ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2018.11.13 06:03
Від писак сучасних - "без ума",
Хоч цей світ чорнилом теж забризкав.
Крила або є, або нема.
В курки є. Хоча літає низько.

Нам потрібна кожна Божа твар,
Одуди, горобчики, лелеки.
Прочитав сонета - чую "Ка-р-р-р!",

Сонце Місяць
2018.11.13 01:18
знадвору скиглить негода
вогні стираючи кир’є
елейсон а втім не шкода

неакцентована доля
колоратурну кволість
демонізує у мріях

Петро Скоропис
2018.11.12 17:55
Якщо я не охолов,
річ у твоїй долоні
на глупої ночі лоні,
коли до чола чоло.

Річ в тім, що долілиць
бачилось тобі ясним:
в абрисі невиразнім,

Ірина Вовк
2018.11.12 15:11
Звучить орган в соборі Магдалени.
Бах... Фуга і токата ре мінор.
Я слухаю. Сьогодні є для мене
Лиш музика і цей старий собор.

І ще… І ще…гігантський відгук нерва,
І буря мислі, і гроза страждань,
І повінь жалю, повінь безперервна…

Ярослав Чорногуз
2018.11.12 14:18
Ще календарна осінь на порі,
А вже зима Батиєм наступає.
У вітряній її холодній грі
Ні пестощів, ні м`якості немає.

Вона така безжальна, мовби ніж,
Що увіходить у розм`якле тіло.
І з кожним днем стає дедалі зліш,

Галина Михайлик
2018.11.12 10:50
Дебет і кредит. Виводжу сальдо.
Чого ще хочеш? Смертельне сальто?
Ішла по линві, спала на цвяхах,
за волосину від прірви й краху
кришила серце тобі на манну,
й не сподіваючись на осанну.
Не шкодувала ні сліз, ні крові,
не рахувала страхів, паролів…

Олександр Сушко
2018.11.12 09:31
Сьогодні млявий. День рахую ґав.
Не вистачає, мо', тестостерона...
Не вдовольняє муз моя снага,
Можливо, їм жорстке потрібне порно?

На ліжко Мельпомену погукав,
Поцілував їй родимку на пупі.
Включив TV. А тамко голяка

Віктор Кучерук
2018.11.12 04:28
Т. І...
Поза увагою зоряне небо,
Звично одягнуте в сизу пітьму, –
Наче в надію, вдивляюся в тебе
І намагаюсь збагнути – чому?..
Вітер повільно гойдає на травах
Ниті сріблясті тонких павутин, –
Чом ти постійно не тільки в уяві,

Сонце Місяць
2018.11.11 23:56
стривай ~ нагрянуть без реклами
злі клоуни із хижаками
та стане поціновувачам лож
непереливки ще й за власний кошт

спішать покинути ці стіни
у штовханині & екстрімі
не дочекавши акробатів міць

Любов Бенедишин
2018.11.11 15:58
Днів слизька тягуча гуща
...Доля нить рядків снує...
Що мені життя минуще?
Не моє, раз не твоє.

Не хвилює: спала?.. їла?..
І біда - нема чи є...
Що мені до тліні тіла?

Іван Потьомкін
2018.11.11 14:10
«На початку XX ст. над Гніздною стояв двоповерховий будинок пана Оскерка,
навколо будинку чеськими садівниками було створено парк,
горіховий сад, каштанові та липові алеї »,- сказано у Вікіпедії.
А я пригадую ще й «SALVE»,
себто «Здрастуй» на фрон

Віктор Кучерук
2018.11.11 12:37
https://www.facebook.com/100002932615183/videos/2062543123853421/
Т. І...

Покажи мені дорогу
Без печалі і біди, –
Без одвічної тривоги
І відрадну для ходи.
Покажи, якщо ходила

Олександр Сушко
2018.11.11 12:17
Ранок. Спить утомлена столиця,
Сигаретний вруниться димок.
В ліжку осінь. Гарна молодиця,
З нею третій місяць живемо.

Хорошулі-молодиці "Аве!",
Стягую із литки чобітка.
А зима підморгує лукаво,

Олексій Кацай
2018.11.11 11:33
Хтось десь мене засуджує до страти…

Димляться
біля спалених мостів
взірці барокові,
готичні грати
і строга красота
астропортів.

Світлана Майя Залізняк
2018.11.11 11:02
Не розумію тих страждалиць...
Стоять - як вази - край вікна.
Вже відпустив обручку палець,
прикрита шаллю сивина.

Стежки зрадливців несходимі,
ідуть, лисіючі, на клич...
(А десь у млі - борщі та рими...).

Лесь Українець
2018.11.10 23:44
Ой, мовчать у своїй хаті
І правда, і сила,
Чорні хмари кострубаті
Небо затулили.

Тяжко зиму зимувати
Завше на Вкраїні,
Тяжко думу римувати
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Публіцистика

 Франческо Петрарка. Лист нащадкам
Коли ти щось почуєш про мене – хоча сумнівно, аби моє мізерне і темне ім’я проникло далеко крізь простір і час, – то, можливо, тоді ти забажаєш довідатися, якою був я людиною і яка була доля моїх творів, про котрі поговір долинув або хоч би слабка чутка дійшла до тебе. Судження людей про мене будуть багатоманітні, бо сливе кожен говорить так, як йому навіює не істина, а примха, і немає міри ані хвалі, ані огуді. Я ж був один із вашого стада, жалюгідний смертний чоловік, ані зависокого, ані низького походження. Мій рід (як мовив про себе кесар Август) – давній [1]. І за природою моя душа не позбавлена ні прямоти, ані скромності, хіба що її зіпсувала заразна звичка. Юність ошукала мене, молодість захопила, але старість мене виправила і досвідом переконала в істинності того, що я читав задовго раніше, а саме що молодість і хіть – марнота; вірніше, цього навчив мене Творець усіх вíків і часів, який подеколи допускає бідних смертних у їхніх пустих гордощах збитися з дороги, аби, хоч би й пізно зрозумівши свої гріхи, вони пізнали себе. Моє тіло в юності не було дуже сильне, але надзвичай спритне; зовнішність не відзначалася вродою, але могла подобатися в квітучі літа; барва обличчя була свіжа, між білою і смаглявою; очі жваві й зір упродовж довгого часу незвичайно гострий, але після мого шістдесятого року він, супроти очікуванню, настільки заслаб, що я був вимушений, хоча і з відразою, вдатися до допомоги окулярів. Тіло моє, усе життя цілковито здорове, подужала старість і облягла звичною армадою недуг.
Я завжди глибоко зневажав багатство, не тому, що не бажав його, але через відразу до трудів і клопотів, його нерозлучних супутників. Не шукав я багатством отримати змогу розкішних трапез, але, живлячись вбогою їжею і простими стравами, жив веселіше за всіх послідовників Апіція з їхніми вишуканими обідами [2]. Так звані бенкети (а по суті, пиятики, ворожі скромності й добрим звичаям) завжди мені не подобалися; обтяжливим і марним видавалося мені скликати для цієї мети інших, і не менше – самому приймати запрошення. Але частуватися трапезою вкупі з друзями було мені так приємно, що жодна річ не могла принести мені більшого задоволення від їхнього несподіваного приїзду, і ніколи без співтрапезника я не частувався їжею охоче. Найбільше мені була ненависна пишнота, не лише тому, що вона негожа і супротивна смиренню, але і тому, що вона трудна і ворожа спокоєві. Від усіляких спокус я завжди тримався вдалині не лише тому, що вони шкідливі самі по собі й не згідні зі скромністю, але і тому, що ворожі впорядкованому і спокійному життю.
Юнаком я потерпав на пекуче, але єдине і пристойне кохання, і ще б довше потерпав, якби жорстока, але корисна смерть не згасила вже пригаслого полум’я [3]. Я хотів би мати право мовити, що був повністю чужий тілесним пристрастям, але, так мовивши, я збрехав би; проте скажу впевнено, що, хоча запал молодості й темпераменту захоплював мене до цієї ницості, у душі я завжди проклинав її. Притому невдовзі, наближаючись до сорокового року [4], коли в мені ще було доволі жаги й сил, я цілковито зрікся не лише цієї мерзенної справи, але й усілякої згадки про неї, так, якби ніколи не дивився на жінку; і вважаю це ледве не найбільшим моїм щастям і дякую Господові, який позбавив мене, ще у цвіті здоров’я і сил, такого осоружного і завжди ненависного мені рабства. Але переходжу до інших речей. Я знав гордощі тільки в інших, але не в собі; який не був я малий, цінував себе завжди ще нижче. Мій гнів дуже часто шкодить мені самому, але ніколи іншим. Сміливо можу сказати – оскільки знаю, що кажу правду, – що, незважаючи на крайню дратівливість моєї вдачі, я швидко забував образи й відмінно пам’ятав доброчинства. Я був найвищою мірою жадібний до благородної дружби й плекав її щонайвірніше. Але така сумна доля тих, хто старіє: вони часто мусять оплакувати смерть своїх друзів. Прихильністю князів і королів та дружбою вельможних я був вшанований такою мірою, яка навіть збуджувала заздрощі. Проте од багатьох із їхнього числа, вельми їх люблячи, я віддалився; настільки сильна була в мені вроджена любов до свободи, що я чимдуж уникав тих, чиє навіть саме ім’я видавалося мені противним цій свободі. Найбільші державці мого часу, змагаючись одне з одним, любили й шанували мене, а чому – не знаю: самі вони не знали; знаю лише, що декотрі з них цінували мою увагу більше, аніж я цінував їхню, внаслідок чого їхнє високе становище приносило мені тільки багато вигóд, але ані найменших прикрощів. Я був обдарований розумом радше рівним, аніж проникливим, здатним до засвоєння всілякого доброго і рятівного знання, але переважно схильним до моральної філософії й поезії. До останньої з плином часу я охолов, захоплений священною наукою [5], в котрій відчув тепер таємну насолоду, що нею раніше знехтував, і поезія залишилася мені тільки засобом оздоби. З найбільшим запалом я віддався вивченню старовини, бо час, у котрім я жив, був мені завжди такий немилий, що, якби не перешкоджала тому моя прив’язаність до коханих, я завжди бажав би бути народженим у будь-який інший вік і, аби забути цей, постійно старався жити душею в інших віках. Тому я захоплено читав істориків, хоча їхні розбіжності чимало бентежили мене; у сумнівних випадках я керувався або ймовірністю фактів, або авторитетом оповідача. Моє мовлення було, як твердили декотрі, ясне і сильне; як мені видавалося – слабке і темне. Та і в буденній бесіді з друзями й знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і тому щиро дивуюся, що кесар Август засвоїв собі цей клопіт. Але там, де, як мені видавалося, сама справа, або місце, або слухач вимагали іншого, я робив певне зусилля, аби досягти успіху; нехай про це судять ті, перед ким я говорив. Важливо добре прожити життя, а тому, як я казав, я надавав мало значення, марна слава, здобута самим блиском слова.
Я народився від небагатих, чи, аби сказати правду, майже бідних батьків, флорентійців родом, але вигнаних з вітчизни, – в Ареццо, у вигнанні, у рік цієї останньої ери, розпочатої народженням Христа, 1304-й, на світанні в понеділок 20 липня.
Ось як почасти доля, почасти моя воля розподілили моє життя донині. Перший рік життя, і то не весь, я провів у Ареццо, де природа привела мене на світ, шість наступних – в Анцізі [6], у батьковій садибі, за чотирнадцять тисяч кроків від Флоренції. По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я провів у Пізі, дев’ятий і дальші – в заальпійській Ґаллії, на лівому березі Рони; Авіньйон – ім’я того міста, де римський первосвященик тримає і довго тримав у ганебному вигнанні Церкву Христову. Щоправда, небагато років тому Урбан V, здавалося, повернув її на її законне місце [7], але ця справа, як відомо, скінчилася нічим, – що мені особливо боляче, – ще за життя він достеменно покаявся в цій добрій справі. Якби він прожив трохи довше, то, без сумніву, почув би мої докори, бо я вже тримав перо в руці, коли він раптом полишив свій славний намір разом із життям [8]. Нещасний! Як щасливо міг би він померти перед вівтарем Петра й у власній домівці! Бо одне з двох: або його наступники залишилися б у Римі, і тоді йому б належало починання доброї справи, або вони б пішли звідти – тоді б його заслуга була тим видніша, чим разючіша була їхня провина. Але ця скарга надто розлога і тут не до речі. Отже, тут, на березі охоплюваної вітрами річки, я провів дитинство під доглядом моїх батьків і потім усю юність під владою моєї суєтності. А втім, не без довгих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки прожив у Карпантра, невеликому містечку, найближчому до Авіньйона зі сходу, і в цих двох містах я засвоїв засади граматики, діалектики й риторики, скільки дозволяв мій вік або, вірніше, скільки викладають у школах, – що, як ти розумієш, дорогий читачу, небагато. Звіди я переїхав для вивчення законів до Монпельє, де провів друге чотириріччя, потім до Болоньї, де упродовж трьох років прослухав весь курс цивільного права [9]. Багато хто думав, що, попри свою молодість, я б досягнув у цій справі великих успіхів, якби продовжував розпочате. Але я цілковито полишив ці заняття, тільки-но звільнився од опіки батьків, не тому, що влада законів була мені немила – бо їхнє значення, безсумнівно, дуже велике і вони насичені римською старовиною, котрою я захоплююся, – але тому, що їх застосування спотворює людська нечесність. Мені було відразливо заглиблюватися у вивчення того, чим нечесно послуговуватись я не хотів, а чесно не міг би, а якби й хотів, чистоту моїх намірів неминуче приписали б незнанню.
Отже, двадцятидворічним я повернувся додому, тобто в авіньйонське вигнання, де жив від кінця мого дитинства. Там я вже почав набувати популярності, і видні люди стали шукати мого знайомства, – чому, я, признаюся, тепер не знаю і дивуюся тому, оскільки, за звичаєм молодості, вважав себе цілком гідним будь-якого вшанування. Особливо мене відзначила славна і ясновельможна родина Колонн, котра тоді часто відвідувала, скажу ліпше – оздоблювала своєю присутністю Римську курію; вони пестили мене і робили мені честь, якої заледве й тепер заслуговую, а тоді ж бо, поза сумнівом, не заслуговував. Славетний і непорівнянний Джакомо Колонна, у той час єпископ Ломбезський, чоловік, рівного котрому я навряд чи бачив і навряд чи побачу, повіз мене до Ґасконі, де біля підніжжя Піренеїв у чарівливому товаристві господаря та його наближених я провів майже неземне літо [10], отож і донині без зітхання не можу згадати той час. Звідти повернувшись, я багато років мешкав у його брата, кардинала Джованні Колонни, не як у пана, а як у батька, навіть більше – як би з ніжно коханим братом, вірніше, як би з самим собою і в моїй власній домівці. У цю пору мене охопила юнацька пристрасть об’їхати Францію та Німеччину, і хоча я висував інші причини, аби виправдати свій від’їзд в очах моїх покровителів, але достеменною причиною було пристрасне бажання побачити багато чого. У цій подорожі я вперше побачив Париж, і мені було потішно досліджувати, що вірно і що хибно в мандрівних оповідках про це місто. Звідти повернувшись, я вирушив до Рима, побачити котрий було від дитинства моїм полум’яним бажанням, і тут так полюбив великодушного голову тої родини, Стефано Колонну, рівного будь-кому з людей старовини, і був такий йому милий, що, здавалося, не було жодної різниці між мною і будь-ким із його синів. Любов і прихильність цього чудового чоловіка до мене залишилися незмінними до кінця його днів; а моя любов до нього живе в мені понині й ніколи не згасне, допоки сам я не згасну. По поверненні звідти, не в змозі довше зносити властиву моїй душі відразу і ненависть до всього, особливо до того щонаймерзеннішого Авіньйона, я став шукати якогось сховку, мовби пристановища, і знайшов малесеньку, але усамітнену і затишну долину, звану Замкненою [11], за п'ятнадцять тисяч кроків від Авіньйона, де народжується цариця всіх джерел Сорґа. Зачарований красою того місця, я переселився туди з моїми милими книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.
Моя оповідь надто затяглася б, якби я почав переказувати, що робив там упродовж багатьох і багатьох літ. Як казати коротко, там були або написані, або розпочаті, або задумані майже всі твори, які я оприлюднив, – а їх було так багато, що декотрі з них ще й досі цікавлять і тривожать мене. Бо ж мій дух, як і моє тіло, вирізнявся радше спритністю, аніж силою; тому багато праць, які в зáдумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялися тяжкими, я полишив. Тут сам характер місцевості навіяв мені думку скомпонувати «Буколічну пісню», пастушого змісту, так само як і дві книжки «про усамітнене життя», присвячені Філіпові, мужу завжди великому, котрий тоді був малим єпископом Кавальйонським, а тепер посідає високий пост кардинала-єпископа Сабінського; він один ще живий з усіх моїх старих друзів, і він любив і любить мене не з обов’язку єпископа, як Амвросій Августина, а по-братньому. Одного разу, блукаючи в тих горах, у п’ятницю Святого тижня, я був опанований нездоланним бажанням написати поему в героїчному стилі про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я з незрозумілої причини було мені дороге від самого дитинства. Вже тоді розпочавши цю працю з великим захопленням, невдовзі я відклав її вбік, відволікшись на інші клопоти; тим не менше поему, котру я, відповідно до її предмета, назвав «Африкою», багато хто любив ще раніше, аніж вона стала відомою. Не знаю, чи належить це приписати моєму, а чи її щастю. У той час, коли я безтурботно мешкав у цих місцях, дивним чином одержав одного і того самого дня два листи – від Римського сенату і від канцлера Паризького університету, котрі навперейми запрошували мене, один до Рима, другий до Парижа, для увінчання мене лавровим вінком. Радіючи в юнацькому марнославстві, зважуючи не свої заслуги, а чужі свідчення, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене такі видатні люди, і лише вагався короткий час, кому віддати перевагу. Я листовно попрохав поради про це у вищезгаданого кардинала Джованні Колонни, тому що він мешкав так близько, що, написавши йому пізно ввечері, я міг одержати його відповідь наступного дня до третьої години по опівдні. Слухаючись його поради, я вирішив віддати перевагу авторитетові Рима над будь-яким іншим, і мої два листи до нього, в котрих я висловив свою згоду з його відповіддю, збереглися. Отже, я вирушив у дорогу, і хоча, за звичаєм юнака, судив свої праці вкрай поблажливо, проте мені було соромно спиратися на моє власне свідчення про себе або на свідчення тих, котрі запрошували мене і котрі, без сумніву, не зробили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованого вшанування. Тому я постановив вирушити спершу до Неаполя і з’явився до великого короля і філософа Роберта, так само славного своєю вченістю, як і урядуванням, аби він, котрого одного між державцями нашого віку можна йменувати другом наук і чесноти, висловив свою думку про мене. Понині дивуюся тому, наскільки високу оцінку він дав мені й наскільки гостинний учинив мені прийом, та й ти, читачу, гадаю, здивувався б, якби знав. Довідавшись про мету мого приїзду, він надзвичайно зрадів, почасти уприємнений довірою молодого чоловіка, почасти, можливо, розраховуючи на те, що вшанування, котрого я домагався, додасть дещицю і до його слави, позаяк його одного з усіх смертних я обрав гідним суддею. Словом, по багатьох співбесідах про різні предмети й по тому, як я показав йому мою «Африку», котра привела його в такий захват, що він, мов великої нагороди, випрохав собі її посвяту, у чому я, звісно, не міг і не хотів йому відмовити, і він нарешті призначив мені певний день на предмет тієї справи, заради котрої я приїхав. Того дня він тримав мене від опівдня до вечора; та оскільки коло випробування дедалі розширювалося і часу забракло, то він продовжував те саме ще два наступні дні. Так він три дні досліджував моє невігластво і третього дня визнав мене гідним лаврового вінка. Він пропонував мені його в Неаполі й багатьма проханнями намагався примусити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору над приємними наполяганнями великого короля. Отже, бачачи мою непохитну рішучість, він дав мені листа і провідників до Римського сенату, через котрих із великою прихильністю пояснював свою думку про мене. Ця монарша оцінка в той час збігалася з оцінкою багатьох і особливо з моєю власною; нині ж бо я не схвалюю ані його, ані мого судження, ані судження всіх, хто так думає; він керувався не так прагненням дотриматись істини, як своєю любов’ю до мене і поблажливістю до моєї молодості. Усе-таки я вирушив до Рима і там, хоча негідний, але твердо покладаючись на таку авторитетну оцінку, прийняв, ще необізнаний учень, лавровий вінок поета серед великих радощів римлян, котрим випало бути присутніми на цій урочистій церемонії. Про цю подію також існують мої листи [13] і віршами, і прозою. Лавровий вінок не дав мені знань анітрохи, але навернув на мене заздрощі багатьох; та оповідь про це була б довшою, аніж дозволяє тут місце. Отже, звідти я вирушив до Парми, де певний час прожив у маєтних синьйорів Корреджо, котрі не ладнали між собою, зате до мене ставилися найвищою мірою милостиво і люб’язно. Такого урядування, яке тоді мало це князівство під їхньою владою, воно ніколи не знало в пам’яті людей і, гадаю, в наш вік більше не дізнається. Я не забував про честь, котра випала на мою долю, і хвилювався, як би не почали думати, що її вчинено негідному. І от раз, піднявшись у гори, через річку Енцу я мимоволі дійшов до Сельвап’яна в окрузі Реджо, і тут, вражений надзвичайним видом місцевості, знову взявся до перерваної «Африки»; здавалося, вгаслий душевний запал ізнову розпалився; я трохи написав цього дня і в наступні писав потроху щоденно, допоки, повернувшись до Парми й відшукавши собі усамітнений і спокійний будинок, пізніше куплений і досі мені належний, за короткий час із таким запалом не довів цього твору до кінця, що і сам нині тому дивуюся. Звідти я повернувся до джерела Сорґа, у моє заальпійське усамітнення [14].
Довгий час потому, завдяки поговорові, який розносив мою славу, я здобув прихильність Джакомо Каррари-молодшого [15], чоловіка рідкісних чеснот, до котрого заледве хтось із італійських державців його часу був подібний, радше, я певний, ніхто. Присилаючи до мене послів і листи навіть за Альпи, коли я мешкав там, і всюди в Італії, де б я не був, він упродовж багатьох літ невтомно облягав мене своїми невідступними проханнями й пропозиціями своєї дружби, що, нічого не очікуючи від великих цього світу, я вирішив нарешті відвідати його і поглянути, що означає ця незвичайна наполегливість такої значної, дарма що незнайомої мені людини. Отже, хоча й пізно, і затримавшись дорогою в Пармі й Вероні, я вирушив до Падуї, де цей щонайславнішої пам’яті чоловік прийняв мене не лише по-людському гостинно, але так, як у небесах приймають блаженні душі, з такою радістю, з такою неоціненною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись повністю зобразити їх словами, я вимушений приховати їх мовчанням. Між іншим, знаючи, що я від ранньої юності був прихильний до церковного життя, він, аби тісніше пов’язати мене не лише з собою, але і зі своїм містом, наказав призначити мене каноніком Падуї. І якби його життю було суджено тривати далі, моїм блуканням і мандруванням було б покладено край. Та на жаль! Між смертними немає нічого тривалого, і якщо трапляється щось приємне, воно невдовзі увінчується сумним кінцем. Неповних два роки залишивши його мені, вітчизні й світові, Господь прикликав його до себе, тому що ані я, ані вітчизна, ані світ – кажу це не засліплений любов’ю, – не вартували його. І хоча по ньому успадкував його син, чоловік рідкісного розуму і благородства [15], котрий, йдучи за прикладом батька, завжди виказував до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене більше особливо зближувала рівність літ, знову повернувся до Франції, не в змозі залишатися на одному місці, не так прагнучи знову побачити те, що бачив тисячу разів, як маючи на меті, за прикладом хворих, через зміну місця стишити мою тугу [17].




Переклав Василь Буколик








1. Мій рід… давній. – Цитата з твору Светонія «Життя дванадцяти цезарів» (книга 2, «Божественний Август»).
2. …послідовників Апіція з їхніми вишуканими обідами. – Марк Ґавій Апіцій – славетний гурман доби Тиберія. Йому приписують авторство збірки «Про кулінарну справу» («De re coquinaria»).
3. Юнаком я потерпав… смерть не згасила вже пригаслого полум’я. – Під «юністю» Петрарка розумів вік між дитинством і зрілістю, тобто від 17 до 30 років. Отже, «пекуче кохання» до Лаури тривало до 1333 р., коли Петрарка здійснив свою першу «втечу» з Авіньйона. (Автор пояснює свою мандрівку Західною Європою 1333 р. «пригаслим полум’ям» кохання, таким чином суперечачи ліричним освідченням своєї «Книги пісень»). Його кохання цілковито згасло 1348 р., по смерті Лаури. Коментатори вбачають у цьому місці певну вдаваність – бажання Петрарки похизуватися перед нащадками своєю моральною чистотою.
4. …наближаючись до сорокового року… – і далі до кінця фрази. Петрарка дещо перебільшує свою доброчесність. У листах 1351–1352 рр. він ще нарікає, що ніяк не може позбутися тілесної хіті.
5. …захоплений священною наукою… – У 1346–1347 рр. Петрарка особливо захоплено студіював біблійно-християнські тексти.
6. …шість наступних – в Анцізі… – тобто в Інчізі (нині – Інчіза-ін-Валь-д’Арно в провінції Флоренція), де Петрарка мешкав від 1305 до 1311 р.
7. …Урбан V, здавалося, повернув її на її законне місце… – Цей фрагмент – найімовірніше – пізніша вставка. Папа Урбан V повернувся до Рима з Авіньйона 1367 р. і знову відбув назад 1370 р.
8. …полишив свій славний намір разом із життям. – Урбан V помер 19 жовтня 1370 р. Раніше Петрарка говорить про свої «докори» Урбанові за його намір покинути Італію. Йдеться про «Листи до різних осіб» («Varia»), де поет пише про це.
9. …потім до Болоньї, де упродовж трьох років прослухав весь курс цивільного права. – Насправді Петрарка пробув у Болоньї від 1320 до 1326 р. «Три роки» належить розуміти в тому сенсі, що поет фактично провчився там три роки, бо в той період протягом певного часу тамтешній університет був зачинений.
10. …повіз мене до Ґасконі… я провів майже неземне літо… – Про це згадано в сонеті Х.
11. … долину, звану Замкненою… – тобто в місцевість Воклюз.
12. ...у виконанні виявлялися тяжкими… – Очевидно, йдеться про поему «Африка», над якою Петрарка працював і в наступні роки.
13. Про цю подію також існують мої листи… – Йдеться про його «Віршоване послання» (2-ге) і «Лист до друзів» (4-й).
14. …до джерела Сорґа, у моє заальпійське усамітнення. – Другий «воклюзський період» поета тривав від весни 1352 р. до жовтня 1363 р.
15. …я здобув прихильність Джакомо Каррари-молодшого… – Мова про державця Падуї, вбитого в грудні 1350 р.
16. …успадкував його син, чоловік рідкісного розуму і благородства… – Франческо да Каррара (правив до 1393 р., помер у полоні), якому 1373 р. Петрарка присвятив свій 14-й «Старечий лист».
17. …через зміну місця стишити мою тугу. – Ймовірно, цю думку навіяло поетові читання Данте («Чистилище», IV, 148–151).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-06-25 01:53:45
Переглядів сторінки твору 94
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2018.08.28 02:00
Автор у цю хвилину відсутній