Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.27
14:51
З'їдає душу болісна саркома.
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.
Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.
Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
2026.03.27
13:10
Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.
Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.
Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
2026.03.27
12:33
Пробудження, немов із поля битви
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.
Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.
Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
2026.03.27
07:08
у неміч кануть сни
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
2026.03.27
06:45
Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
2026.03.27
03:35
Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
2026.03.26
21:41
Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
2026.03.26
21:15
Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
2026.03.26
17:11
Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
2026.03.26
16:48
Соломон Фогельсон (1910-1994)
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
2026.03.26
16:26
Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
2026.03.26
15:01
шкандибає вперед за звичкою скоцюрблено роззираючись на місцевість понад свої крихітні окуляри · звіть його хомою чи сявою чи валєрою байдуже · зима завертається сніги пливуть дехто вже ходить без шапки · незнайомі тітки бабки матусі дідусі під пікселем і
2026.03.26
14:16
Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вп
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вп
2026.03.26
12:16
Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.
Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.
Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
2026.03.26
12:05
Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.
Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.
Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
2026.03.26
11:32
Зродилася калина як тужлива пісня
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Яблука
Яблука вже не падали. Лежали всі на землі. І не яблука, а великі кулі чи навіть поважні планети, поборені земним тяжінням. Це був просто один із етапів переходу – з однієї форми матерії в іншу, з яблука – у грунт, потім – знову в яблуко.
Вони ще зберігали в собі тужавість і блиск, ще внутрішньо продовжували вигойдуватися, як ото на гіллі, але всемогутній час брав своє: он те сокоточить надбитим боком, а те взялося плямами. Їх час від часу торкала трава, лоскотала пучками пальців.
Осеніло. Жовтогарячим полум’ям красувалися чорнобривці. Понад усім, понад усе. Від їхнього життєрадісного вогню ставало тепло і радісно на душі. Осеніло. Повільно, непомітно, але невпинно і наполегливо.
Маленька дівчинка бавилась яблуками. Спочатку по-діловому плескала по чубку. Ану ж: що ти таке? Потім брала в руки і піднімала догори. Одне велике яблуко – якраз на дві дитячі долоньки. Воно потрапляло саме в сніп сонячних променів і справді мало вигляд великої незвіданої планети. Врешті всі планети-яблучка одна за другою поперекочувались у траву і продовжили свою справу – переходити з однієї форми матерії в іншу.
Сонце було пообіднє, навіть підвечірнє. У саду дійсно можна було побачити діагоналі його променів, що перетинали поріділе листя, помилуватися його грою на віконному склі чи просто потішитися лагідним теплом «бабиного літа». І баба, хм…прабаба, тішилася. І теплом, і внучкою, і дарованим Богом днем. Дякувати Богові й до прабаби дожилася. Чула в собі великий світ любові до оцього дитяти, чула, як саме він тримав ще її при житті, як розливався по грудях дивинною благодаттю. Тішилася цвітом чорнобривців. А в квітів це як? Теж правнуки? Пам’ятає, як ще її мама (царство їм небесне) насипали в жменю насіння: «Посій, доню, біля хати». І сіяла, і садила яблуні разом з чоловіком (нехай з Богом спочиває), і плекала-доглядала оцей сад. Пучок сонячних променів упав на її руки. «Ну, погладь хоч ти, сонєчку, погрій, бо он бачиш, уже ж такі, як те ябко, скоцюрблене, у траві».
На поріг вибігла мама дитини. Усміхнулася малятку, бабі, сонечку, та й, заклопотана, шусть – у хату. Дитя здійняло ручки й намірилося заплакати. Аж тут, де не візьмись, – подмух вітру. І на дитячі долоньки плавно, неначе який чарівний човник, опустився листочок. Він і справді був схожий на човника: краї закручені, гострий ніс догори. Дитина забула про плач, бо ж – таке диво. Човник був невагомим, він ледь торкався дитячих пальчиків і був готовий знову злетіти. І ось з нього випурхнули маленькі… «лялі»?, такі, як у дитячій книжечці, гарні дівчатка й хлопчики із прозорими крильцями. Вони, тримаючись за руки, кружком, здійнялися над головою маляти, зісипали якогось невидимого сяєва, перелетіли на руки старої жінки, від чого ті зробилися аж якимись легшими, і шкіра розгладилась, і за мить чарівні істоти розтанули в пучку вечірнього осіннього сонця.
На руках у дитини ще гойдався листочок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Яблука
Яблука вже не падали. Лежали всі на землі. І не яблука, а великі кулі чи навіть поважні планети, поборені земним тяжінням. Це був просто один із етапів переходу – з однієї форми матерії в іншу, з яблука – у грунт, потім – знову в яблуко.
Вони ще зберігали в собі тужавість і блиск, ще внутрішньо продовжували вигойдуватися, як ото на гіллі, але всемогутній час брав своє: он те сокоточить надбитим боком, а те взялося плямами. Їх час від часу торкала трава, лоскотала пучками пальців.
Осеніло. Жовтогарячим полум’ям красувалися чорнобривці. Понад усім, понад усе. Від їхнього життєрадісного вогню ставало тепло і радісно на душі. Осеніло. Повільно, непомітно, але невпинно і наполегливо.
Маленька дівчинка бавилась яблуками. Спочатку по-діловому плескала по чубку. Ану ж: що ти таке? Потім брала в руки і піднімала догори. Одне велике яблуко – якраз на дві дитячі долоньки. Воно потрапляло саме в сніп сонячних променів і справді мало вигляд великої незвіданої планети. Врешті всі планети-яблучка одна за другою поперекочувались у траву і продовжили свою справу – переходити з однієї форми матерії в іншу.
Сонце було пообіднє, навіть підвечірнє. У саду дійсно можна було побачити діагоналі його променів, що перетинали поріділе листя, помилуватися його грою на віконному склі чи просто потішитися лагідним теплом «бабиного літа». І баба, хм…прабаба, тішилася. І теплом, і внучкою, і дарованим Богом днем. Дякувати Богові й до прабаби дожилася. Чула в собі великий світ любові до оцього дитяти, чула, як саме він тримав ще її при житті, як розливався по грудях дивинною благодаттю. Тішилася цвітом чорнобривців. А в квітів це як? Теж правнуки? Пам’ятає, як ще її мама (царство їм небесне) насипали в жменю насіння: «Посій, доню, біля хати». І сіяла, і садила яблуні разом з чоловіком (нехай з Богом спочиває), і плекала-доглядала оцей сад. Пучок сонячних променів упав на її руки. «Ну, погладь хоч ти, сонєчку, погрій, бо он бачиш, уже ж такі, як те ябко, скоцюрблене, у траві».
На поріг вибігла мама дитини. Усміхнулася малятку, бабі, сонечку, та й, заклопотана, шусть – у хату. Дитя здійняло ручки й намірилося заплакати. Аж тут, де не візьмись, – подмух вітру. І на дитячі долоньки плавно, неначе який чарівний човник, опустився листочок. Він і справді був схожий на човника: краї закручені, гострий ніс догори. Дитина забула про плач, бо ж – таке диво. Човник був невагомим, він ледь торкався дитячих пальчиків і був готовий знову злетіти. І ось з нього випурхнули маленькі… «лялі»?, такі, як у дитячій книжечці, гарні дівчатка й хлопчики із прозорими крильцями. Вони, тримаючись за руки, кружком, здійнялися над головою маляти, зісипали якогось невидимого сяєва, перелетіли на руки старої жінки, від чого ті зробилися аж якимись легшими, і шкіра розгладилась, і за мить чарівні істоти розтанули в пучку вечірнього осіннього сонця.
На руках у дитини ще гойдався листочок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
