ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Лазірко
2018.11.16 17:02
доля - дике поле
ковила - не жито
та дорога квола
а та друга - бита

там чекає ненька
з батьком на вечерю
вулиця старенька

Віта Парфенович
2018.11.16 17:00
Я сиділа у тебе на колінах, обійнявши за плечі, і роздивлялася надто близько візерунки твоїх очей. Потім сплітала руки на твоїй шиї, наближалася ніжно і торкалося своїм чолом твого чола, запускаючи руки у завжди м'яке і чисте русяве волосся, ковзала гол

Маркіяна Рай
2018.11.16 16:51
Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки,
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко Ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок пливуть мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха буль

Ігор Шоха
2018.11.16 15:02
Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній

Світлана Майя Залізняк
2018.11.16 14:25
Пливу собі тихесенько... А поряд батискафи...
Кричать малеча, гіди. Зображення - хить-хить...
Какао наливається з лілової карафи.
Німотна риба шкіриться. Годинник дзеленчить.

Щодня - жаскі новиноньки. А днища - в шоколаді.
Паяци, знай, висміюють, в

Іван Потьомкін
2018.11.16 10:00
Безтурботний був той візник.
Хоч їхав по грузькій дорозі,
Де було повнісінько баюр,
А обіч ще й ковбані чатували.
На небо все задумливо дививсь,
Співати птаству допомагав він.
Та раптом «трусь!» - і віз загруз.
Візник неначебто проснувсь,

Олександр Сушко
2018.11.16 06:15
А хто він - Бог? Вселенський деміург?
Чи той, у кого Каїн був онучком?
Спитав попа, а той Писанням "Бух!"
По маківці і каже: "Вчися лучче".

З амвону звично крутить хараман,
В страху дрижить монашка блідолиця.
А, може, раю, братики, нема?

Володимир Бойко
2018.11.15 23:11
Непогамована безвихідь
Терзає душу день по дню,
Чи десь, нарешті, буде вихід,
Чи кращий вихід – крізь стіну?

Життя – не ігрова кімната,
Почавши гру не вийти з гри...
Шкода, як нікому сказати:

Віта Парфенович
2018.11.15 17:03
Мій всесвіт розхитує твоя несподівана поява у ньому... Він відносно давно стабільний. Років два, точно...чи ніби... Поряд, хоча й нечасто, людина, з якою мені буває добре. Я часто почуваюся щасливою... Хоча часто і бракує тем... і паузи та мовчання замі

Іван Потьомкін
2018.11.15 12:03
Радію перемогам над собою,
Бо ворогів давно уже нема:
На світанку так затишно під ковдрою,
Так хочеться ще трішки подрімать.
Але встаю з молитвою Всевишньому,
Що з горніх висот мені душу повернув,
Масажую льодом осонене обличчя,
І вирушаю на звичн

Олексій Кацай
2018.11.15 11:23
Автомати пошкоджені… Втративши всі сподівання,
далі я вже лечу на ручному лише керуванні.

Далі хай автоматика ганить мене до нестями:
відтепер я керуюся власними лиш почуттями.

В цьому космосі вірити іншим не можна. Не треба.
Самотужки дістан

Віктор Кучерук
2018.11.15 07:15
Сиві пасма туманів осінніх
Вились мляво на плесі ріки, -
Мов, повиті важким безгомінням,
Із небес опустились хмарки.
І, намоклі у ній, розповзлися,
У скорботнім чеканні вітрів, –
По заглибинах і по укіссях,
Та узвишшями двох берегів.

Юрій Лазірко
2018.11.15 06:11
плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні

Олександр Сушко
2018.11.15 05:45
Ось і перший сніжок. Дочекалася осінь сестриці,
По шовковому платтячку навхрест сорочі сліди.
Під порогом осклілі очиток, календула, грицик...
Одягув уночі дід Мороз у шматочки слюди.

І немає тепла. В око вцілила голочка льоду,
Плачуть сірі тони і

Серго Сокольник
2018.11.14 17:06
Осінь є епопея дощів.
Ця нездаро написана повість...
Цей поезій загаслий порив...
Ось і зустрічі невипадковість

У промінні мережених днів
Поцілунками споминів літа.
Відігрітись тобі і мені,

Анонім Я Саландяк
2018.11.14 12:03
як у фейсбуці – просто... в зворотньому порядку...) ... давня бАтьківщина – пагорб Гора серед села – довкола люди – але вкруг Гори - не видно хто-де?... багато довкола... двоє показались... старі – некрасиві... але з справедливими обличчями... і голосн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 "Шевченко у рідній Кирилівці"

З авторського циклу програм "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка", записаного на радіо "Воскресіння" у рік 200-ліття Кобзаря.

Із повітового міста Чигирина Київської губернії Шевченкові було близько поїхати до села Суботова, звідти – до Кирилівки, де відразу пішов до брата Йосипа. Тарас привітав брата з новонародженим первістком, для якого став хрещеним батьком 20 вересня 1843 року. У селі нарисував батьківську хату та портрет свого діда Івана Андрійовича. Щодо того, чи намалював маляр-Шевченко місцеву парафіяльну Кирилівську церкву, у якій побував під час обряду хрестин, існують тільки здогади, але, на жаль, без фактичних доказів. Невдовзі Шевченко побував у селі Березані, а потім і в Яготині, у родини Рєпніних, аж до 10 січня наступного 1844 року. Перед поверненням до Петербурга Шевченко побував у Мойсівці, Березовій Рудці, Качанівці, а звідтіля знов у рідній Кирилівці … сучасному селі Шевченковому (до початку XIX століття — Керелівка, до 1929 — Кирилівка).

Стежками Шевченкової "Живописної України"

Хто з вас не був у селі Шевченковому, Вільшанського повіту на Черкащині, на Придніпрянській височині, що розкинулася на вододілі двох річок – Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікича, води якого течуть до Південного Бугу? Не були, то обов'язково побувайте! Особливо хороше там весною, коли все село потопає в молоці яблуневого цвіту. Не село, а суцільне море квітів. А ще краще там восени, коли від важких червонобоких яблук
додолу звисають гілки яблуневі, а над землею лине їх аромат. Через поля, зелені гаї і ліси довгою мережкою тягнувся Чорний шлях. Обабіч шляху подекуди тулилися невеличкі села, а найчастіше - окремі двори селян, що освоювали безлюдний край Звенигородщини. Місцину цю заселили люди із давніх-давен. Про це свідчать виявлені поруч Кирилівки скіфські кургани.
Посеред лісу, якому, здавалося, кінця краю немає, побіля річки осів осаул Кирило з кількома козаками. Влітку козаки їздили на Запорізьку січ, залишаючи на господарстві одних жінок. Жінки доглядали худобу, птицю, косили на берегах річок та озер трави, випалювали ліс і на галявинах сіяли пшеницю та жито.
Осаул Кирило незчувся як і старість підкралася, зсадила з коня, прикувала до своєї оселі. Сусіди поважали Кирила за його розум і дотепність, за цікаві розповіді про давнину.Розмовляв Кирило незвичайно: в словах замість "и" вимовляв "е". Тому і дражнили "Керелівка", а хутір, ним заснований, назвали «Керелівкою».
Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року.
Всередині ХVІІ століття французьким інженером Бопланом намальовано карту, де зазначені між Вільшаною і Лисянкою «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях.
Поруч легендарного осавули Кирила почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило до Брацлавського повіту. Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Григорій Потьомкін.
1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.
Село Кирилівка, в якому 9 березня 1814 року народився Т. Г. Шевченко, належало до вільшанського маєтку, успадкованого племінником найяснішого князя Гр. О. Потьомкіна-Таврійського, дійсним таємним радником, генерал-губернатором псковським і смоленським -- Василем Васильовичем Енгельгардтом. Останні роки свого життя пан Василь Енгельгардт провів у м. Вільшаній, де він мав великий дерев’яний будинок з тінистим парком, псарню і оркестр, для якого було споруджено цілий ряд будиночків, що виходив на базарну площу, навпроти поміщицького дому. Пан жив і помер нежонатим, але мав двох синів од якоїсь метреси — польки чи німкені, похованої у с. Кирилівка з північного боку парафіяльної православної Кирилівської церкви. Вільшана з Тарасівною, Зеленою, Вербівкою, Воронівкою і Сегединцями перейшла до В. В. Енгельгардта у спадщину від Потьомкіна, а Кирилівку, Гнилець, Петрики, Моринці й Пединівку він купив. Після смерті Василя Васильовича в 1830 році вільшанський маєток перейшов до рідної його сестри Олександри Браніцької, а Кирилівка, Моринці та інші придбані села разом із капіталами покійного — до незаконнонароджених його синів, один з яких, полковник гвардії Павло Васильович Енгельгардт, став власником Кирилівки і поміщиком Тараса Шевченка ; з 1828 року підліток-Тарас служив у пана Павла козачком.
За життя Енгельгардта-старшого управителем усього вільшанського маєтку був якийсь Дмитренко, православний, а конторником чи секретарем його канцелярії у Вільшаній — Федір Штанько, величезний на зріст бас; усе діловодство велося російською мовою. Після смерті Енгельгардта-батька управителями були вже поляки, які привели з собою цілу фалангу своїх одноплемінників, і ті зайняли посади економів, лісничих, писарів і т. п.; разом із тим в економічному управлінні діловодство почали вести польською мовою. Кирилівка, Моринці, Сегединці й Пединівка нагадують і досі суцільні яблуневі, грушеві, сливові й черешневі сади. У Вільшаній, Зеленій і Тарасівці було не так багато садів.
Тягар панщини і зубожіння селян почалися після переходу вільшанського маєтку у володіння шляхтанки О. В. Браніцької, під управлінням поляків.
Тарас Григорович Шевченко народився на світ при панові Василю Енгельгардті, коли у вільшанському маєтку польського духу і польської мови не було і в згадці, і коли живі ще були спогади про гайдамаччину, про набіги кримських татар, про спалення у Вільшаній Данила Кушніра та інші. Ще зовсім малим розлучився він із сестрою Катериною, яка вийшла заміж у с. Зелену за селянина Антона Красицького, високого і ставного чоловіка. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою».
Перший учитель Тараса Шевченка, стихарний дячок села Кирилівки Петро Федорович Богорський, був сином священика із села Верещак, учився в колишній київській академії до середнього класу риторики, а після вивчення при архієрейському хорі церковного уставу і нотного співу в 1824 р. був призначений дячком у село Кирилівку; в 1827 р. йому було двадцять сім років. Саме він прихистив Тараса, який блукав по селу, навчив його книжної мудрості й познайомив із дияконом села Лисянки — маляром, а далі… з дячком села Тарасівки, маляром села Хлипнівки та іншими грамотними людьми, які стояли вище селян. За свідченням покійного священика Кирилівської парафії о. Григорія Кошиця, Богорський сам добровільно взяв до себе Тараса, і ніхто йому за нього нічого не платив. На цьому акцентує викладач Київської духовної академії Петро Гаврилович Лебединцев* у своїх спогадах про Тараса Григоровича Шевченка, які він видрукував у журналі «Київская старина» 1882 року як рецензію на книгу М.К.Чалого, тодішнього директора 2-ої київської гімназії «Жизнь і произведения Тараса Шевченко».

