Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Страх
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Страх
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
М.Кіяновська
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
