ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Деркач
2020.11.30 11:03
Четверо нас із семи дітвори –
щирі у вірі, наївні...
сіяли нас на узліссі вітри:
сестри мої у лихої «сестри»,
я ще живу в Україні.

Бігали ми по траві і росі
голі, голодні і босі...

Ярослав Чорногуз
2020.11.30 07:30
Водоспад, як милої волосся,
Пестить око білизною снів
Наяву. Чи то лише здалося?
Шумовиння чарівне мені

Слух ще й ніжить, умиротворяє...
Міг би я годинами цей спів
Убирати в душу. Мов із раю

Сергій Губерначук
2020.11.30 06:15
Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…

Володимир Бойко
2020.11.29 22:28
Російська рулетка чекає російських патріотів. Кожен кріт залишає свій слід. Демократ демократу не брат. Що черпається, те і черпаємо. Слонопотам гіпопотаму не панібрат. Кидається, як мамонт на буржуазію. Захоплений красою вдавився ковбасою. Любить,

Іван Потьомкін
2020.11.29 21:28
Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему. – Я посвятил его моей до

Ірина Вовк
2020.11.29 19:19
Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ… Ну що, старенька липонько, цвітеш? Духмяним цвітом щедро медоносиш… Нікого не благаєш, ні не просиш – корінням в душу зранену вростеш, у буревіях рани просмоливши, гірке вино із надр землі відпивши – о чудо б

Євген Федчук
2020.11.29 19:04
Читав я книжку про часи сумні
Далекого тепер середньовіччя.
І було страшно й боляче мені,
Бо ж гинув люд, згоряв, неначе свічка.
І у прямому сенсі, звісно, теж.
По всій Європі вогнища палали.
Людей, які виходили із меж
(А і тоді таких було чимало),

Ігор Шоха
2020.11.29 17:14
Розвіяні ілюзії життя
вміщаються у три щасливі миті:
ось я мале, із мамою, дитя,
ось ми усі, а на столі – кутя,
а онде сяє сонце у блакиті.

Все інше – як на обрії земля,
яка фата-морганою зникає

Олександр Сушко
2020.11.29 16:19
Я - пророк добра і справедливості,
Битий, гнаний, бідний скоморох.
П'ю амріту Божу безнадійності,
Хресна путь - логічний епілог.

Повезло. Утік між люті тромбами,
Тільки спину аж пече батіг...
А Спаситель поруч, мовчки човпає,

Ніна Виноградська
2020.11.29 14:21
Не із троянди розпочався світ,
А із ромашок, зірваних у лузі.
Дідівська клуня вже багато літ
Тримає сни і пам’ять у напрузі.

Під жорнами міняє він усіх,
Коли млином життя нас перемеле,
Де більше сліз, а рідше світлий сміх,

Тетяна Левицька
2020.11.29 09:57
Артеріальний знов тиск низький,
клаустрофобія туги.
Тишу б лещатами стиснути,
смуту свічею обвуглить.

Хай на дев'ятому поверсі
небо лежить на долоні.
Пише курсивом на атласі,

Сергій Губерначук
2020.11.29 08:00
Я це вже бачив,
я це чув
і вчив,
казок і приказок
цікаві прометеї..,
згорав, харкав
і знову приручив
себе до ручки злої Галатеї.

Микола Соболь
2020.11.29 06:02
Святвечір пам’яті. Молись.
Нехай свіча не затухає…
Ми пам’ятаєм, як колись
країну, що назвали – раєм
звели нещасну до біди,
у горі чорному втопили…
Лишились в урвищі сліди
одної на село могили –

Віктор Кучерук
2020.11.29 05:48
Сонце розпашілою щокою
Обпікає обрію чоло
І ясніє швидко за рікою,
І відчутно дужчає тепло.
І клуби туманів над водою
Топляться і тануть, як сніги,
Де світанок скорою ходою
Озорив обидва береги…

Вадим Косьмін
2020.11.28 21:18
Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,

Тетяна Левицька
2020.11.28 19:21
Мороз на порозі збирає завії,
клубочиться в комині ватра.
Коли я піду, ти усе зрозумієш,
якою була й чого варта.

Ти звик, що я кішкою поряд з тобою -
шовкова і очі вологі.
Попереду морок, минуле сувоєм,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Ковальчук (1967) / Проза

 Страх

Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
М.Кіяновська


Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-12-09 20:09:16
Переглядів сторінки твору 282
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.988 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.941 / 5.52)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.792
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
Автор востаннє на сайті 2020.07.24 08:46
Автор у цю хвилину відсутній