Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
2026.08.31
14:55
Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
2026.08.31
12:25
Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
2026.08.31
06:25
ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
2026.08.31
06:15
Відкладаю сон на потім,
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
2026.08.30
22:33
Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
2026.08.30
21:36
Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
2026.08.30
21:25
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
2026.08.30
21:06
Це слово про Техаське радіо й такий біґ-біт
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Яблука
Яблука вже не падали. Лежали всі на землі. І не яблука, а великі кулі чи навіть поважні планети, поборені земним тяжінням. Це був просто один із етапів переходу – з однієї форми матерії в іншу, з яблука – у грунт, потім – знову в яблуко.
Вони ще зберігали в собі тужавість і блиск, ще внутрішньо продовжували вигойдуватися, як ото на гіллі, але всемогутній час брав своє: он те сокоточить надбитим боком, а те взялося плямами. Їх час від часу торкала трава, лоскотала пучками пальців.
Осеніло. Жовтогарячим полум’ям красувалися чорнобривці. Понад усім, понад усе. Від їхнього життєрадісного вогню ставало тепло і радісно на душі. Осеніло. Повільно, непомітно, але невпинно і наполегливо.
Маленька дівчинка бавилась яблуками. Спочатку по-діловому плескала по чубку. Ану ж: що ти таке? Потім брала в руки і піднімала догори. Одне велике яблуко – якраз на дві дитячі долоньки. Воно потрапляло саме в сніп сонячних променів і справді мало вигляд великої незвіданої планети. Врешті всі планети-яблучка одна за другою поперекочувались у траву і продовжили свою справу – переходити з однієї форми матерії в іншу.
Сонце було пообіднє, навіть підвечірнє. У саду дійсно можна було побачити діагоналі його променів, що перетинали поріділе листя, помилуватися його грою на віконному склі чи просто потішитися лагідним теплом «бабиного літа». І баба, хм…прабаба, тішилася. І теплом, і внучкою, і дарованим Богом днем. Дякувати Богові й до прабаби дожилася. Чула в собі великий світ любові до оцього дитяти, чула, як саме він тримав ще її при житті, як розливався по грудях дивинною благодаттю. Тішилася цвітом чорнобривців. А в квітів це як? Теж правнуки? Пам’ятає, як ще її мама (царство їм небесне) насипали в жменю насіння: «Посій, доню, біля хати». І сіяла, і садила яблуні разом з чоловіком (нехай з Богом спочиває), і плекала-доглядала оцей сад. Пучок сонячних променів упав на її руки. «Ну, погладь хоч ти, сонєчку, погрій, бо он бачиш, уже ж такі, як те ябко, скоцюрблене, у траві».
На поріг вибігла мама дитини. Усміхнулася малятку, бабі, сонечку, та й, заклопотана, шусть – у хату. Дитя здійняло ручки й намірилося заплакати. Аж тут, де не візьмись, – подмух вітру. І на дитячі долоньки плавно, неначе який чарівний човник, опустився листочок. Він і справді був схожий на човника: краї закручені, гострий ніс догори. Дитина забула про плач, бо ж – таке диво. Човник був невагомим, він ледь торкався дитячих пальчиків і був готовий знову злетіти. І ось з нього випурхнули маленькі… «лялі»?, такі, як у дитячій книжечці, гарні дівчатка й хлопчики із прозорими крильцями. Вони, тримаючись за руки, кружком, здійнялися над головою маляти, зісипали якогось невидимого сяєва, перелетіли на руки старої жінки, від чого ті зробилися аж якимись легшими, і шкіра розгладилась, і за мить чарівні істоти розтанули в пучку вечірнього осіннього сонця.
На руках у дитини ще гойдався листочок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Яблука
Яблука вже не падали. Лежали всі на землі. І не яблука, а великі кулі чи навіть поважні планети, поборені земним тяжінням. Це був просто один із етапів переходу – з однієї форми матерії в іншу, з яблука – у грунт, потім – знову в яблуко.
Вони ще зберігали в собі тужавість і блиск, ще внутрішньо продовжували вигойдуватися, як ото на гіллі, але всемогутній час брав своє: он те сокоточить надбитим боком, а те взялося плямами. Їх час від часу торкала трава, лоскотала пучками пальців.
Осеніло. Жовтогарячим полум’ям красувалися чорнобривці. Понад усім, понад усе. Від їхнього життєрадісного вогню ставало тепло і радісно на душі. Осеніло. Повільно, непомітно, але невпинно і наполегливо.
Маленька дівчинка бавилась яблуками. Спочатку по-діловому плескала по чубку. Ану ж: що ти таке? Потім брала в руки і піднімала догори. Одне велике яблуко – якраз на дві дитячі долоньки. Воно потрапляло саме в сніп сонячних променів і справді мало вигляд великої незвіданої планети. Врешті всі планети-яблучка одна за другою поперекочувались у траву і продовжили свою справу – переходити з однієї форми матерії в іншу.
Сонце було пообіднє, навіть підвечірнє. У саду дійсно можна було побачити діагоналі його променів, що перетинали поріділе листя, помилуватися його грою на віконному склі чи просто потішитися лагідним теплом «бабиного літа». І баба, хм…прабаба, тішилася. І теплом, і внучкою, і дарованим Богом днем. Дякувати Богові й до прабаби дожилася. Чула в собі великий світ любові до оцього дитяти, чула, як саме він тримав ще її при житті, як розливався по грудях дивинною благодаттю. Тішилася цвітом чорнобривців. А в квітів це як? Теж правнуки? Пам’ятає, як ще її мама (царство їм небесне) насипали в жменю насіння: «Посій, доню, біля хати». І сіяла, і садила яблуні разом з чоловіком (нехай з Богом спочиває), і плекала-доглядала оцей сад. Пучок сонячних променів упав на її руки. «Ну, погладь хоч ти, сонєчку, погрій, бо он бачиш, уже ж такі, як те ябко, скоцюрблене, у траві».
На поріг вибігла мама дитини. Усміхнулася малятку, бабі, сонечку, та й, заклопотана, шусть – у хату. Дитя здійняло ручки й намірилося заплакати. Аж тут, де не візьмись, – подмух вітру. І на дитячі долоньки плавно, неначе який чарівний човник, опустився листочок. Він і справді був схожий на човника: краї закручені, гострий ніс догори. Дитина забула про плач, бо ж – таке диво. Човник був невагомим, він ледь торкався дитячих пальчиків і був готовий знову злетіти. І ось з нього випурхнули маленькі… «лялі»?, такі, як у дитячій книжечці, гарні дівчатка й хлопчики із прозорими крильцями. Вони, тримаючись за руки, кружком, здійнялися над головою маляти, зісипали якогось невидимого сяєва, перелетіли на руки старої жінки, від чого ті зробилися аж якимись легшими, і шкіра розгладилась, і за мить чарівні істоти розтанули в пучку вечірнього осіннього сонця.
На руках у дитини ще гойдався листочок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
