Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Глянув, поруч холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
2026.02.13
22:12
Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
2026.02.13
20:45
Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
2026.02.13
18:42
Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
2026.02.13
16:55
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
2026.02.13
14:57
Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
2026.02.13
10:25
Протокол 01/02.2026 від тринадцятого лютого поточного року.
Місце проведення — Головний офіс
Спостерігається масив образів, в якому сакральні, космічні та наукові поняття не стільки логічно з’єднуються, як взаємно змішуються і розчиняються. "Миро" я
2026.02.13
10:21
Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.
Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
2026.02.13
07:49
Із Леоніда Сергєєва
Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпіл!
Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпіл!
2026.02.13
06:43
Злісні ракетні удари
Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Страх
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Страх
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
М.Кіяновська
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
