
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2019.02.16
12:19
Бузиною заварюють в Хотові
Для гурманів чаї бергамотові.
Дозріває полин
Між дерев і рослин.
І його культивують у Хотові.
Завалили метро у Батурині
Наркомани, «Паміром» обкурені.
Для гурманів чаї бергамотові.
Дозріває полин
Між дерев і рослин.
І його культивують у Хотові.
Завалили метро у Батурині
Наркомани, «Паміром» обкурені.
2019.02.16
00:47
Темна чи світла буде твоя сторона,
іди до горіха, спускайся в старий підвал.
Спалимо ковдру і, може, старий диван.
Заліземо вище, до Інчиного вікна.
Там, за вікном, хтось провалився в тінь.
Скло у руці, зіниці блищать, як сталь.
Краще тримайся, мо
іди до горіха, спускайся в старий підвал.
Спалимо ковдру і, може, старий диван.
Заліземо вище, до Інчиного вікна.
Там, за вікном, хтось провалився в тінь.
Скло у руці, зіниці блищать, як сталь.
Краще тримайся, мо
2019.02.16
00:13
Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень, -
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень!
Пробач, що плекати обновами
Тебе не навчуся чомусь, -
Що тільки з вітанням віршованим
Щоранку до тебе горнусь.
До свята дружину лишень, -
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень!
Пробач, що плекати обновами
Тебе не навчуся чомусь, -
Що тільки з вітанням віршованим
Щоранку до тебе горнусь.
2019.02.15
21:10
Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей «СТРІТЕННЯМ» зоветься…
Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей «СТРІТЕННЯМ» зоветься…
Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:
2019.02.15
12:45
Ейн сомхім ал ганес
На Бога покладайся, а розуму тримайся.
Бог то Бог, та не будь і сам плох.
Богу молись, а до берега гребись.
Боже, поможи, а сам не лежи.
Надія в Бозі, коли хліб у стозі.
Ейн ані ела бедАат
Бідний лише той, хто не має знань.
2019.02.15
12:32
Дописав елегію таки,
Прочитай, мій братику, не бійся.
Космос чхнув, посипались зірки,
Захитався в піднебессі місяць.
Ласий люд до незвичайних тем,
А мені екзотики не треба.
Про любов писати - це святе,
Прочитай, мій братику, не бійся.
Космос чхнув, посипались зірки,
Захитався в піднебессі місяць.
Ласий люд до незвичайних тем,
А мені екзотики не треба.
Про любов писати - це святе,
2019.02.15
10:13
Зима минає. Літо наступає.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.
Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.
Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.
2019.02.15
00:01
Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, –
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.
Попелом сріблястим уночі, –
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.
2019.02.14
21:45
у вечір подібний на цей
без будь~ яких панацей
змальований трохи криво
та прискіпливим олівцем
мов деінде альтернатива
дощовий чи сум чи то дзен
градієнт карамельно~ сивий
без будь~ яких панацей
змальований трохи криво
та прискіпливим олівцем
мов деінде альтернатива
дощовий чи сум чи то дзен
градієнт карамельно~ сивий
2019.02.14
21:06
Поете! Не сиди у хаті пнем!
Від компа геть! Існуднув як, ой леле!
Немає мавки - пишеться сумне,
А є красуня - радісне й веселе.
Ти з виду - кремез, ще не у літах,
Цікавити повинні пані пишні.
А в тебе - тьху! - в паперах борода,
Від компа геть! Існуднув як, ой леле!
Немає мавки - пишеться сумне,
А є красуня - радісне й веселе.
Ти з виду - кремез, ще не у літах,
Цікавити повинні пані пишні.
А в тебе - тьху! - в паперах борода,
2019.02.14
21:05
Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.
2019.02.14
19:27
Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.
І навіть лютий майже не лютує,
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.
І навіть лютий майже не лютує,
2019.02.14
17:06
Цей вірш я писала нікому, тож він нічий.
Складала, як дім чи казку, з простих речей.
Ховаючи світло сорому, страху тінь
У темінь північну з виру його очей.
У темені цій північній горять ліси,
Як губи горять, які цілували мідь.
Хай спогад про це бе
Складала, як дім чи казку, з простих речей.
Ховаючи світло сорому, страху тінь
У темінь північну з виру його очей.
У темені цій північній горять ліси,
Як губи горять, які цілували мідь.
Хай спогад про це бе
2019.02.14
16:21
Фітотерапія
поучні… роки
затікають вії
хліб хіба з муки?
і тіла не з крови
більше - не з води
все воно із Мови
й зникне теж туди…
поучні… роки
затікають вії
хліб хіба з муки?
і тіла не з крови
більше - не з води
все воно із Мови
й зникне теж туди…
2019.02.14
15:29
Ласкава жінко, тепла і м'яка,
В тобі усе принадне і доладне,
Солодка в міру, в міру і гірка,
Така жадана, ніжна моя ладо.
Які терни судилось нам пройти,
Якого лиха щедро почерпнути,
Ти лиш одна могла б розповісти...
В тобі усе принадне і доладне,
Солодка в міру, в міру і гірка,
Така жадана, ніжна моя ладо.
Які терни судилось нам пройти,
Якого лиха щедро почерпнути,
Ти лиш одна могла б розповісти...
2019.02.14
13:18
Служити справі*? Відмовляюсь.
Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.
Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.
Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2019.01.29
2019.01.26
2019.01.21
2019.01.16
2019.01.14
2019.01.02
2018.12.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
«Всі вимерли, а я живу…»
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Всі вимерли, а я живу…»
- Шось Толька давно до мене не заходив, племенник мій, - скаржилась одного разу баба Сіма.
