А.К.

Ніхто за всі двадцять сім років не звертався до неї поштиво – Юлю, Юлечко, Юлясю. Тільки Юлька, наче вийшли з автобуса і жбурнули непотрібний квиток в запльований сірий смітник. Змолоду її непутящу матір звали Любкою, батька-пиячка Льоньчиком, то звідки б там Юлечці взятися? Юлька, та й по всьому. Хіба негарно? Та як самі батьки так зовуть, то чому б іншим перекручувати? А в селі – що на язик крапне – те й приросте, і цвіт дасть, і вродить…
Так і тут. Перший Юльчин спогад розтертий, як сльози по щоках, зім’ятий, як купа кольорового лахміття, яке щоразу згрібала мати після гучних сварок з батьком, вдаючи, наче покидає його. Тоді ще дитина, Юлька знала зсередини кожну рисочку дверцят лакованої шафи на високих, мов підбори, ніжках. Знала, що може вільно й зручно сісти боком, якщо встигне відразу після маминого «Сиди тихо!». То підрісши вона навчилася на ходу залишати щоденну карусель скандалів, різко ляскати дверима, вештатись селищем з недолюбленими відчайдухами - «друзями-навіки». Та шафа безцеремонно приходитиме з минулого, коли їй заманеться, самим лише звуком – пронизливим скигленням дверцят, молінням порятувати її від якоїсь задавненої муки. Точнісінько так само, як гола підлога гуртожитку, як салон автобуса, що ним Юлька добиралася з училища, як наодинці з собою, скиглила про щось її, Юльчина душа.
Але кому в світі було діло до Юльчиної душі? Материну ж, день від дня різану й латану душу, треба було заспокоїти: підмести розтрощені речі, що трапилися вчора під рукою в батька, витягнути зі сховку потертий синій наплічник з книжками, чаю ковтнути і плентатися на уроки. У школі також час від часу треба було промимрити якесь правило, вдаючи, що вчила, або ж, принаймні, бачила той клятий параграф чи задачу. Вдаючи, що усі ті знання – то розв’язка її бід і катастроф, що вона захоче – і зможе, прорветься - і випливе, дати надію вчителям. Але насправді Юлька ще з сьомого класу зрозуміла всю свою безнадійність. І справа тут була зовсім не в поношеному несвіжому одязі, в неможливості малювати чи грати на скрипці. З роками дівчина перестала приховувати цю безнадійність, відповідаючи байдужістю на кпини однокласників, бо в її голові навіть найдошкульніші з них перекривав все той же скрип дверцят.
У шістнадцять вона таки вирвалася з пекла батьківської любові на волю – в миршавеньке занепале училище. У інше не взяли б. І там Юльці навіть сподобалося. Вчили на кухарів, то на практиці й поїсти можна було. І не «вермішельку» з квашеними огірками, які так любив батько. Вони, гади, здається й росли вже квашеними, і родили, як на збитки, їх Юлька переїла ще в ранньому дитинстві. В училищі можна було піцу спробувати і круасани. Тоді не просто язик - вся душа дівчини ніби збиралася до горла, лоскотала піднебіння, бризкала слиною, вловлювала носом, пальцями, губами немислимий смак страви.
А ще стипендія. Може, й мізер для більшості, а для Юльки – ціле багатство. З другої стипендії навіть на дорогу собі не залишила – мамі віддала для батька на похорон. Замерз п’яний. Ех, царство небесне, як кажуть. Відмучив і відмучився.
Юлька жила, як живеться. Спати стала спокійніше. Щось там вчила, бо не хотілося їй вилетіти з училища в невідомість, де тільки мати, обшарпана хата і автобус до райцентру тричі на день.
А бувало, з дівчатками кудись піде. То святкує уродини котрась із одногрупниць, а то в училищі танці влаштують. Спочатку оті дні народження Юльку спантеличували, забувала, що й подарунок потрібен. Бо гостей в її дім не запрошували, лише мама обіймала за плечі, цілувала у вушко, «Дівчинко моя…» казала неголосно, іноді печива якогось купувала для вечірнього чаювання. А за подарунками загуло. Як пообіцяє щось, то воно спочатку відкладеться на кілька місяців, потім змовчиться, що ніхто й не згадає.
Так на подарунок Вітя її й підчепив. Він був братом одної з подружок, у місті жили. Раз побачив, два, три, а тоді сказав: « Я по тебе прийду в сьомій, погуляємо».
В Юльки лоскотало в грудях, а голова повнилася кольоровими і солодкими, як цукерки, думками. Вона метушливо перебирала три свої кофтини, готуючись до першого в житті побачення. Вона розглядала у дзеркалі свої сірі очі, високе чоло, покльовані ластовинням щоки, русяве волосся, і шукала в тому всьому недосконалість. Їй здавалося, вона вже кохала Вітька, як кохають принца на білім коні – безумовно і навіки. І він, худий, зсутулений, з кривими гнилими зубами, здавався їй більш досконалим, аніж вона сама. У її грудях жила велика вдячність до хлопця, до його сестри, до перехожих, до цілого світу. Як легко на душі, коли тебе хтось помітить.
Вітя приніс Юльці шоколадку. Тицьнув з лаконічним «це тобі», узяв під руку і повів замурзаними березневими вулицями. І чи то весна свіжими, молоденькими ще вітрами закрутила Юльці голову, чи те відчуття, що все-все у її житті налагоджується, але Юлька за півроку була вже при надії в свої сімнадцять. Що ж, Вітька не кинув, оженився: зібралися кілька найближчих родичів за столом в його квартирі, а з її боку тільки мама приїхала, якась не своя зовсім.
І почалося в Юльки міське життя в тісній двокімнатній хрущівці. Добре, хоч училище закінчила. А те, що його батьки не любили її, то нічого. Полюблять ще, бо Юлька роботяща, і надійна, і дитинку он носить. Вітя ж полюбив.
А як малій Ані виповнилося півроку, чоловік поїхав до Москви на заробітки. Бо на свої хліби хотіли вийти, зажити краще. Попервах його батьків ще якось можна було зносити, але що далі – то гірше. Зажадали, щоб свою частку за газ-воду-світло платила. Де ж їй з тих декретних узяти, коли їх ледве на дитину вистачло? І від Вітька жодної чутки за два роки. Чи пропав, чи іншу знайшов. І спитати не було в кого. Мати його як Юльку бачила, то вовком зиркала, а батько вдавав, що не помічає. Ех, навіть сестра його десь в Європу дременула.
І зосталося Юльці відвезти Аню до мами в село, але залишатися там не хотіла. Бо що його в селі робити? Ще влітку хоч якась радість – річка, подвір’я, картопелька, яблука. А далі біда, холодна й мокра, як покинута хата, сива, мов самогон.
Вона влаштувалася офіціанткою в кафе і перебралася до знайомої в квартиру. Добре, на таку людину натрапила. Бо не потягнула б вона сама винаймати, а так трохи приплачувала та й по всьому. Мріяла на кухню перевестися. Тоді б і заробіток більший, і за потовчений п’яними відвідувачами посуд не вираховували би з платні.
Чайові давали рідко, відпускали пізно, чіплялися часто, але життям Юлька була задоволена. Бо можна було Ані й день народження влаштувати, і Любці хоч трохи, а помогти.
- Ти тільки не плоди біду більше, дитино. – щоразу повторювала матір.
***
Час у Юльчиному житті не рухався лінійно й плавно. Він нагадував дзеркальну кулю, яку підвішують до стелі на дискотеках під невмирущу попсу. Через вічний пошук підробітку дні, ночі, вечори й світанки мигтіли світлом, яке за мить зникало, щоб виринути поруч. І на тій дискотеці її навіть не було, між іншим.
Юлька вже працювала на кухні. Залишалася худою, як тріска, але личко не було таким блідим, таким змордованим. Краще їла, заспокоїлася, знов таки: заробляти стала більше, господарі задоволені були.
В селі хворіла Любка. Падала з сили, обв’язувала голову старим шаликом, насувала його аж на очі та й лягала. Але внучку гляділа - пильнувала за двох. Аякже, то її нагорода за всі роки бідування з Льоньчиком. Онучка – жвава щебетушка Аня - вже початкову школу закінчувала. А як субота на порозі, Юльку з міста чекали. Тільки вона не завжди приїздила. Як ювілей в кафе чи весілля, то жінка ловила нагоду заробити трохи грошей. Так приїде серед тижня, поголубить Аню, вивчить з нею віршик, вислухає вічне материне застереження про те, як не плодити біду, та й поїде вранці.
Віті так більше й не бачила. Колись в кафе його сестра зайшла. Юльку покликали. Сіли собі. Помовчали. Поговорили. «Забудь, - каже, - його. Нема.» Тицьнула їй стодоларову купюру поспіхом, наче криючись, як ото її брат шоколадку колись. І чомусь в Юльки таке відчуття тоді було, наче вона – мала дитина, знову сидить у шафі-камері, обхопивши ноги руками, завмираючи всім тільцем.
З тих пір нікого з чоловікової родини Юлька більше не зустрічала. По кафе старі не ходять, а сама вона далеко за північ з роботи пленталася. Гроші приховала на чорний день.
І чоловіків сторонилася, від них всі біди. Якось виверталася від залицянь. То злою прикинеться, то заклопотаною. Навіть обручку носила, щоб зайвого не питали. У її душі без чоловіків простору більше, спокою більше. А хіба то не щастя?
Та одного разу Юлька упіймалася. Так раптово, не плануючи і остерігаючись, як звикла. І наднесло ж того Толіка невідомо звідки на її голову! Хто його тільки запросив тоді на їхнє закрите для чужих очей свято? Так увивався, так горнувся до неї, що присмирніла від келиха вина Юлька не втримала дистанції.
Після тісної підсобки, де вони з Толіком «досвятковували», нічого в них більше не було. І не бачила вона його потім, й не питала людей про нього. Бо що хорошого можна сподіватися від випадкового короткого замикання пристрасті, схованої в найдальші закапелки, наживо вкладеної під глиняні брили безнадійної Юльчиної дійсності.
Згадала вона його ім’я за кілька місяців, коли пекучий здогад увірвався в її похилену над унітазом голову. Тільки надії у тому здогаді не було, не було радості, тремтіння й очікування.
- Ти тільки не плоди біду більше, дитино. – бринів Любчин голос.
- Щось ти змінилася. – помічали дівчата.
Але Юлька наче ховалася в такій місцині, де немає ні часу, ні знайомих, ні труднощів. Вона заперечувала життя, що міцніло всередині, закреслювала його думками й словами, замкнувши на велетенські навісні замки і свої почуття, й минуле, і навіть майбутнє.
Вона просто працювала, намагаючись не думати про це. День у день. День у день. Якось – та буде. Часом (отим часом, що мов куля, тільки вже не дзеркальна, а матова), так от, часом їй здавалося, що то не вона –Юлька - живе своїм життям, що то тато доживає за неї, чи мати скинула всі свої недоплакані жалі в міх її долі, чи Вітя, втрачений назавжди на невідомих будівельних майданчиках. Юлька навіть плакати не могла. Вона просто пильнувала замки: одягалася, аби ніхто не помічав, як вона гладшає, вперто не ходила до лікаря, бо без цього усе було ясно, рідше їздила до малої, посилаючись на зайнятість.
І Богу дякувати – думала собі Юлька - що нікого нема вдома, коли її поперек почало зносити від болю, наче туди в’їхала вантажівка, коли та вантажівка розтрощила під велетенськими колесами кожен її хребець, а тіло відкинула в порожню ванну. Бо то був вихід, аби тихо народити вдома, а далі видно буде. Жодних лікарень і лікарів, щоб не плодити біду.
Тихо-тихо стало навколо, наче не було робочого дня з його дріб’язковими, як копієчні монетки, турботами, наче не повернулася добра її сусідка й не застала непритомну в червоній ванні, наче й не витріщувалися чужі очі на метушню швидкої під під’їздом, наче й не врятували її крихітного хлопчика, наче й не ховалися медсестри в рукави стерильно білих халатів і не шепотіли «Та ж двадцять перше століття на дворі. Та як же так?»
Юлька пильнувала тільки душу свою, знівечену, зболену життям, нещасливу свою душу. Вона віддала б її у спадок доні, та не знала, чи згодиться дитині та довірлива й проста душа, закрита колись давно у шафі. Тому Юлька трималася за неї та линула вгору, мов на повітряній кульці. І вперше їй було легко.
Внизу її мати довго та самотньо похитувалася перед похиленими до хреста вінками, обіймаючи відчай і німо кричучи: «Юлю, Юлечко, Юлясю…».

2019