ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Козак Дума
2020.01.25 07:36
Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –

Королева Гір
2020.01.25 01:13
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Королева Гір
2020.01.25 01:11
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Королева Гір
2020.01.25 01:11
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Королева Гір
2020.01.25 01:10
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Серго Сокольник
2020.01.24 23:37
андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!

Редакція Майстерень
2020.01.24 19:42
Лао-цзи - найбільший чинайський (? чи китайський?) майстер, який жив багато століть тому. Він створив вчення чотирьох чеснот, або правила життя. Якщо застосовувати їх на практиці, тоді ви зможете провести життя в істинному світі і зрозумієте свою мету або

Микола Дудар
2020.01.24 12:32
За течією...
За нічією...
Ти - проти всіх.
Вогнестихія
Болеволіє
В серці усім...
А за межею
Поспіхом клеють

Іван Потьомкін
2020.01.24 12:20
А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»

Володимир Бойко
2020.01.24 10:55
Виколисує вітер далеку дорогу,
В океані небеснім гойдається день,
Починаючи стежку, не бійся нічого,
І розвіється лихо на крилах пісень.

Хоч направду життя – недоспівана пісня,
І незнаний мотив не впізнати на слух.
Та єднаються в пісні красиве й

Тетяна Левицька
2020.01.24 07:37
У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай.

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -

Шон Маклех
2020.01.24 02:46
Щойно якісь заброди
На болоті звели будинки,
І сказали, що то не кладовище,
Що то не гранітний надгробок
Над усіма мріями і сподіваннями,
А що то місто прозорості:
Не води каламутної
І риб банькуватих,

Королева Гір
2020.01.23 21:07
Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.

З’єднаємо два береги Дніпра,
З’єднаємо в душі, не лиш руками,
Погляне Володимира гора,

Козак Дума
2020.01.23 19:21
Вночі мені наснилася підказка.
Вона стара як мудрості ріка:
коли у гості не приходить казка –
пора міняти вже чарівника!

Ніна Виноградська
2020.01.23 18:56
Чому сльоза стікає із очей?
Тому, що гірко-солоно у світі.
Одним печаль всю душу пропече,
А іншим взимку тепло, ніби в літі.

А ти живеш по-правді у житті,
Об щось спіткнешся, шкандибаєш далі.
А інші нічогенько, не святі -

Надія Тарасюк
2020.01.23 18:36
Дозбирую роси
то стрази
чи сльози?..
Дочитую погляд
то солод
чи сміх?
Зриваються півні з дерев, наче просять:
Цілунків намисто нестримний потік!..
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Сергій Зубець
2020.01.01

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Одарка Любомир (1996) / Проза

 Арифметика долі або одна тисячна кохання
Вчора вперше за стільки часу почула його голос, його ніжний і до болю рідний голос, - Дана, солодко примружила свої очі, уявляючи знайомий силует. - Це ж скільки мені довелося пережити, щоб зрозуміти, як сильно я його не розлюбила.
З цією думкою дівчина не помітила, як заснула. Година була пізня. За вікном давно поснули вуличні ліхтарі, які ще донедавна своїм солодко-помаранчевим світлом заливали кожний закуток сонних вулиць. Ніч тихо спустилась на місто, окутавши все своєю дрімотою. Навіть багатоповерхівки, магазини потроху закривали свої важкі бетонні очі, і хто знає, які сни тривожать їх.
Ранок застав Дану зненацька, навіть дзвін будильника не в змозі був сполохати дивний сон, який наснився сьогодні дівчині. Похапцем вона піднялась із ліжка, почала нашвидкуруч збиратися. Сьогодні в неї ще одна співбесіда.
Мабуть настав час розповісти про нашу героїню.
Дана – 22-х річна невисока на зріст, тендітної вроди юнка, яка мала довге, мов каштан волосся і напрочуд прекрасні очі, які завжди світилися по дитячому теплою добротою. Вона була подібна небу, така ж недосяжна й глибока. Дана нещодавно закінчила університет і тепер перед нею постала проблема працевлаштування. Дівчина не оминала жодної співбесіди. Закінчивши факультет журналістики, вона мріяла працювати в місцевій газеті, або на телебаченні. Однак всюди її чекала невдача, Дана давно зрозуміла, що світ зовсім не святковий пиріг, який насичений одним цукром, а життя – це надто складний механізм. Не те, щоб у цієї юної особи все було так погано, ні! Дана завжди вміла знаходити радість, навіть там, де переважав присмак гіркоти. І тому дівчина знала, що без досвіду роботи і без батьківських зв’язків, врядчи можна чогось очікувати, однак вперто вірила в краще. Батьки дівчини – головне її багатство. Родина ледь зводила кінці з кінцями, але ніколи вона не відчувала злиденності або чогось подібного. Радіти простим речам і вірити в мрію – головний девіз Дани. Вона десь глибоко в душі знала, що все колись повинно налагодитися.
І от проваливши ще одну співбесіду, Дана поверталася додому. На її очах ледь помітним блиском миготіли діамантові сльозинки, які мов дорогоцінні камінці тихенько спадали з рожевих щік. Сівши на зупинці, вона раптом згадала сон, який наснився їй сьогодні. Взагалі дівчина дуже любила зранку згадувати свої сни, це були неначе її маленькі казкові галактики, в які вона попадала щоночі, і кожного разу нова історія, нова пригода. Але цього разу, вона з важкістю змогла згадати дивне сновидіння, точніше лише деякі деталі. Вона згадувала, що йде по якійсь дуже красивій вулиці, де на парканах звисали пишні грони червоних, рожевих троянд, а в повітрі розливався буйний аромат весни. А ще, вона згадала дивну музику, це було щось схоже на скрипку або фортепіано. Роздуми дівчини перервав приїзд автобуса. Дана неспішно й неохоче сіла в переповнену маршрутку, яка з важкістю зітхала і кашляла димом з ржавої вихлопної труби. Стоячи перед якоюсь жінкою, яка весь час кидала дивний погляд на дівчину, Дана допитливо споглядала у відповідь і подумки запитувала :
- Дивно, можливо ми знайомі з нею?
Думки так заполонили дівчину, що вона не помітила як опинилась біля свого будинку. Стара п'ятиповерхівка, Дана дуже любила свій дім, її квартира знаходилась на останньому поверсі і це не могло не радувати . З вікон завжди було видно небо і верхівки дерев, які гордо розкинули своє гілля під її вікном. Старі каштани, густі кущі бузку, не раз піднімали настрій прохожим, своїм буйним цвітом і неперевершеним ароматом. Зараз була зима, дерева стояли мовчазні й сумні, в цей момент Дана була подібна їм.
