У 1932-му я була маленькою і нічого не пам’ятала з тих жахіть, які випали на мою сім’ю. Голодомор забрав чотирьох братів та сестер, а я дивом вижила. А от 1947-й забути не можу і досі.
Після збору минулорічного урожаю маму уночі спіймали на житньому полі і посадили до в’язниці за «колоски». Оскільки вона була багатодітною матір’ю, а її чоловік загинув на фронті, то дали не 5 років, а 1 рік тюрми. Пожаліли .
Мені - найстаршій -тоді було 16 років, наймолодшій сестричці 6. А загалом нас було п’ятеро.- чотири сестри та один братик . Доводилося доглядати за малечею, поки мама відбувала термін покарання.
У 1947-му році з весни на землю не впало жодної краплини води, загинула і худоба, і собаки, і урожай. Земля у кінці літа стала аж білою, чорнозем так порепався і закам’янів, що об нього можна було легко порізати босі ноги. І якщо улітку , випасаючи колгоспну худобу, я могла бодай у кущах напитися коров’ячого молока і не спухнути з голоду, то узимку це стало робити складно. На полі я завжди надоювала у глечик молока і приносила увечері додому. У рідину різали січку, сушену кропиву, коріння аїру і кип’ятили. На сім’ю з п’яти чоловік цього було, звісно, мало. Але цим і спасалися від голодної смерті.
Їсти в хаті нічого не було. І не тільки в нас, але й в усьому селі. Люди вмирали щодня. Якщо хата не топилися – це був знак, що господар пішов до Бога. Довбати мерзлу землю не було сил навіть у чоловіків, тому трупи просто звозили до порожньої кагати посеред поля і до весни прикидали привезеним сухостоєм аби померлих не розтягнули вовки.
Перед Різдвом, ступаючи обмотаними у дрантя ногами по глибокому снігу, неня прийшла додому. Перехрестилася на ікони, притулила нас до себе і мовила: - Будемо святкувати Різдво, діти. Спечемо хліба!
Обережно дістала з-за пасухи маленький вузлик із зернятами і акуратно висипала на стіл. Наші очі радісно засвітилися! Ще б пак – перший раз на рік ми могли побачити хліб на столі.
Прийшла кума і дала матері одне яйце та дрібку солі. А я увечері принесла глечик молока. Звісно, до тіста ми додали і перетертої вівсяної соломи та іншої трави, аби той хліб був більшим.
Коли перепічку витягнули з печі і поставили на стіл ми закричали од радості!
- Чекайте дітки, зараз узвару наллємо – і будемо вечеряти, - мовила матуся і витягла з печі казана з окропом у якому плавали ягоди глоду. І коли ми тільки сіли до столу - двері раптово розчахнулися і на порозі з’явився наш сусід – Іван Буравель , з гвинтівкою за плечима та його тридцятилітній синок, здоровий як бичок і товстий як діжка. Під час війни він служив поліцаєм. А заодно і партизанам. І таким чином уникнув покарання, хоча крові на його руках було більше, аніж на руках гестапівця. Мордував і знущався над односельцями нещадно. А після війни знову виплив на поверхню. Служив вірою і правдою комуністам.
- Ну що, гадюка, приповзла знову шкодити? – глумливо звернувся Іван до матері. – Радянська влада всіх вас до стінки поставить. І твоїх дітей також, якщо треба буде. А тепер плати податки.
- Та де ж я зараз їх візьму? Я ж тільки додому прийшла? – одказала матір, заломивши руки.
- Нічого не знаю. Плати. А як немає чим… давай сюди рушники.
Буравель зняв з ікон вишиті бабусею рушники, а потім підійшов до столу і забрав перепічку. Наша сім’я уклякла від образи та безсилля. Не було у хаті заступника, окрім брата, якому виповнилося лише 10 років.
Ми не плакали, просто не було чим.
Неня вдяглася і пішла до дядька Йвана – безрукого сусіда, якого поважали в усьому селі. Він був партизаном і тільки чудом уникнув розстрілу, оскільки потрапив до пастки, яку йому влаштували поліцаї. Але доказати, що це справа рук Івана Буравля було неможливо.
Іван вислухав маму , дав їй житньої муки і відіслав додому.
Ми, усе ж таки їли Різдв’яну перепічку. Хоча і пізно уночі.
А уранці село ошелешила звістка : на дорозі, яка йшла у сусіднє село Соснове пострілом у шию вбили Івана Буравля. Він йшов до своєї коханки, але так і не дійшов. А з його горлянки визирала перепічка, яку спекла моя мама .
11.01.2019р.