ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ніна Виноградська
2019.07.16 21:29
Село моє, найкращі тихі Піски,
І ліс, і Сейм, і золоті поля.
Ми всі з цієї виросли колиски,
Це наша рідна і свята земля.

У цих краях розквітла квітка роду,
А зернятка її - в усі краї!
Навчали цінувати нас свободу

Матвій Смірнов
2019.07.16 20:07
О, мій наглядачу, чи просто так - глядачу,
Встань тут, на цій горі, і подивись туди,
Куди дивлюся я. Чи ти так само бачиш
Ці пагорби, цю ніч, мансарди і сади,
Міщан і жебраків, священиків, юдеїв,
Героїв і катів, повій і лихварів,
Циган і чаклунів, м

Любов Бенедишин
2019.07.16 17:12
Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Мрія – в небо неозоре.
«Пощастило…» - всі говорять.

16.07.2019

Сергій Губерначук
2019.07.16 14:53
Дві мушлі – два шуми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Симон…
Шум моря і Шимон…

Той Шимон і Симон –
то ж батько із сином,
два шуми у моря

Олександр Сушко
2019.07.16 14:43
На столі кав'яр і ананас,
Час іти з котом на променадик.
Важко жити стало. Бо - війна,
Утішають тільки гей-паради.

Вчора прикупила міх трусів,
Пупса мила дорогим шампунем.
Бач, страждаю так як і усі,

Надія Тарасюк
2019.07.16 12:07
Майже казка. Для дорослих і дітей Жила собі колись на світі Холера (у нас іменується як Холєра, то й надалі так і будемо казати)… Отож, жила собі колись на світі Холєра. Добре жила, біди-горя не відала. Живилася, чим знала (не будемо уточнювати). Одна

Олена Побийголод
2019.07.16 10:18
Із Олексія Апухтіна

Мерехтіння в хатинці похилій
серед темних, безлюдних полів,
недороблений тин напівзгнилий
та пронизливий галас граків;

ледве дихають стомлені коні,

Ігор Федів
2019.07.16 09:43
Хотів зізнатися, але не міг казати.
Хотів робити, а не вистачає сил.
І мрію золоту жадає упіймати,
Але помітив тільки помах її крил.
Іти бажає, загубився у тумані.
Відкрити хоче двері, а ключі забув.
І запланує жити щиро, не в омані,
Але мети своєї

Козак Дума
2019.07.16 08:26
Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі застеляє земара.

Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу

Ігор Деркач
2019.07.16 07:12
За волю – це неначе за «Свободу»,
але нехай живе порохобот,
аби у войовничого народу
явився на арені патріот.

Дивуюся, ну як воно ся стало,
що у мішку кота не помічали,
який війні будує телеміст.

Олександр Сушко
2019.07.15 16:22
За паяца свій голос віддав золотар із Полтави,
Нащо бевзю "Свобода"? Достатньо кумедної "ЗЕ".
Утомився байдужих будити - даремна ця справа,
Окацапленим гоям Вкраїна - не понад усе.

В церкві тризна за воїном. Куриться біль із кадила,
Огорта

Микола Дудар
2019.07.15 15:26
…зустрілись двоє в сновидінні
О дивне поле сновидінь!
Один із них, мабуть, "гудіні"
А інший, певно, його тінь…
Півсвіту збіглося на диво
Півсвіту плескло, аби
"гудіні" з тінню виліз з чтива
Як сонце вранці до води…

Сергій Губерначук
2019.07.15 14:49
А – Дух

Дух повіщає перейшовший,
що зараз Він у сфері цій;
хай шлях до Тебе якнайдовший –
Його перо в руці моїй.


Світлана Майя Залізняк
2019.07.15 14:44
Ні, не дзвонила тобі, не писала.
Просто зустріла в диму на пероні.
Спогади-файли тасуємо... мало...
Ти оженивсь на кирпатенькій Проні.

Маєте дачу-фазенду, на хутір
кличеш мене - там вільготно між проса.
Нащо пригода? Ураз не збагнути...

Дмитро Куренівець
2019.07.15 13:36
цей дощ без перерви періщить
вже тиждень, місяць, тисячу років

я вже не вірю, що він коли-небудь скінчиться

вулиці збігають каламутними річками
змиваючи рештки літа
до якоїсь підземної Лети

Микола Дудар
2019.07.15 12:36
Іде біда. іде... іде...
(існує попит...)
А де ж наш праведник? - як де?
Ведуть на допит…
Ось день народження, не мій
Чийогось сина
А справедливості сувій
Засох невинно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Дон Жуан

Надзвичайний випадок, який стався з одним мандрівним ентузіастом

Пронизливий дзвінок і гучний вигук: «Вистава розпочинається!» сполохали мою солодку дрімоту, і я прокинувся. Навперейми гудять контрабаси; удар литавр – заревіли труби; гобой тягне дзвінке ля – вступили скрипки, – я протираю очі. Невже ж бо невгомонний сатана підхопив мене? Добре, що я був підхмелений... Ні! Я лежу в кімнаті готелю, куди дістався вчора ввечері, потому як витрусило з мене душу.
Просто над моїм носом бовтається чималий кетяг сонетки; несамовито смикаю її, з’являється слуга.
– Заради Бога, що воно за какофонія? Чи ж бо тут, раптом, не дають концерту?
– Ваша ясновельможносте (я запитав собі до обіду за спільним столом шампанського), ваша ясновельможносте, напевне, ще не будете ласкаві знати, що наш готель поєднано з театром [1]. Крізь ось ці таємні двері можна коридорчиком пройти просто до двадцять третього номера – в ложу для приїжджих.
– Що воно? Театр? Ложа для приїжджих?
– Ну так, ложа для приїжджих, маленька, на двох, у крайньому разі на трьох для щонайбільш вельможних мешканців, уся оббита зеленим, з ґратчастими вікнами, одразу біля сцени! Якщо ваша ясновельможність такі ласкаві, сьогодні в нас іде «Дон Жуан» славетного пана Моцарта з Відня. Плату за місце – талер і вісім грошів – ми припишемо до рахунку.
Доказав він це, вже відмикаючи двері ложі, бо, щойно він вимовив «Дон Жуан», я поспішив крізь таємні двері в коридорчик. Для міста середнього масштабу театр був достатньо місткий, оздоблений зі смаком і яскраво освітлений. У ложах і в партері – повнісінько глядачів. З перших же акордів увертюри я переконався, що оркестр відмінний і, якщо співаки будуть більш-менш доладні, справді втішить мене виконанням геніальної опери. В анданте я був приголомшений жахами грізного підземного regno al pianto [2]; душа сповнилася трепету від передчуттів найстрашнішого. Гріховною звитягою прозвучала мені переможна фанфара в сьомому такті алегро – я побачив, як із непроглядної темряви вогняні демони простягають розжарені кігті, аби схопити безтурботних людей, котрі весело витанцьовують на тонкій оболонці, що прикриває бездонну прірву. Перед моїм духовним зором виразно постало зіткнення людини з незнаними, лиходійними силами, котрі оточують її, готуючи їй згубу. Нарешті буря стихла; здійнялася завіса. Темна ніч; мерзлякувато і сердито кутаючись у плащ, крокує перед павільйоном Лепорелло: «Notte e giorno faticar…» [3] Он воно як, по-італійському! Тут, у німецькому містечку, по-італійському! Ah, che piacere! [4] Отже, я почую і речитативи й усю решту так, як їх замислив і втілив великий митець! З павільйону вибігає Дон Жуан, слідом – Донна Анна, утримуючи гріховоду за плащ. Яка ява! Мабуть, вона недостатньо висока зростом, статечна і величава, зате яке обличчя! Очі, з котрих, мов з єдиного фокуса, снопом сиплються палахкотливі іскри кохання, гніву, ненависті, відчаю і, ніби грецький вогонь, запалюють душу невгасним полум’ям! Розсипані пасма темного волосся хвилястими кучерями в’ються по спині, біле нічне вбрання зрадливо оголює принади, завше небезпечні для нескромних очей. Серце судомно б’ється, кігтями вчепилася в нього думка про страшний учинок. І от – який голос! «Non sperar se non m’uccidi…» [5] Подібно до осяйних блискавок, звуки, відлиті з неземного металу, протинають грім інструментів!
Дон Жуан марно силкується вирватись. Та й чи хоче він вирватись? Чому він не відштовхне цю жінку ударом кулака і не дремене навтіки? Чи його підкосило злочинство, чи позбавив сил і волі внутрішній двобій між любов’ю і ненавистю? Старий батько заплатив життям за те, що нерозсудливо кинувся в темряві на сильного супротивника; Дон Жуан і Лепорелло, речитативом балакаючи між собою, виходять на авансцену. Дон Жуан відкидає плащ і постає в усьому блиску затканих сріблом шат із червоного оксамиту з розтинами. Чудова, сповнена могуття фігура, мужня краса рис: благородний ніс, пронизливий погляд, ніжно окреслені губи; дивна гра надбрівних м’язів на якусь мить надає обличчю мефістофельського виразу і, хоча не шкодить красі, збуджує-таки несвідомий дрож. Тож-бо здається, немовби він володіє магічними чарами гримучої змії; тож-бо здається, що жінки, на котрих він кинув погляд, назавжди приречені йому і, підкоряючись недобрій силі, прямують назустріч власній загибелі. Довкола нього метушиться Лепорелло, довгов’язий і худий, у смугастому червоно-білому камзолі, короткому червоному плащі й білому капелюсі з червоним пером. На обличчі слуги дивовижно поєднується вираз добродушності, лукавства, хіті й глузливого нахабства; чорні брови ніяк не сполучаються з сивуватим волоссям і бородою. Відразу видно, що старий хитрун – гідний слуга і помічник Дон Жуана. Обидва вдало зникли, перестрибнувши через огорожу.
Смолоскипи – з’являються Донна Анна і Дон Оттавіо, манірний, виряджений, вилощений чоловічок, з виду не більше двадцяти одного року. Як наречений Анни він, певне, мешкає тут само в будинку і тому з’явився, щойно його покликали; а міг би й без кличу, заледве почувши галас, прибігти на допомогу батькові нареченої; але йому треба було спершу приодягтися, і до того ж він побоюється виходити на вулицю вночі. «Ma qual mai s'offre, o dei, spettacolo funesto agli occhi miei!» [6]
У болісних, несамовитих звуках цього речитативу і дуету відчутно щось більше, аніж відчай перед лицем щонаймерзеннішого злочину. Сама злочинна дія Дон Жуана, яка грозила загибеллю тільки йому, а батькові коштувала життя, не могла видати таких звуків зі стиснутих грудей, – ні, їх породила згубна, вбивча внутрішня боротьба.
Щойно Донна Ельвіра – висока, сухорлява, з явними слідами визначної, але потьмянілої краси, – узялася лаяти зрадливого Дон Жуана. «Tu nido d’inganni!..»[7] – а жалісливий Лепорелло дуже правильно зауважив: «Parla come un libro stampato»[8], – коли раптом я відчув поруч чи позаду себе чиюсь присутність. Хтось міг вільно відчинити двері за моєю спиною і прошмигнути в ложу, – ця думка боляче кольнула мене в серце. Я так радів, що, крім мене, нікого немає в ложі й ніхто не заважає мені всіма фібрами душі, немов щупальцями поліпа, охоплювати й всотувати велике творіння, так досконало виконуване! Одна заувага – та ще, не дай Боже, дурна – могла найболючішим чином сполохати дивовижну мить музично-поетичного захвату! Я вирішив зовсім не помічати сусіда по ложі й, цілковито заглибившись у виставу, уникати найменшого слова чи погляду. Схиливши голову на руки й повернувшись спиною до сусіда, я дивився на сцену. Дальший перебіг вистави гармоніював з чудовим початком.
Хтива, закохана крихітка Церліна солодкозвучними наспівами втішала добродушного простака Мазетто. У бурхливій арії «Fin ch’han dal vino…»[9] Дон Жуан, анітрохи не криючись, розгорнув свою бентежну душу, свою зневагу до навколишніх людців, створених лише для того, аби він, собі на втіху, згубно вдирався в їхнє тьмяне буття. І м’яз на лобі смикався сильніше, аніж до того. З’являються маски. Їхній терцет – молитва, яка чистим, осяйним промінням лине в небеса.
Здіймається середня завіса. Тут учта на весь світ, дзвін келихів, весела штовханина селян і різноманітних масок, яких привабило Донжуанове святкування. Та от приходять троє месників. Урочистість наростає аж до кінця танців. Церліну врятовано, і в могутньому громі фіналу Дон Жуан з оголеним мечем виступає назустріч своїм супротивникам. Вибивши з рук нареченого франтівську крицеву шпажечку, він розчищає собі дорогу крізь юрбу черні й, мов відважний Роланд військо тирана Ціморка [10], праворуч і ліворуч розкидає всіх, хто йому трапиться, і ті щонайкумедніше летять сторчма.
Кілька разів я мовби відчував позаду легке тепле дихання і вловлював шурхіт шовкової сукні, що говорило про присутність жінки в ложі. Але я не звертав на це уваги, цілковито поринувши у світ поезії, який відкривала мені опера. А коли завіса впала, я озирнувся на свою сусідку. Ні, словами годі висловити мій подив. Донна Анна в тому самому строї, в якому я щойно бачив її на сцені, стояла за мною, скерувавши на мене свій проникливий погляд. Занімівши, я дивився на неї; на її губах (так мені привиділося) промайнула ледь помітна глузлива усмішка, в якій я побачив відображення своєї власної незугарної постаті. Я розумів, що мушу заговорити з нею, але язик не слухався мене, паралізований подивом чи, точніше, переляком. Зрештою майже мимоволі з мене вирвалося питання:
– Як то може бути, що ви тут?
Вона не забарилася відповісти якнайчистішім тосканським діалектом, що втратить задоволення бесідувати зі мною, якщо я не розумію по-італійському, а вона жодною іншою мовою не говорить. Її мова звучала чарівливим співом. Під час розмови сині очі ставали ще виразнішими, і блискавки, якими вони виблискували, вливали мені в груди пломінь – отож кров сильніше стукала в серце і тріпотіла кожна жилка. Я не помилився: це була Донна Анна. Мені й на гадку не спадало роздумувати, як вона могла одночасно перебувати на сцені і в моїй ложі. Як у блаженному сні поєднуються найбільш непоєднувані явища, але чиста віра осягає надчуттєве і без зусилля включає його в коло так званих природних життєвих явищ, так і я поблизу цієї дивовижної жінки впав у своєрідний сомнамбулічний стан, і мені стало ясно, що ми з нею сполучені тісними, таємничими зв’язками, котрі не дозволяють їй, навіть з’являючись на сцені, розлучатися зі мною.
Як би хотів я, друже Теодоре, переказати тобі кожне слово примітної бесіди, що зав’язалася тепер між синьйорою і мною. Варто мені, одначе, записати по-німецькому все, що вона сказала, і кожне слово видається мені фальшивим, блідим, кожна фраза надто недоладною, аби відтворити невимушеність і чари її тосканської мови.
Коли вона заговорила про Дон Жуана і про свою роль, мені немовби лише зараз відкрилися всі глибини геніального творіння, і, зазирнувши в них, я з повною ясністю побачив фантастичні образи незнаного світу. Вона призналася, що для неї все життя – у музиці, і подеколи їй ввижається, неначе те заповітне, що замкнуте у сховках душі й не підлягає вираженню словами, вона пізнає, коли співає.
– Так, тоді я все пізнаю до кінця, – вела вона далі, підвищивши голос, з пломенем у погляді, – але навколо мене все залишається холодне і мертве. І коли мені оплескують за важку руладу або вправний прийом, моє палахкотливе серце стискають крижані руки! Але ти.. ти мене зрозумів, адже я знаю – тобі теж відкрилася дивовижна романтична країна, де панують ніжні чари звуків!
– Як! Ти знаєш мене? Ти… ти, божественна, надзвичайна жінка?
– А хіба в останній опері, в партії не вилився прямо з твоєї душі заворожливий безум вічно невтоленного кохання? Я розгадала тебе: твій духовний світ розкрився мені у співі! Так (і вона назвала мене по імені), те, що я співала, був ти, а твої мелодії – це я.
Задзвонив театральний дзвіночок; з незагримованого обличчя Анни миттєво щезли барви; змертвівши, вона схопилася рукою за серце, мов від раптового болю, і, тихо промовивши: «Нещасна Анно, надійшли найстрашніші для тебе хвилини», – зникла з ложі.
Якщо першою дією я був захоплений, то тепер, після дивовижного випадку в ложі, музика справляла на мене зовсім особливе, незбагненне враження. Неначе давно обіцяне втілення найпрекрасніших снів нетутешнього світу збувалося наяву; неначе зачаєні сподівання захопленої душі через чари звуків обіцяли дивовижним чином перетворитися на приголомшливе одкровення. У сцені Донни Анни мене обвіяло м’яким, теплим диханням, і я затріпотів від неймовірного блаженства; мої очі заплющилися самі собою, і палкий поцілунок мовби обпалив мені губи, але він був – наче довга дзвінка нота, видана невтоленним бажанням.
Фінал розпочався нечестивою радістю «Già la mensa è preparata!» [11]. Дон Жуан весело розбалакував, сидячи між двома дівчатами, і відкупорював пляшку за пляшкою, аби дати над собою повну владу міцно замкненим буремним духам. Сцена зображала неглибоку кімнату з великим готичним вікном на другому плані, в яке проглядало нічне небо.
Поки Ельвіра нагадувала зрадливому його обітниці, у вікні вже палахкотіли часті блискавки й чулися глухі розкоти близької бурі. Та ось грізний стукіт. Ельвіра і дівчата тікають; і під зловісні акорди підземного царства духів з’являється грізний мармуровий велет, перед котрим Дон Жуан видається пігмеєм. Підлога тремтить під громоподібною ходою велета. Крізь бурю і грім, крізь виття демонів Дон Жуан викрикує своє страшне «No!» – пробила фатальна година. Статуя зникає; кімнату затягнуло густим димом; у ньому виникають страшні личини. Серед демонів видно Дон Жуана, який звивається в пекельних муках. Вибух – немовби кудись вдарила тисяча блискавок. Дон Жуан і демони зникли, миттєво випарувавшись. Лепорелло лежить зомлілий у кутку кімнати. Як свіжо діє поява інших дійових осіб, котрі марно шукають Дон Жуана, втручанням підземних сил позбавленого земної помсти! Тільки тепер мовби вириваємося з зачарованого кола пекельних сил.
Донна Анна невпізнанно змінилася – смертельна блідота нині вкриває її обличчя, очі згасли, голос тремтить і зривається, але саме тому справляє приголомшливе враження в маленькому дуеті з люб’язним нареченим, котрий поспішає справити весілля, потому як небеса зняли з нього небезпечний обов’язок месника.
Фугований хор чудово закінчив твір, звівши його в одне гармонійне ціле. Я поспішив до своєї кімнати в такому захопленому стані духу, в якому ніколи доти не бував. Слуга прийшов кликати мене до загального столу, і я механічно пішов за ним. З нагоди ярмарку товариство зібралося відмінне, а розмова була про сьогоднішню виставу «Дон Жуана». Загалом, схвалювали італійців за те, що їхнє виконання бере за душу; проте через дрібні зауваги, що їх хтось кинув у якнайбільш грайливому тоні, випливало, що ніхто і віддалено не розуміє всієї глибини цієї найбільшої з опер. Дуже сподобався Дон Оттавіо. Донна Анна, на погляд одного із співбесідників, виявила надмірну пристрасність. На сцені, за його словами, слід належно стримувати себе, уникаючи зворушливих крайнощів. Оповідь про зухвале зазіхання чимало шокувала його. На цих словах він узяв понюх тютюну і з неописанно дурною глибокодумністю позирнув на свого сусіда, котрий заперечив, що італійці ніяк не можна відмовити у вроді. Шкода лише, що вона мало дбає про шати й прикраси; якраз у тій самій сцені в неї розвився локон і на обличчя впівоберта лягла тінь! Тут хтось узявся під сурдинку наспівувати: ««Fin ch’han dal vino» – на що одна пані зауважила, що їй зовсім не припав до смаку Дон Жуан: надто ж бо італієць був похмурий, надто ж бо серйозний і взагалі недостатньо легко підійшов до грайливого і вітряного образу героя. Зате фінальний вибух усіх привів у захват. Переситившись цими дурницями, я поквапився до своєї кімнати.
У ложі для приїжджих № 23
Мені було душно, я задихався, замкнений у тісній кімнаті! Близько опівночі мені привидівся твій голос, друже Теодоре! Ти виразно вимовив моє ім’я, і щось зашурхотіло за таємними дверима. Чому б мені не відвідати ще раз місце моєї дивовижної пригоди? Можливо, я побачу тебе і її, ту, котрою сповнена вся моя істота! Нічого не вартує перенести туди столик, дві свічки, письмове приладдя!
Слуга входить з пуншем, який я замовив. Він бачить, що кімната порожня, а таємні двері відчинені; він іде до мене в ложу і дивиться на мене вельми несхвально. За моїм знаком він ставить напій на стіл і виходить, але озирається ще раз – з його язика готове злетіти питання. Я вже повертаюся до нього спиною і, перегнувшись через бар’єр ложі, вдивляюся у спорожнілу залу, – примарне світло двох моїх свічок, кидаючи химерні відблиски, надає її обрисам нереального, фантастичного вигляду. Завіса коливається через протяг, який гуляє всією будівлею.
А раптом зараз злетить? Раптом, злякавшись потворних личин, вибіжить Донна Анна? «Донна Анна», – мимоволі покликав я; мій клич загубився в порожній залі, зате прокинулися душі інструментів, над оркестром затремтів дивний звук, мовби прошелестіло миле серцю ім’я! Мені було не до снаги придушити зачаєний жах, який блаженним трепетом пронизав мої нерви.
Нарешті я погамував сум’яття і вважаю за свій обов’язок хоч би в загальних рисах переказати тобі, друже Теодоре, як я – здається, вперше правильно, в усій його глибині – розумію чудесне творіння божественного майстра. Лише поет здатний зрозуміти поета; тільки душі романтика доступне романтичне; лише окрилений поезією дух, який прийняв посвячення серед храму, здатний збагнути те, що промовив посвячений у пориві натхнення. Якщо дивитися на поему («Дон Жуана») з суто оповідного погляду, не вкладаючи в неї глибшого сенсу, видасться незбагненним, як міг Моцарт задумати й скомпонувати до неї таку музику. Гульвіса, відданий вину і жінкам, з пустощів запрошує на свою розгульну учту кам’яного бовдура замість старого батька, якого він заколов, рятуючи своє життя, – справді ж бо, в цьому замало поезії, й, чесно кажучи, така особистість не варта того, аби підземні духи зупинили на ній свій вибір як на особливо рідкісному примірнику для пекельної колекції; аби кам’яний бовдур за навіянням свого просвітленого духу поквапився зійти з коня, аби спонукати грішника до каяття, перш ніж йому виб’є остання година, і, нарешті, аби диявол надіслав найспритніших своїх помічників доправити його в пекло, нагромадивши притому якнайбільше жахів.
Вір мені, Теодоре, Дон Жуан – щонайулюбленіше дитя природи, і вона обдарувала його всім тим, що ріднить людину з божественним джерелом, що підносить її над пересічністю, над фабричними виробами, які пачками випускаються з майстерні й перестають бути нулями, лише коли перед ними ставлять цифру; отож він був народжений переможцем і володарем. Могутнє, прекрасне тіло, образ, у котрому світиться божа іскра і, як запоруку довершеності, запалює сподівання в грудях; душа, котра вміє глибоко відчувати, жвавий, сприйнятливий розум. Але в тім-то вся трагедія гріхопадіння, що, як його наслідок, ворогові залишилася влада підстерігати людину і розставляти їй підступні пастки, навіть коли вона, підкоряючись своїй божественній природі, прагне досконалого. Із зіткнення божественного джерела з сатанинським випливає поняття земного життя, з перемоги в цій суперечці – поняття життя небесного. Дон Жуан палко вимагав від життя всього того, на що йому давала право його тілесна і душевна організація, а невтоленна пекуча спрага, від якої бурхливо біжить кров жилами, спонукала його безнастанно і жалібно накидатися на всі спокуси тутешнього світу, даремно сподіваючись знайти в них задоволення.
Мабуть, ніщо тут, на землі, так не підносить людину в самій її потаємній сутності, як кохання. Так, кохання – могутня таємнича сила, що стрясає і перетворює найглибші підвалини буття; що ж бо за дивина, коли Дон Жуан у коханні шукав втамування своєї пристрасної туги, яка стискала йому груди, а диявол саме тут і накинув йому петлю на шию? Ворог людського роду навіяв Дон Жуанові лукаву думку, що через кохання, через насолоду жінкою вже тут, на землі, може збутися те, що живе в нашій душі як передчуття неземного блаженства і породжує невитравну пристрасну тугу, яка пов’язує нас з небесами. Невтомно прямуючи від прекрасної жінки до прекраснішої, з полум’яною хтивістю до переситу, до згубного дурману насолоджуючись її принадами, незмінно нарікаючи на невдалий вибір, незмінно сподіваючись отримати втілення свого ідеалу, Дон Жуан дійшов до того, що все земне життя стало видаватися йому тьмяним і дрібним. Він оддавна зневажав людину, а тепер повстав і на те почуття, що було йому вище за все в житті й так гірко його розчарувало. Насолоджуючись жінкою, тепер він не лише вдовольняв свою хіть, але й нечестиво глумився з природи й Творця. Він глибоко зневажав загальноприйняті житейські поняття, почуваючись вищим за них, і жалив насмішкою тих людей, котрі сподівалися у взаємному коханні, узаконеному міщанською мораллю, знайти хоч би часткове здійснення високих бажань, які підступно заклала в нас природа, – тому-то він і поспішав зухвало і нещадно втрутитися саме там, де мова йшла про таку злуку, і кидав виклик незнаному розпорядникові доль, у котрому бачив зловтішне чудовисько, яке провадило жорстоку гру з жалюгідними виплодами своєї глузливої примхи. Спокусити чиюсь кохану наречену, вбивчим ударом, який заподіює незагойне зло, зруйнувати щастя закоханої пари – ось у чому бачив він найбільший тріумф над ворожою йому владою, який розширює тісні рамки життя, тріумф над природою, над Творцем!
Він справді переступає встановлені життям рамки, але тільки для того, аби впасти в Орк [12]. Зваба Анни з усіма супутніми обставинами – ось кульмінація, котрої він досягає.
Донну Анну недарма протиставлено Дон Жуанові – вона теж щедро обдарована природою: як Дон Жуан у своїй основі – навдивовижу могутній, чудовий взірець чоловіка, так вона – божественна жінка, і її чиста душа виявилася непідвладною дияволові. Усі хитрощі пекла могли погубити тільки її земне тіло. Заледве сатана докінчив згубне діло, як, виконуючи волю небес, пекло не посміло зволікати і з відплатою. Дон Жуан, глузуючи, запрошує на веселу вечерю статую заколотого старого, і просвітлений дух убитого, нарешті прозрівши сутність цього занепалого чоловіка і сумуючи за ним, не гребує постати в страшному вигляді, аби спонукати його до каяття. Але Дон Жуан такий розбещений, такий бентежний духом, що навіть небесна благодать не блисне в його серці променем надії й не відродить його для ліпшого буття!
Звичайно, ти запам’ятав, друже Теодоре, що раніше я побіжно згадав зваблення Донни Анни; наскільки мені вдасться зараз, коли думки й уявлення, підіймаючись із глибин душі, випереджають слова, постараюся пояснити тобі, якими, незалежно від тексту, окреслюються переді мною в музиці всі перипетії боротьби цих двох натур (Дон Жуана і Донни Анни). Вище я вже сказав, що Анну протиставлено Жуанові. Ну а коли саме небо обрало Анну, аби власне в коханні, яке підступами диявола погубило його, відкрити йому божественну сутність його природи й порятувати від безцільності марних прагнень? Але він зустрів її запізно, коли його нечестя сягнуло вершини, і тільки диявольська спокуса погубити її могла прокинутися в ньому. Вона не уникнула своєї долі! Коли він рятувався, тікаючи, гріховне діло вже скоїлось. Вогонь надлюдської пристрасті, пекельне полум’я проникло в її душу, і будь-який спротив став даремним. Той хтивий безум, який кинув Анну в його обійми, міг запалити тільки він, тільки Дон Жуан, бо, коли він грішив, у ньому вирувала несамовита лють пекельних сил. По тому як, скоївши злочин, він мав намір тікати, в неї, немов потворне чудовисько, що вивергає смертельну отруту, впилася свідомість того, що вона загинула. Батькова смерть від руки Дон Жуана, шлюбна злука з холодним, в’ялим, мізерним Доном Оттавіо, котрого вона раніше, як їй видавалося, кохала, і навіть кохання, що, невситимим полум’ям вируючи в закутках її душі, спалахнуло в хвилину найбільшої насолоди, а нині палить, мов вогонь нещадної ненависті, – усе, усе це рве її груди. Вона відчуває: лише загибель Дон Жуана дасть спокій душі, пошматованої смертельними муками; але цей спокій означає кінець її власного земного буття. Тому вона невідступно примушує свого слабкодухого нареченого до помсти, сама переслідує гріховоду. Та от підземні сили кинули його в Орк, і вона мовби заспокоюється, однак не може поступитись нареченому, котрому не терпиться справити весілля: «Lascia, o caro, un anno ancora allo sfogo del mio cor!» [13] Їй не суджено пережити цей рік; Дон Оттавіо ніколи не візьме в свої обійми ту, котру обрав за свою наречену сатана, але чистота душі позбавила її його влади.
Як живо, як глибоко я відчуваю все це в приголомшливих акордах першого речитативу й оповіді про нічний напад! І навіть сцена Донни Анни в другій дії: «Crudele»[14], нібито звернена тільки до Дона Оттавіо, насправді прихованими співзвуччями, щонаймайстернішими переходами виражає той стан душі, коли на земному щасті поставлено хрест. Що б інакше означала дивна фраза, яку поет, можливо навіть несвідомо, кинув наприкінці: «Forse un giorno il cielo ancora sentira pietà di me!» [15]
Б’є друга година! Теплий, насичений електричним зарядом подув торкнувся мене – я чую слабкі пахощі тонких італійських духів, за якими вчора передусім відчув присутність сусідки; мене опановує блаженний стан, котрий, мабуть, я міг би виразити тільки звуками. Вітер сильніше свище залою – ось в оркестрі задзвеніли фортепіанні струни. Мені привидівся голос Донни Анни: «Non mi dir bell'idol mio!» [16] Немовби звідкись дуже здалеку на крилах наростаючих звуків примарного оркестру долетів він до мене. Розчинися, далеке незнане царство духів, країно див Джинністане [17], де в непередаваній благодатній скорботі, мов у найбільшій радості, для захопленої душі з надлишком виконується все обіцяне на землі! Дозволь мені ввійти в коло твоїх чарівливих видінь. Нехай сон, твій вісник, котрого ти посилаєш навіяти смертним жах або їх ощасливити, – нехай, коли я засну і тіло буде скуте свинцевими путами, нехай понесе він мій дух у повітряні міста!

Розмова опівдні за спільним столом, як післямова
Розумник із тютюнницею (гучно стукаючи по її кришці). Яка прикрість! Нескоро випаде нам тепер почути пристойну оперу! От що означає втратити будь-яку міру!
Смагляволиций. Слушно, слушно! Я безнастанно стверджував їй те саме! Роль Донни Анни завжди помітно втомлювала її. А вчора вона й зовсім була як навіжена. Увесь антракт, кажуть, пролежала безтямна, а сцену другої дії немовби провела в нервовому припадку.
Незначний. Ото яке диво!
Смагляволиций. Так, так, у нервовому припадку! І ніяк її не можна було вивести з театру.
Я. Заради Бога, припадок не був небезпечний? І скоро ми знову почуємо синьйору?
Розумник із тютюнницею (беручи понюх). Навряд чи – нині перед світанком, рівно о другій годині, синьйора померла.



Переклав Василь Буколик


1. …наш готель поєднано з театром. – Бамбердзький театр був поєднаний коридором із готелем і шинком «Троянда», де Гофман і друзі полюбляли проводити час.
2. Царство плачу (іт.).
3. «День і ніч працюй, не спи…» (іт.) (Тут і далі цитати з опери «Дон Жуан» подано в перекладі Миколи Лукаша. Деякі фрази Гофман цитує не зовсім точно.)
4. Ох, яка приємність! (іт.)
5. «Не відкрившись утікати…» (іт.)
6. «Милосердний Господь! Що бачать мої очі? Яке страхіття!» (іт.)
7. «Це ти, підлий дурисвіт…» (іт.)
8. «Як із книжки читає» (іт.).
9. «Вина хай ллються…» (іт.).
10. Ціморк (точніше – Цімоск) – персонаж славетної поеми Аріосто «Несамовитий Роланд», написаної за французьким героїчним епосом «Пісня про Роланда» і куртуазними романами «Круглого столу». У дев’ятій пісні поеми розказано про те, як Роланд переслідує і вбиває короля варварів Цімоска. Очевидно, варіант «Ціморк» – помилка чи недогляд Гофмана.
11. «Стіл стоїть уже накритий» (іт.). (В оригіналі тут немає знаку оклику, як у Гофмана, а тільки крапка.)
12. Орк – у римській міфології: бог смерті, який доправляв покійників у потойбічне царство, згодом – підземний світ.
13. «О, мій любий, ще рік жалоби – в серці смуток не пройшов» (іт.).
14. «Жорстока?» (іт.) (Тут в оригіналі стоїть знак питання, що вказує на звертання Донни Анни до Дона Оттавіо.)
15. «Вірю, що всміхнеться нам щастя-доля, стану я навік твоя!» (іт.)
16. «Не гадай, мій любий друже…» (іт.) (Тут теж в оригіналі немає знаку оклику, як у Гофмана, тимчасом стоїть кома, а наприкінці речення – крапка.)
17. Джинністан (з араб. джин – дух, демон) – в арабських і перських казках: фантастична країна, де мешкають духи, зокрема царство фей у «Тисячі й одній ночі». У романтичній поезії Джинністаном називали щасливу країну мрій. Особливо знаменитою стала збірка «Джинністан, або Вибрані казки про фей і духів» К.-М. Віланда. З неї (казка «Лулу») Моцарт запозичив сюжет для своєї «Чарівної флейти».


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-07-26 04:01:16
Переглядів сторінки твору 204
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.769
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.07.04 01:47
Автор у цю хвилину відсутній