Увійшовши до квартири, Дана попливла до своєї кімнати, торкнувшись подушки, вона почала плакати. Дівчина згадувала сьогоднішню співбесіду і сурове обличчя головного редактора, який неохоче гортав її резюме і так само скупо переглядав її твори та статті. Дана – дуже любила писати, писати все те, що їй диктує серце, як вона любила говорити. Однак, це не єдине, що засмучувало її. Серце дівчини вже довгий час палало пекучим вогнем нещасного кохання:
Моєму нездійсненному «роману» присвячується…
«Це ж треба було так закохатися, влізти в багнюку нескінченного кохання. Зачепитись серцем за його гострий, мов колюче гілля погляд. Я немов у полоні, картаюсь, вигинаюсь перед його сталевим мовчанням. В його очах видно весь Всесвіт, який натхненно переливається всіма пурпуровими відтінками, але той Всесвіт не мій…Його посмішка, схожа на сонячне світло, коли посміхається він, здається за ним посміхається весь світ, наповнюючи все радісним клекотінням та якоюсь незвідано-чарівною музикою. Всі чомусь тонуть у чиїхось неоново-блакитних очах, а я не всі…я давно потонула в його посмішці так, неодмінно і точно в ній. Я давно загубилась в його ніжних і водночас різких рисах обличчя, скоріш би знайти себе…Колись давно моя доля-зрадниця, зіштовхнула мене віч-на-віч з його чорно-білим силуетом, який й досі перед моїми очима вицокує своєю монотонно-байдужою ходою…Чи любить твоє сердешне серце?...ні, в цьому я впевнена і неначе трохи змирилась, але відпустити поки не можу, його Всесвіт не полишає мене…»
Дописавши відривок, Дана знову заплакала, перед очима промайнула їх перша зустріч, неначе кадри вже знайомого фільму, вона в голові прокрутила всі три роки своєї неволі, саме стільки вона кохала героя, який так і не став головним в її романі. З ним, дівчина познайомилась на першому курсі університету і одразу ж закохалась, але хлопець не відповів взаємністю. На жаль так буває, на жаль це дуже боляче…
Мабуть немає нічого страшнішого, бути непотрібним людині, яка стала за одну секунду всім твоїм повітрям, яким життєво-необхідно дихати, всім цілим світом, однією людиною, без якої немає життя.
Дана ніколи не докучала йому, принаймні намагалась. Лише, мабуть, Господь знав, скільки сліз виплакало це нещасне створіння, скільки зусиль треба було витратити, щоб не зателефонувати йому. Безперечно, про почуття дівчини, хлопець знав, але хто ж буде винити серце, яке не може покохати у відповідь. Немає обвинувачення такій людині…
Тому Дана тягля цей вантаж одна, вона в такі моменти була схожа на птаха з одним крилом, ніби й повинна полетіти та не в змозі.
Ще довго дівчина сиділа за столом, сіючи на папір змішані зі сльозами слова, які диктувало їй серце. Свічка, яка єдина освітлювала кімнату, немов стара подруга, плакала разом з Даною, кидаючи гарячі воскові сльози на скатертину. Дана не любила штучного світла, особливо, коли писала, їй здавалось, що світло соромить її, а свічка розуміє й до того ж дарує тепло.
Вже вечір нахабно ломився у вікна, нагадуючи про себе монотонним бомканням годинника. Дівчина не спішно закрила свій блокнот, одним подихом погасила свічку і в темряві побрила на кухню. Вона не хотіла ані їсти, ані пити, однак живіт сперечаючись наполягав на своєму. Дана неохоче розігріла вечерю, відчувши ситість, зробила свій улюблений чай і приставила стільчик до вікна, щоб краще роздивитися вечірнє місто. Це був її найулюбленіший момент, коли можна споглядати як заклопотані люди біжать в зігріті домашнім затишком будинки, як матусі ведуть за руки зі шкіл, садочків своїх ластів’ят і тільки чутно їх веселе щебетання. Автобуси кваплячись розвозять стомлених буденними турботами пасажирів, а зупинки жвавішають від хаотичного гомоніння. Побачене змусило посміхнутися Дану, вперше за весь день вона щиро посміхнулася і вирішила піти спати. Прийнявши ванну, дівчина зручно вклавшись в ліжко і вже закриваючи очі, як в голові знову пролунала знайома музика чи то скрипки чи фортепіано, та сама музика зі сну. І почала дужче напружувати пам’ять, щоб згадати більше, однак сон переміг і дівчиною оволоділа дрімота. Лише за вікном вітер не ущухав, нахабно стукотів завірюхою у вікна будинків, полохаючи сонні фіранки, немов благаючи зігрітися. Все навкруг застигло в німому полоні, не гомоніли вже будинки, погасивши останні вогні у вікнах. Все солодко заснуло…
Ранок як завжди прийшов непомітно, навшпиньках прокрадаючись до Даниного ліжка і першим променем зимового блідого сонця, полоскотало її ніжне, мов мережева павутиння волосся. Сьогодні, вона нікуди не хотіла йти, воліла залишитися тут, лежачи й роздумуючи про подальше. Але телефонний дзвінок, який трохи налякав дівчину, змінив її думку. Телефонувала мама, запрошувала у гості, як завжди заспокоювала свою засмучену дитину і з впевненістю, з якою могла пообіцяти тільки мама сказала, що все налагодиться. Дана не роздумуючи погодилась приїхати найближчим рейсом. Настрій сам собою з’явився, проганяючи геть сумні думки. Навіть не поснідавши, Дана швидко зібралась, закрила за собою двері і неспішним кроком попрямувала вниз по східцям. Вийшовши на вулицю, вона побачила неймовірну і казкову картину. Нічна хуртовина позасипала снігом дерева, які стали схожими на маленьких діток у смішних білих комбінізончиках. Їх нарешті зігріли від лютого морозу. Вчорашні стежки теж були засипані пухнастим снігом і в силу ранньої пори, двірники ще не встигли розчистити їх. Дана сіла на потрібний автобус, який весело мчався по ізвилистій дорозі, минаючі ліси й поля, а ранкове сонце грайливо залицялося і заглядало в обличчя пасажирів, які насилу ховались від надокучливого блиску в очі. В салоні стояв гомін, хтось розказував вчорашні новини, хтось лаяв погоду, а хтось ліниво прицмокуючи губами, читав свіжу ранкову газету. Лише Дана сиділа мовчазна, дивлячись у вікно, знову поринула у вир своїх думок. В голові знову зазвучала музика, і дівчина згадала про дивний сон, який й сьогодні навідався до її уяви. Вона знову зробила спробу напружити пам’ять, щоб згадати бодай, щось детальніше, однак марно, виринала музика і дивна вулиця з давньою архітектурою, гарні кав’ярні і буйні кущі троянд. Дана знала лише одне, що це не її вулиця, і не її місто, це щось інше, щось, що скоро переверне її життя, в цьому вона була чомусь дуже впевнена.
І знову думки, мов сполохані птахи розлетілись геть. Дана вийшла на зупинці і спішним кроком побігла в сторону знайомої, невеличкої хатини, з якої густим клубками виходив сірувато-блакитний дим. Сніг під ногами гучно скрипів і виблискував коштовним блиском. «Істино срібло» - промовила пошепки, Дана.
Біля хвіртки дівчину вже зачекалась мама, ласкаво обійнявши і взявши під руки потягла доньку за собою в будинок. Увійшовши в знайому кімнату, Дана відчула аромат улюбленої маминої випічки і запах домашнього затишку. На стінах майоріли, немов шматочки спогад, фотографії маленької дівчинки, навіть згадала якусь смішну шкільну історію, що змусило її щиро розсміятися.
- Люблю, коли ти весела – дбайливо обійнявши доньку за плечі, промовила мама.
- Важко мені – процідила, скрізь тремтячі вуста, Дана. В цей момент її очі залило сльозами.
- Все, ще буде добре, от побачиш. – мама ніжно поцілувала чоло і руки доньки і тихо прошепотіла, що час пити чай.
Чаювання перервав батько, який повернувся з риболовлі. Так само дбайливо привітавши доньку, сім’я разом сіла снідати. Дана розповіла про всі співбесіди, описувавши суворі, холодні обличчя, які їй відмовили і про дивний сон, який вже другу ніч не полишав її. А потім родина почала згадувати кумедні історії і щирий сміх наповнив будинок.
Веселий гомін затягнувся до вечора, вже вечірня темнота нахабно гуркотіла в шибки. Батьки поспішили поратися біля господарства, а Дана залишилась готувати вечерю. Приготувавши і нагодувавши родину, дівчина вирішила піти в свій улюблений сад. Це місце дівчина любила понад усе, весною її бавив буйний вишневий цвіт, а зимою холодні дерева розділяли з нею свій смуток. Сівши на свою улюблену гойдалку, увімкнувши музику, дівчина поринула. В її голові роїлися, немов бджоли у вулику, думки. Сад стояв мовчазний, з під прозорої вуалі тиші виглядали гілля дерев, усіяні дорогоцінним морозним блиском. І тільки ледь чутно, як в небі яскраві зірки тихенько перешіптуються з молодим, мов юним хлопцем місяцем, а вітер грайливо витанцьовує серед змерзлих дерев.
Дана в цей момент відчула себе щасливою і радість наповнила кожну клітинку її серця. Несміливо вона поклала руку на груди і з посмішкою промовила: «Я обов’язково тебе знайду, моя любове!». Після сказаного воно стало битися частіше, і здавалось, що десь, на іншому полюсі, так само забилось радісним гуркотом інше серце…
Ще довго, дівчина непорушно сиділа в тиші, розділяючи німу розмову з природою.
На ранок, Дана як завжди прокинулась до світанку, поснідавши і поцілувавши батьків, швидко побігла на зупинку.
Дорога назад у місто, виявилась досить монотонною і повільною. Опинившись нарешті в своїй кімнаті, дівчина прийняла душ і переодягнувшись пішла. Сьогодні вона хотіла прогулятись містом, гарно все обдумавши. Чекаючи на автобус, вона ненавмисно зачепила погляд, який здався їй напрочуд знайомим. На в проти стояла дуже гарна жінка, одягнута в червоне пальто і такий самий червоний капелюшок. І тут, Дана згадала, що це та жінка, яку вона побачила в переповненій маршрутці, це той самий допитливий погляд, який вона тоді зловила. Жінка, смілим кроком підійшла до дівчини і добродушно привіталась.
- Добрий день! Погода сьогодні напрочуд прекрасна, вам не здається? – промовила жіночка і грайливо защебетала, пташиним сміхом.
- Добрий день, – з хвилюванням і тремтячим голосом, відповіла Дана.- Так, погода сьогодні гарна.
Дійсно, на вулиці погода стояла чудова. Тепле сонце, виблискувало на білому сніжному покривалі, а снігурі, мов ті курчата, грілися і бавилися ласкавим промінням.
- Дана – повільно відказала жінка, голос якої враз наповнився тоном серйозності і суровості – Ти, мене мабуть не знаєш, я Марія Теодорівна, власниця видавництва «Мрія». Давай з тобою зайдемо в якусь затишну кав’ярню. Поговоримо, якщо ти звичайно нікуди не поспішаєш? – запитала жінка й допитливо поглянула на стурбоване обличчя дівчини.
- Я…я, так авжеж, - ледь чутно відказала вона. ЇЇ голос став тремтіти ще дужче.
- Чудово, я знаю гарну кав’ярну недалеко звідси, нам потрібно трошки пройти.
Вони спішним кроком попрямували в сторону маленької будівлі, яка розмістилась на розі вулиці, неподалеку від дому дівчини. Дана часто проходила повз це місце, але ніколи їй не спадало на думку, зайти туди.
Маленька на перший погляд кав’яренька, виявилась на диво простора всередині і дуже затишна. Дані, навіть здалось, що тут панує, якась чарівна атмосфера давньої, навіть трохи старовинної атмосфери. Немов дух незнаної епохи господарював в цих стінах.
Жіночка, запропонувала дівчині присісти за столик, який був розміщений біля вікна.
Мовчання трохи затягнулось і жіночка добре прокашлявшись почала розмову
- Дана…як вже я казала, я Марія Теодорівна Римак, власниця видавництва «Мрія». Ти мабуть не пам’ятаєш, я була якраз по справам в редакції газети «День», коли ти проходила там співбесіду два тижні потому. Мені зовсім раптово на очі потрапили твої роботи і ти знаєш вони мені дуже сподобались. Дано, дівчинко, послухай, ти дуже талановита, і я хочу тобі запропонувати контракт з нашим видавництвом, як ти на це дивишся?
- Я…я, я навіть не знаю – схвильовано промовила дівчина – Я ж просто Дана, звичайна дівчина, мені здається, що є більш талановиті, та ні точно, я мабуть не зможу… - опустивши голову, Дана ледь не розплакалась
- Послухай, моя люба. Ніколи, не порівнюй себе з кимось, тим паче, що для цього немає ані причин, ані приводу. З того самого дня, коли я побачила тебе в редакції, мене не полишає думка про тебе, в тобі і в твоїх творах є щось таке, чого я давно вже не могла знайти на сторінках друкованих видань, які мені надсилали. – Марія Теодорівна, ласкаво обвела дівчину поглядом і зробивши декілька ковтків, гарячої міцної кави продовжила .– Знаєш, колись дуже давно, коли я була такою ж юною, як ти – жінка, замріяно відвела очі в бік, і дивно розсміялась, Ох, це було дуже давно, так ось, мої очі так само світились, як твої, щось там у середині мене горіло і окриляло мене, з роками звичайно це все погасло, а можливо зовсім не роки стали причиною цього. Я дуже багато працювала, відчула на собі весь холод і байдужість цього світу, але я так боролась, так чіплялась за це життя, що здавалось мої руки й досі щемлять від болю. Як би, мені хоча б одна, по справжньому тепла і добра людина потрапилась на цьому тернистому шляху, я б горіла тим життєдайним вогнем й досі. Тому я хочу стати цією людиною для когось, подарувати комусь шанс, шанс палати вогнем натхнення й життя. Дано, я хочу подарувати тобі цей шанс. Мені здається, що ти чимось схожа на мене. Я знаю в тебе так само горить й палає вогонь таланту.
Дана, різким рухом підняла голову і усміхаючись промовила.
- Дякую Вам за цю пропозицію, я згодна, так я згодна, – повторила вже тихіше дівчина.
- Ось і добре, - відповіла Марія Римак, її голос наповнився радісним тоном – тоді ось тобі моя візитка, там на звороті є адреса нашого видавництва, завтра зранку чекаю тебе в себе в кабінеті, і будемо починати працювати.
- Дякую – дівчина, не знала, як ще дякувати, лише насмілившись запитала, - а як ви мене знайшли?
- О, зустрілись ми з тобою раптово, пам’ятаєш ми навіть їхали в одній маршрутці, в мене в цей день, якраз зламалась машина, і мені довелось скористатись громадським транспортом, лише потім я зрозуміла, що це зовсім не раптовість, Доля, таки доля наше все – з ледь помітною усмішкою відказала жіночка і поспішаючи встати, розрахувавшись з офіціантом спішно накинула пальто і попрощалась з Даною, закрила за собою ковані двері кав’ярні.
Дана залишилась сидіти, вона не могла повірити, що з нею трапилось, вона відчувала себе щасливою, а її очі горіли блиском. Пройшло небагато часу, як її сполохало запитання офіціанта, який поцікавився чи не бажає вона ще чогось замовити. Дівчина відповіла, що вже йде і накинувши свою куртку на плечі попрямувала до виходу. Дана вирішила прогулятись містом і направилась в парк, де вона зазвичай любила гуляти…
Дана не могла заснути в цю ніч, її серце було наповнене через край радістю і вона з нетерпінням підганяла години, в очікуванні ранку. Як тільки-но годинник ліниво продзвенів сьому, дівчина швидко піднялась із ліжка і почала збиратися. Через годину, вона вже мчалась на зупинку. І через деякий час вона вже стояла перед дверима незнайомого їй кабінету. Несміливим рухом тендітної долоні вона постукала в двері й почула у відповідь «Так, заходьте».
- О, Дана – добродушно, промовила Марія Теодорівна, - я давно вже на тебе чекаю, проходь, дівчинко, сідай.
- Добрий день, Марія Теодорівна – з дитячою радістю, відказала дівчина.
- Ну, що, давай з тобою обговоримо всі деталі нашої співпраці, ти принесла свої друковані матеріали?
- Так, звичайно – Дана, дістала зі своєї сумки папку зі своїми роботами і передала їх жіночці.
Марія Римак, уважно почала гортати друки дівчини і на її обличчі з’явилась ледь помітна посмішка.
