Нічого не вигадуючи, хай отак пишуться—хтозна насправді, чи вартуватиме—слова, котрі надійшли зненацька, поки до них іще горнуться слова наступні, поки ми всі плинемо чимось більшим, аніж спромоглися б осмислити, знову & знову.

Якщо є потреба в імені, хай буде Александрина, хіба не королівна, граційно зосереджена, крізь падолисту вогкість із кіптяви присмаком, належно обжитим ближньо-центровим снивом, не зглядаючись на подібних істот, бо вже за хвилину нема їх, а може примарилося.

“Ти бач, яка курва,” кидає їй услід глас народу.
“Не курва, краля єси,” коригує нечутний, хоча всюдисутній глас божий.
“А вирядилася, що на танці, із-зранечку,” все шкребе своє глас народу.
“Хай би, до настрою, собі, людям,” знаходиться другий голос.
“Претендує на увагу, а сама впритул нікого не бачить, навіть не дивиться,” не вгамовується перший.
“Се від того, що не трапилося достойника. А між тим, шляхи господні несповідимі. . .”

Цього разу перший голос, непохитний у презирстві кінічному, наміром промовчує, мовляв—та в курсі цієї вашої несповідимості, а дівчина, не зважаючи на пересуди, або чим інакші вони від пришелепнутих однозвукових викриків у спину, чи свисту глузливого, впевнено долає вулицю до перехрестя, та повертає за ріг.

Читач-підглядач, певний у своїй обізнаності щодо знаків & симетрій, а ще має бути зв’язків наслідково-логічних, хай відмітить сей поворотний момент, і навіть хай би вмостився зручніше, ану раптом цікаве щось, ось. Й насправді в отих мегаполісах теоретично трапляється все, що тільки завгодно помислити, а про події немислимі—окрема розмова.

Холодний суворий залізобетонний світ машин & механізмів, або що тільки не винайдено чоловічим сексистським розумом із розсудом ґвалтівника принагідного; хроніки джунглів щоденно ілюміновані з боку масмедіа всякого сорту, чию увагу незмінно відточують катастрофи масакри корупція тероризм оприлюднення збочень & розголос приватного бруду; десь тут ще актуальний ґендер, котрий запросто наступний поворот у конкуренції віковічній, без особливо глузду, окрім іншого білого шуму.

Все це Александрина незворушно проминає також, ось назустріч їй розчиняються пройми-портали в колишні світи, поміж сірими масивами споруд одна за одною, а в прогалинах тих надалі квітує-палає нескінченний пройдешній сезон, зелень із камеддю, медом & міддю відтінків, крізь невагомі осоння дворів, тихо згублених у літах ностальгійних. Йдучи повз них, мов прямуєш у нікуди, віриш-ні, велепам’ятний читачу,—

повз вітрини ще якогось генделика, за котрими в транзисторі від душі надривається guns&roses, а хлопчина, який вагався, брати побільше пива, чи півлітри таки доста, тепер із раптовою рішучістю хапається за пет-дволітровку, а вхопивши, зауважує поряд неврота підп’ядесят—котрий щось та хтів купляти, але все переслідує у півсвідомості перевтомленій всяко—Александрину semper eadem, хай вона тимчасом вже в наступному кварталі—& поважно салютує ще поки не придбаним хмелем візаві свому, і натхненниці, й читачеві терплячому, й усім іншим ликам на тлі, у листопадовій розривковості, трохи звісній.