Де та Росія тоді була,
Коли Ілля тут народивсь,
Київ столиця, на світ гула,
У ній і він пізніш спочивсь.

Йому і друзів ви припнули,
Не бачив він їх за життя,
В інших краях та часі були,
Робіть окремо з них буття.

Історія багато каже,
Про Русь, про Київ і синів.
Нехай вона усім покаже
Погляд новий для віщунів.

Хоч і козаків ще не було,
Ілля був перший серед них,
Свободи його вітром дуло
До волі й правди перед всіх.

Ну що ж, почнемо ми з початку,
З часів коли він народивсь.
Але зробімо тут нотатку,
Жовтень був місяць, як не збивсь.

Під Києвом Іван Чоботько,
В селі Моровійськ здавна жив.
Сім'ї чернігівської батько,
Хазяїн був широких нив.

Родився син, ще було темно,
В тісній хатині на печі.
Світло і радість не даремно
Приніс Ілля серед ночі.

Малим родився, як всі діти,
Та змалку в ньому щось було.
Хоч важко було і ходити -
В руках у нього все гуло.

На печі легше, так і в полі
На спині лежа спочивать,
Той біль важкий, так треба долі,
Вузлом на руку зав'язать.

Коли і мучився, трудився -
Батькам крізь силу помагав.
Характер ріс і сам кріпився.
Діло полегшив костоправ.

Був той каліка юродивий,
Та сам цілитель хоч куди.
Народ простий без ліків живий,
А тут знахар від природи.

Поставив він як треба спину -
Ілько, мов знову народивсь.
Хлопець міцний, що хміль по тину,
На ноги встав і в вись повивсь.

Країна тоді розвивалась,
Міцні та вірні в Київ йшли.
Так і Іллю, як сила взялась,
До раті князя позвали.

Було Іллі тридцять три роки
Пора й країні дань нести.
Ісус воскрес, а в ньому соки
І сил на всіх носить хрести.

Узяв коня у батька свого,
В столицю зразу ж поскакав.
Годин за п'ять до війська того,
Хто князем був і всіх держав.

Коли побачили козака -
На п'ядю вищий, сили міх.
Зразу ж до лав того юнака
Занесли першим перед всіх.

І Муровленіним прозвали,
По селу сам де народивсь.
Хоч роду батька і питали
З іншим він прізвиськом і зливсь.

І зброю дали, в чоботи взули,
Кольчугу також, щоб прикривсь.
Пішов туди де справи були -
Ворог в краю з всіх сил бісивсь.

Дорога довга, коню важко -
Богатир добрий, ще й броня.
У лісі скинути бо тяжко,
Щоб відпочити до раня.

Девять дубів, природа гарна,
Тут можна мати і привал.
Втомленому йти то справа марна
Десь упадеш ще наповал.

Не встиг Ілля собі лягти -
Як лізуть з лісу половці,
Крізь сон до хащів затягти,
Легкої здобичі знавці.

Та не так просто теє діло,
Коли ти в'яжеш богатиря -
У нього й чобіт в руках, тіло
Ворога б'є як та гиря.

На купу склав всіх, пов'язав
Вже сон пропав і треба іти.
Там на посту, коли здавав,
Було воякам сміхоти.

Чоботько воїн чоботом,
Не встиг на службу заступить,
Склада бандитів одним сном,
Якби не бачить й не вірить.

Мстислав був князь, коли почув
І сам не вірив він тому,
До поки в темницю на засув,
Не здали ворогів йому.

Між тим в Іллі дальня дорога
До землі нашої межі.
Поїхав він щоб від порога,
Гнати тих половців з вежі.

Ілля став старшим на заставі
Де було хлопців тридцять душ.
Відвагу ворогу на справі
Показати міг - тут їх не руш.

Булатний меч, зброя вояка,
Вірним був другом у бою.
Хоч ніби й справа і двояка,
Вбивав він тільки за свою,

За землю рідну і батьків,
Дітей малих, її синів.
Стеріг він мирних селюків,
Яким і сам бути хотів.

Князі мінялись у столиці,
Боролись люто за престол.
Та воїн все ж стеріг границі,
Від зовнішніх всіляких зол.

Князі давали всім укази,
Ловити тих хто десь мішав.
Деколи важко, все ж накази
Ілля робив, думки лишав.

Зробив собі гріхів з волхвами,
Що солов'ями нарікли.
Ходили київськими землями,
Старої віри душ посли.

Привести мав їх у столицю,
Щоб християнство прийняли.
Про сил природу, вір каплицю
Нікому правди не несли.

Хоч Богу вірив він новому,
І хрест на грудях був в нього,
Та силу бачив і в старому,
Цілющу віру рідного.

Гірко сприйняв, коли сказали,
Що голови знесли волхвам.
Ті християнство не прийняли,
Вірні були своїм богам.

Гріх був, хоч ніби і невинний,
Бо сам з дружиною ходив.
На смерть привів, а князь неспинний
Їх просто взяв собі убив.

У князя віра похитнулась -
Не всі вони гідні були.
Не раз князів дружина гнулась,
Коли Іллю у бій звали.

В країну ж вірив на заставі,
З ворогом бився, як прийде.
Сильніших брав і на заграві
До долу клав, хай більш не йде.

Хоронив бува і рідних братів,
Що в боях поряд полягли.
Не жалів ніколи своїх латів,
Не раз самого із бійнь тягли.

Служив отак він довгі роки,
Аж поки ранили в бою.
Монахом стати рішив доки
Богові любий він в строю.

Гріхи спокути, людям служити
Далеко від мирських забав.
До старості віку дожити,
Пройти, як ходять до відправ.

Служив Ілля в Лаврі смиренно,
І не повірив би ніхто,
Що положив він не даремно
За вік до цього душ не сто.

І за покору шанували,
За вдачу тиху і любов.
Хоч часом добре відчували,
Десь там чернечу люту кров.

Прожив би так та Рюрик сунув
У Київ владу одібрать -
Ілля ізнов справи відсунув,
Щоб захистити братів рать.

Так, захищати можна землю,
Лиш ту, що тебе родила.
Як не хотілось цього Кремлю,
Під Києвом вона була.

Поляг Ілля у бою тому,
Мирний на вид собі монах,
Ворог із півночі у бої злому,
Заставив згинути у снах.

Брати монахи, ратні брати
Тіло і спогад зберегли.
Святим в печерах йому стати,
У Лаврі мощі полягли.

До мощів тих всі люди ходять,
Хоч дух Іллі живе в раю.
Сили у собі враз знаходять,
Щоб жити мирно у краю.

Як треба, будуть боронити
І Україну і дітей
Так треба гідно життя жити -
Буття Іллі для всіх людей.

З нього написані ікони,
Пам'ять ніколи час не стре.
Життя пройшов він рубікони,
Приклад того, як жити тре.