(переклад з радянського (1984 р.) науково-популярного)
В. Ротенберг (доктор медичних наук)
МОЗОК ТА МИСЛЕННЯ: “Я” захищає “Я”
В кожній науці є власні “вічні” проблеми, вирішити котрі неможливо раз і назавжди, тому то вчені, всякий раз, пропонуючи якесь вирішення, лиш надіються що його не відкинуть, а тільки доповнять та розширять наукою завтрашнього дня. В психології це - парадокси психологічного захисту.
Щоб поведінка людини, як кажуть психологи, була інтегрованою (заповненою) – не розпадалась на окремі, незв’язані елементи, не перетворюючись в хаотичне, в свідомості не повинно співіснувати дві різно-направлені, але однаково сильно виражені потреби, мотивуючі до взаємовиключної поведінки. Тобто свідомість не повинна “заражатись” тими “спокусами”, реалізувати котрі людина може тільки ціною відмови від прийнятих ним моральних цінностей, а значить і від власної особистості.
Парадокси в тому, що механізми психологічного захисту оберігаючи “інтереси” свідомості, самі ж “працюють” без її участі. Мені уявляється, що на нинішньому рівні наших знань вони можуть бути вирішені визнанням того що – перше “образ Я”, про котрий говорилось перед тим (... механізм асиметрії мозку... де значимість правої півкулі мозку виявляється більшою для психологічного здоров’я особистості), присутній мов повноважний представник свідомості в неусвідомлюваному; друге, “образне” мислення правої півкулі, незалежно від типу інформації – словесне чи образне мислення, забезпечує миттєву та багатозначну її оцінку.
Тут потрібно зразу ж підкреслити, що сам механізм психологічного захисту немає будь-чого спільного із свідомими оборудками з совістю, з поступками проти совісті. Якщо такі поступки минають, що називається, безболісно для вчинившої їх людини - то це значить, що тут просто не було совісті: людина може прекрасно знати, що така поведінка недопустима з позицій моралі, але що це поняття абстрактне, котре не ввійшло в плоть і кров, не включене в “образ Я”, а тому - цілковито безсиле. В такому випадку і немає потреби у включені механізмів психологічного захисту, бо нема моральних заборон.

1. Усі механізми психологічного захисту діляться на чотири групи.
Перша включається вже на рівні чуттєвого сприйняття інформації (вона називається перцептивним (perception – сприйняття)). В цьому випадку людина просто не бачить і не чує того, що може викликати, як мовиться, душевний розлад. Цей захист мов би відключає органи чуттів від загрозливої для свідомості інформації. Правда – дивно? Органи чуттів не сприймають і не передають те, що небезпечно і неприйнятно для них. Але що окрім мозку, може оцінити, чи небезпечна дана інформація чи ні? Як можна оцінити те, що ще не сприйнято та, отже, невідомо?
Мені здається, цей парадокс пояснюється наступним.
Кожна людина напрацьовує неусвідомлюваний досвід, котрий сам собою дозволяє не вдаючись до логічної перевірки, бачити в тій чи іншій - в принципі нейтральній інформації сигнал можливої - потенційної загрози. Якщо в минулому така, нейтральна, інформація досить часто передувала загрозливій і неприйнятній ситуації, вона сама робилася сигналом небезпеки. І тоді така інформація самою своєю дією підвищувала поріг сприйняття органами чуттів – немов би виставлячи тимчасово непереборну перешкоду на дорозі, як до свідомого так і до неусвідомлюваного.
Один мій знайомий, чоловік тривожний, недовірливий побачивши прищ на власній щоці тривожно запитав мене про можливі наслідки. Добре знаючи його характер, я спробував розвіяти всі його побоювання. Однак випадковий свідок цієї розмови раптом втрутився в бесіду: “По моєму, ви даремно відноситесь до цього так легковажно. Це фурункул, він може бути дуже небезпечним. Один мій товариш помер точно від такої ж штуки”. Я ахнув в середині і, не зорієнтувавшись тої миті як відповісти, протягнув недовірливо: “Ну-у, так зразу ж і помер...” І тут мій знайомий раптом повернувся до мене і сказав знервовано: “Чого це ви раптом заговорили про смерть? Хіба йшлося про смерть?..” Було очевидно, що репліки третього співбесідника він просто не чув. Мабуть, перші його слова про легковажне відношення до прища стало сигналом для “запуску” механізму перцептивного захисту, бо стало зрозуміло, що чогось втішного далі не постане. Він включився у розмову тоді, коли я заговорив знову, бо був уже наперед налаштований на мою моральну підтримку і, так би мовити, наскочив на розгублену відповідь непроханому доброзичливцю.
Для того щоб такий механізм “спрацював”, світ має сприйматись у всьому реальному різноманітті та багатозначності зв’язків між явищами, а це вже, як ми спішили обґрунтувати (в попередній публікації) знаходиться в компетенції правої півкулі мислення. Якщо би прогноз при такій формі психологічного захисту обґрунтовувався тільки на небагатьох – “логічно вирахуваних”, однозначних – зв’язках, він виявися би абсолютно не ефективним: тільки “широкий невід”, зітканий з багато численних ниток досвіду, може вловити загрозливі сигнали до їх свідомості. А оскільки в реальному житті загрозлива ситуація зовсім необов’язково виникає слідом за таким сигналом, тобто “виправдовуються” далеко не усі “напрацьовані” життєвим досвідом передчуття, то механізм перцептивного захисту, коли він активний, працює з деяким надлишком, що робить його не дуже вигідним, бо він порушує нормальне і повне сприйняття реального.
З другого боку, далеко не завжди загрозлива ситуація заявляє про себе “попереджувальним” сигналом, тобто цей механізм не може забезпечити повного психологічного захисту. І якщо загрозлива інформація “проривається” крізь бар’єр “передчуття” сприймається органами чуттів, тоді вступає в дію другий захисний механізм, котрий психологи називають витисненням: “конфліктуюча” інформація сприймається чуттєво, але до свідомості не допускається.
В такому разі значення інформації повинно оцінюватись ще до її усвідомлення. Як це може відбуватись?
Досліди, котрі проводяться в лабораторії Е. А. Костандова (Інститут загальної та судової психіатрії), виявили, що при різних - рівних умовах будь-яка інформація – і слова і образи – трошки скоріше сприймаються та комплексно оцінюються правою півкулею. І якщо визнати, що образне мислення забезпечує миттєве “схоплення” всієї інформації в цілому та вловлення її найзагальнішого змісту, тоді це немає викликати здивування. В результаті такого випередження в ліву півкулю можна не передавати ту інформацію, котра спроможна збуджувати небажані для свідомості мотиви та уявлення, спровокувавши психологічний конфлікт. А якщо ми визнаємо, що свідомість “представлена” в правій півкулі “образом Я”, то вже не повинні дивуватись й тому, що оцінка інформації з точки зору її прийнятності для свідомості проводиться в межах лиш правої півкулі, що саме вона приймає рішення, переводити чи ні цю інформацію в свідомість. Коли ми бачимо, що людина щиро не усвідомлює очевидних переваг свого суперника та конкурента, в усіх випадках причиною є витіснення.
Але і цей захисний механізм має “вікно уразливості”. Адже образне мислення не здатне до детального аналізу інформації, виокремленню з неї лиш конфліктних елементів що травмують, і тому вся інформація, так чи інакше пов’язана з неприйнятним мотивом, витісняється цілком.
До того ж це надто вартісний захист: адже витіснений мотив не щезає, він лиш перестає мішати цілісній поведінці, але, перемістившись в підсвідомість, продовжує “звучати в душі”, викликаючи несвідому тривогу. Зрештою підсилення її починає виражатись не лише на самопочутті та настрої, але й на поведінці – виявляється людина не в змозі зосередитись на будь-якій діяльності, її спроможність до вирішення поточних справ помітно слабшає.
Можливо, найяскравіше це виразилось в художній літературі в “Петербурзі” Андрія Бєлого. Один з центральних персонажів цього роману - впливовий сановник, сенатор Аполлон Аполлонович Аблеухов – живе у відчутті невідворотного насування катастрофи. Його улюблений єдиний син зв’язаний з терористами і приймає участь в підготовці замаху на нього, і батько смутно здогадується про щось подібне та отримує досить прозорі натяки від таємної поліції. Жити в такій невизначеності болісно, але усвідомити повністю наміри сина батькові неможливо, бо є дещо страшніше, ніж смертельна небезпека, - крах уявлень про світ, а значить – про самого себе - хто ці уявлення творить і плекає. Дуже хочеться повірити в помилку власних передчуттів, і батько спішить отримати докази необґрунтованості, одночасно дуже боячись їх підтвердження. Така загроза неприйнятна саме тому, що іде від найближчої людини, вона не зовні, вона як би з середини. Усвідомити її та прийняти міри проти сина – значить зруйнувати все, що зв’язує сенатора з життям, а навіщо його тоді захищати?.. Та й син, з приближенням миті замаху, все більше жахається невідворотності катастрофи та старається не бачити її насування. Від книги виходить тривожна напруга, майстерно передана своєрідним стилістичним прийомом – постійною недоговореністю, обірваними і мов би крихкими думками, що характерно для феномена витіснення. Ось батько і син під час обіду говорять про людину, в котрій сенатор відчув небезпечну ворожість.
“Простягнувши мертву руку і на дивлячись сину в очі, Аполлон Аполлонович запитав падаючим голосом:
“Часто в тебе, дружок, буває...мм... отой...”
“Хто, тату?”
“Отой, як його... молодий чоловік...”
“Молодий чоловік?”
“Так, - з чорними вусиками”.
. . .
“Так собі, заходить до мене?..
...Аполлон Аполлонович знав, що син його бреше; Аполлон Аполлонович глянув на годинник; Аполлон Аполлонович невпевнено встав.
... Аполлон Аполлонович про щось намагався запитати в потираючого руки сина... Постояв, подивився, та й... не запитав, а потупився...”
І трохи пізніше, на балу, де сенатор болісно пробує впізнати свого сина але довго впізнати не може (тому що насправді старається не впізнати), феномен витіснення вже проявляється абсолютно виразно.
“Аполлон Аполлонович усвідомив категорично ясно, що поки танцювали там в залі - ... його син, Микола Аполлонович, дотанцювався до... Але Аполлон Аполлонович так і не міг привести до виразної ясності думку, до чого саме дотанцювався Микола Аполлонович. Микола Аполлонович все ж був його сином, а не просто, так собі... - особою чоловічої статі”.
Оскільки при витіснені із свідомості виключена інформація, котра викликала тривогу, то в людини немає навіть ясного поняття про її причини і неможлива хоч якась цілеспрямована поведінка що дозволяє її позбутись. Але жити в такій тривозі тяжко. Тому для збереження психічного здоров’я механізм витіснення повинен регулярно “компенсуватись”, заміщатись іншими формами захисту, наприклад, так званим механізмом раціоналізації ситуації.
Завдяки цьому механізму людина інтуїтивно міняє своє відношення до ситуації таким чином, що вона перестає травмувати його – згадаймо, як часто чинимо ми за принципом лисиці з байки, котра переконала себе в тому, що виноград-то зелений.
“Раціоналізувати” ситуацію що травмує психіку можна і по-іншому. Допустимо, для здійснення якихсь дуже значимих егоїстичних цілей, наприклад кар’єрних, честолюбних претензій, від котрих, так, як від “зеленого винограду”, відмовитись неможливо, людина повинна порушити деякі моральні обов’язки по відношенню до оточуючих. В такому випадку розпочати втілення цих посягань неможливо до тих пір, поки не прийде впевненість, що моральне зобов’язання порушується в ім’я вищого обов’язку (в ім’я успіху загальної справи), або прийде впевненість, що зобов’язання втратили силу через “невірну” поведінку тих самих оточуючих. Таке переконання дозволяє повернутись до активної поведінки.
Досить яскравий приклад раціоналізації подає відомий монолог Сальєрі в маленькій трагедії О. С. Пушкіна “Моцарт і Сальєрі”. Сальєрі переконує самого себе, що в його злочинних намірах ним рухає не заздрість, а відчуття справедливості, що для усіх, включаючи ледь не самого самого Моцарта, і особливо для мистецтва, буде краще, якщо Моцарт щезне. В решті решт він починає відчувати себе людиною, виконуючою тяжкий, але необхідний обов’язок, ледве не жертвуючи собою і своїми прив’язаностями в ім’я цього обов’язку.
Перераховані механізми психологічного захисту, як бачимо, дійсно вишиковуються ніби глибоко ешелонована система оборони. Травмуюча ситуація спочатку зіштовхується з “передчуванням”, прорвавшись крізь цей редут попадає в “ловушку” витіснення, а потім раціоналізується і тоді чи потрапляє в свідомість з “іншим знаком”, чи ж заставляє людину міняти прийнятий ним раніше “етичний знак” на протилежний.
Але і цими редутами психологічна оборона не вичерпується.

2. Будь який конфлікт видається нерозрішимим тому, що цілісна усвідомлена поведінка будується за альтернативним принципом: будь-яка дія чи відношення автоматично виключає інше, протилежне йому з точки зору встановлених логічних зв’язків між предметами та явищами. Привабливе не може бути одночасно відштовхуючим – і двояке відношення до чогось одного сприймається як хворобливе відхилення від норми. Етичні принципи, кантівський “моральний імператив”, утверджені в свідомості, не піддаються двозначному і тим більше багатозначному потрактуванню. Ці норми взагалі можливі тільки там, де є система правил та логічна впорядкованість. Для соціального спілкування це прекрасно, але не важко зауважити, що така прямолінійність та однозначність свідомості і логічного мислення невідворотно несуть в собі передумови для непримиримих конфліктів. Ми зіштовхуємось тут з діалектичним протиріччям: щоб почуватись впевненою та дієздатною людиною - необхідно опиратись на гарантований порядок. Але в той же час в настільки жорстких рамках чітко окреслених координат пошук виходу з будь-якої складної та нестандартної ситуації утруднений і скоро заходить в тупик, тому що можливості для пошуку компромісів и подолання протиріч дуже обмежений.
Для образного ж мислення таких альтернатив в принципі не існує, і притягування зовсім не виключає відштовхування. Образне мислення дозволяє зняти протиріччя завдяки “широті погляду” - одночасного сприймання всіх можливих аспектів стосунків між предметами і явищами, між собою та світом. Тому образний контекст відкриває нові додаткові можливості для “примирення” конфліктуючих вмотивувань.
Хіба не буває так, що при читанні художнього твору чи перегляді фільму наші симпатії так роздвоюються поміж “різно-знаковими” героями, що ми можемо якось примирити їх в власному серці?
Тут мова іде не про “оборудки з совістю”, але про вільність погляду на ситуацію, з котрої необхідно знайти вихід. Фігурально кажучи, ув’язнений замку Іф ніколи не став би графом Монте-Крісто, як би вважав, що з приміщення можна вийти лише через двері, тобто керувався би лиш логічним досвідом передуючого життя.
Що правда, читач може заперечувати, адже герой Дюма діяв якраз дуже розумно та логічно. Але до того, як логічно розробити нову концепцію спасіння, герой пережив осяяння, уявив себе покидаючим замок вельми нетривіальним шляхом. Якщо ж вернутись до проблеми психологічного захисту то можна сказати: образне мислення відіграє величезну роль не лише в сприйнятті та моментальній оцінці загрозливої для свідомості інформації, але й безпосередньо в її переробці. Дійсно, в розглядуваних варіантах психологічного захисту неусвідомлюване захищає свідомість і багато в чому визначає його направленість. Це добре видно при раціоналізації конфлікту. Але особливо наглядно - в тому механізмі, котрий можна назвати ірраціональним захистом, котрий найяскравіше проявляється в сновидіннях.