ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2019.08.18 09:21
До млості, болю і до -  зневіри,
тобі не вірю, собі не вірю.
Обличчя ласі, підступні звірі,
червоні очі, а душі - сірі.
А ти, красивий, чи друг, чи хижий,
чи пристрасть дика, чи серцю б вижить?
Не ранить міски в основі слова,
не та розмова, на що

Віктор Кучерук
2019.08.18 07:53
Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою

Матвій Смірнов
2019.08.18 01:19
Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зел

Володимир Бойко
2019.08.17 23:38
Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,

Іван Потьомкін
2019.08.17 21:29
Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що жи

Ярослав Чорногуз
2019.08.17 15:49
Ну що ж, минулося кохання.
У Лету канула любов.
Мов літа подихи останні
Осінній вітер поборов.

Чи все приснилося, здалося?
На мить лиш сонце обпекло?
Твоє просвітлене волосся,

Тетяна Левицька
2019.08.17 08:09
Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем

Лесь Українець
2019.08.16 18:50
Був на світі сирота –
Вподобав дівчину,
Наступила середа –
Надів сорочину,

Підперезався паском,
Скуйовдив чуприну,
Та на конику баскому

Серго Сокольник
2019.08.16 13:30
***маленька поема. оригінальна авторська ідея***

Ми летимо. Ми не бачимо сонця.
Ми усередині. У оболонці.
Стиснені вмістом. Ні сісти. Ні стати.
Ми усередині аеростату.
Втім, летимо. Чи до пекла? У вирій?..
Ми обирали собі командира,

Сергій Губерначук
2019.08.16 12:14
Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!

Ніна Виноградська
2019.08.16 11:25
Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень

Олександр Сушко
2019.08.16 09:42
Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -

Віктор Кучерук
2019.08.16 06:32
Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща

Ярослав Чорногуз
2019.08.16 00:33
Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…

Іван Потьомкін
2019.08.15 21:51
Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди доб

Олександр Сушко
2019.08.15 15:18
Потрібне вухо. Хоч одне, лапате,
Бо чути перестав палких богинь.
У цій біді кохання винувате -
Жона відгризла в приступі жаги.

Щоб не кричав - панчохою мій ротик
Заткнула благовірна й каже: - Ша!
Лежать у ліжках діви, мов колоди,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ріхард Ваґнер. Митець і публіка

Коли я сам і всі фібри моєї душі здригаються від музики, коли строкаті, безладні звуки складаються в акорди й, нарешті, виливаються в мелодію, задум якої розкриє мені всю мою істоту, коли серце починає несамовито калатати в унісон із цією мелодією, коли божественні сльози туманять мої смертні очі, які в цю хвилину ненавидять, – тоді я часто думаю: великий дурню, чому ти не віддаєшся на самоті неповторному блаженству, а, полишивши своє усамітнення, квапишся до цієї страшної юрби, іменованої публікою, аби домогтися її визнання, котре абсолютно нічого не говорить, і тим самим заручитися безглуздим дозволом удосконалювати свій талант композитора? Що може дати тобі найблискучіший успіх у цієї публіки, яка не варта і сотої частини того священного захвату, який ти черпаєш тільки в самому собі? Чому обдаровані вогнем божественного натхнення смертні покидають свій храм і, задихаючись, мчать брудними вулицями столиці, шукаючи пересичених, тупих людей, аби силоміць, попри їхню волю, скласти їм жертву невимовного щастя? А скільки зусиль, хвилювань, скільки розчарувань, допоки нарешті митець доможеться змоги скласти цю жертву! Які хитрощі, які інтриги мусить застосовувати впродовж доброї половини життя, аби виконати перед публікою те, чого вона ніколи не зрозуміє! Можливо, він робить це з остраху, як би одного чудового дня не зупинилася історія музики? Але ж тут мова може йти лише про школи й прийоми, то невже заради цього треба вирвати найкращі сторінки з історії своєї душі й розібрати на кільця той ланцюг, що з віку в вік магічно пов’язує серця, які б’ються в унісон?
Тут, безсумнівно, є якась своєрідна незрозуміла мана: хто відчуває, що потрапив під її владу, мусить вважати її згубною. Звичайно, найпростіше визнати, що вся річ у непогамовному прагненні генія, не зважаючи ні на що, розкрити себе людям: на всю силу звучить у тобі музика, отож нехай вона і для інших звучить на всю силу! Стверджують навіть, що обов’язок геніального митця – давати насолоду людям. Хто поклав на нього цей обов’язок, одному Господові Богу відомо! Проте цей обов’язок не доходить до свідомості генія, і найменше тоді, коли він цілковито віддається своїй найзаповітнішій справі – творчості. Але, мені скажуть, ідеться не про ці хвилини; от коли геніальний твір скомпоновано, його творець мусить відчути, що на нього покладено обов’язок виконати цей твір перед іншими смертними, аби післяплатою покрити величезну перевагу, подаровану йому над ними. Та геній найменше усвідомлює, що такий – його обов’язок. Він творить не через почуття обов’язку, і я певний того, що у спілкуванні з зовнішнім світом він теж керується не цим почуттям. Ні, він завжди залишається самим собою: навіть у своєму найбезглуздішому вчинку він залишається генієм; і, гадаю, в його прагненні виступити перед публікою ним рухає не дуже високе моральне почуття, яке він, знов-таки, не до кінця усвідомив, але тим не менше – почуття доволі сумнівної природи, і тому навіть найбільший митець приречений на зневажливе ставлення до нього. Хай там як, прагнення постати перед публікою тяжко зрозуміти: геній з досвіду знає, що він іде в нездарне середовище і тому може певною мірою досягти успіху, тільки якщо і сам одягне шати нездари. Хіба публіка не відвернеться од генія, якщо він постане перед нею в усій своїй божественній оголеності, таким, який він є. Можливо, він і сам інстинктивно цього прагне. Адже ж не може він у хвилини творчості відчувати нечестивий захват і самозабуття, коли він переконаний у своїй цнотливій чистоті? Але при першому ж зіткненні з зовнішнім світом він вимушений накинути на себе ковдру. Правило таке: публіка хоче, аби її розважали, тому постарайся під виглядом розваги піднести їй твоє найзаповітніше. Отже, можна б було сказати, що потрібне для цього самозречення геніальний митець повинен черпати в почутті обов’язку, бо воно містить непорушну заповідь, яка потребує самозречення, самопожертви; та хіба може обов’язок вимагати від чоловіка, аби він склав жертву своєї честі, від жінки – аби вона склала жертву свого сорому? Навпаки, заради них вони мусять, у разі потреби, відмовитись од усілякого особистого добробуту. Обов’язок генія – насамперед бути самим собою: це для нього більше за честь для чоловіка, більше за сором для жінки. І якщо зазнає шкоди його внутрішня істота, яка включає і честь і сором у найвищому розумінні цих слів, то він не геній, вже не геній.
Ні, не може обов’язок спонукати геніального митця постати перед публікою, зрікшись самого себе. Тут прихована якась демонічна магія. Він, геній, сповнений радості, безмірно щасливий, безмірно багатий, благає милостині. Він благає милості вас, котрі нудьгуєте, шукаєте розваг, він благає вас, марнославні рецензенти, нікчемні всезнайки, жорстокосерді, заздрісні, продажні, благає і тебе, модна театральна публіко, яка б ти не була, тебе, законодавице громадської думки! І яким приниженням він піддає себе! Святий мученик зносить муки з просвітленим обличчям, бо катування безсиле подіяти на його святу душу; поранений вояк із просвітленим обличчям пробирається крізь нічну пітьму, бо його честь і доблесть не потерпіли; заради кохання жінка з просвітленим обличчям зносить посміх і наругу, – тому що всі троє мають особливе світло в душі, вона сяє найвищою святістю, честю, добротою! Але геній, удаючи, що хоче сподобатися, виставляє себе на посміх! Якими щасливими повинні вважати себе прості смертні, бо їм зовсім незнайомі муки генія!
Ні! Ніхто не покладе на себе тягаря таких страждань через почуття обов’язку, а якщо хтось уявляє, що, так чинячи, виконує свій обов’язок, то останній випливає з зовсім іншого джерела. Хліб насущний, утримання родини – ось які сили ним рухають. Але вони не для генія. Вони переконливі для поденника, для ремісника. Таке розуміння обов’язку може переконати й геніального митця стати ремісником, але воно не може ані надихнути його на творчість, ані змусити нести на ринок своє творіння. У тім-то і питання: чим пояснити оту несамовиту, диявольську одержимість, котра жене генія нести на ринок своє найліпше, найзаповітніше надбання?
Звичайно, тут відбувається якесь таємниче змішання; душа високообдарованого митця, якби ми могли збагнути її сутність, мусила б постати перед нами в метанні між небом і пеклом. Тут безсумнівне божественне прагнення прилучити людей до захватів своєї душі, прагнення всепоглинне, котре дає сили в найтяжчих буденних знегодах. Воно живиться безмежною вірою геніального митця в себе, і ця віра своєю чергою переповнює митця гордістю, яка штовхає його в пастку, щойно він стикнеться з труднощами земного падолу. Він почувається вільним і хоче бути вільним і в житті: він не хоче думати про нагальні потреби, адже його доля – ширяти вільним од клопотів. Для цього йому потрібно домогтися загального визнання його генія, – отже, необхідно, аби його визнали. Можуть подумати, що він марнославний, проте це не так, бо він женеться не за славою, а за тим, що вона приносить, – за насолодою свободи! Але він постійно стикається або з людьми марнославними, або з такими, котрі вдовольняються лише насолодами без слави. Як зробити, аби не бути подібними до них? Він потрапляє в юрбу, де його неминуче приймають не за того, хто він є. Який незвичайний розум треба мати, з якою обачністю обдумувати кожен крок, аби ані разу не схибити й не дати приводу до хибної думки про себе! Але митець цілковито безпорадний перед буденною вульгарністю і, не вміючи обстояти своє високе право генія, раз у раз впадає в суперечності з самим собою, безцільно марнуючи, принижуючи й знецінюючи своє величезне обдарування і таким чином стаючи іграшкою злобних сил. А насправді він просто хоче бути вільним, аби своїм обдаруванням приносити щастя. Для нього це така природна потреба, що він ніяк не може зрозуміти, чому тут він отримує відмову: адже вся річ лише в тім, аби показати світові свій геніальний твір. Він не може відмовитись од думки, що коли не сьогодні, то принаймні завтра на нього чекає такий талан. Немовби зовсім не існує смерті! А як же Бах, Моцарт, Бетговен, Вебер?.. Але ж колись таки мусить прийти талан… Які муки!..
І при цьому який він смішний, як він відрізняється од інших!..
Якби він постав перед самим собою таким, яким він зараз постав перед нами, він сам би з себе посміявся. І цей сміх, можливо, найнебезпечніший для нього, бо він же додає йому сил ізнову та знову розпочинати цю безглузду бучу. Але сміється він, знов-таки, не з того, за що сам висміяний: у сміху юрби – глум, у його сміху – гордість. Адже він бачить, він впізнає себе в тому ганебному qui pro quo [1], у яке потрапив, і саме це викликає його безжурну веселість, знов-таки, доступну тільки генієві. Легковажність рятує його, аби кинути у ще більші муки. Тепер митець вірить: йому вистачить сил гратися з власною загибеллю; він знає: він може брехати скільки завгодно – його правдивість не потьмяніє, адже за тим болем, який він переживає щоразу, коли вдається до брехні, він відчуває, що в душі він правдивий, і, собі на справді незвичайну втіху, що він нікого не здатен ошукати своєю брехнею. Хто повірить його веселості? Тож до чого його старання видаватися веселим? Навіщо він надіває цю маску? Усі інші шляхи до свободи йому заборонені, адже під свободою (як її прийнято тлумачити) розуміють не щось інше, а гроші. А їх йому може дати лише визнання його таланту, на це й розрахований весь його безглуздий маскарад. І він починає мріяти: «Господи, якби я був тим-то і тим-то! Наприклад, Меєрбером!» Так, Берліоз ще недавно мріяв про те, що зробив би, якби він був одним із тих жалюгідних людей, котрі платять п’ятсот франків за виконання романсу, ціна якому щонайбільше п’ять су. Він, Берліоз, запросив би тоді найліпший у світі оркестр на руїни Трої й там прослухав у його виконанні «Simfonia eroica» [2]. З цього видно, як високо міг залеліти у своїх мріях цей геніальний жебрак!.. Та інколи трапляється найнесподіваніше. Саме так було з Берліозом: напрочуд скупий Паґаніні віддав данину захвату його талантові, піднісши йому дорогий подарунок [3]. Це вже початок кар’єри. Одного чудового дня на долю кожного може випасти таке знамення: це данина, яку знімає з нас пекло за рекламу, тому що віднині ви пробудили ще й заздрощі; тепер вже ніхто вас не пожаліє, бо «дісталося вам не по заслузі багато».
Щасливий той геніальний митець, котрому ані разу не всміхнулося щастя! Геніальність сама по собі дає так незмірно багато; до чого ще й щастя?
Так думає геній і усміхається… Він сміється і відчуває новий приплив сил, знову щось у ньому світає, знову все всередині нього звучить більш яскраво, радісно, ніж раніше. У тиші самоти зароджується і виростає такий твір, якого сам він не очікував. Ось він! Ось він, цього разу справжній! Цей твір приведе у захват усіх: достатньо почути його – і тоді!.. І шалений вже біжить! Усе тією самою доріжкою, але тепер вона уявляється йому новою і прекрасною; він забризканий грязюкою; тут він натикається на лакея, який за блискучою лівреєю прийняв його за генерала, і шанобливо вклоняється йому; там – налітає на так само поважного garççon de banque [4] і до крові розбиває собі носа об важкий мішок із золотом за його спиною. Усе це добрі знамення! Він біжить, спотикається, і ось він нарешті в храмі свого безчестя. І все розпочинається наново; «немає на землі, – каже Ґете, – проступку без помсти!»
А все ж митця охороняє добрий геній – слід думати, його власний, – бо його бажанням не дано збутись. Якби йому вдалося їх здійснити, він був би з розкритими обіймами прийнятий до цього капризного святилища, що б було жахливим непорозумінням. Пекельні муки – ніщо порівняно з катуванням, яке він мусив би терпіти щодня, крок за кроком пояснюючи собі й іншим, що в усьому винне непорозуміння. Люди повірили, що ти розсудлива людина і зумієш пристосуватися, раз ти так наполегливо домагався succès [5]: тут він тобі забезпечений, роби лишень те чи інше, як нам завгодно; ось співачка, ось балерина, ось знаменитий віртуоз – домовся з ними! Бачиш, вони стоять там, утворюючи мовби химерно задраповану браму, увійшовши в котру ти постанеш перед тим великим судилищем, яке зветься публікою. Знай, кожен, хто переступив цей поріг і тепер блаженствує, сам чимось пожертвував. Як, чорт забирай, могла б існувати велика опера, якби там звертали увагу на такі дрібниці?..
– Ти вмієш брехати?..
– Ні!
Тоді на тебе чекає провал, таке саме зневажливе ставлення, яке виявляють в Англії до «атеїстів»: жодна пристойна людина не заговорить з тобою!
Тому плекай надію, що твій добрий геній вбереже тебе… Смійся, будь безжурний… але терпи й страждай… усе ще залагодиться…
Віддавайся мріям! Це найліпше!..




Переклав Василь Буколик

1. Qui pro quo (досл. – «те за це») – латинський вираз, який означає більш-менш рівний обмін.
2. «Героїчна симфонія» (іт.), тобто Третя симфонія Бетговена.
3. Незадовго до своєї смерті знаменитий італійський віртуоз Паґаніні надіслав Берліозові листа, в якому писав: «Мій дорогий друже, по тому як згас Бетговен, не було нікого, крім Берліоза, хто міг би його воскресити. Насолодившись божественними творами, гідними такого генія, яким є ви, я вважаю за свій обов’язок прохати вас прийняти на знак моєї поваги двадцять тисяч франків, котрі вам видасть пан барон Ротшильд після пред’явлення доданого розпорядження.
Прошу Вас завжди вважати мене вашим щонайвідданішим другом,
Нікколо Паґаніні,
Париж, 18 грудня 1838 року».
4. Банківський клерк (фр.).
5. Успіх (фр.).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-06-03 01:13:51
Переглядів сторінки твору 326
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.08.09 04:51
Автор у цю хвилину відсутній