
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
«Всі вимерли, а я живу…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Всі вимерли, а я живу…»
- Шось Толька давно до мене не заходив, племенник мій, - скаржилась одного разу баба Сіма.
- Та ж він помер ще вторік.
- Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу…
Був тоді живий ще один її брат, наймолодший, але роками не приїжджав, «бо не має часу і далеко живе» - аж в Вінниці, за 45 кілометрів від Липівця. Лише одного разу довелось мені побачити того сусідчиного брата. Я саме привіз бабі тачкою старі дошки, бо вона не мала чим палити. Аж тут з її хати виходять якісь чоловіки, вже прощаються: двоє молодших, певно племінники, і один старий, в костюмі, з паличкою, з ветеранськими орденськими планками. Баба Сіма каже йому про мене: «Це сусід, сільно хароша дитина, помагає мені, озьдо дров привіз». Її брат потиснув мені руку і відрекомендувався: «Пьотр Назаровіч. Спасібо за знакомство».
До речі, баба Сіма розказувала, що батько її, Назарій Климентійович Святенький, як повернувся з Першої світової, то теж став російською говорити. Казав, що «привик на фронтє».
- А ше тато вміли читати газети по-польськи. Мама сварилися: «Шо ти пшекаєш?!», а тато казали: «Ну развє я віноват, што здєсь так напісано?»…
Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили - хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?» - дивувалась його дочка і через шість десятиліть. Розказувала, що як прийшли німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».
- Всі вимерли, а я живу, - казала баба Сіма, і важко було зрозуміти, чи хвалилась вона, чи скаржилась. - І в Лугінах на маслозаводі робила, і в войну на тіф була заслабла, і ногу розрубала, і голову... О-о-о, тіф - то така тяжка була болячка, шо я чуть не вмерла. Вихудла, лежала, піт з мене річкою лявся, і коси всенькі вилізли. Я молодою русява була, а після тіфу нові коси чогось чорняві стали рости… Німці дуже тіфу боялися. Бувало, як хто не хоче в Німеччину на роботу їхати, то ляже, буцім слабий, а на дверах напишут по-німецьки: «Тіфус». То вже німці туди не заходят - бояця, шоб не заразитися.
Як почалась война - наші погнали копати гокопи. І як копали, а земля ж тверда, то хтось вдарив мене кайлом ненарошно - кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці. Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…
І хата в мене була завалилась, то я сама їдна хату построїла... Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як це вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, повністю нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли…
І баба Сіма самотужки збудувала хату, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.
- Десь мій дядько в Києві живе. Чось не приїжджают, не родичаюця... - журиться якось баба Сіма.
- Дядько живе? Та, може, він вже давно вмер?
- Чого вмер? - дивується баба. - Чорт їх не вóзьме - вони так багато живут!
- Та й на скільки років він за вас старший?
- Я знаю… Найменче - років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.
- То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?
- Да? Хто його знає - може, й вмер...
Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:
- Ти бач, це вже й дядька нема…
- Та ж він помер ще вторік.
- Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу…
Був тоді живий ще один її брат, наймолодший, але роками не приїжджав, «бо не має часу і далеко живе» - аж в Вінниці, за 45 кілометрів від Липівця. Лише одного разу довелось мені побачити того сусідчиного брата. Я саме привіз бабі тачкою старі дошки, бо вона не мала чим палити. Аж тут з її хати виходять якісь чоловіки, вже прощаються: двоє молодших, певно племінники, і один старий, в костюмі, з паличкою, з ветеранськими орденськими планками. Баба Сіма каже йому про мене: «Це сусід, сільно хароша дитина, помагає мені, озьдо дров привіз». Її брат потиснув мені руку і відрекомендувався: «Пьотр Назаровіч. Спасібо за знакомство».
До речі, баба Сіма розказувала, що батько її, Назарій Климентійович Святенький, як повернувся з Першої світової, то теж став російською говорити. Казав, що «привик на фронтє».
- А ше тато вміли читати газети по-польськи. Мама сварилися: «Шо ти пшекаєш?!», а тато казали: «Ну развє я віноват, што здєсь так напісано?»…
Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили - хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?» - дивувалась його дочка і через шість десятиліть. Розказувала, що як прийшли німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».
- Всі вимерли, а я живу, - казала баба Сіма, і важко було зрозуміти, чи хвалилась вона, чи скаржилась. - І в Лугінах на маслозаводі робила, і в войну на тіф була заслабла, і ногу розрубала, і голову... О-о-о, тіф - то така тяжка була болячка, шо я чуть не вмерла. Вихудла, лежала, піт з мене річкою лявся, і коси всенькі вилізли. Я молодою русява була, а після тіфу нові коси чогось чорняві стали рости… Німці дуже тіфу боялися. Бувало, як хто не хоче в Німеччину на роботу їхати, то ляже, буцім слабий, а на дверах напишут по-німецьки: «Тіфус». То вже німці туди не заходят - бояця, шоб не заразитися.
Як почалась война - наші погнали копати гокопи. І як копали, а земля ж тверда, то хтось вдарив мене кайлом ненарошно - кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці. Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…
І хата в мене була завалилась, то я сама їдна хату построїла... Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як це вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, повністю нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли…
І баба Сіма самотужки збудувала хату, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.
- Десь мій дядько в Києві живе. Чось не приїжджают, не родичаюця... - журиться якось баба Сіма.
- Дядько живе? Та, може, він вже давно вмер?
- Чого вмер? - дивується баба. - Чорт їх не вóзьме - вони так багато живут!
- Та й на скільки років він за вас старший?
- Я знаю… Найменче - років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.
- То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?
- Да? Хто його знає - може, й вмер...
Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:
- Ти бач, це вже й дядька нема…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію