Нє, не пиво—

хоча & таке було, навіть ліпше не було би. Втім, зайти від початку в тему не під силу жодному з нас, але що нам щодо. Війна ж триває.

Йо, цей вересневий незабутнього всякого Львів. Жив би поживав у такому Львові іншим життям досхочу, ходив до сповіді, хляв лікери, вбирався в рушники, пописував скарги. У брамах рипів би ще австріяцькими сходинками нагору до славетних курвів, що у своїх негліже, всі такі bona fide. Осенево освячений, а зірки & зорі кружляли би й кружеляли б.

Знову ми десь тут, приємно посиджуючи на тлі домініканського чи на курбаса, поки львів’яни витанцьовують танґо—чарльстон під жарівками ренуарівськими, за тінями неоготичними, у Львові пропадають туристи, у Львові програють людей. . .

Спіши не спіши, та ось тобі прикінець вересня жінками стиглий, у спразі кавовій. І зусібічне пиво, еге ж. Завинивши спліну агресії тлінній, безпорадно мусиш. Бруківкою оце, де котиться покручене листя до безодні пліснявіючих прохолод. Репліки модуляції крапки над—

& наступний музичний момент небентежно зцілить душу, згубивши її, теж запросто, у військовому бронетанковому Львові, перепрошую—прошу & непромовлені легкості, в інтонаціях або міжінтонаційно, типу делюксу доступного, скрипочки й герані поміж райських дерев, чуттєвих коштовностей розкіш, півтіні півбарви півтембри півмантри, мов ніколи й ніде більш, нехай

& цей жирний бельгійський молочний шоколад