«Якимось гірким п’яницею він не був, хоча на требах і в товаристві не відставав у пиятиці від своїх парафіян. І тому Тарас Григорович, який залишив свого вчителя по цій частині далеко позаду себе, надміру малює його у своїх спогадах відчайдушним п’яницею і дарма не згадав його хоча б одним словом подяки. Якби не взяв його Богорський до себе в науку, Тарас, певно, загубився б серед інших сільських дітей. А що дячок посилав Тараса читати псалтир над померлими, за це не можна його осуджувати: такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні; звичай цей подобався самим батькам дітей, а дячку полегшував виконувати обов’язки, що лежали на ньому, і був певною допомогою за безплатне навчання.
А коли згадати звичаї міських училищ того часу, гімназій і пансіонів, у яких не шкодували лози для бешкетників, то не дивно, що дячок Богорський не дуже панькався з таким зухвалим і мінливого норову хлопчиком, яким був Тарас Шевченко в роки свого дитинства.
У домі священика Іоанна Нестеровського Тарас не жив і нічого не вчився у нього, та й не міг учитися, оскільки Нестеровський був уже старий для того, щоб учити грамоти, а жив він якийсь час у іншого священика тієї ж Кирилівської церкви о. Григорія Кошиця, виконуючи обов’язки хлопця-погонича, який доглядав худобу й запрягав його булану і широкохвосту кобилу, про що згадувалось і пізніше, під час обох приїздів Тараса Григоровича в Кирилівку — в 1845 і 1859 роках. Покійна дружина о. Григорія переказувала нам, що, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні щось читав про себе, як грамотний хлопчик, а за словами о. Григорія, Тарас в його кухні вивчив дві кафізми із псалтиря. Гадаємо, що в домі о. Григорія Тараса Григоровича не кривдили, бо о. Григорій був людиною заможною, мав добре господарство і два великих садки біля будинку, а дружина його була дуже славна жінка; жили вони досить патріархально, і вдень і ввечері були серед прислуги на великій чистій кухні, що займала половину будинку, і лише коли хотіли відпочити або приймали гостей, переходили у свої світлиці, які складалися з двох невеликих кімнат на другій половині будинку. Проте відгуки Григорія були не на користь Тараса Григоровича: він і пізніше називав його все-таки ледачим, тобто нездатним до будь-якої господарської роботи. Хоч я часто бував у домі о. Григорія Кошиця, син якого, Іван, учився разом зі мною і моїми братами в богуславському училищі і їздив туди на тій же буланій кобилі, та, на жаль, не примітив я тоді її погонича, в душі якого таївся поетичний геній. Від о. Григорія Тараса взяли до управителя в слуги і незабаром відправили у Вільно до Енгельгардта».

Прибувши в 1843 році на Україну, на рідні терени Тарас Шевченко виконав низку малюнків з натури, які вражають своєю викінченістю та майстерністю. Надзвичайно промовистим є малюнок, на якому зображено убоге селянське житло — власне, лише половину хати з обдертою стріхою і великим незграбним комином на першому плані. Під хатою сидить напівголе дитинча, на подвір'ї пасеться миршавий підсвинок. На звороті ліворуч угорі олівцем напис рукою Г. Честахівського: «Вдовина хата на Україні». Під такою назвою цей рисунок вніс Честахівський до свого списку за № 116.

«Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки.
На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200.
1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — Степана Боровиченка та братів Гнатенків.
За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ».
Про важку кріпацьку долю односельців Тарас Шевченко згадає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

«…Страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть».

В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Еразму Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття.
В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики.
На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко.
Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тягнулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Тараса Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.
На початку 20-го століття у селі Кирилівка діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. У маєтку поміщика було 3 095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювали близько 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 (12) чоловік, припадало по 2 (2,5) десятини. Всі непридатні землі належали селянам.
Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 селян прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки.
В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб у садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Відтоді вона стала доступною для багатьох відвідувачів.

Отож, як згадувалося раніше, у вересні (а потім вертаючи до Києва – у листопаді) 1843 року під час першої подорожі по Україні, відвідавши рідну оселю в Кирилівці, художник виконав малюнок хати, в якій минули його дитячі роки. Під час перебування поета в Яготині в маєтку Рєпніних, не пізніше 10 січня 1844 року, Варвара Рєпніна виконала копію цього рисунка, на якому Шевченко зробив начерк автопортрета.
Незабутній і сумний образ батьківської хати неодноразово виринав у творчій уяві митця на далекому засланні. Ось як описує письменник рідну хату на сторінках повісті "Княжна":
"Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычипку яблоня с краснобокими яблоками, а вокруг яблони цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки!"

Копія виконана для себе княжною Варварою Рєпніною у січні 1844 р. На копії Варвари Рєпніної дата народження Тараса Шевченка записана за старим стилем, який тоді був прийнятий — "1814 г. февраль 25". Будівля під солом'яною стріхою, білена, з чорним димарем. Типова для наддніпрянських сіл і містечок ХІХ ст. Такі старосвітські релікти сьогодні називають "шевченківськими". Техніка виконання — папір, олівець.

Із великим сумом згадує поет батьківську оселю у вірші "Якби ви знали, паничі...", сповненому страждань і болю:
«За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло..
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм…».
Як контраст до своїх тяжких спогадів про побут дитячих років, про рідну Кирилівську оселю, Тарас Шевченко до кінця життя мріяв про власний сімейний затишок, про свій «тихий рай» на Канівській горі над Дніпром.


2014 р.

*Петро Гаврилович Лебединцев (1819 — 1896) — український історик, археолог, педагог, журналіст, релігійний та освітній діяч. Почесний член Імператорського Московського археологічного товариства, Київської духовної академії, Університету святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), член-засновник Історичного товариства Нестора-літописця, дійсний член Тимчасової комісії для розбору давніх актів при київському військовому, волинському і подільському генерал-губернаторові, Імператорського православного Палестинського товариства, Одеського товариства історії та старожитностей, член Київської духовної консисторії (з 1863 року).

Література:
1. П. Г. Лебединцев. ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО // «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 560 — 567.
2. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К.,1950, с. 43 — 47.
3. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К.,1950, с. 55 — 58.
4. Статистическое описание Киевской губернии, ч.2. - СПб, 1852, с.410.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-03-18 09:28:48
Переглядів сторінки твору 347
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.943 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2018.11.13 18:10
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Ковальчук (Л.П./Л.П.) [ 2018-03-18 12:32:37 ]
Дякую, пані Ірино, за розширену інформацію.