- Добре, дуже добре! – раптом вигукнула жінка, - це те, що я так давно шукала, істинно те! – Ну, що Дано ось цей твір буде перший, який ми надрукуємо – Марія Теодорівна, тендітним рухом пальця провела по листку і ніжно поглянула в очі дівчини.
Очі Дани в цей момент засяяли всіма барвами відради і щастя, здавалось, що сльози, які донедавна лились виключно від печалі, нарешті зігріються радісним теплом.
- Я..я, навіть не знаю, що сказати і як вам віддячити, дуже Вам, дякую, Марія Теодорівна, ви просто не уявляєте, наскільки я щаслива. Про таке я й навіть мріяти не могла… Дякую! – вигукнула Дана.
- Поки немає за, що, а тепер ось контракт, будь-ласка ознайомся з ним. – Жінка різким рухом, передала Дані контракт, і продовжила – Це буде твоя перша книга, ти знаєш мені, щось підказує, що вона сподобається читачеві, ба навіть більше, вона торкнеться кожної нотки його серця, от побачиш.
- Я на це дуже сподіваюсь, вельми Вам дякую! – відповівши, Дана прочитала умови і швидко поставила свій підпис.
- Ну, що, Даночко, я тебе вітаю з вступом в родину «Мрії» нашого видавництва, сподіваюсь наша співпраця буде довгою і продуктивною.
- Я теж, на це сподіваюсь, ще раз дякую.
- Ахах,- Марія Теодорівна, защебетала пташиним сміхом – ти мені подякувала сьогодні на рік вперед – все ж таки, ти така незвичайна, дитино!
Вийшовши з видавництва, Дана цілу дорогу ледь стримувала щасливий сміх, який нещадно проривався крізь її рожеві вуста. Світ, ніби перевернувся, а під ногами сніг був схожий, на пухкі хмаринки, по яким так впевнено летіла щаслива душа.
***
Рожевий цвіт, тихенько ніжним прозорим сатином окутав все навкруг. Природа оговтувалась від довгого сну, ліниво позіхаючи, пробуджувалась і струшувала останні сліди зими. В повітрі розливався п’янкий, квітковий аромат і радісний спів пташок, які щойно повернулись додому. Прийшла весна, яка прокралась кожному в серце й там оселилась.
Тихеньким дзвенінням «музики дощу», що розгойдувався, при кожному руху, відчинились двері книжкового магазину. Вийшовши на вулицю, Дана зловивши сонячний промінчик, усміхнулась. В руках вона тримала книжку в гарній, рожевій обкладинці і на якій, яскравими літерами миготіла назва «Коханим дарують небо», первісток дівчини, її перша книга, яка побачила світ, її відрада і гордість. Вона не могла натішитись побаченим, з щирим захопленням переглядала кожну сторінку й вдихала запах літер, які здавалось їй, пахли солодким ароматом карамелі.
Трохи оговтавшись, Дана згадала, що вона вже повинна їхати до аеропорту. Сьогодні вони разом з Марією Теодорівною повинні летіти на важливу, літературну конференцію в Париж, де саме й повинна пройти презентація книги.
Весь політ не стихало гомоніння й сміх, між Даною і вже знайомою нам жіночкою, яка відіграла важливу роль в житті нашої героїні.
- Я ж тобі, казала, що книга стане до душі читачеві, - з гордістю в своїй правоті, відказала Марія Римак – ще ніколи в житті я не помилялась, як і тоді, коли обрала тебе.
- Так, я навіть не очікувала такого, невже це не сон, якщо це так, прошу не будіть мене, – з щирим тремтінням голосу, відповіла дівчина.
Пройшло небагато часу, як вони вже їхали на жовтому таксі в бік готелю. Година була вечірня, Париж виблискував чарівними вогнями, які світились всіма відтінками, неначе місто потонуло в коштовному океані. Дана з душевним піднесенням й замиранням серця дивилась у вікно, роздивлялась кожну деталь. Немов жадібно набирала й клала в кишені емоції й враження, що переповнили її серце. Саме про це вона колись мріяла, опинитись тут, в серці Франції – країни кохання й романтики, як їй здавалось. Чомусь саме Париж був для Дани містом мрії, щось особливе в ньому було, щось, що так манило й притягувало її.
Цю ніч вона вже не могла заснути, опинившись в своєму номері готелю, стояла й дивилась на місто аж до самісінького ранку. Пробудив її стукіт у двері. Марія Теодорівна, лише розсміялась з побаченого.
- Дівчинко, невже ти не лягала сьогодні спати? Так і простояла всю ніч біля вікна? – ледь стримуючи посмішку поцікавилась жіночка.
- Так, я навіть не помітила, що вже ранок, час минув дуже швидко, знаєте, саме так я уявляла нашу зустріч – відказала дівчина.
- Нашу зустріч, з ким?
- З місто моєї мрії. Париж – місто, яке чомусь бентежить моє серце, щось особливе в ньому для мене, а що саме не можу зрозуміти.
- Хто зна, хто зна. Доля, вона така непередбачувана – загадково промовила Марія Римак. – Так досить мріяти, давай збиратись у нас сьогодні з тобою важливий день.
Після розмови, Дана й Марія Теодорівна попрямували в бік конференц – залу готелю, де вони зупинились.
Зала потроху наповнювалась юрбою незнайомих людей і журналістів, які пильно стежили за всім, що відбувається, воліючи не прогавити кожну цікаву деталь. На літературній конференції були присутні відомі письменники, літератори критики, як української, так і зарубіжної літератури. І саме сьогодні Дані, випало перед ними представити свою книгу. Вона намагалась не хвилюватись, але ноги підкошувались від хвилювання й здавалось все повітря, що було в цьому залі, забрали й сховали. В обличчях незнайомих їй людей вона читала байдужість й все дужче втрачала впевненість й змогу стояти на ногах. Лише Марія Теодорівна, ласкаво обійнявши дівчину за плечі, тихо прошепотіла їй слова, які трохи заспокоїли Дану і вона її провела на виступ. Втративши на хвилину контроль над собою і загубши всі слова, дівчина ледь втримавшись все ж таки загадала все, що сьогодні так хотіла повідати всім. Дана розповіла те, як познайомилась з Марією Теодорівною, розповіла про щирість своєї творчості, про те, що їй диктує серце. Відчувши гучний звук оплесків, оркестри її душі, немов заграли симфонію щастя.
Закінчивши свій виступ, Дана потонула в добродушних поглядах і в словах захвату й схвалення її книги. Навіть відомі критики воліли висловити свою позитивну думку.
Дана в цей момент не могла усвідомити всього з повна, їй здавалось, що це все відбувається не з нею, що це сон, схожий на казку, яку так старанно в думках викохувала.
Конференція добігала кінця, письменники й критики завзято обговорювали сьогоднішній захід, в тому числі й Дану, виловлюючи свою прихильність до її особистості, пророкуючи їй світле писемне майбутнє. З солодким відчуттям тріумфу, Дана покинула готель, бажаючи прогулятись. Вона тихенько йшла вздовж вулиці, на якій розміщувався готель. Й раптом вона усвідомила, що це місце їй напрочуд знайоме. Тут Дана згадала, що саме ця вулиця, ці пишні грони троняд, саме це їй снилось. На розі вулиці, розмістилась стара кав’яренька, з якої долинала ніжна музика скрипки, дівчина впізнала, що точно цю музику, вона чула у своєму сні. Зупинившись, Дана заплющила очі й вдихнула на повні груди запах троянд і весни, який окутав все місто. Її роздуми перервав незнайомий чоловічий голос, який поцікавився чи все з нею добре. Розплющивши очі, Дана побачила його…Перед нею стояв кремезний і напрочуд статний силует красивого юнака у формі пілота. В ту саму хвилину, між двома народилось велике почуття кохання, взаємного, щирого і вічного, як того завжди хотіло зранене серце Дани. І з того самого погляду й з того самого моменту, ці двоє йшли по життю щасливо вдвох й навіки…
Все, що в нашому житті відбувається – це своєрідна арифметика й прорахунок долі. Доля, таки для – наше все….
2018





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-06-26 07:11:01
Переглядів сторінки твору 322
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 2.441 / 5.25  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2019.12.11 17:42
Автор у цю хвилину відсутній