І (ХІІІ)
Найвища краса – це краса вірності.

Олесь Гончар

Імлу прониже ніжний сонця спис –
На луках бродять красені Пегаси –
Зберігачі кохання таємниць,
Натхнення українського Парнасу.

Тут невблаганний час мов зупинивсь,
Завмерли наче хмароньки пухнасті.
І тільки вітерець до їхніх лиць
Торкається цілунком ловеласа.

Та й Гончарева вірності краса
Замріяне князівство це укрила,
Усе яснішає, не погаса.

Із-поміж віт крилом позолотілим
Лицарським духом поїть небеса –
Явися світові, любові сило.

ІІ (ХІІІ)

Явися світові, любові сило,
Оспівую я відданість твою –
Яка б то «ліва» муха не вкусила
Мене, ти завше дбаєш про сім`ю.

Гріховні це натягує вудила,
На вчинки всі обачності шлею
Вдягає, мов отямлюючи сміло
Розкуту неприборканість мою.

- Навіщо обрії свої так звузив? –
Чорт іронічно - Швидко вгомонивсь? -
Поетові ще треба мати музу!

Подякую. Відмовлюсь навідріз –
«Наївся» ох! добра того «від пуза»…
Ось Лель обох над хмари вже возніс.

ІІІ (ХІІІ)

Ось Лель обох над хмари вже возніс,
Злітаємо туди не величатись -
Щоб тій освітленій височині
Побути, як заштореній кімнаті.

Розвіяти усі думки сумні,
Тоді на тих перинах сивуватих
Поніжитись, немовби уві сні,
Солодкім забутті порозчинятись.

Бо завше ти – у праведних трудах,
Собі ще й небо ними прихилила,
Завзята справді, наче молода.

А пестощі? Раюєм розімліло,
Кохання Бог снаги-потуги дав,
Він розгорнув свої могутні крила.

ІV (ХІІІ)

Він розгорнув свої могутні крила...
Бо тіло й дух – немовби дві руки
Незвідані простори нам відкрили,
Політ зробивши рівним і стійким.

Знак Терезів – тримаєш ти уміло
Життєву рівновагу залюбки.
Такі - стабільність, мудрість повносила –
Гармонії прекрасної зразки.

А я її порушую нерідко,
Спалахуючи вмить вогнем зіниць,
Кидаю фрази залпами зенітки…

До мене тихо словом пригорнись,
Моя терпляча, лагідна лебідко -
Як обшир почуття твойого зріс!

V (ХІІІ)

Як обшир почуття твойого зріс –
Бо стримані слова усі, учинки,
Завжди готова йти на компроміс
Та й принципова – незбагненна жінка!

Він дивовижний – цей душі заміс -
Добра, любові світлі намистинки.
Живе отам високий оптиміст,
Добро перемагає в ній нетлінне.

Але якщо, бува, тебе озлю -
Чи повний місяць вийшов сполотнілий?! -
Докорів голку вийми без жалю,

Мов із клубка заплутаного – шило.
Нарешті знову я спокійно сплю -
Ти у собі образу задушила.

VІ (ХІІІ)

Ти у собі образу задушила…
Із хмари сонце підморгнуло – глянь –
Аж птаство гайове повеселіле
Вже до вечірніх узялось гулянь.

Благословляє Бог весни Ярило
Палке єднання часток «інь» та «янь».
Тебе й мене те світло обігріло,
Мов для трави таємних колихань.

Пробач оті емоції надмірні –
Минуться. Лиш терпіння наберись.
То поверхове, подивись, позірне.

Переживем таких ще сотні криз.
Молюся, хай життя оце не згіркне…
І щастя зазвучав нам вокаліз.

VІІ (ХІІІ)

І щастя зазвучав нам вокаліз,
Розквітли раптом у серцях мімози –
Аж промінь сонця над вікном завис -
Зітер дощу короткочасні сльози.

Скорившись задушевності реприз,
Здіймалося аndante maestoso*.
Хитав музичний вітер верболіз –
Життєві лагіднішали морози.

Ну а коли вечірняя зоря
Свої вогні рожеві запалила,
Де романтичне сяйво ліхтаря

В ласкавому світінні небосхилу,
Як день ясний свічею догоряв –
Знов пригорнулася до мене мила.

* аndante maestoso – музичний термін, що означає - урочистою ходою (італ.)

VІІІ (ХІІІ)

Знов пригорнулася до мене мила -
Немовби юний вітер сколихнув,
Наповнюючи подихом вітрила…
Й любові корабель за мить одну

На широчінь, що вже йому скорилась,
Тривожачи підводну глибину,
Ввійшов потужно, наче «Наутілус»*,
Розвеснюючи далеч осяйну.

Тож хай сирени зваблюють у леті –
Хіба це з курсу збить допомогло?!
Неначе заспівали півні треті –

Розвіялось облуди темне тло,
Живи - кохання справжнє для поетів!
Ні, то не мрія, де зникає зло.

*«Наутілус» - назва підводного човна з книги Жюля Верна
«Капітан Немо».

ІХ (ХІІІ)

Ні, то не мрія, де зникає зло,
Бо світ оцей сотворений для щастя!
Цінуймо те, що небо нам дало,
Таке, їй-Бо, трапляється нечасто!

Взаємин найсердечніших зело
Весніє в душах, наче луг квітчастий.
Усе прекрасне – буде та й було -
Нехай надалі зберегти удасться.

Звичайно, прийде черга і журби,
Вона іще у гості завітає.
Гнітючістю притиснути аби…

Медитативні чую звуки наю* -
Кохання пророкують голуби,
Тут віще, справді бачу, відчуття є.

*Най – музичний інструмент.

Х (ХІІІ)

Тут віще, справді бачу, відчуття є.
Вузли бувають непорозумінь
А лінія життя в нас - непрямая,
Ти їх небесним сяйвом опромінь –

Вони тоді розв`яжуться, я знаю,
Розтягнуться, мов чарами – самі.
Впадуть чудесні грона винограю
На стіл святковий, люба, твій і мій.

Душевною лиш тільки висотою
Продовжиш ту вервечку, як назло -
Тим упирям, що сваркою пустою

Годуються. Від серця відлягло.
Тебе й себе, нарешті, заспокою –
Бо відступає ницого полон.

ХІ (ХІІІ)

Бо відступає ницого полон,
Зникає, блідне сяєво лукаве.
Довгенько так під маскою жило,
Сліпило душу псевдовеличаво.

Мов інопланетянин з НЛО
Експерименти власні тут поставив.
У образі Пегаса – помело
В лугах мене носило між галявин.

Та й для облуди є своя межа.
І чар війну вона усе ж програє
Як пропаганди Путіна іржа –

Світ не роз`їла суть її гнилая…
Твоя любов ось промінь наближа –
Приходить час краси, весни розмаю…

ХІІ (ХІІІ)
… Я Вас люблю, о як я Вас люблю,
Але про це не треба говорити.

Ліна Костенко

Приходить час краси, весни розмаю
Бо навіть між буденних тих турбот
Себе він принагідно виявляє,
Як затишок оселі ще й комфорт.

Ці аромати запашного чаю
Із пахощами квітів і вже от -
В кімнаті атмосфера луговая
Природою привнесених щедрот.

Хіба оце – не рук твоїх діяння,
Де – чистоти, порядку еталон?!
Все гріє світлом звечора до рання…

Твоє натхненням світиться чоло
У некрикливих виявах кохання…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?

ХІІІ (ХІІІ)

Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Бо навіть крізь космічні чорні діри
Сочилося, мов променем - кулон –
Той оберіг із сонячним кумиром.

Воно в душі навіки зберегло
Незгасний, дуже сильний пломінь віри
У краще, бо оце палке тепло
Долає темряву і будень сірий.

Хоч хмар осінніх іноді свинець
Хандру меланхолійну навіває,
Дощами опечалює вкінець,

Та добре слово, усмішка живая
Відновлює святий вогонь сердець,
Його кохання світло окриляє.

ХІV (ХІІІ)

Його кохання світло окриляє
Рожевим сяйвом всесвіту огром
Наповнює та сила віковая,
Як душі наші щастям і добром.

Неначе пісня жайвора лунає
Все людство теж підспівує гуртом…
Мов новий світ, ця темрява німая
Народжує тут явою, не сном!

Омана, лжа відходять у минуле,
Нових шукають в`язнів для темниць,
Поживу трясовинному намулу…

Зі мною, люба, в небо піднімись!
Воно свої обійми розгорнуло -
Імлу прониже ніжний сонця спис!

ХІІІ-й Магістрал

Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
Він розгорнув свої могутні крила.

Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз -
Знов пригорнулася до мене мила.

Ні, то не мрія, де зникає зло,
Тут віще справді бачу відчуття є!
Бо відступає ницого полон,

Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.

*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:

http://maysterni.com/publication.php?id=130971

http://maysterni.com/publication.php?id=131004

http://maysterni.com/publication.php?id=131046

http://maysterni.com/publication.php?id=131066

http://maysterni.com/publication.php?id=131101

http://maysterni.com/publication.php?id=131169

http://maysterni.com/publication.php?id=131204

http://maysterni.com/editpublication.php?id=131258

http://maysterni.com/publication.php?id=131258

http://maysterni.com/publication.php?id=131296

http://maysterni.com/publication.php?id=131346

http://maysterni.com/publication.php?id=131369