє багатолике безголов’я.
Украдена історія Русі,
і міфи, і легенди літописні
на українській Росі, у сльозі
це не лише пейзажі лукомор’я.
Росія закріпила на віки
своє багатолике безголов’я.
Украдена історія Русі,
і міфи, і легенди літописні
на українській Росі, у сльозі
2021.01.14
10:49
Після тієї ночі в селі вона думала, що більше ніколи не побачить Андрія, але він зателефонував і сказав, що Валя помирає. Віра не могла не попрощатися. Переступивши поріг Валиної кімнати, відчула ядучу задуху. Над бідною жінкою чорною хмарою нависла тінь
2021.01.14
10:38
Не досягай у втісі ранку,
Бо ніч себе не позабула.
Твого незнаного старанку
Не полюбити у минулім.
Тепер і наші громовиці
Тепер і ти, як дух, повсюдна.
Вночі нічого нам не сниться,
Бо ніч себе не позабула.
Твого незнаного старанку
Не полюбити у минулім.
Тепер і наші громовиці
Тепер і ти, як дух, повсюдна.
Вночі нічого нам не сниться,
2021.01.14
10:18
У заметіль знайшовши двері,
стояв, дивився скільки міг,
як в нашім невеличкім сквері
гуляв між ліхтарями сніг.
Із вітром вальсував охоче,
хоч промайнуло пів зими,
люблю казкові, зимні ночі
де снігом стеле килими.
стояв, дивився скільки міг,
як в нашім невеличкім сквері
гуляв між ліхтарями сніг.
Із вітром вальсував охоче,
хоч промайнуло пів зими,
люблю казкові, зимні ночі
де снігом стеле килими.
2021.01.14
08:12
Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…
Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…
Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
2021.01.13
19:01
Такого ще не було на білім світі:
Комар із левом надумав битись.
«Що твоя сила - кігті та зуби,
А перемога моєю буде!»
Лев і не зуздривсь, як щось впилося
У його ніздрі, що без волосся.
Забувши сан і горду породу,
Став роздирати цар свою морду.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Комар із левом надумав битись.
«Що твоя сила - кігті та зуби,
А перемога моєю буде!»
Лев і не зуздривсь, як щось впилося
У його ніздрі, що без волосся.
Забувши сан і горду породу,
Став роздирати цар свою морду.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.12
2019.11.07
2019.07.12
2019.07.07
2019.04.04
2018.09.05
2018.06.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*
І (ХІV)
Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
http://maysterni.com/publication.php?id=131204
http://maysterni.com/editpublication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131296
http://maysterni.com/publication.php?id=131346
http://maysterni.com/publication.php?id=131369
http://maysterni.com/publication.php?id=131417
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію