Жили були Балак і старший брат його Галас.
І жили вони споконвіку, від народження першого чоловіка, хоча самореалізувалися вповні з появою першої жінки. Вони були всюди і ніде, заповнювали пустоту пустотою, різали набридливістю, як ненатертим каніфоллю смичком по ненастроєних струнах. Щоразу, як здавалося, що вони зникли, аж ту’, як море накочується важкими хвилями, так і вони накочувалися серед натовпу, розбурхували його, струшували і виштовхували з глибин людського єства споконвічний потяг затлумлювати прекрасну тишу пустими словами.

І носилися вони по світу, розхитуючи одиничність і гуртуючи маси, аж поки не народилася Людина, що поклала собі за мету викорінити їх. І ходила Людина землями і говорила тихо і мудро.
І заворожувала людей чистотою слів, скромністю істини. Вона зупинялася на околицях міст і випускала у них Живі Слова, що влітали, впліталися в буденність ринків і міських площ, мелодійно співали в унісон з церковними дзвонами, і змушували товстошию крамарку застигнути з рибою в руці, якою вона збиралася відлупцювати горе – крадія, і статечно відплисти за прилавок.
Мало – помалу, зникали галасливі зборища і балакливі посиденьки. З’являлися неквапливі домашні розмови і незлобні збори на площі.
І сказала Людина сама собі: я добре попрацювала.
Втішилася, горда важкою роботою,яку зробила. Бо ніхто на світі, крім неї не зміг би того зробити.
- Гляньте, звернулася вона до випадкової супутниці, - зникли Балак і Галас, нема їх!
Зачудувалась супутниця, покликала товаришів, щоб розділити з ним його радість. І розказали вони по всіх усюдах легенду про Людину, що вигнала Балак і Галас. І багато просили Людину, щоб сказала їм Живі Слова. Тож подорожувала вона містами, зупинялися на площах і базарчиках, скликати людей послухати Слова. Стояла Людина і повторювала істини, які колись відкрила у собі. Все більше і більше збиралося навколо неї, повторювало хором істини, захоплювалися мудрістю слів її. І гомонів натовп, ликуючи, що перемогли вони- охочі та слухняні істин.
- Слухайте,- говорила людина, - слухайте слова мудрі і вічні, бо вони незгоримі у часі і нерушимі у просторі! Вони несуть свободу, ось, я відкриваю вам її! Повторюйте їх, карбуйте у камені, підходьте ближче, я вповім вам більше, бо мета моя свята, як істини, що несу.
І стояли позаду людини супутниця його і товариші і були найвідданішими його учнями. І захоплено шепотіли людині, яка вона велика, яка вона мудра.
А з часом все більше і більше людей збиралося навколо, повторюючи слова, смакуючи слова, пропускаючи і вплітаючи їх у себе. Та помітила людина дивну хвилю, що пронеслася натовпом раз, вдруге. І озирнулася одного дня назад людина, втішаючись перемогою і зустрілася очима з супутницею та товаришами. І побачила оскал Балаку і регіт Галасу, що повсідалися по боках, злорадствуючи.
- чи ж не з нами ти боролася? – єхидно підколював Галас.
- чи ж не нас ти перемогла? – сміявся Балак.
І відчула людина руку, що обвилася навколо шиї його і зупинилася на грудях, пропалюючи їдким вогнем сорочку. Шепотіла на вухо Гордість, нахилившись до людини.
- Що таке, людино, ти думав, їх лише двоє?. – безжально насміхалася його супутниця. – нас тисячі і легіони і не спинити нас смертному, бо в той момент, коли ти думаєш, що перегнала нас на кілька кроків, ми чекаємо попереду, готуючи тобі нове провалля. – І так буде завжди. – шипіла вона злобно. Зайшлися вони в реготі, бо втоптали дурну людину, покарану за слабкості, проти яких та боролася; і залишили людину, згорблену, розбиту, розгублену; і покинули її, зловтішаючись.
Тож довго лежала людина, бездумно дивлячись на опустілу площу.
І встала людина, обтрусилась і, зігнувшись, поволі пошкандибала, спираючись на ціпок. І стала на околиці. Сльози освячували Слова, що злітали з уст. І мандрувала Людина землями далі, і вплітала їх у міста разом з досвідом,
і оминала площі.