- Та ж він помер ще вторік.
- Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу…
Був тоді живий ще один її брат, наймолодший, але роками не приїжджав, «бо не має часу і далеко живе» - аж в Вінниці, за 45 кілометрів від Липівця. Лише одного разу довелось мені побачити того сусідчиного брата. Я саме привіз бабі тачкою старі дошки, бо вона не мала чим палити. Аж тут з її хати виходять якісь чоловіки, вже прощаються: двоє молодших, певно племінники, і один старий, в костюмі, з паличкою, з ветеранськими орденськими планками. Баба Сіма каже йому про мене: «Це сусід, сільно хароша дитина, помагає мені, озьдо дров привіз». Її брат потиснув мені руку і відрекомендувався: «Пьотр Назаровіч. Спасібо за знакомство».
До речі, баба Сіма розказувала, що батько її, Назарій Климентійович Святенький, як повернувся з Першої світової, то теж став російською говорити. Казав, що «привик на фронтє».
- А ше тато вміли читати газети по-польськи. Мама сварилися: «Шо ти пшекаєш?!», а тато казали: «Ну развє я віноват, што здєсь так напісано?»…
Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили - хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?» - дивувалась його дочка і через шість десятиліть. Розказувала, що як прийшли німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».
- Всі вимерли, а я живу, - казала баба Сіма, і важко було зрозуміти, чи хвалилась вона, чи скаржилась. - І в Лугінах на маслозаводі робила, і в войну на тіф була заслабла, і ногу розрубала, і голову... О-о-о, тіф - то така тяжка була болячка, шо я чуть не вмерла. Вихудла, лежала, піт з мене річкою лявся, і коси всенькі вилізли. Я молодою русява була, а після тіфу нові коси чогось чорняві стали рости… Німці дуже тіфу боялися. Бувало, як хто не хоче в Німеччину на роботу їхати, то ляже, буцім слабий, а на дверах напишут по-німецьки: «Тіфус». То вже німці туди не заходят - бояця, шоб не заразитися.
Як почалась война - наші погнали копати гокопи. І як копали, а земля ж тверда, то хтось вдарив мене кайлом ненарошно - кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці. Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…
І хата в мене була завалилась, то я сама їдна хату построїла... Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як це вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, повністю нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли…
І баба Сіма самотужки збудувала хату, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.
- Десь мій дядько в Києві живе. Чось не приїжджают, не родичаюця... - журиться якось баба Сіма.
- Дядько живе? Та, може, він вже давно вмер?
- Чого вмер? - дивується баба. - Чорт їх не вóзьме - вони так багато живут!
- Та й на скільки років він за вас старший?
- Я знаю… Найменче - років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.
- То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?
- Да? Хто його знає - може, й вмер...
Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:
- Ти бач, це вже й дядька нема…
- Та ж він помер ще вторік.
- Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу…
Був тоді живий ще один її брат, наймолодший, але роками не приїжджав, «бо не має часу і далеко живе» - аж в Вінниці, за 45 кілометрів від Липівця. Лише одного разу довелось мені побачити того сусідчиного брата. Я саме привіз бабі тачкою старі дошки, бо вона не мала чим палити. Аж тут з її хати виходять якісь чоловіки, вже прощаються: двоє молодших, певно племінники, і один старий, в костюмі, з паличкою, з ветеранськими орденськими планками. Баба Сіма каже йому про мене: «Це сусід, сільно хароша дитина, помагає мені, озьдо дров привіз». Її брат потиснув мені руку і відрекомендувався: «Пьотр Назаровіч. Спасібо за знакомство».
До речі, баба Сіма розказувала, що батько її, Назарій Климентійович Святенький, як повернувся з Першої світової, то теж став російською говорити. Казав, що «привик на фронтє».
- А ше тато вміли читати газети по-польськи. Мама сварилися: «Шо ти пшекаєш?!», а тато казали: «Ну развє я віноват, што здєсь так напісано?»…
Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили - хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?» - дивувалась його дочка і через шість десятиліть. Розказувала, що як прийшли німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».
- Всі вимерли, а я живу, - казала баба Сіма, і важко було зрозуміти, чи хвалилась вона, чи скаржилась. - І в Лугінах на маслозаводі робила, і в войну на тіф була заслабла, і ногу розрубала, і голову... О-о-о, тіф - то така тяжка була болячка, шо я чуть не вмерла. Вихудла, лежала, піт з мене річкою лявся, і коси всенькі вилізли. Я молодою русява була, а після тіфу нові коси чогось чорняві стали рости… Німці дуже тіфу боялися. Бувало, як хто не хоче в Німеччину на роботу їхати, то ляже, буцім слабий, а на дверах напишут по-німецьки: «Тіфус». То вже німці туди не заходят - бояця, шоб не заразитися.
Як почалась война - наші погнали копати гокопи. І як копали, а земля ж тверда, то хтось вдарив мене кайлом ненарошно - кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці. Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…
І хата в мене була завалилась, то я сама їдна хату построїла... Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як це вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, повністю нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли…
І баба Сіма самотужки збудувала хату, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.
- Десь мій дядько в Києві живе. Чось не приїжджают, не родичаюця... - журиться якось баба Сіма.
- Дядько живе? Та, може, він вже давно вмер?
- Чого вмер? - дивується баба. - Чорт їх не вóзьме - вони так багато живут!
- Та й на скільки років він за вас старший?
- Я знаю… Найменче - років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.
- То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?
- Да? Хто його знає - може, й вмер...
Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:
- Ти бач, це вже й дядька нема…
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію