ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гобіт Васильковий (1996) /
Проза
Наум Держибок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Наум Держибок
— Так, Науме, ти почув те, що почув.
— Ал… але ж…
— Життя повне несподіванок, іще непередбачуваніші — люди.
Я поклав слухавку, не сказавши спасибі за повідомлення. Здавалося, я стояв ні живий ні мертвий: блідий; на чолі відчувався могильний холодний піт; а серце якось незвичайно, мов боязко, билося — принаймні таким я відчував себе і побачив у дзеркалі, коли виходив із квартири.
Я йшов і думав. Чому? За що? — П'ятнадцять років разом. Жодної значної сварки, поцілунки «На роботу» і лагідні «Привіти» коли додому… А дитя, мале дитя довгождане, омріяне, ангелами дароване. А я що. Я трудився не покладаючи рук, не жалівся, йшов із нею крізь усі негаразди, як Орфей з Еврідікою, потурав їй у всіх безумних видумках, як Клайд. Після всього пережитого разом?
Іду меж поднебесні чорні будинки, що тхнуть запліснявілим фундаментом, і розгрібаю огидну дощову воду, змішану з брудом і бензином. Іду, в пальті на майку і подертих джинсах; на голові капелюх; на ногах дермантинові туфлі, на обличчі — скляний погляд, затуплений в асфальт.
Безкінечні «Чому?» роздовбують мені мозок і починають варити на повільному вогні. Я ж і не казав навіть тобі, що в мене не все гаразд — ніколи не казав, що шлунок мій пече, а розмаїті розлади мучають мене зо дня на день. «Навіщо жалітись?» — думав я. Адже в очах твоїх, як мені здавалося, і як удавали ти, я був сильний. І справедливо, бо зробив усе й роблю, аби тільки бути чоловіком твоєї мрії… Ось знову твій обідній суп термосить мої кишки. Але я йду.
Тут, у ресторані сидять вони: коренастий чоловік, вишукано вдягнений: смокінг, краватка, туфлі аж блищать лаком поверх шкіри. Вона, зрадниця (!), — у своєму найліпшому наряді: червона сукня з виїмкою і чорненькі черевички. Приємна музика, свічки, на стелі пишні люстри хмарами висять, укриті червоно-золотистими скатерками столи, усе палаюче красиве, дороге. Я в зеленуватому, потертому пальті — знімаю і кидаю його на підлогу, розщібаю ремінь і кидаю теж, залізо дзвенчить по плитці — люди, вона й він — це очі по п’ять копійок, цілковиті витрішки, а не люди. А вона, а вона омертвіла, зблідла. Вираз страху й сорому, а не обличчя.
Я присів, опустив джинси — жахливий звук вирвався з нутра, рідкий понос розтікся по дорогому килимові.
«Дякую за обід, мила».
Чернігів, 2013
— Ал… але ж…
— Життя повне несподіванок, іще непередбачуваніші — люди.
Я поклав слухавку, не сказавши спасибі за повідомлення. Здавалося, я стояв ні живий ні мертвий: блідий; на чолі відчувався могильний холодний піт; а серце якось незвичайно, мов боязко, билося — принаймні таким я відчував себе і побачив у дзеркалі, коли виходив із квартири.
Я йшов і думав. Чому? За що? — П'ятнадцять років разом. Жодної значної сварки, поцілунки «На роботу» і лагідні «Привіти» коли додому… А дитя, мале дитя довгождане, омріяне, ангелами дароване. А я що. Я трудився не покладаючи рук, не жалівся, йшов із нею крізь усі негаразди, як Орфей з Еврідікою, потурав їй у всіх безумних видумках, як Клайд. Після всього пережитого разом?
Іду меж поднебесні чорні будинки, що тхнуть запліснявілим фундаментом, і розгрібаю огидну дощову воду, змішану з брудом і бензином. Іду, в пальті на майку і подертих джинсах; на голові капелюх; на ногах дермантинові туфлі, на обличчі — скляний погляд, затуплений в асфальт.
Безкінечні «Чому?» роздовбують мені мозок і починають варити на повільному вогні. Я ж і не казав навіть тобі, що в мене не все гаразд — ніколи не казав, що шлунок мій пече, а розмаїті розлади мучають мене зо дня на день. «Навіщо жалітись?» — думав я. Адже в очах твоїх, як мені здавалося, і як удавали ти, я був сильний. І справедливо, бо зробив усе й роблю, аби тільки бути чоловіком твоєї мрії… Ось знову твій обідній суп термосить мої кишки. Але я йду.
Тут, у ресторані сидять вони: коренастий чоловік, вишукано вдягнений: смокінг, краватка, туфлі аж блищать лаком поверх шкіри. Вона, зрадниця (!), — у своєму найліпшому наряді: червона сукня з виїмкою і чорненькі черевички. Приємна музика, свічки, на стелі пишні люстри хмарами висять, укриті червоно-золотистими скатерками столи, усе палаюче красиве, дороге. Я в зеленуватому, потертому пальті — знімаю і кидаю його на підлогу, розщібаю ремінь і кидаю теж, залізо дзвенчить по плитці — люди, вона й він — це очі по п’ять копійок, цілковиті витрішки, а не люди. А вона, а вона омертвіла, зблідла. Вираз страху й сорому, а не обличчя.
Я присів, опустив джинси — жахливий звук вирвався з нутра, рідкий понос розтікся по дорогому килимові.
«Дякую за обід, мила».
Чернігів, 2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію